Святой мученик Лукиан

Враги Евангелия глумились и издевались над верой христиан в самом начале ее появления. Глумятся и теперь слуги диавола над Христианством. С радостными лицами и с молитвой за своих палачей шли христиане на самые страшные мучения и мужественно встречали смерть за Христа. Как могучее проявление духа, торжество духа над материей, свободы над необходимостью, жизни над смертью, Евангелие потрясло, перевернуло все понятия и взаимоотношения людей. Как на яркий пример жажды подвига, укажем на учеников Лукиана. Из древней греческой рукописи сообщает нам епископ Порфирий (Успенский): "Все ученики Лукиана хотели умереть мучениками, но не всех их он благословил на это, а лишь весьма немногих, да и тех поименно, прочих же оставил в училище своем для изучения Богословской науки и для преподавания ее потомству, молясь о них и говоря им: и вы получите награду мучеников, если многим будете вождями ко спасению, и многим преподадите благочестие"... Кстати, из его школы было много знаменитых учителей и писателей. "Сам же он, добре устроив всех, как ему хотелось, и оставив Святой Церкви в Никомидии претолстую книгу сшитую, называемую Пандект, написанную собственною рукою его в три столбца на каждой странице и содержащую весь Ветхий и Новый Завет, претерпел мученичество с радостью и веселием". Он был пресвитером в Антиохии и основал там христианское училище, из которого образовалась знаменитая "Антиохийская школа" христианских богословов. Трудно было жить христианам в ту эпоху, как и теперь трудно. В 311 году, во время гонений Максимиана, Лукиан был схвачен и отвезен в Никомидию на суд императора. Он представил письменную апологию Христианства, но был в оковах брошен в тюрьму и замучен. В 326 году Царица Елена воздвигла над его мощами великолепный храм. Православные богословы древности говорят о его учении с большим уважением. Он был выдающимся библеистом и продолжал начатую Оригеном работу над исправлением греческого библейского текста. Лукиановская рецензия текстов 70 получила общее признание в церквях Малой Азии и в Константинопольском округе. После мученической смерти Лукиана в Никомидии, книга его как-то досталась местным евреям. Они скрыли ее и замазали в стене одной городской башни. Но отсюда вскоре она перенесена была в Константинополь еще в царствование Константина Великого, скончавшегося в 337 году, и с той поры многократно издавалась. Константинопольские экземпляры ее распространены были во Фракии и Малой Азии до пределов самой Антиохии, где она впервые была написана. Любовь Лукиана к Священному Писанию была так сильна, что даже спать почти не хотелось ему, лишь бы не прерывались его занятия этим Писанием. А вкушал он только хлеб и воду, зарабатывая на хлеб скорым переписыванием книг, так что излишки и нищим отдавал. Из числа этих экземпляров уцелели два известных - Ватопедский (Афон) с миниатюрами, и Пандократский с экзаплами (шесть столбцов текста Св. Писания на одном листе) Оригена и разными схолиями (комментариями).

У блаженного Иеронима в главе "О мужах знаменитых" сказано: "Лукиан, муж ученейший, пресвитер Антиохийской Церкви, столько потрудился над Писанием, что даже до ныне некоторые экземпляры Писаний называются Лукиановыми". В кратком дополнении о подробностях его ареста говорится: молва о Лукиане дошла до императора, и он приказал схватить его. Лукиан укрылся за городом. Однако, один из пресвитеров Антиохийских, именем Панкратий, зараженный ересью Саввелия, завидуя славе служителя своего, выдал его. Лукиана отвели в город Никомидию, где и замучили. Излагая здесь эти, довольно скудные, но с тем большим благоговением нами воспринимаемые сведения о Лукиане, мы закончим их экзапостиларием (песнь-моление о ниспослании света и о просвещении нашего ума для достойного восхваления Господа или мученика, или вообще святого - в стихирах на хвалитех и в Великом Славословии) св. мученику: "Как исполненный духовной благодати и мудрости, Лукиане всехвальне, ты, мучениче, уяснил все богодохновенное Писание, многобожное же заблуждение Еллинов и лжеименное знание обличил, а Христову Церковь возвеселил, страстотерпче, просвещая словами твоими православных множество".

Так и мы да проникнемся духом Святой Церкви. Только она вводит нас в область Божественных явлений и умиления. "Не спасется тот, кто не имел духа умиления" (св. Симеон Новый Богослов). Святым Отцам оно дает познание и созерцательную силу на основе благочестия. Сила же благочестия - молитва и чтение Божественных Писаний. Устремимся и мы к благочестию и исследованию Писаний, как это делал всю свою жизнь святой мученик Лукиан.

прп. Євтимія Нового

Св. Євтимій Новий походив з Малої Азії. При хрещенні отримав ім'я Микита. Після смерті батька його вихованням займалася мати й дві сестри. Він рано одружився, невдовзі народилася дочка. Однак незабаром він чомусь розлучився з ними і вступив до чернечої лаври на горі Олімп. Тут він постригся в ченці і одержав ще одне ім’я чернече ім'я — Євтимій. Як чернець, він робив скорий поступ у чеснотах і святості.

Коли в Царгороді усунули св. Ігнатія з патріаршого престолу, і на його місце прийшов Фотій, Євтимій, що був вірний св. Ігнатієві, покинув Олімп і перейшов на гору Атос. Тут він застав ченця Йосипа, що на самоті жив тільки для Бога. Євтимій оселився близько нього, і тоді вони вже разом почали вести якнайсуворіше життя. Коли Йосип помер, Євтимій вернувся в околицю Солуня, де відбудував монастир і церкву св. Андрія. Збудував також досить келій, що незабаром заповнилися побожними ченцями. Він збудував тоді жіночий монастир і настановив у ньому настоятелькою свою сестру, що з того часу почала теж називатися Євтимія.

Коли обидва монастирі були вже добре впорядковані, він передав їх солунському митрополитові, а сам вернувся на гору Атос і там проживав на самоті. Коли відчув, що надходить кінець його життя, він попрощався з атонськими ченцями, а опісля з одним з них перейшов на самітній острів, де прожив в сердечній злуці з Богом п'ять місяців. Спочив спокійно в Бозі 886 року, його нетлінні св. мощі перенесли згодом до Солуня. Св. Євтимій був названий "Новим", для відрізнення від св. Євтимія Великого.

Святий Назарій

народився у Римі від батька євреянина, матері ж християнки, її ім'я було Перепетуя, вона прийняла святе хрещення від святого апостола Петра. Дійшов хлопець віку і довго роздумував, якої триматися віри: а чи батьківської, а чи материної, і зволив бути наслідувачем святої матері своєї, її ж бо молитва багато йому допомогла просвітитися, і хрещений був у єпископа Лина. Коли ж досяг зрілого віку, досконалим і в чеснотах виявився: старанно-бо служачи Богу, не про своє, а про багатьох спасіння дбав, навертаючи невірних до Христа. Взяв-бо від батьків своїх достойну частку маєтку і з нього міг добродіяти неімущим; вийшов із Риму і прийшов до Медіолану, і там усе добре використав, творячи милостиню убогим і служачи від майна свого в'язням, які за Христа страждали. Тоді-бо царював нечестивий Нерон, і було гоніння велике за християн, і багато тих, котрі ісповідували Христа, тримались у вузах, і мучили їх; їм-бо святий Назарій служив, утверджуючи їх у вірі і до подвига укріплюючи.

У той час і святі мученики Гервасій та Протасій схоплені були від Ануліна-князя і вкинені до темниці. І приходив до них часто святий Назарій, утішаючи їх корисною бесідою, і полюбив їх вельми, бачив-бо їх наповнених любові божественної, і бажали вони щиро й душі покласти за Господа, котрий поклав за нас на хресті душу свою. І такою до них прив'язався Назарій любов'ю, що не бажав розлучатися з ними, але з ними вкупі волів страждати й умерти. Звідомився князь, що Назарій відвідує в'язнів, яких тримали в темницях, потрібне їм приносить і в християнській їх вірі утверджує, тож повелів схопити Назарія і привести до себе. І запи тав його, хто він і звідки, а довідавшись, що римлянин він є родом, християнин же вірою, радив йому, щоб не відкидався батьківських богів, що їх римляни від початку пошановують жертвами та поклоніннями. Святий же не тільки ради його не захотів послухати, але і всупереч говорив, фальшивим їхнім богам докоряючи і сповідуючи, що є єдиний лише Бог Ісус Христос. Тоді князь повелів його бити у вуста. Він же не перестав дерзновенно говорити й викривати нечестя їхнє, через це князь на більший гнів запалився і повелів палицями бити святого, тоді з безчестям прогнав його з міста. Блаженний Назарій, вигнаний бувши, радів, що сподобився прийняти рани за Христа і що заради правди є вигнаний, і згадував Христові слова: "Блаженні ви, як ганьбити та гнати вас будуть і будуть облудно на вас наговорювати всяке слово лихе ради мене". Про те тільки печалився, що відлучився від улюблених друзів своїх Гервасія і Протасія, з ними-бо вкупі й померти бажав, і це його бажання згодом Бог сповнив. А в той час подобало йому в іншому краю послужити людському спасінню і відвернути багатьох од омани.

Коли настала ніч, явилася йому у видінні блаженна мати його, велячи йому іти до Галлії і там трудитися на Христову благовість. Встав він і пішов у ту країну за повелінням матері своєї і, проповідуючи Христа, просвічував людей світлом віри, тих, котрі у тьмі і в смертній тіні. А коли був у місті, що звалося Мелія, там від однієї доброродної та вірної жінки прийняв трьохрічне дитя, на ймення Келсій, і хрестив його й виховав у благочесті. Ріс хлопець літами і розумом, наповнюючись Божої благодаті, прийшов у вік, наслідуючи учителя святого Назарія, — учився від нього вишньої премудрості і складав у серці своєму богонатхненні слова і батьківське його наставляння. І такий уже хлопець став мудрий у Христі, що дорівнявся до вчителя свого, однаково з ним служачи людському спасінню, Христа проповідуючи, однаково й муки, й гоніння терплячи, однакового сподобився наслідити й мученичого вінця. Довідався-бо Диновій, князь країни тієї, що Назарій численні міста до Христа навернув, послав схопити його з хлопцем Келсієм і, обох бивши, вкинув до темниці, бажаючи назавтра мучити їх численними муками.

Настав ранок, жінка княжа, побачивши Келсія, малого й гарного хлопця, як вели його на муки, пожаліла його вельми і, припавши до свойого чоловіка, молила його, аби помилував хлопця і щоб відпустив його вкупі з учителем його Назарієм, і доти старатливим своїм проханням долягала князю, доки умолила його відпустити обох вільними. Відпускаючи ж їх, князь сказав: "На прохання дружини моєї звільняю вас від усілякої муки!" Святі ж мученики печалилися щодо того, що не доступляться бажаного вінця мученичого й не закінчать так життя, аби могли розрішитися від тіла і з Христом жити. Ішовши звідтіля, прийшли до міста Тимир і там вправлялись у звичайній проповіді євангельській, багато душ Христові набуваючи. Цього не потерпів бачити диявол, піднявши гнів ідолопоклонників, котрі, повставши на Назарія та Келсія, схопили їх і відіслали до нечестивого свого царя Нерона. Святі ж, поставши перед царем, сповідували ясно Христа-бога, за що Назарія на землю кинуто й ногами потоптано, Келсій же різками битий був. Принуджені ж приносити богам жертви, ідолів їхніх словом на землю скинули, і віддані були на з'їжу звірам, але не пошкодили їм звірі, тоді в море їх укинули, вони ж по воді, як по злачному полі, пішли. Побачивши те, цареві слуги повірили у Христа і, хрещення від святого Назарія прийнявши, покинули двір царський, і, відсторонившись од сум'яття мирського, служили в мирі Христові.

Назарій же святий із учнем своїм святим Келсієм пішов знову в Медіолан і знайшов там ще живих мучеників Гервасія та Протасія, що сиділи в темниці. Проповідуючи ж у Медіолані, знову від Ануліна-князя був схоплений. І запитав його князь: "Де був до того часу?" — а, довідавшись, що в руках у самого Нерона був, подивувався, що живий та здоровий звільнився від рук його; знав-бо, що Нерон цар лютий та нелюдський, котрий не тільки винуватих, але й неповинних безліч немилостиво вбиває. Принуджував князь Назарія, щоб приступив і поклонився богами їхнім; він-бо не тільки не захотів того учинити, але й наругою віддав їм. Князь же повелів бити в уста його, і немало позавуш прийняв святий із учнем своїм Келсієм, тоді ж у темницю був укинутий до святих Гервасія та Протасія. І утішився вельми Назарій, що сподобився ще бачитися з улюбленими друзями своїми, й бесідувати із ними, і вкупі в одній темниці за Христа вузи терпіти.

Анулін же, князь, звістив писанням Нерону-царю про Назарія. Почув цар, що Назарій живий є, уразився вельми на тих слуг, яким повелено було у морській глибині його потопити, і старанно шукав їх, бажаючи погубити, гадав-бо, що вони пустили Назарія; але не знайшов, вони вже втекли від світу й самохітно віддали себе в солодке служіння Христу. Написав-бо цар до Ануліна-князя, щоб погубив Назарія смертю; прийняв тож князь царське писання, вивів святого Назарія із учнем його святим Келсієм із темниці і відсік мечем чесні їхні голови. Святі ж їхні мощі хтось із вірних, що жив на передмісті, взяв таємно й заніс до свого дому.

Була ж у того [чоловіка] дочка розслаблена, що лежала на ложі, а коли внесли мощі святих мучеників у дім, тоді встала із ложа здорова, ніби ніколи не хворіла, через це вельми зрадів господар дому із домашніми своїми і поховав чесно мучеників у саду.

Після усічення святих мучеників Назарія та Келсія невдовзі прийшов до міста Астазій-комит, що вирушив на війну супроти моравів; його підбурили жерці ідольські, щоб забити святих мучеників Гервасія та Протасія, які залишалися у темниці. Гервасій, отож, був битий олив'яними патиками і помер. Протасія ж мечем у голову усічено, і скінчив подвига мучення. Тіла їхні Пилип, християнин, із сином своїм, викравши, поховали в домі своєму, і було всіх чотирьох святих мучеників: Назарія і Келсія, Гервасія та Протасія — під землею поховано, і ніхто не знав аж до часу святого Амвросія, єпископа медіоланського. Той через Боже одкровення віднайшов Гервасія з Протасієм — сталося це в царство Теодосія Великого; Назарія ж із Келсієм — у царство Аркадія та Онорія. Про віднайдення мощів Назарія із Келсієм згадує Павлин-пресвитер у житії святого Амвросія так:

"У той час мощі святого Назарія, мученика, знайдені поза містом у саду, переніс Амвросій у церкву святих апостолів. Побачив же у гробі, в якому лежали мощі мученика: кров, ніби тепер витекла, голова ж із волоссям та бородою така нетлінна, ніби зараз до гробу покладена, лице ж його таке світле, ніби тепер омите; і не дивно, адже сам Господь у Євангелії обіцяв: "Але і волосина вам із голови не загине", і таких наповнилися пахощів, що всі аромати перевищували. Підняли ж мученичі мощі і на колісницю поклали, тоді повернулися із святим Амвросієм по святого Келсія, мученика, що був покладений на тому ж таки місці. Довідались од господарів того саду, що від батьків заповідано їм було не покидати місця того з роду в рід через те, що скарби великі в ньому було покладено, — воістину великі скарби, яких ані черв, ані тля не тлить, ані злодії не підкопують та не крадуть".

До цього місця Павлин-пресвитер про мощі Назарія та Келсія. Про мощі ж Гервасія та Протасія є таке писання святого Амвросія:

"Амвросій, раб Христовий, братії, що є в усій Італії, спасіння вічного в Господі!

Божественне Писання називає боржником такого, котрий, сам щось узявши безкоштовно від Господа, іншим того не з'являє, — це так, ніби щось украв від церкви, коли утаюють те, чим можуть давати користь іншим. Через те мовить Давид: "Справедливість твою не ховав я в середині серця свого, про вірність твою та спасіння твоє я звіщав, не таїв я про милість твою та про правду твою на великім зібранні". І, за це діло ніби воздаяння бажаючи, доклав: "Тому, Господи не віддали милосердя свого від мене", ніби казав: коли я іншим учинив, щоб віднайшли милість, так і Ти не залиш далеко милість свою від мене. Але навіщо цю чиню передмову? Звіщу вже вам доброчесно, тим, що мудрують і вірять у Господі, і до веселощів вас від віднайдення мощів закличемо.

У святу чотиритидесятницю, котра оце була, коли Господь учинив мене причастником тих, що постять і моляться, було мені на молитві уночі: торкнувся очей моїх такий сон, що ані спав, ані чутливий був я, і побачив двох юнаків у білих ризах, котрі звели руки свої вгору й молилися. Із ними розмовляти я не міг, охоплений дрімотою. Коли ж отямився, вони невидимі стали. І молив Господню благостиню, що коли ж це бісівська зваба, хай віджене від мене, коли щось правдешнє, то ясніше хай мені покаже. Щоб дістати те, що прохав у Господа, доклав я поста до посту і на другу ніч, коли півні заспівали, так само, як і спершу, побачив тих юнаків, що молилися зі мною.

На третю ніч, коли плоть моя, що знемоглася від посту, заснути не могла, оті двоє (вже я не спав, а чудувався) явилися, маючи зі собою й третього чесного, подібного до святого Павла, його я із ікони пізнав; з них він один тільки зі мною говорив, а інші мовчали. Каже мені таке: "Оце ті, що, послухавши моїх слів, зневажили світ і багатство і пішли за Господом нашим Ісусом Христом, нічого земного й плотського не бажаючи, і пробували тут, у Медіолані, проздовж десяти літ, трудячись Богові, і сподобилися бути Христовими мучениками; їхні-бо тіла на тому ж місці, на якому стоїш ти, молячись, знайдеш, бо вони тут лежать у гробі в землі. Винеси-бо ти їх нагору і церкву в ім'я їхнє споруди". Я ж запитав про імена їхні, він же мені відповідає: "Знайдеш книжицю біля голів їхніх, у ній народження і кінець їхній описано". Я ж бо, закликавши братію та єпископів, які були, розповів їм про побачене, і спершу сам почав копати, єпископи ж допомагали мені. І віднайшов ковчега, як святий Павло повідав, а в ньому уздрів тіла святих, ніби тепер поховані, вельми гарно пахли. Біля голів же їхніх віднайшов книжницю, в якій усе по ряду так написано: "Я, раб Христовий Пилип, тіла цих святих забрав у дім свій та й поховав. Мати їхня була Валерія, батько ж Віталій, обох синів-близнят разом народила: одного-бо Протасієм, а другого Гервасієм називала. (Віталій був воїном у Медіолані, жив із дружиною своєю, таємно служачи Богу. Пішов із суддею Павлином у місто Равенну, там викритий був, що є християнином. Мучений був, не відрікся Христа і у рів глибокий укинений, і камінням згори битий, похований живцем. Дружина його, довідавшись про смерть свого чоловіка, пішла по тіло його, бажаючи поховати його в домі своїм на утіху сирітству своєму. Але громадяни равенські, що були християни, заборонили їй узяти тіло чоловіка свого, самі щодо такого скарбу тішилися і тримали собі для заступлення. Валерія ж, не діставши бажаного, поверталась у Медіолан і в якомусь селі по дорозі потрапила на богомерзький празник нечестивих людей, що приносили жертву поганому своєму Богу Сильвану; вони, за звичаєм своїм, пригощали мандрівних ідоложертвенними м'ясами, і Валерію, яка йшла дорогою, до тих м'ясив закликали. Вона ж бридилася тією мерзотою, не захотіла їсти бісівської жертви і визнала, що християнка вона. Нечестиві розгнівалися і били її нещадно палицями так, що ледве жива була доведена своїми до Медіолану. І прийшовши у дім свій, синів своїх, Гервасія та Протасія, істинній вірі повчивши, третього дня в руки Богові Духа свого віддала.) Коли ж Гервасій та Протасій після батьків своїх (мученичими вінцями вінчаних) осиротіли, дім та маєтки свої розпродали і все убогим роздали, рабів увільнили, самі ж в одній хоромині зачинилися і продовж десяти літ старанно молилися, постили й читали. На одинадцяте літо почали в темниці (від Ануліна-князя) страждати за Христа. Коли ж Астазій-комит ішов із Медіолана на війну супроти моравів, упередивши, зустріли його жерці ідольські, кажучи: "Коли хочеш із перемогою до царя повернутися, примусь Гервасія та Протасія, щоб поклали жертви богам; розгнівалися-бо боги, що ті двоє зневажили їх, і вже на запитання наші не хочуть нам боги відповіді давати". Це почувши, Астазій вивів їх із темниці і, поставивши перед собою, сказав: "Наказую вам, щоб не чинили богам образи, але доброчесно принесли їм жертви, хай щаслива буде дорога наша". Гервасій мовив: "Перемоги над ворогом у самого всемогутнього Бога просити маєш, а не тих ідолів, котрі не бачать, не чують, і не говорять, і не мають дихання". Тоді Астазій повелів бити Гервасія олив'яними патиками доти, доки помре, і помер од того биття святий Гервасій. Його тіло віднести повелівши, сказав до Протасія: "Бідаче, пощади життя своє і не безумся, як брат твій". Відповів Протасій: "Не знаю, хто бідака є: чи я, що не боюся тебе, чи ти, що мене боїшся?" Рече Астазій: "Як це я боюся тебе, окаянниче?" Відповідає святий: "Боїшся мене, щоб не бути опечаленим через мене, коли жертов не учиню ідолам. Коли б не боявся ти, то до жертов би не примушував мене. Я ж тебе не боюся і загрози твої зневажаю, і ідолів твоїх маю за погній, а єдиному тільки Богові, що царює в небесах, поклоняюся". Тоді і його Астазій повелів бити палицями, і довго били, коли ж із землі підняли його, рече комит: "Окаянниче, такий ти гордий і непокірний, хочеш загинути, як і брат твій?" Відповідає Протасій: "Не гніваюся на тебе, Астазіє, бачу-бо сліпоту очей твоїх, невір'я твоє не дає тобі бачити те, що є Боже. І Господь мій розпинателям своїм не докоряє, але молиться за них, те додаючи, що не відають, що чинять. І ти не знаєш, що твориш, через те тебе жалію. Одначе чини, що почав, щоб нині із улюбленим братом моїм міг уздріти Спасителя мого". Тоді Астазій-комит повелів його мечем усікти, і так сталося. Я, раб Божий Пилип, із сином моїм вночі потай узяв тіла їхні у дім свій, про що тільки Бог відає, і в цьому ковчезі мармуровому поховав їх; вірую, що їхніми молитвами і я дістану милість від Господа нашого Ісуса Христа, котрий із Отцем і Святим Духом живе й царює навіки".

До цього місця писання Амвросієве і знайдена книжиця Пилипова.

Коли ж мощі ті святі із землі були винесені, багато зцілень болящим подавали і бісів од людей відганяли, сліпих зрячими робили. Згадує той-таки Амвросій-святий, що в місті їхньому був один сліпий на ймення Севир, усім знаний, той лише доторкнувся краю риз, що були на мощах святих, тоді й прозрів ясно.

Згідно "Житія святих" Димитрія Туптала (Ростовского)

СВЯТАЯ МУЧЕНИЦА ПАРАСКЕВА, НАРЕЧЕННАЯ ПЯТНИЦЕЮ

Святая мученица Параскева, нареченная Пятницею, жила в III веке в Иконии в богатой и благочестивой семье. Родители святой особенно почитали день страданий Господних - пятницу, поэтому и назвали дочь, родившуюся в этот день, Параскевою, что в переводе с греческого и означает - Пятница. Всем сердцем возлюбила юная Параскева чистоту и высокую нравственность девственной жизни и дала обет безбрачия. Она захотела посвятить всю свою жизнь Богу и просвещению язычников светом веры Христовой. На этом праведном пути суждено было Параскеве, носившей в имени своем память о дне великих Страстей Иисусовых, приобщиться и в жизни Страстям Христовым через телесные муки. За исповедание православной веры озлобившиеся язычники схватили ее и привели к городскому властителю. Здесь ей предложили принести богомерзкую жертву языческому идолу. С твердым сердцем, уповая на Бога, отвергла преподобная это предложение. За это она претерпела великие мучения: привязав ее к дереву, мучители терзали ее чистое тело железными гвоздями, а затем, устав от мучительства, всю изъязвленную до костей, бросили в темницу. Но Бог не оставил святую страдалицу и чудесно исцелил ее истерзанное тело. Не вразумившись этим Божественным знамением, палачи продолжали мучить Параскеву и, наконец, отсекли ей голову.

Святая Параскева Пятница всегда пользовалась у православного народа особой любовью и почитанием. С ее памятью соединяется множество благочестивых обычаев и обрядов. В древних русских месяцесловах и святцах имя мученицы пишется так: "Святая Параскева, нареченная Пятница". Храмы во имя святой Параскевы назывались в древности Пятницами. Наименование Пятниц получали в старину на Руси небольшие придорожные часовни. Простой русский народ называл мученицу Параскеву Пятницей, Пятиной, Петкой. Иконы святой Параскевы особенно почитались и украшались нашими предками. Русские иконописцы обыкновенно изображали мученицу суровой подвижницей, высокого роста, с лучезарным венком на голове. Иконы святой мученицы охраняют семейное благополучие и счастье. По церковному верованию, святая Параскева - покровительница полей и скота. Поэтому в день ее памяти принято приносить в церковь для освещения плоды, которые хранятся потом как святыня до следующего года. Кроме того, святой Параскеве молятся о сохранении скота от падежа. Святая мученика - целительница людей от самых тяжелых душевных и телесных недугов.

Дев’ятниця до Царя Христа

О мій Боже, для Тебе живу, в Тебе вірю, на Тебе покладаю всю надію і Тобі віддаюся.
Ісусе Христе! Вислухай мене, бо Ти все можеш.
Надихни мене, керуй мною, зміцни мене, улагідни мене, борони мене, заслони мене, провадь мене, потіш мене, благослови мене, вчи мене, освіти мене, перестережи мене, заспокій мене, прости мені, спаси мене.
О найсолодший Ісусе, будь мені не Суддею, а Спасителем.
Амінь.

Св.ап. Карп

Святий апостол Карпо, один із сімдесятьох апостолів, був послідовником і слугою святого апостола Павла, носив-бо його послання до апостолів, багато ж з ним подвизався у благовістуванні слова Христового, немало перетерпів напастей. Тоді поставив його Павло єпископом у Верії Тракійській. Потрудився проповіддю і на Криті, де ж і святого Діонисія Ареопагіта у дім свій прийняв, і Господа, який у видінні йому являвся, бачив, коли просив, щоб найшла кара на двох грішників, і чув, як Він казав: "Бий мене більше, готовий Я за спасення людське знову бути розіп'ятим". Свідчить же про цього святого Карпа святий Діонисій і таке: не починав той Пречистої і Животворної здійснювати Тайни, поки не бачив Божественного видіння, що являлося йому з неба.

Коли ж був святителем у Верії, багатьох еллінів від ідолопоклоніння навернув до Христа Бога і юдеїв осоромив, навчив вірити, що Христос, якого вони розіп'яли, є правдивим Богом і Творцем усіх. Тоді від инших невірних юдеїв жорстоко і немилостиво вбитий був — передав душу свою в руки Господеві. Чесні ж його мощі вірні й богобоязливі мужі поклали в тому ж граді, і багато зцілення подавалося від них хворим на славу Христа, Бога нашого.

Преподобный Косма, епископ Маиумский, творец канонов, рoдом из Иерусалима, воспитывался родителями преподобного Иоанна Дамаскина (память 4 декабря) вместе с их сыном и получил прекрасное образование. Когда святой Косма достиг совершеннолетия, то поступил в одну из палестинских обителей, где прославился монашескими подвигами. Во время гонения на святые иконы преподобный Косма вместе с преподобным Иоанном выступил в защиту Православия. Они написали много сочинений против иконоборцев. В 743 году Косма был поставлен епископом Маиумским.

Преставился он в глубокой старости († ок. 787), оставив после себя много канонов на праздничные дни и трипеснцы на четь дня Страстной седмицы.

СВЯТЫЕ МУЧЕНИКИ ПРОВ, ТАРАХ И АНДРОНИК († 304 г.).

Св. мученики Пров, Тарах и Андроник

Память святых мучеников IV века Прова, Тараха и Андроника особенно дорога для прихожан Свято-Ильинского храма в г. Выборге, поскольку в основании Престола нашего храма находятся частицы их святых мощей.

31 октября 1999 года Митрополит Санкт-Петербургский и Ладожский Владимир совершил полный чин освящения Свято-Ильинского храма и совершил в нем Божественную Литургию. При этом в основание святого Престола были положены частицы мощей святых мучеников, которые доблестно пострадали за веру во Христа Спасителя в царствование императора Диоклетиана в 304 году в городе Тарсе Киликийском. Память их совершается 25 октября по новому стилю.

По мученическим актами и синаксарным сказаниям известно, что мученики допрашивались поодиночке, и сам допрос был в таком порядке: сначала, как старший годами, Тарах, потом Пров и, наконец, Андроник.

На первом допросе святой Тарах смело исповедовал себя христианином, отвечая на неоднократные вопросы проконсула Максима о его имени. "Я - христианин. Это имя для меня дороже и славнее, нежели имя, данное родителями. Но если нужно знать и то имя, - я называюсь Тарахом". Игемон Максим, раздраженный его смелыми ответами и обличениями, говорил своим воинам: "Бейте его по зубам... сокрушите его челюсти... снимите с него хитон и пустите в дело палки". Через некоторое время был произведен второй допрос. Игемон уговаривал Тараха последовать его разумному совету и принести жертвы богам. "Я - христианин, - отвечал дерзновенно Тарах, - я молюсь, чтобы ты и твой самодержец оставили ослепление и познали истинного Бога". - "Бейте его камнями по зубам". И зубы были сокрушены. Но Тарах говорил: "Ты ничем не заставишь меня отказаться от истинного Бога, хотя бы все члены мои были сокрушены; я стою твердо, так как меня укрепляет Христос". - "Бейте его по рту". - "Вот зубы мои выпали и челюсти сокрушены, я не могу кричать, но ты не повредишь душе моей. Я побеждаю тебя именем Бога, меня укрепляющего". Такое дерзновенное исповедание вызвало еще большее раздражение у игемона, и он придумывает новые казни, одну тяжелее другой: "Бейте его, влейте ему уксус с солью в нос. Поднимайте его". С новым дерзновением Тарах исповедует себя христианином на третьем допросе, обличая безумие и слепоту игемона и язычников. Игемон в неистовстве опять приказывает бить святого, жечь его руки, голову, отрезать бритвой уши и терзать. На предложение язычников принести жертву идолам святой Тарах, старый воин, ответил, что он приносит жертву Единому, Истинному Богу в чистом сердце. Все эти испытания передает преподобный Иосиф Песнописец в своем каноне святым мученикам: "Витийствуя Божественная и богословствуя о спасительном учении, ты, Тарах, терпишь устен растерзание, крепостию ума своего заграждая уста, говорящия нечестия на Бога" (п. 5, тр. 2).

Другой мученик, Пров, также на первом допросе исповедовал себя христианином: "Имя мое первое и честнейшее - христианин; другое же имя, данное людьми, - Пров". На обещание милостей и даров от царя, за отречение от веры, Пров сказал: "Я не ищу милостей; я сам был богат и оставил богатство, чтобы служить Богу истинному". Судья велел предать его мукам: его били сначала воловьими жилами по спине, по животу, растягивали, поджигали, приставляли к груди раскаленное железо, били по рту, сокрушали и поджигали голени, растягивали на четыре степени, выкололи глаза. "Когда мое тело страдает, - говорил идолопоклонникам святой Пров, - тогда душа моя исцеляется и оживляется". Вот какими досточудными словами воспевает святой Иосиф Песнописец страдания святого Прова: "Ты, мученик Пров, претерпел раны по хребту и чреву, был растерзаем, огнем поджигаем, а грудь - раскаленными рожнами, был биен по устам" (п. 3, тр. 2); "Ты терпишь голеней болезненное сокрушение, начетверо растяжение, очес изъятие" (п. 4, тр. 3)..

Андроника, самого молодого, почетнейшего гражданина Ефеса, привели последним. Он не уступал своим старшим товарищам в христианском дерзновении. Когда на данные ему вопросы он дал такие же ответы, его заключили в темницу. Проконсул велел его поднять (разумеется, на мучилищное древо), наносить ему лютейшие раны воловьими жилами, поджигать, выбить зубы, отрезать язык, резать голени. Певец так воспоминает его страдания: "Мученик Андроник! Ты, как агнец, вознесен был (т. е. повешен), претерпел болезни лютейших ран, огня попаление, зубов искоренение, богословнаго твоего языка отъятие, голеней отрезание" (п. 3, тр. 3; п. 4, тр. 4).

Ничего не мог сделать мучитель с мучениками. Когда им угрожали смертью, они говорили: "Умирают те, которые творят зло; но мы оживем на небесах, ибо Господь - воскресение наше. Не надейтесь отвратить нас от Бога; мы всем сердцем служим Ему, и не боимся угроз".

Они остались тверды и непоколебимы среди множества напастей, как столпы неразрушимые, "утвердивши свои сердца на камени веры" (п. 5, тр. 1).

Судья, потеряв всякую надежду склонить их к отречению, осудил их на съедение зверям. Мученики сами не могли идти, их принесли и бросили на середину амфитеатра. "Выпущено было немало зверей, но они не коснулись тел святых". Максим был в сильном гневе, велел выпустить на осужденных самых свирепых зверей - медведицу, львицу, но они не подошли к мученикам, а лизали их раны или наклоняли к ним свои головы. Прославляя это торжество мучеников, преподобный Иосиф переносится мыслью к подобному же случаю в ветхозаветной истории и поет: "Как в древности звери устыдились Даниила во рве, так и ныне они устрашились на тризнищи крепких воинов благодати (по-славянски - веры), будучи укрощены честными их страданиями" (п. 6, тр. 1). Наконец, негодующий Максим приказал мечом убить мучеников: "В себе неистовяся (неистовствуя, беснуясь), пребезумный мучитель, побежденный вашими противостояниями, вскоре повелевает умертвить вас мечом" (п. 8, тр. 2).

Истязатели изощрялись в мучениях, какие только могла измыслить их злоба, а потом разрубили тела святых на части. Христиане тайно взяли останки мучеников и похоронили.

прп. ісп. Теофана Сигріянського

Святий Теофан був сином префекта Егейських островів, який був родичем візантійського імператора Константина Копроніма. Він одружився з Іриною, з якою жив у непорушній чистоті. Пізніше молоде подружжя нарізно вступило до монастирів. Теофан побудував три монастирі і був ігуменом в одному з них. У 787 році він взяв участь у VII Вселенському Соборі в Нікеї, на якому було схвалено вшановування святих образів.

У час правління імператора Лева знову набрало сили іконоборство. За те, що Теофан відмовився бути однодумцем імператора, йому дали 300 батогів і замкнули на два роки у в'язниці. Потім Теофана заслали на острів Самотрацький, де він помер 817 року. Його святі мощі Бог прославив численними чудами.