«Від імені нашої Церкви хочу висловити свій смуток з приводу подій, які цієї ночі відбулися на Майдані Незалежності в Києві. Ми засуджуємо ті прояви насильства, які застосували працівники правоохоронних органів до мирних громадян», – сказав Блаженніший Святослав (Шевчук), Глава УГКЦ, коментуючи події, які 30 листопада вночі відбулися у столиці України.

При цьому Предстоятель УГКЦ застеріг перед застосуванням сили у відповідь. «Ми просимо не допустити ще більшої ескалації насильства, яке може привести до ще більше трагічних наслідків. Ми не повинні відповідати насиллям на насилля і злом на зло», – зазначив Блаженніший Святослав.

Він закликав усіх вірних Церкви і людей доброї волі до молитви і чування «за мир і спокій у нашій державі». «Заохочую в усіх наших храмах організувати спільні молитовні заходи, для того щоб силою молитви гоїти ті рани, які нанесені нашому суспільству і щоб ми отримали надію на краще майбутнє. Надія приходить від Господа Бога. У Нього є та сила любові, яка здатна перебороти будь-яку спокусу насильства», – закликав Предстоятель Української Греко-Католицької Церкви.

Джерело: http://news.ugcc.org.ua/
Фото: http://risu.org.ua/

1 грудня пам'ять мчч. Платона, Романа диякона і отрока Варула

Святий мученик Платон, брат святого мученика Антиоха лікаря, народився в місті Анкирі в Галатії в благочестивій сім’ї. Ще юнаком він залишив дім і ходив по містам, натхненно проповідуючи Слово Боже язичникам, дивуючи слухачів переконливістю і красою своїх промов, глибоким знанням елліністичної ученості. За свою проповідь він був схоплений і приведений в храм Зевса на суд правителя Агрипина. Суддя спочатку намагався лестощами схилити святого до відречення від Христа. Він запевняв юнака, що той міг би зрівнятися розумом з великим філософом Платоном, якби поклонявся язичницьким богам. На це святий Платон відповів, що мудрість філософа хоч і велика, але минаюча , вічна ж і безмежна мудрість міститься у Євангельському вченні. Тоді суддя обіцяв в нагороду за відречення віддати йому за дружину красуню дочку, а у разі відмови погрожував муками і смертю. Святий Платон відповів, що обирає смерть тимчасову заради життя вічного. Терпіння правителя вичерпалось і він наказав нещадно бити мученика, а потім відправити до в’язниці.

Коли святого Платона вели до ув’язнення, він звернувся до народу, який зібрався біля храму, закликаючи всіх не відступати від християнської віри. Через сім днів мученика Платона знову привели на суд Агрипина в храм Зевса, де вже були приготовані знаряддя катувань: киплячі котли, розпечене залізо, гострі гаки, суддя запропонував мученику обирати: принести жертву богам, або випробувати на собі дію цих знарядь. Святий знову твердо відмовився поклонитися ідолам, і після катувань його кинули в темницю і тримали там без їжі і води 18 днів. Але бачачи, що і це не похитнуло мученика, йому запропонували в обмін на життя і свободу лише промовити « великий бог Аполлон». « Не бажаю согрішити і словом», відповідав мученик. За наказом Агрипина святому мученику Платону відрубали голову ( +302 або306 р.)

Святий мученик Роман

Святий мученик Роман був дияконом храму Кесарії Палестинської. Під час одного з гонінь на християн він переселився в Антиохію, де укріпляв християн своїм прикладом і гарячою проповіддю.

Коли правитель Антиохії Асклипіад задумав зруйнувати християнський храм, святий Роман закликав віруючих відстояти свою святиню. Він переконав їх в тому, що якщо вони збережуть храм, то будуть радуватись тут, на землі, в Церкві войовничій, а якщо загинуть захищаючи храм, то будуть радіти в торжествуючій Церкві Небесній. Бачачи таку рішучість народу, правитель не насмілився виконати свій намір.

Через деякий час, коли в місті почалось язичницьке святкування і багато людей зі всієї околиці прийшло в Антиохію, святий Роман почав викривати ідолопоклонство і закликав всіх слідувати за Христом. Його схопили і піддали катуванням. Під час катувань мученик побачив в натовпі отрока-християнина Варула і, вказуючи правителю на нього, сказав: « Юний отрок розумніший за тебе,  який досягнув старості, тому що він знає Істинного Бога. Ти ж поклоняєшся ідолам». Правитель Асклипіад наказав привести хлопчика до себе. На всі запитання правителя Варул твердо і без страху сповідав свою віру в Христа Єдиного Бога. Розгніваний Асклипіад звелів жорстоко бити мученика Варула, а потім відрубав йому голову. Перед смертю святий отрок попросив своєї матері, котра була присутня при страті, дати йому пити, але матір ублагала його перетерпіти всі муки за Господа Ісуса Христа. Вона сама нахилила голову сина на плаху, а після страти поховала його ( + 303 р.).

Мученик Роман був засуджений до спалення, але несподівана злива погасила вогонь. Святий став прославляти Христа і хулити язичницьких богів. Правитель наказав відрізати йому язик, але, і без язика, святий Роман продовжував голосно славити Господа. Тоді мучителі приговорили його до повішання.

СВЯТИЙ ГРИГОРІЙ НЕОКЕСАРІЙСЬКИЙ ЧУДОТВОРЕЦЬ

Відомості про життя св. Григорія містяться в особливому “слові” св. Григорія Ниського (Творения, Т., VІІІ(, а також в історії Євсевія Кесарійського. Зберігся також лист Орігена до св. Григорія Чудотворця. Св. Григорій також, як і св. Дионисій був безпосереднім учнем Орігена, але в більш пізній період його життя, коли Оріген залишив Олександрію і жив в Кесарії.
Св. Григорій народився близько 210 року в язицькій сім’ї в Неокесарії Понтійській. З метою отримати належну освіту він прибув в Кесарію і тут став учеником Орігена. В своєму “Похвальному слові Орігену св. Григорій говорить про любов учнів до свого вчителя. “Душі їх були проникнуті його розумом, як стрілою”. Він володів “чудесною силою переконливості”.
Оріген запропонував Григорію спочатку шукати розкидані “сімена істини” у язицьких філософів, запаливши в ньому бажання пізнати істину і тільки після цього запропонував йому християнське вчення. “Я думаю, – говорить св. Григорій, – що він говорив не інакше, як по  натхненню Духа Божого. Цей чоловік отримав від Бога величний дар бути перекладачем Слова Божого людям, розуміти Слово Боже, як Бог Сам використав його, і пояснити його людям, як вони можуть розуміти.
Св. Григорій охрестився близько 238 року і повернувся в Неокесарію, де через деякий час був посвячений в єпископа. Під час гоніння Декія св. Григорій заховався в таємному місці звідки керував своєю паствою. Він брав участь в  засудженні єретика Павла Самосатського, багато проповідував, настановляв, зціляв хворих і застерігав.
Св. Григорій Ниський говорить, що в час вступу на кафедру Неокесарійську в місті було всього 17-ть  християн, а до часу смерті св. Григорія Чудотворця в місті залишилось 17-ть язичників. Про його життя  і вибрання передається багато чудесного, від чого він отримав іменування “Чудотворця”. Закінчив своє життя св. Григорій близько 269 року і був похований у церкві, яку збудував сам в Неокесарії. Пам’ять його вшановує Церква 17 листопада за ст. ст.
Найбільш відомим твором св. Григорія являється короткий Символ віри, який зберігся в багатьох грецьких, латинських і сірійських рукописах. За свідченням св. Григорія Ниського, Символ цей був сповіщений Чудотворцю св. ап. Іоаном Богословом з повеління Богоматері, коли перед прийняттям посвячення в єпископа в пустинному місці розмірковував про тайну Св. Тройці. В цьому Символі саме і викладено православне вчення про Св. Тройцю.
Символ віри св. Григорія Чудотворця. Зміст Символу такий: “Єдиний Бог, Отець Слова живого, премудрості і сили самосущої і образу вічного; досконалий Родитель Досконалого, Отець Сина Єдинородного. Єдиний Господь, Єдиний від Єдиного, Бог від Бога, образ і вираження Божества, Слово діюче, Мудрість, вміщуючи склад всього, і Сила, рухаючи все творіння, істинний син істинного Отця. Невидимий Невидимого, Нетлінний Нетлінного, Безсмертний Безсмертного, Вічний Вічного. І Єдиний Дух Святий, від Бога зходячий, посередництвом Сина явившийся, тобто людям, образ Сина, Досконалий Досконалого, Життя, в якому причина  живучих, святе Джерело; Святителя, подаюча освячення. Ним являється Бог Отець, Котрий над  всім і у всьому, і Бог Син, Котрий через все. Тройця досконала, славою і вічністю і царством неподільна і нерозлучна, тому немає в Тройці ні створеного, ні службового, і входячого, чого би до цього не було і що ввійшло би після. Ні Отець ніколи не був без Сина. ні Син без Духа, але Тройця непохитна, незмінна, і завжди одна і таж“.
Важливо зауважити, що таке точне викладення вчення про Св. Тройцю було пов’язане з богословствуванням представника Олександрійської школи.

Інші твори св. Григорія Неокесарійського Чудотворця.

Другим, безсумнівно автентичним, твором св. Григорія являється “Панегирик Орігену”. Проголошений він був при великій кількості людей в присутності Орігена. За змістом промова представляє собою не стільки панегирик, скільки правдиву, детальну оцінку вченої діяльності Орігена зі сторони щирого учня. Панегирик наповнений живим, гарячим почуттям глибокої подяки Орігену. З історичної точки зору він дуже  цінний, так як в ньому подається опис вчених занять в  школі Орігена.
Для знайомства з покаянною дисципліною Древньої Церкви важливе “Канонічне послання” св. Григорія Чудотворця до єпископа Понта. Послання торкається застосування церковної дисципліни до християн, які впали в різного роду гріхи і злочини.
До автентичних творів св. Григорія відноситься ще діалог під назвою “До Феополіта” про можливість і неможливість страждань для Бога, а також переказ Еклезіаста.
Крім того, з іменем св. Григорія відомі декілька прекрасних, глибоких за змістом, слів (на Благовіщення, Різдво Христове, Богоявлення та ін.). Наприклад, в слові на Богоявлення читаємо: “Ісус сказав Іоану: Навчись бажати того, чого бажаю я... Таємне і приховане те, що нині звершується на Йордані. Приховане тут те, що Я бажаю це не для Своєї потреби, а для зцілення ушкоджених. Мені належить покласти кінець Старому Завіту, а потім вже проповідувати Новий, написати його в серцях людських, закріпити Моєю Кров’ю і засвідчити Моїм Духом... Мені належить привести до Отця царюючого в Мені Адама. Мені повинно нині хреститися цим хрещенням, і після подати всім людям Хрещення Єдиносущної Тройці” (Див. “Христианское Чтение”, 1837, 1838, 1840, ч. 1).

Боже, нам Україну храни

Святий апостол і євангелист Матей (Матфей, Матвій)

У галилейському місті Капернаумі жив за часів Ісуса Христа багатий чоловік Леві, який збирав податки для римлян, що окупували Ізраїль. На заклик Ісуса Христа “іди за Мною” він негайно покинув усе і пішов за Ним. З тих пір апостол Матей разом з іншими учнями Ісуса Христа перебував з Ним невідлучно. З того часу його стали називати Матей (Матфей, Матвій за іншими джерелами). Апостол Матей був братом апостола Якова Алфеєвого.

Після Вознесіння Ісуса Христа та зіслання Святого Духа Матей декілька років проповідував Христову віру та християнське вчення в Юдеї та сусідніх країнах. Люди, що слухали Матея в Юдеї, просили його написати свої розповіді про Христа. За Божим натхненням він 41 року написав Євангеліє, у якому намагався переконати ізраїльтян, що Ісус Христос – обіцяний Месія. У своєму Євангелії Матей прекрасно описав Благовіщення Пречистої Діви Марії і Різдво Ісуса Христа, відзначаючи велику роль ангела у цих подіях, тому його символом став ангел.

Наступним місцем апостольської праці євангелиста Матея (Матфея, Матвія) стала частина Азії на південь від Каспійського моря.

Де і якою смертю помер апостол Матей, не маємо жодних відомостей. Одні стверджують, що Матвія 60 року після Різдва Христового спалили на вогні в Ефіопії за наказом князя Фульвіана, інші кажуть, що Матвій закінчив своє життя не мученицькою смертю, а помер від старості.

Церква вшановує його як мученика за Христову віру.

Мученики Гурий, Самон и Авив

Во время гонений на христиан при императорах Диоклетиане (284-305) и Максимиане (305-311) в городе Едессе были схвачены два друга, христиане Гурий и Самон, проповедники Слова Божия. На предложение принести жертву богам святые ответили решительным отказом, исповедав свою веру во Христа. За это они подверглись страшным мучениям: их били, подвешивали за руки, привязав к ногам тяжелый груз, бросали в тесную темницу. Мученики все переносили с твердостью и молитвой. Ночью мучеников отвезли за город и обезглавили. Христиане погребли их святые тела. Через много лет последний император-язычник Ликиний (311-324) начал гонение на христиан. Диакон Едесской церкви по имени Авив, которого император повелел схватить за ревностное распространение истинной веры, сам пришел к палачам, не желая, чтобы при его розыске пострадали другие христиане. Святой исповедал веру во Христа и был приговорен к сожжению. Мученик сам пошел в огонь и с молитвой предал дух свой Господу. Когда огонь погас, мать святого и родственники обрели тело его неповрежденным. Мученика похоронили рядом со святыми Гурием и Самоном.

После смерти святых совершались многочисленные чудеса с теми, кто с верой и любовью призывал их себе на помощь. Так, однажды один воин-гот, посланный на службу в Едессу, взял в супруги благочестивую девушку Евфимию. Перед этим он поклялся ее матери Софии у гробницы мучеников Гурия, Самона и Авива, что не сделает супруге никакого зла, никогда не оскорбит ее, но будет любить и почитать. По окончании службы в Едессе он взял Евфимию с собой и возвратился на родину. Оказалось, что он обманул ее: на родине у него была жена. Евфимия стала его рабыней. Много издевательств и унижений пришлось претерпеть Евфимии. Когда у нее родился ребенок, то ревнивая готчанка отравила его. Евфимия обратилась с молитвой к святым мученикам — свидетелям клятвы обманщика, и Господь избавил ее от страданий и чудодейственно перенес в Едессу, где она встретилась с матерью. Через некоторое время клятвопреступ-ника вновь послали на службу в Едессу. Весь город узнал о его злодеянии, обличенном Софией, и по приказу правителя гот был казнен.

Святые мученики Гурий, Самон и Авив известны среди православных христиан как покровители супружества, брака, счастли- вой семьи, им молятся «аще муж безвинно возненавидит жену свою». В Москве в храме Иоанна Воина в Бабьегородском переулке, на Якиманке, есть придел этих святых.

28 листопада — початок Різдвяного посту (Пилипівки)

28 листопада розпочинається Пилипівка або ж Різдвяний піст, який триває до 6 січня. Головна ідея цього посту полягає у поєднанні фізичного посту з духовним. По закінченні його християни святкують Різдво Христове. Звідси і назва – Різдвяний піст.

У Церковному уставі цей піст називається ще Чотиридесятницею, так само, як і Великий піст. Різдвяний піст має й іншу назву – Пилипів піст. Ця назва походить від свята Святого апостола Пилипа, яке припадає на 27 листопада – останній день, коли їдять скоромну їжу перед постом (заговини). Звідси походить і народна назва Пилипів піст або Пилипівка. Апостол Пилип уславився проповіддю Слова Божого та чисельними випадками зцілення людей. Православна церква називає його учнем, другом Господа і подражателем страждань його (апостола Пилипа розіп’яли на хресті, як і Спасителя).

Суть посту полягає у почутті благоговіння перед таємницею Різдва Спасителя у Вифлеємі, що змушує християнина задуматися про те, як гідно себе підготувати до цього великого свята.

Різдвяний піст став для Церкви також символом молитов і постів старозавітних патріярхів і пророків, які з тугою очікували приходу Месії. Під час цього посту свята Церква, бажаючи скрі пити своїх вірних прикладом святих Старого й Нового Завітів, вшановує пам’ять деяких пророків, а саме: пророка Авдія — 19. 11, Наума — 1. 12, Авакума — 2. 12, Софонії — 3. 12, Агея — 16. 12 і Даниїла — 17. 12; святих апостолів Матея — 16. 11 і Андрія — 30. 11; святителя Миколая — 6. 12; преподобних Йоана Дамаскина— 4. 12 і Сави Освяченого — 5. 12; визначних мучеників і мучениць: Гурія — 15. 11, Катерини — 24. 11, Варвари — 4. 12, Євстратія — 13. 12, Ігнатія Богоносця — 20. 12, Анастасії — 22. 12 і Євгенії — 24. 12, а вкінці дві останні неділі присвячені всім старозавітним праотцям і отцям.
Що можна їсти під час посту

Під час цього посту забороняється вживати м’ясні, молочні страви, а також яйця. Дозволено споживати в середу і п’ятницю рослинну їжу без олії, а у вівторок, четвер – рослинну їжу з олією. В суботу, неділю до 2 січня, а також на великі свята дозволяється вживати рибу. Допускається полегшення посту. Піст полегшується для тих, хто хворіє або працює на важких роботах, вагітних, годує грудних дітей.

В уставі одного з православних монастирів зазначається, шо «коли  свята Введення в храм Пресвятої Богородиці (4 грудня) і святителя Миколая випадають на понеділок, середу або п’ятницю, то дозволяється риба.

Від дня пам’яті святителя Миколая до свята Різдва, яке починається 2 січня, риба дозволяється тільки в суботу і неділю. Напередодні ж Різдва Христового піст додержують, як у дні Великого Посту: риба забороняється в усі дні, їжа з олією дозволяється тільки в суботу і неділю.

У навечір’я Різдва (святвечір), 6 січня, благочестивий звичай вимагає не споживати їжі до появи першої вечірньої зірки, після чого прийнято куштувати кутю — варені в меду зерна пшениці або відварений рис з родзинками. Святвечір є ще й перед святом Хрещення Господнього. У цей день (18 січня) також прийнято не куштувати їжі до прийняття Агіасми — хрещенській святої води, освячувати яку починають вже в сам день святвечора».

За словами святителя. єпископа Римського Лева Великого, Різдвяний піст є жертвою Богові за зібрані плоди.

“ Як Господь винагородив нас плодами землі, – пише святитель, – так і ми під час цього посту повинні бути щедрими до бідних ”.

За словами Симеона Солунського, “ піст Різдвяної Чотиридесятниці зображує піст Мойсея, який, постивши сорок днів і сорок ночей, отримав на кам’яних скрижалях написані слова Божі. А ми, постячи сорок днів, споглядаємо і приймаємо живе слово від Діви, написане не на камені, але втілене і народжене, і долучаємося до Його Божественного тіла ”.

Житіє і страждання святого апостола Пилипа
    
При морі Галилейському було місто, назване Витсаїда, що стоїть поблизу Харазина і Капернаума. Витсаїда ж із жидівської мови значить "дім ловителів", бо ловці риб там жили. В тому місті народилося троє апостолів: Петро, Андрій та Пилип. Петро — бо із Андрієм були рибарі й управлялися у своїй ловитві, доки не були покликані Христом. Пилип же з юності своєї відданий був від батьків у науку книг і став управний у Святому Писанні, добре відав всі пророцтва про сподіваного Месію, тож, часто про це читаючи, розпалявся щирою любов'ю до Того, якого ще не знав, і одержимість мав — бажання бачити Того, якого ще лицем у лице не уздрів ані не бачив. Розпаленого такою до Месії любов'ю, Той, кого він бажав, пішовши до Галілеї, знайшов Пилипа, як про те святий євангелист Іван пише: "Наступного, — каже, — дня захотів Він [Ісус] піти в Галилею. І знайшов Він Пилипа та й каже йому: "Іди за мною". Він-бо поклика того Господнього не тільки тілесними, але й сердечними почув вухами, відтак повірив, що Той є істинний Месія, обіцяний од Бога через пророків, і пішов за Ним, придивляючись до святого життя Його, і наслідуючи убогості Його, і навчаючись од Нього Божої премудрості, якою мав згодом язичницьке буйство умудрити. Радів — бо Пилип, що віднайшов такого скарба, яким має бути викуплений увесь світ, не бажав, щоб тільки самому тим скарбом багатитися, але хотів, щоб і інші були причасниками того дару. Знайшов, отож, Натанаїла, друга свого, і звістив йому з веселощами, кажучи: "Про кого писав Мойсей у законі іпророки, знайшов я, Ісуса, сина Йосипового, що з Назарета". Натанаїл, те почувши, не сподівався, щоб із пророцтво про народи, що не мали тоді в Нього повірити, хіба по смерті. "Коли, — каже, — зерно пшеничне як у землю впаде, не помре, то одно зостається; як умре, плід рясний принесе" а ще нібито сказав: "Доки я на землі живу, один тільки дім Ізраїлевий маю, що частково вірить у мене, коли ж помру, тоді не один дім Ізраїлевий, але й численні народи вірити в мене будуть". Ще ж бо святий Пилип після Тайної вечері дерзнув запитати Господа про велике таїнство Божества, відтак молив про явлення їм Отця, кажучи: "Господи, покажи нам Отця, і вистачить нам". Тим своїм запитанням учинив святий Пилип Христовій Церкві велику користь: достатньо-бо навчилися ми відтоді знати, що Син єдиносущний з Отцем, і замикати вуста єретикам, котрі єдиносущність відкидали. Так ото Господь відповів Пилипові: "Скільки часу Я з вами, ти ж не знаєш, Пилипе, Мене? Хто бачив Мене, той бачив Отця, то як же ти кажеш: "Покажи нам Отця?" Чи не віруєш ти, що Я — в Отці, а Отець — у Мені? Та Господня відповідь навчила святого Пилипа, а при ньому всю соборну апостольську Церкву правдиво вірити про рівність Синового божества з Отцем; Арія ж, облудника, присоромлює, котрий Сина Божого істотою, а не Творцем називає.

Після ж вільної страсті та воскресіння Сина Божого святий апостол Пилип бачив з іншими апостолами Господа свого, який був уже в безсмертній і прославленій плоті, мир же і благословення прийняв од Нього, бачачи вознесіння Його. І прийнявши зішестя Духа Святого, став проповідником Христовим поміж народів: упав-бо йому жеребок іти на проповідь в азійські країни, але спершу в Галилеї проповідував, де одна жінка зустріла його, носячи на руках померле дитя, і, як матір, невтішно ридала. її Христовий проповідник, побачивши, помилував і простяг правицю до вмерлого дитяти та й каже: "Устань, повеліває тобі Христос, Якого я проповідую!" І тоді дитя ожило, жінка ж, прийнявши через воскресіння мертве своє чадо живим та здоровим, припала до ніг апостолових, воздаючи подяку за воскресіння сина свого і просячи в нього хрещення: повірила-бо у Христа Господа, Якого він проповідував. Він-бо, хрестивши матір із дитям, повернувся в язичницькі країни. Проповідуючи ж в Елладі, численні чудеса творив, зцілюючи недужих, воскресив і мерця одного силою Христовою, через це люди ізраїльські, котрі розсіяно жили поміж народів, були у великому дивуванні, посилали в Єрусалим до архиєреїв та князів, звіщаючи, що "один чоловік від вас, на ймення Пилип, прийшов до нас, проповідуючи ім'я Ісусове, ним-бо проганяє бісів і зцілює всілякі недуги, а що найчудовніше: одного померлого тим іменем Ісусовим із мертвих підняв, і вже багато є таких, що послухали його і вірують в Ісуса". І прийшов невдовзі із Єрусалиму в Елладу один архиєрей із книжками, ярячись на Пилипа. Одягся у свою архиєрейську одежу, сів на судилищнім престолі високо і з гордістю, і стояла біля нього безліч людей, юдеї та язичники. Привели ж відтак і святого апостола Пилипа і поставили поперед собориська. На нього ж зирнув архиєрей і з гнівом почав говорити: "Чи не досить тобі було в Юдеї, і Галилеї, і в Самарії зваблювати простих і ненаучених людей, але й сюди, до премудрих еллінів, ти прийшов, розсіюючи звабу свою, якої навчився ти від Ісуса, Котрий закону Мойсеевому був супротивний, за те осуджений і голий не хресті повішений та й помер безчесно. Коли ж настало свято Пасхи, коли вже похований Він був, учні украли Його таємно на звабу багатьом і прорекли всюди, що Сам воскрес із мертвих". Коли це архиєрей сказав, закричали люди на Пилипа: "Що відповіси на це, Пилипе?" І був гомін великий: одні казали, щоб убити Пилипа, інші ж говорили, щоб відвести в Єрусалим на пагубу. Святий же апостол Пилип розтулив вуста свої і рече до архиєрея: "Сине людський, даремно любиш марнотне і мовиш олжу. Пощо серце твоє закам'яніло і не хочеш виповісти істини? Чи ж не ви печаті на гробі поклали і сторожу приставили? І коли Господь наш воскрес, не розрушивши гробних печаток, чи ж не ви тоді воїнам золотом руки наповнили, щоб ті збрехали, кажучи: "Коли ми, воїни, спали, украдений був"? То як же тепер не соромишся на істину брехати? Воістину, самі гробні печатки справжні є свідки Христового воскресіння, а вашої неправди викривачі, і будуть ними у день відомсти!" Коли це апостол говорив, вельми розпалився архиєрей ярістю й кинувся на апостола, сам бажаючи його схопити й убити, але тоді осліп на очі і весь почорнів. Наближені, коли почули те, гадали, що то є волхвування, і багато хто кинувся на Пилипа, бажаючи його погубити як волхва, але всіх, хто хотів схопити його, така ж сягла кара, яка впала і на архиєрея. А ще й землі було хитання, і всі, злякавшись, тремтіли зі страху і пізнавали велику силу Христову. Апостол же, побачивши біду осліплених на очі тілесні й душевні, заплакав про них, тоді став до молитви, просячи Бога просвічення їм тілесного, а вкупі й душевного. І подалося ураженим зцілення з висоти — таким чудом багато людей навернулися до Христа й повірили в Нього. Одначе архиєрей, осліплений бувши злобою, не тільки не хотів після покари тієї оцнотливитися та істину пізнати, але й огуди численні говорив на Господа нашого Ісуса Христа, і тоді більша від першої покара сягла його, бо раптово земля розверзла вуста свої і пожерла його, як Датана й Авірона. Після ж архиєрейської погуби святий апостол Пилип там багатьох хрестив і одного чесного та достойного чоловіка, на ймення Наркіс, єпископом їм поставив та й пішов у Парти. Коли йшов дорогою, помочі в трудах своїх од Бога просив, і сталося: коли уклякнув на молитву, явилося йому в небесах зображення орла із позолоченими крильми, подібне до розіп'ятого Христа. Тим явленням укріпився і знову пішов проповідувати. І обійшов Кандакієві міста в Аразії, увійшов до корабля й рушив морем до Азоту. Була ж буря велика на морі вночі, аж усі засумнівалися, що житимуть, — святий апостол став на молитву, і тоді явивсь у повітрі світлоносний образ хреста й просвітив нічний морок — і море стало в тиші, і замовкли хвилі його. Прибувши до Азоту, Пилип вийшов із корабля, і прийняв його в дім свій один странньолюбець на ймення Никоклід, що мав дочку на ймення Харитина, котра на одне око хворіла. Зайшов апостол у Никоклідовий дім, сказав слово Боже тим, котрих там застав, і всі з насолодою його вислухали. Присіла там послухати й Харитина і настільки повчанням його захопилася, що і про хворобу очну забула. Апостол же, побачивши таку її схильність до слухання слова Божого і збагнувши хворобу її, помилосердствував щодо неї і повелів їй руку на боляще своє око накласти й закликати ймення Ісуса Христа. Коли ж те учинила дівиця, тоді зцілилося око її, і повірив увесь дім Никоклидів у Христа, і хрестилися.

Апостол же Пилип із Азоту пішов до Єраполя Сирійського, де, коли проповідував Христа, піднявся на гнів люд і хотів побити його камінням. Був між людей звісний один чоловік на ймення їр; той, бажаючи збавити Пилипа від кам'яного побиття, сказав до людей: "Мужі-співгромадяни, послухайте ради моєї: не учиняйте ніякого зла дивному цьому чоловіку, доки не збагнемо, чи істинне є його вчення, а коли не виявимо за істину, тоді погубимо людей його". Люди ж супроти Їра не дерзнули нічого казати, і взяв Їр Пилипа, повів його у дім свій. Пилип же, свою звичайну ширячи проповідь про Христа в домі Їровому, привів до святої віри Їра і весь дім його та й сусідів його і просвітив їх купіллю святого хрещення. Довідалися про це громадяни, що Їр прийняв хрещення, зібрались усі й, обступивши двора його, хотіли запалити, щоб згорів із апостолом Їр зі всіма домашніми своїми. Збагнув апостол сум'яття людське, вийшов до них без страху; вони ж, як дикі звірі, скрегочучи зубами своїми, схопили його й повели на свою раду. Начальник же ради їхньої, якому ім'я було Аристарх, побачивши апостола, простяг руку свою і схопив його за волосся, і тоді всохла рука його, і око йому осліпло, і вуха поглухли. Коли це сталося, змінили люди гнів і, дивуючись чудові, молили Пилипа, щоб зцілив радника їхнього Аристарха. Сказав Пилип: Коли не віритиме в Бога, Якого я проповідую, то не зцілиться". Як таке сказав Пилип до люду, несено було тоді на поховання якогось мерця, і сказали люди із докукою апостолові: "Коли мерця того воскресиш, тоді й Аристарх, і всі ми почнемо вірити в Бога твого". Апостол же очі звів до неба і, достатньо помолившись, сказав до мерця, котрий лежав на ложі, покірливим голосом мовлячи: "Теофіле!" — і тоді зрушився мертвий, сів і розплющив очі свої. Рече до нього знову Пилип: "Христос повеліває тобі: встань і бесідуй із нами". Встав-бо мертвий із ложа, припав до апостолових ніг і сказав: "Дякую тобі, святий слуго Божий, що від багатьох лих збавив ти мене в цей час, два-бо чорні та сморідкі ефіопи немилостиво мене волочили, і коли б ти, упередивши, не збавив мене від них, то був би вкинутий у лютий тартар". Тоді всі, що бачили те преславне чудо, єдиними вустами прославляли єдиного істинного Бога, якого Пилип проповідував. Махнув же апостол рукою, щоб замовкли трохи, повелів Їру, щоб своєю рукою хресного образа накреслив на Аристарсі, знаменуючи пошкоджені члени його. І коли це Їр учинив, тоді зцілилася усохла рука Аристархова, і око прозріло, і вуха почали чути, і весь здоровий став. Через такі чудеса від святого Пилипа, які були силою Христовою, все те місто повірило в Господа і побили ідолів своїх. Спершу-бо батько Теофілів побив своїх дванадцятеро золотих богів, а золото роздав тим, що потребують. Апостол же хрестив там усіх, Їра поставив їм єпископом і церкву збудував, і у святій вірі новопросвічених утвердив та й відійшов од них в інші країни на проповідь. Пройшов-бо Сирію і всю горню Азію і прийшов у країни менші Азії — в Лідію та Мисію — і, проходячи їх, навертав до Бога заблуклих людей. Зустрівся там йому і святий апостол Вартоломей, котрий тоді у ближніх містах проповідував і посланий був од Бога в поміч Пилипові. А ще й сестра Пилипова Маріямія-дівиця пішла слідом за братом своїм, і всі вкупі служили людському спасінню. Пройшли ж усі міста лідійські та мисійські, добровіщаючи, і багато від невірних напастей та скорбот прийняли: биті були, і в темницях зачинювані, й камінням закидані, але в усіх тих напастях та ранах, за благодаттю Божою, живі залишилися, підіймаючись на упередні труди Христові в добровіщанні. Дійшли й до улюбленого учня Христового Івана Богослова, який там — таки, в Азії, Христа проповідував, і з ним утішилися духовною втіхою; рушили у Фригійську країну і зайшли до міста фригійського Єраполя, проповідуючи Христа. Було ж бо те місто повне ідолів, яким, звабою бісівською осліплені, люди поклонялися. А ще була там єхидна, яку, наче бога, пошановували єрапольські жителі, і в храмі, заради неї збудованому, тримали її зачинену, і всілякі їй приносили жертви, й живили її, та й інших певних гадів, і змій, і єхидн почесно оберігали безумнії ті люди.

Спершу-бо на єхидну ту святий Пилип із дружиною своєю молитвою озброївся. Якраз трапилося тоді, що був із ними й святий Іван Богослов, який їм допоміг і переміг єхидну, молитвою, наче списом її заколовши й учинивши мертвою Христовою силою. Але святий Іван тоді від них одлучився, залишивши їм Єраполь до проповідування в ньому Божого слова, а сам пішов в інші міста, несучи Добру новину світу. Пилип же святий із Вартоломієм та Маріямією в Єраполі залишилися, старанно намагаючись вигнати звідтіля тьму ідолопоклонства, щоб засяяло велике світло пізнання істини, і трудились у слові Божому день і ніч, навчаючи зваблених, урозумляючи безумних і наставляючи на путь заблуклих.

Був у тому місті чоловік на ймення Стахій, той сорок років на очі був сліпий, йому ті святі апостоли молитвою тілесні очі розкрили, а душевні очі просвітили проповіддю Христовою і, хрестивши того, пробували в домі його. Пронеслася слава по цілому місту, що прозрів сліпий Стахій, і зібралося багато людей до його домівки, і навчали святі апостоли тих, що прийшли до них, віри в Ісуса Христа. Принесені були й численні недужі, і всіх зціляли молитвою та й бісів од людей одганяли. Через те безліч людей повірили в Христа і хрестилися від святих апостолів. Антипат же міста того мав жінку на ймення Никанора, та була вкушена змією і лежала хвора, вже близько смерті пробувала. Почувши про святих апостолів, що були в домі Стахієвому, котрі всілякі хвороби зціляють словом, повеліла рабам нести себе до них — не було тоді чоловіка її вдома, і дістала подвійне зцілення: і від зміїного укусу в тілі, і від бісівської шкоди в душі зцілилася, повіривши у Христа через їхнє навчання. Коли прийшов антипат додому, сказали йому раби, що жінка його навчилася вірити у Христа від якихось мандрівних людей, котрі живуть у Стахієвому домі. Антипат же розгнівався вельми, повелів відтак апостолів схопити, а Стахієвий дім вогнем спалити — і сталося за повелінням його. Збіглося багато люду єрапольського, схопили святих апостолів Пилипа, і Вартоломея, і святу діву Маріямію та й поволочили їх вулицями, б'ючи й наругу над ними чинячи, відтак укинули їх до темниці. По тому сів антипат на судищі, щоб судити проповідників Христових, і зібралися до нього всі жерці ідольські і жерці загинулої єхидни та й скаржилися на святих апостолів, кажучи: "Вчини відомсту, антипате, за безчестя богів наших. Відколи-бо ці чужинці ввійшли до міста нашого, спорожніли олтарі великих богів; забули-бо люди приносити їм звичайні жертви, загинула й почесна богиня наша єхидна, і все місто наповнилося беззаконня — отож умертви тих волхвів. Тоді антипат повелів зі святого Пилипа стягти одежу, кажучи: "Мають бути чари в одежі його". Але, стягши, не знайшли нічого; також і Вартоломея роздягали. Коли ж приступили до Маріямії, бажаючи роздягти її й оголити дівоче її тіло, воно раптом змінилося перед очима їхніми — і стала ніби полумень вогненний, аж злякалися нечестиві, відбігши від лиця її. Засудив, отож, ігемон святих апостолів на розп'яття: спершу-бо святого Пилипа, просвердливши п'яти його і шнурка продівши, на високе дерево просто дверей єхидниного храму повісили, стрімголов розіп'явши, і камінням кидали в нього; по тому святого Вартоломея просто розіп'яли на стіні храму. І учинився раптово землетрус великий, і розвернула земля вуста свої, пожерла антипата і всіх жерців єхидниних і люду невірного безліч із ними. І настав страх великий в усіх вірних та невірних, і закричали всі, котрі залишилися, до святих апостолів, щоб помилували їх і вмолили про них Бога свого єдиного істинного, щоб не пожерла й тих земля. І тоді кинулися звільняти Вартоломея; Пилипа ж не могли швидко звільнити, бо високо був повішений. А найбільше тому, що таке було доброзволення Боже, щоб апостол його через такі страждання і смерть перейшов од землі до неба, до якого й ноги його скеровані були. Висячи так, святий апостол Пилип молив Бога за ворогів своїх, аби відпустив їм гріхи їхні і щоб просвітив духовні очі їхні, щоб уздріли й пізнали істину. Господь же схилився до молитви його, і тоді повелів землі і вивів пожертих усіх людей живими, тільки залишилися в безодні антипат із жерцями єхидни. І всі велеголосно Христову силу ісповідали й прославляли, бажаючи хрещення. І вже коли хотіли вони зняти святого Пилипа з дерева, віддав той у руки Христу святу свою душу — мертвого-бо його зняли. Сестра ж його за плоттю свята Маріямія, яка чисто берегла своє дівство, дивилася на страждання і смерть свого брата Пилипа, зняте ж із дерева його тіло любо обіймаючи, цілувала і веселилася духом за нього, бо добре здійснив своє життя. Вартоломей же хрестив усіх, котрі повірили в Христа, і поставив їм єпископом Стахія, також учинив поховання чесного тіла святого апостола Пилипа. На місці ж тому, де витікала кров святого апостола, після трьох днів виросла виноградна лоза на знамення того, що святий апостол Пилип після пролиття своєї крові за Христа вічними насолоджується веселощами із Господом своїм у Царстві Його. Святий же Вартоломей із блаженною дівою Маріямією після поховання святого Пилипа, пробувши якісь дні в Єраполі і добре утвердивши у вірі новозібрану Христову Церкву, відійшли: він — у Алван, місто, що було у Великій Вірменії, де і був розіп'ятий; вона ж пішла в Ликаонію і там, багатьох до святої віри привівши, заснула з миром. І всім же цим та й Богові нашому слава тепер, і завжди, і навіки віків. Амінь.

http://vk.com/zarvanycia?w=wall174147137_1788%2Fall
https://twitter.com/Zarvanycia
http://www.odnoklassniki.ru/profile/533438398557
https://www.facebook.com/zarvanycia.net
http://vk.com/zarvanycia

Святий Іван Золотоустий

Іван Золотоустий, Іоан Золотоуст; грець: (Іоаннес хо Хрюсостомос); англ: John Chrysostom (* 347, Антіохія — † 407) — святий, вселенський учитель, один із засновників Константинопольського патріархату, блискучий оратор, адвокат і релігійний полеміст, надзвичайна за колоритом постать, яка виділяється серед низки непересічних мислителів і проповідників східнохристиянської Церкви. Почесні титули: «вселенський учитель» і «золотоустий»; останній титул — офіційно закріплений Церквою на Халкидонському соборі у V сторіччі та отриманий святим за надзвичайне красномовство. Понині у церквах правиться літургія Івана Золотоустого.

Святитель Іван відомий не лише віруючим християнам, його спадщиною цікавляться, захоплюються навіть світські науковці, літератори, а останні його слова на цьому світі: «Слава Богові за все!», сказані у вигнанні та страшних фізичних муках, стали справжнім символом віри та незламності.

Народження та ранні роки в Антіохії

Відомо, що Іван Золотоустий, народився 347 року в Антіохії (тодішній столиці Сирії) на Сінгонській вулиці, де, до речі, за переказами, певний час жив апостол Павло. В той час близько половини з 200 тисяч антіохійців вважали себе християнами. Батьки Золотоустого також сповідували християнство. Батько Івана був значним воєначальником, але помер, коли він був ще дитиною, тому виховувала майбутнього святого мати — Анфуса. Вона всю себе присвятила синові, а головне, вона розуміла важливість навчання. Оскільки у той час, за розпорядженням імператора Юліана, у християнських школах заборонялося викладання вищих наук, вона змушена була віддати Івана на навчання до язичницьких вчителів, перед тим зародивши синові любов до своєї віри та посіявши у його душі знання Священного Писання.
Навчання риториці у Ліванія

Коли Івану виповнилося шістнадцять років, його вчителем став знаменитий учитель красномовства, софіст Ліваній — «останній ідеолог муніципальної аристократії», як назвав його відомий дослідник Георгій Курбатов. Ліваній свого часу риторичну освіту здобув в Афінах, викладав у Константинополі, а його працями захоплювався навіть імператор. Існує переказ, ніби великий античний красномовець, уже на смертному одрі зізнався, що назвав би Івана своїм наступником, якщо б його не «вкрали» християни. Риторська освіта в ті часи була майже тотожною юридичній освіті.
Іоан Золотоустий

Золотоустий не був сліпим учнем. Він по іншому підійшов до мистецтва краси слова. «Святе Письмо не прагне до краси слів або їх поєднання, воно має в собі Божественну благодать, яка повідомляє блиск і красу словам його», — зауважував Святий. Уже з цієї цитати видно (не кажучи про глибинний аналіз текстів промов), що Іван засвоївши всю класичну, та, до певної міри, на той час схоластичну систему вміння добре говорити, змістив акценти та запропонував свій підхід до цього виду мистецтва. По-перше, він повністю відкидає, коли на перше місце ставилася форма побудови речень і тексту. Для нього важливішим є не чіткий розрахунок, а «Божественна благодать», тобто замість раціонального виступає уперед інтуїтивне, підсвідоме, ірраціональне. Отож і не дивно, що Золотоустий, ставши єпископом, сприймав свій талант до красномовства лише як засіб нести до людей Слово Боже. До речі, майже всі численні праці Святого, які дійшли до наших днів є якраз усними виступами, записаними стенографами та відредаговані автором. У Російській імперії 1898 року було здійснене повне видання творів Івана Золотоустого, яке нараховувало дванадцять томів.
Адвокатська практика

Двадцятирічний святитель, закінчивши курс навчання, не одразу пішов по шляху служіння Богові — він зайнявся адвокатською практикою. На той час ця професія, для людини, що володіла словом і мала амбіції, давала змогу легко досягнути успіху. Серед отців Церкви, які пройшли такий же шлях були: святі Василь Великий і Амвросій Медіоланський.

«Це зайняття зразу ввело Івана у бурхливу круговерть життя, і він став обличчя з тим світом неправди, підступів, образ і поневолень, ворожості та брехні, сліз і злорадств, із яких складається звичайне життя людей і яких він не знав у мирному домі своєї благочестивої матері. Це зворотний бік життя, хоча й був чужим його незіпсованій душі, одначе дав йому можливість познайомитися з тією прірвою неправди і пороків, яка часто прикривається брехнею та лицемірством, але на суді виступає у всій своїй потворності, і ця саме суддівська діяльність і дала Івану пізніше можливість змальовувати пороки з такою нещадністю, яка, оголюючи їх у всій мерзотності, тим самим породжувала невимушену відразу до них. Адвокатство, разом із тим, привчило його до публічного ораторства, і він зразу виявив на цій ниві такі блискучі успіхи, що ним захоплювався його старий учитель Ліваній. Молодого адвоката, вочевидь, очікувало блискуче майбуття: його ораторство здобувало йому широку популярність, яка давала йому великі кошти, разом із тим відкривало дорогу до вищих державних посад», — так пишуть про цей період життя Золотоустого дослідники. Вони навіть не приховують, що тоді майбутній святий міг регулярно разом із друзями відвідувати цирк, інші видовища, одним словом, вести не надто благочестивий спосіб життя.

Відомий факт, що Ліваній, читаючи ще школярські промови Івана не втримався та вигукнув: «Щасливі імператори, що царюють в такий час, коли світ володіє таким дивовижним письменником» і додав, що його учень у промові «з мистецтвом судового слова поєднав силу ораторських доказів»!
Рішення про прийняття чернецтва

Після кількох років адвокатської практики Іван дійшов до тієї межі, коли твердо вирішив змінити світський одяг на чорне вбрання християнина. Сталося це під впливом його товариша дитинства — Василя, який був ченцем. Пізніше, у своїй відомій книзі «Про священство» він так згадував свого приятеля, що зумів вплинути на його вибір: «Багато було у мене друзів, щирих і вірних, які знали та непорушно дотримувалися законів дружби, але з багатьох один перевищував всіх інших любов'ю до мене. Він завжди був спільним супутником моїм: ми вчилися одними наукам і мали одних і тих учителів; з однаковим бажанням і ревністю займалися красномовством і однакові мали бажання, що витікали з однакових занять».
Прийняття хрещення

Під впливом праведного життя свого друга Золотоуст відкрив і для себе церковний світ. Прийнявши хрещення у двадцять два роки (близько 370 року), Іван назавжди зв'язав себе з Церквою та служінням Богові та людям. Він закрився в будинку матері та постійно молився. Колишній красномовець узяв на себе навіть обітницю утримання від розмов. Бажаючи ще більше наблизити душу до Бога, Золотоустий провів близько шести років спершу пустельником, а потім живучи в печері, де упокорював тіло та безперестанно молився. По поверненню до рідної Антіохії, єпископ Мелетій рукопоклав Івана у дияконський сан, а коли йому виповнилося 39 років він був висвячений у пресвітери. Тоді ж Іван став відомий пастві, як церковний оратор, бо до того звертався до неї з роздумами на релігійні теми тільки письмово. На свою шалену популярність як проповідника він реагував стримано, кажучи: «Не потрібні мені ні оплески, ні хвилювання, ні вигуки. Одного бажаю: аби, слухаючи безмовно, виконували мовлене. Це для мене оплески, це для мене похвала» (5).
Висвячення в архиєпископи

26 лютого 398 року Іван був висвячений патріархом Александрійським Феофілом у храмі Святої Софії Царгородської у сан архієпископа Константинопольського. Святий не бажав цього підвищення та не хотів розлучатися зі своєю батьківщиною. Знаючи це, сановники імператора Аркадія, який прагнув бачити на патріаршому престолі чудового оратора, виманили Івана за місто під приводом відвідання святих місць, посадили в колісницю та проти волі привезли до столиці, де Аркадій особисто у багряній палаті імператорського палацу, повідомив свою волю.
Іоан Золотоустий в сані Константинопольського патріарха

У Константинополі правління на найвищому церковному престолі імперії Золотоустий почав із радикальних кроків, обумовлених його любов'ю до аскетичного способу життя. За свідченням історичних джерел, він наказав винести з багатих патріарших покоїв (їх розкіш пов'язувалася з загальним прагненням візантійців до блиску): килими, коштовні меблі, різні прикраси та продати їх. На отримані гроші побудував дві лікарні, а що залишилося роздав жебракам і знедоленим. Такі реформи тодішньою константинопольською верхівкою сприймалися неоднозначно, передусім вона бачила в нововведеннях загравання патріарха з біднотою. Крім того, Іван постійно докучав заможній частині імперської столиці критичними, гострими проповідями, в яких засуджував їх пишний спосіб життя та закликав дбати про своїх знедолених братів у вірі. Особливо їдкі стріли його зауважень були направлені у напрямок придворних дам, які з'являлися до храму на службу Божу нафарбованими та просто потопали у прикрасах. Він викривав за неправедний, з погляду Християнства спосіб життя, навіть імператрицю Євдоксію, що мала сильний вплив на імператора. Дійшло до того, що частина єпископів Церкви (тієї партії, що була незадоволена рішучою політикою Золотоустого по очищенню Церкви та наведенню у її житті порядку), за підтримки імператриці, провела Собор в Дубі (передмісті Халкідона), на якому позбавила його сану патріарха. Народ тоді захистив улюбленого пастиря, прийшовши під мури імператорського палацу. Влада, боячись народного гніву, повернула святителя та скликала Собор у Константинополі, де відмінила всі постанови Собору в Дубі.
Арешт, вигнання та смерть святого

Мир запанував не надовго, вже через деякий час імператриця Євдоксія, знову зібрала невдоволених єпископів на Собор, які вимагали від Імператора, щоб той своєю владою змістив патріарха. Зрештою, його заточили під домашній арешт, який він напередодні Пасхи порушив, аби хрестити новонавернених. Це ще більше розгнівило владу та дало підстави 9 червня 404 року арештувати та вислати його з міста. Спершу місцем його перебуванням влада визначила містечко Кукуз у Малій Вірменії. Здоров'я Івана було підірване, і під час конвоювання до чергового пункту заслання (Піфіунт, чи Піціус, як тоді називалася Піцунда) він помер 14 вересня (за старим стилем))) 407 року у страшних фізичних муках, але сильний духом із словами на устах: «Слава Богові за все!» Святий Іван Золотоустий, як твердять дослідники його життя, був єпископом 9 років і майже 7 місяців, із яких 3 роки та 3 місяці провів у вигнанні.
Повернення нетлінних мощей до Константинополя

437 року жителі Константинополя, разом із тодішнім патріархом Проклом, зажадали повернути мощі архієпископа Івана Золотоустого до столиці. Тоді імператором Візантії був уже син Євдоксії — Федосій. Він підтримав ідею повернення тіла святого та разом із сенатом вийшов зустріти царську колісницю з ним. Федосій зняв із себе всі відзнаки імператорської влади та підійшовши до священного тіла архієпископа покрив його своєю порфірою. Він звернувся до Золотоустого з молитвою, просячи простити його матір і батька. Під час зруйнування Константинополя латинянами, мощі Івана Золотоустого були переправлені до Риму, де зберігаються й донині.
Поширення творів Івана Золотоустого на Русі

У Київській Русі, а пізніше і на території України, твори Івана Золотоустого, в корпусі християнської релігійної літератури з'явилися досить давно та набули великої популярності. Наші предки їх переписували та переплітали у збірники «Златоструй», «Ізмарагд» (XIV — XVII сторіччя). В Європі численні промови святителя Івана були писані та друковані латиною, а у нас, як тільки з'явилася писемність, були перекладені на слов'янську мову майже одночасно зі Святим письмом і богослужбовою літературою. Відомо, що досить значне зібрання творів Золотоустого перекладене на церковно-слов'янську мову в XVII сторіччі у Києво-Печерській Свято-Успенській лаврі. Це були проповіді на послання святого апостола Павла, що перевидані в синодальній друкарні 1894 року. Про те, що українці з великою увагою ставилися до творчого спадку святителя Івана може свідчити те, як часто митрополит Київський і Галицький Св. Петро Могила посилався на нього в своєму знаменитому Катехізисі 1645 року.

Чому саме твори святителя Івана Золотоустого (хоч серед святих отців древньої Церкви були й інші чудові проповідники та освічені духовні письменники) набули такого поширення? Для віруючих тут справа простіша. «Св. Іван Золотоустий своїм життям і смертю залишив приклад, як треба жити з Богом, як можна досягнути святості, щоб вічно жити на небі й на землі. У численних творіннях святителя і в його житті ми знайдемо відповіді на запитання „чому“, яке ми часто ставимо собі і яке ставлять нам. Чому так, а чому не інакше?», — говорить Патріарх Київський і всієї Русі-України Філарет. З людьми менш релігійними складніше. Ну, насамперед, причиною його популярності є беззаперечний талант красномовця та полеміста, навіть на тлі, тогочасного розквіту ораторського мистецтва, заснованого на кращих античних традиціях. По-друге, народна любов, на нашу думку, тісно пов'язана з тими ідеями та авторськими інтерпретаціями вже відомого, які проніс через усе своє життя Золотоуст.
Характеристика поглядів святителя

Характеризуючи його, як церковно-суспільного діяча, насамперед слід відзначити, що діяльність, ведена ним, завжди була надзвичайно соціальною. Дехто, характеризуючи погляди, називає Золотоустого соціалістом у європейському розумінні цього слова. Він не був лише внутрішньоцерковним філософом, замкненим на тонкощах догматики; погляди архієпископа стосувалися і суспільних речей. Іван усе своє життя залишався місіонером, звертався до людей поза стінами храму. Святитель якось навіть сказав, що якщо «не можна бути благочестивим, живучи в місті, то невелика честь християнським уставам, коли потрібно для них покинути місто та бігти до пустелі».

Тут доречно зауважити, що коли ми говоримо про «ідеї» Золотоустого, то слід мати на увазі думку багатьох дослідників його життя про те, що він не був самостійним мислителем у царині християнської догматики, яка в той час ще продовжувала формуватися. Святитель тільки розвивав, поглиблював і популяризував розроблені концепції. На наш погляд, такий підхід Івана Золотоустого є тим, що в сучасній теорії права зветься «тлумаченням норм права» і пов'язаний із специфікою його освіти. Теорія права під тлумаченням норм права (або інтерпретацією норм права) розуміє розумову інтелектуальну діяльність суб'єкта, пов'язану зі встановленням їх точного значення (змісту). Тлумачення норм права складається з двох елементів: з'ясування (розкриття значення юридичних норм «для себе») і роз'яснення (розкриття значення юридичних норм «для інших») (7). Отож є підстави вбачати у специфіці творчого підходу Золотоустого до християнського віровчення елементи юридичної методології. Він тлумачив церковні приписи та настанови так, як це робили адвокати з нормативними актами того часу.

Можна з упевненістю говорити про значний вплив проповідництва Золотоустого на розвиток європейської правової та політичної думки, особливо її гуманістичної складової. Саме в такому контексті можна шукати рецепцію його поглядів. Науковцям відомо, що у ставленні до земної влади Церква, за переконанням Золоустого, повинна мати дві функції: опікати бідних і нещасних (ця тема набула особливого поширення в його працях у останній період життя) і закликати державну владу, керівну верхівку суспільства жити за заповідями Божими. Він безкомпромісно вказував імператору та керівникам Візантії на всі моменти, коли вони діяли всупереч вченню Христа та закликав добровільно уникати всіх матеріальних надмірностей, дбаючи про бідних і таких, які потребують допомоги. Так само беззастережно боровся Золотоустий за те, щоб Церква максимально виконувала свої земні функції, як глава Константинопольської церкви, слідкував за тим, аби поведінка духовенства відповідала покликанню. Іван Золотоустий, ставши ченцем, а пізніше й Константинопольським патріархом, завжди залишався за своєю суттю адвокатом, тобто захисником. Він був свідомий свого високого покликання захищати бідних перед багатими, а тих й інших у молитвах перед Богом.

СВЯТИЙ ЙОСАФАТ — КАНОНІЗОВАНИЙ СВЯТИЙ


Празник святого священномученика Йосафата
      

Празник святого священномученика Йосафата - Пізнай свій обряд

"Світильником світлим ти засіяв, священномуче­ниче Йосафате,
бо як пастир добрий віддав життя своє за вівці"
(Тропар празника).

Святий ЙосафатПразник святого священномученика Йосафата для вірних Укра­їнської Католицької Церкви особливо дорогий, світлий і радісний, бо це празник нашого українського святого, празник нашого брата по крові й кості, празник великого апостола й мученика за святу віру й єдність Церков.

Та не тільки наша Церква, але й ціла Католицька Церква його почитає, його славить, до нього молиться, на його честь будує святині, а його мощі спочивають у серці християнсько-католицького світу, у базиліці святого апостола Петра в Римі. Святий Йосафат — це перший український святий, якого канонізувала Католицька Церква, йому і його мученицькій крові ми завдячуємо, що сьогодні визнаємо правдиву Христову віру та що ми члени правдивої Хрис­тової Церкви.

Не думаємо пригадувати тут історію його життя, канонізації чи культу, але радше хочемо звернути увагу на знаменні риси його особи й характеру, за які свята Церква його канонізувала та впи­сала до переліку святих мучеників. Особу святого Йосафата можна окреслити трьома словами: Він — святий, він — апостол, він — мученик.

СВЯТИЙ ЙОСАФАТ — КАНОНІЗОВАНИЙ СВЯТИЙ

У небі є тисячі й тисячі різних святих. Це безіменні святі. Та маємо рід святих, які за земного життя відзначилися великою святістю і геройськими чеснотами любови Бога і ближнього, яких Господь Бог після їхньої смерти прославив чудами, а свята Церква винесла їх на престоли святих і доручила їх почитати. Таких святих звемо канонізованими. І до них якраз належить наш священно­мученик Йосафат.

Він вступив на дорогу святости ще малим хлопчиною від хви­лини, коли з Христового Розп'яття впала іскра любови на його невинне дитяче серце. Та іскра вже ніколи не згасла але з роками розгорілася у великий вогонь любови до Бога і ближнього. Бажання святости веде його до василіянського монастиря у Вільні. Тут він швидко зростає у святості через любов до молитви і роздуми, через різні покутні діла та через любов до нашого церковного правила, яке з часом вивчає напам'ять. Тут він вчитується в церковні книги, у яких описано життя та вчинки святих і святих мучеників. З тих книг він вчиться святости, пізнає нашу святу віру та черпає велику любов до наших богослужень, обряду й Церкви. З усіх духовних практик він найбільше любить святу Літургію, на якій як монах радо служить, а відтак як священик чи єпископ служить її з ангель­ською набожністю. У стіп Євхаристійного Ісуса він молиться ціли­ми годинами, а деколи й велику частину ночі.

Ставши священиком, а відтак єпископом, він повністю, наче та свічка, спалює себе у служінні Богові та ближньому. Його духу ревности й жертви для Божої слави і спасення душ подивляють свої й чужі і навіть вороги. Його святість після смерти підтвердили присягою понад 150 свідків. Митрополит Йосиф Велямин Рутський, повідомляючи Апостольську Столицю про смерть святого Йосафата у своєму листі від 23 грудня 1623 року каже: "Болію над тим, що забрали мені фізично того, хто був моєю правою рукою... та маю певну надію, що він діятиме на нашу користь далеко сильніше в небі, ніж міг це зробити на землі тому, що цей святий мученик життя своє віддав за славу Божу, за святе З'єдинення, за владу Апостольського Престолу". А Олександр Тишкевич, головний суддя полоцької землі, який знав святого Йосафата увесь час його єпископства й часто з ним розмовляв, у 1628 р. зізнає під присягою: "Знаю, що слугу Божого Йосафата вважали й сьогодні вважають за святого та великого Божого слугу і за такого його почитають".

Та найбільш достовірний свідок святости святого Йосафата — це сам Господь Бог, що після його смерти прославив його різними чудами. Вони відбуваються відразу після його мученицької смерти. До визначних чудес належить передусім нетлінність його тіла

протягом тривалого часу, навернення майже всіх його вбивць та навернення пра­вославного єпископа Меле­тія Смотрицького, справж­нього винуватця смерті свя­того Йосафата. Відбулось багато-багато чудесних на­вернень і чудесних оздо­ровлень, а саме: повернення зору незрячим, виліковуван­ня недуги серця, паралічу чи рятування з різних не­безпек. Усе те перевірила Церква і підтверджено при­сягою тими, хто ті чудеса на собі відчув або був свідком-очевидцем. Сповідник свя­того Йосафата о. Геннадій Хмельницький у 1628 році згадує: "До його гробу при­ходять звідусіль, усі призивають його заступництва, і через нього діються великі ласки й чуда".

Святий Йосафат

Тож нічого дивного, що свята Церква після проведення кількох дуже строгих процесів над життям святого Йосафата, руками Папи Пія IX, 29 червня 1867 року поклала на голову святого Йосафата вінець святих: "Пій, єпископ, слуга слуг Божих..., — каже кано­нізаційна булла, — згаданого блаженного Йосафата, архиєпископа полоцького, руського обряду, з Чину Святого Василія Великого, бути святим вирішили та й у список святих мучеників вписали".

СВЯТИЙ ЙОСАФАТ — ХРИСТОВИЙ АПОСТОЛ

Справжня святість має гарну прикмету — вона не замикається в собі, не втікає від людей, але хоче й инших робити добрими і святими, хоче й инших приводити до Христа та бути апостолом Христової правди.

Пламенна любов Бога і ревність за Божу славу кидає святого Йосафата у вир невтомної, постійної жертвенної праці над спасен­ням своїх ближніх. Він горить тільки одним бажанням: нести світло святої віри в кожну душу і якнайбільше душ привести до Христа. Дуже успішні засоби в його апостольській праці — це молитва, живе слово і приклад власного життя.

Поки не став священиком, він практикує укрите апостольство молитви: жертви й покути. Молиться багато в келії, у церкві, на цвинтарі, молиться вдень і вночі, молиться передусім за єдність Церков.

Святий ЙосафатСтавши священиком і відтак єпископом, він бере в руки обосіч­ний меч Божого слова. Його проповіді пливуть з великого переко­нання та глибини душі, тому вони сильні, переконливі й поривисті, їм не можуть опертися навіть закам'янілі грішники. Він завжди має повну церкву слухачів. "Проповідував кожного свята, — каже полоцький архипресвітер Яків Дяконицький, — більше того, де тільки міг заставляв священний пир духовної науки, його слова проникали у серця та витискали сльози з очей". Він так впливає на душі і приводить їх до правдивої віри, що нез'єдинені звуть його "душехватом". Душі, які заблукали, зворушені Божою ласкою і силою його слова, він поєднує з Богом у святій сповіді. Народ так горнеться до нього на сповідь, що він деколи сповідає навіть по шість годин денно. Крім живого слова, він апостолує і словом преси. Пише в обороні святої віри і з'єдинення, укладає катехизм і правила для священиків.

Святий Йосафат апостолує не тільки молитвою і живим та писаним словом, але й своїм цілим життям власним прикладом. Сам практикує те, чого навчає инших. Навіть вороги не можуть йому нічого закинути. Він має серце, створене для всіх, і всіх обіймає своєю любов'ю. Він завжди для всіх доступний, завжди покірний, завжди вибачає. Своїх ворогів радо приймає, радо їм прощає і молиться за них. Коли вороги називають його "душе ­хватом", то він відповідає: "Дай, Боже, щоб я всі ваші душі поло­нив і запровадив до неба".

Своєю любов'ю він особливо обіймає бідних, немічних, неду­жих і сиріток. Митрополит Рафаїл Корсак († 640) у своїх записках до беатифікаційної комісії так пише про милосердя святого Йоса­фата: "Ніколи не забував давати милостиню убогим, удовам і передусім сиротам. Тому всі так його любили, що. коли виходив з віленської церкви, усі люди тиснулись до церковних дверей, бажаю­чи потішитися його словом. А коли з віленського ігумена пішов на полоцького архиєпископа, то бідаки великим плачем супроводили його, як свого опікуна й батька".

СВЯТИЙ ЙОСАФАТ — МУЧЕНИК ЗА СВЯТУ ВІРУ

Святий Йосафат це не тільки великий святий і ревний Христо­вий апостол, але й мученик. В його руках видніє пальма мученика за святу віру і єдність нашої Церкви з престолом святого апостола Петра. І нічого дивного, де правдива святість і апостольська рев­ність, там також і готовість на цілопальну жертву, на муки і смерть за святу віру. Про це свідчать непроглядні тисячі й сотні тисяч святих мучеників від початку християнства і аж до нашого часу. R мучеництві всі чес­ноти виступають у геройсь­кому ступені, передусім не­похитна віра, сильна надія, повна посвяти любов та по­диву гідна мужність. Усе те ясно бачимо й у житті свя­того священномученика Йо­сафата.

 

Мученицька смерть його не була для нього несподіва­ною. Він давно її бажав, про неї говорив і до неї готу­вався. Ще за життя у своїй катедрі в Полоцьку будує собі гробницю. Свідок його смерти, о. Доротей Лецико­вич, перед беатифікаційною Комісією 1628 року зізнаєть­ся: "Своє бажання вмерти він виявляв завжди у пропо­відях, в розмовах, в листах, і де тільки міг говорив, що він нічого більше і не бажає, як вмерти за Бога". Ворогам, які погрожували йому смер­тю, казав: "Ви мені грозите смертю, а я вам кажу: не можу бути щасливіший, як згинути з ваших рук за католицьку й апостольську віру".

Святий Йосафат не тільки бажає вмерти за святу віру, але й сам добровільно йде на муки і смерть. Він знає, що вороги Унії у Вітебську здійснили змову, щоб його вбити, а все-таки їде туди на візитацію, Його застерігають, що йде на певну смерть, а він відпо­відає: "Дай, Боже, щоб я пролляв свою кров за заблукані овечки, щоб усі спаслися і прийшли до пізнання правди та, визнавши святу Єдність, зберегли взаємну любов".

І після цілонічної молитви 12 листопада (за старим стилем) 1623 року він віддає своє праведне життя і свою невинну душу за слова Христові: "Щоб було одне стадо й один пастир" (Йо. 10. 16), та за правду, що в Символі віри: "Вірую в єдину, святу, соборну й апостольську Церкву".

Закликом почитати і наслідувати святого Йосафата в любові до нашої святої віри, Церкви, обряду й народу, хай будуть для нас слова Верховного Архиєпископа Кардинала Йосифа, які він сказав біля гробу святого Йосафата 25 листопада 1969 року: "Нехай святий Йосафат, як вірний син Церкви й народу, аж до перемоги веде наш народ. Він боронив єдність Церкви й народу ввесь свій вік. Навіть у Полоцьку на Білорусі він почувався русином-україн­цем, а про єдність Церкви переконував і київських печерських монахів, його сильний характер і геройська святість життя мусить і нас підбадьорювати та заохочувати йти по його слідах, хоч би це також коштувало нам жертви, бо принести її треба, якщо йдеться про добро Бога, Церкви й народу" (Благовісник, V, 1-4, 1969).