Це питання цікавило багатьох науковців, і в різний час були популярні різні теорії. Наприклад, прихильники географічної теорії вважають, що все залежить від розташування країни. Багаті країни в основному знаходяться в помірних широтах, а бідні - в тропічних і екваторіальних. От тільки ця теорія не пояснює, чому в середньовіччі деякі тропічні країни були багатші. Або чому Північна і Південна Кореї мають такий розрив у доходах і розвитку.

Інша популярна теорія - культурна. Її засновник, Макс Вебер, вважав, що розвиток Західної цивілізації пов’язаний з протестантизмом. Пізніше її прихильники відійшли від релігії і розширили її до цінностей і етики. Наприклад, вони вважають, що Латинська Америка ніколи не буде багатою через домінування розбещеної “іберійської” культури. Але і ця теорія не витримує критики, якщо розглянути на успішну африканську Ботсвану, Корею або Японію.

Ще одна цікава - гіпотеза невігластва. Вона стверджує, що світова нерівність існує через те, що ми чи наші правителі не знають, як зробити бідну країну багатою. І якщо правителю давати хороші поради, то нації будуть процвітати. Але і ця теорія не пройшла перевірки реальністю. Це показали африканські країни після отримання незалежності в 20-му столітті.

Тому автори пропонують свою теорію. Вона досить проста: нації процвітають тоді, коли використовують інклюзивні економічні і політичні інститути. Нації занепадають тоді, коли домінують екстрактивні економічні і політичні інститути.

Інклюзивні інститути, на зразок тих, що існують у Великобританії чи США, заохочують великі маси людей до участі в економічній або політичній діяльності. Інклюзивні інститути захищають приватну власність, неупереджену систему правосуддя, широкий розподіл політичної влади тощо.

Екстрактивні інститути створені для відбирання доходів, благ або політичної влади в однієї суспільної групи на користь іншої. Екстрактивні політичні інститути ведуть до утворення монархій, автократій, диктатур, влади олігархів тощо.

Жодна країна з домінування екстрактивних політичних інститутів не демонструвала тривалого стабільного розвитку. Вона могла використовувати певні інклюзивні елементи, щоб збагатитися (наприклад, Китай чи СРСР), але для сталого розвитку необхідний перехід до інклюзивних політичних інститутів, а політичні еліти не готові поступатися своєю владою. Тому Китай, РФ, Північна Корея та інші країни приречені на занепад, як це сталося з СРСР, якщо не змінять свої політичні інститути.

Чому всі країни не перейдуть до інклюзивних інститутів, якщо вони такі ефективні? Через процес “творчої деструкції”. Це нестримний потік інновацій в економічній та політичній сфері. Саме творча деструкція привела до переходу від ручної праці до станків і автоматів, творча деструкція призвела до витіснення театрів кінотеатрами, а кінотеатрів - стрімінговими сервісами тощо. Творча деструкція у політиці означає безперервну зміну еліт. Тому ми часто їй опираємося, щоб не втрачати здобутого матеріального блага або політичної влади. 

Найбільше творчої деструкції бояться країни з екстрактивними інститутами. Вони хочуть зберегти все так, як є. Тому, наприклад, Австро-Угорська або Російська імперії до останнього противилися прокладанню залізниць або переходу до конституційної монархії. А китайські правителі у 17 столітті заборонили морську торгівлю і змусили своїх громадян, які жили на узбережжі океану, переселитися вглиб країни.

Власне, про це і книга. Автори в перших главах розкривають свою теорію, а потім показують, як вона працює на прикладі багатьох країн: Англії, Китаю, Мексики і інших. Вона розповість, що таке доброчесне і порочне коло. Чому колишні іспанські колонії в Латинській Америці зараз бідніші за Британські колонії в Північній. Чому Французька буржуазна революція і Наполеонівські війни кардинально змінили Західну Європу. Чому ламання конституційного суду під себе - дуже погана ідея - доведено Аргентиною. Як діє залізний закон олігархії на прикладі африканських країн. Чому одні революції призводять до процвітання країн, а інші створюють терор і занепад? І ще багато цікавого!

Події книги відбуваються наприкінці 19 століття, на межі реальності і художнього домислу. В центрі сюжету реальні персонажі - віденський лікар-терапевт Йозеф Брейер і професор філософії Фрідріх Ніцше. В реальності вони не зустрічалися, принаймні згадок про це немає. І тут за справу береться яскрава фантазія і клінічний досвід Ялома.

Йозеф Брейер - один із засновників психоаналізу. Він був другом і в певному роді наставником Фрейда, який також згадується на сторінках цієї книги. А ще Брейер був одним із найкращих віденських терапевтів своєї епохи. До нього звертається Лу Саломе, подруга Ніцше, яка серйозно стурбована емоційним станом філософа і вважає його схильним до самогубства. Брейер погоджується допомогти, але виникають дві важливі проблеми - методики лікування словом ще не існує і сам Ніцше є надто замкнутим і гордим, щоб прийняти допомогу. 

Ця книга про одержимість. Одержимість бажаннями і ідеями. Брейер має прекрасну кар’єру, красуню дружину (з дуже заможної сім’ї), п’ятеро дітей і визнання колег, але він одержимий думками про одну із своїх пацієнток. Інколи йому хочеться покинути дружину і дітей, і поїхати з нею в Італію чи США. Його шлюб знаходиться у кризі, а сам він на межі депресії. Ще невідомо, кому більше потрібне лікування словом - Брейеру чи Ніцше.

А ще ця книга про подолання одержимостей, і про те, як варто ставитися до будь-яких труднощів у житті.

Мені важкувато даються книги Пітерсона. Його цікавий погляд на речі доповнюється роками рефлексії, клінічної практики і монументальних знань. В результаті книга затоплює мою свідомість потоками інформацію на різні теми - від глибокого занурення у біблійні теми до згадок про Гаррі Поттера. 

В цьому, на мою думку, головна проблема книги - важко зберегти в пам’яті всі поради і настанови, бо дуже легко забуваються причинно-наслідкові зв’язки, що привели до тих чи інших висновків. Але в процесі читання я відчував радість і полегшення - Пітерсон вміє заспокоїти і підбадьорити, надати сили для боротьби.

Якщо описати всю книгу в кількох словах, то найкраще підходить фраза з пісні Океану Ельзи: “Хіба хтось сказав тобі, що буде легко? Та хіба ти можеш жити без мети?”. На думку автора, наше життя важке і сповнене хаосу. Небезпеки і біди чекають на кожному кроці. І лише наявність мети у житті дозволяє вносити порядок у хаос, долати труднощі і торувати шлях вперед.

Найбільше мені сподобалася його думка на проблеми. Проблеми - це метафоричний дракон (дракон як образ Хаосу), і якщо наважитися вступити з ним у бій, то можна здобути скарб, який він стереже (перетворити Хаос у Порядок). Під “скарбом” мається на увазі ще й новий досвід, знання, уміння, самовдосконалення. Звісно, “драконів” варто обирати співмірно своїм можливостям. Але якщо ми хочемо зростати і ставати кращими, то зустрічі з “драконами” не оминути. 

І ще одна дуже корисна для мене думка - “добровільно зроблений крок назустріч предмету страхів, ненависті чи зневаги є цілющим. Ми стаємо сильнішими, добровільно звертаючись до того, що перешкоджає нашому поступу вперед”. Тому поради і настанови не працюють, якщо людина сама внутрішньо не готова зустрітися зі своїм страхом.

Правило 1. Не легковажте соціальними інституціями та творчими досягненнями і не обмовляйте їх

Нам потрібно постійно спілкуватися з іншими, щоб упорядкувати власні думки. Від цього залежить наше ментальне здоров’я. А ще ми постійно визначаємо своє місце у ієрархії: якщо воно низьке, то організм збільшує дозу гормонів стресу, мотивуючи нас рухатися вперед.

Правило 2. Уявіть, ким ви можете бути, і зосередьтеся лише на цьому

Тут йдеться про важливість мети в своєму житті. Без неї воно буде порожнім. Порожнє життя породжує напругу, тривогу і відчуття незадоволеності. Тому краще йти в обраному напрямку і недосягнути, ніж взагалі відмовитися від відповідальності за власне життя.

Правило 3. Не ховайте небажаних речей в імлі

“Імла” - це відмова розпізнавати емоції та мотиваційні стани при їх появі, а також повідомляти про них собі і своїм близьким. Інакше кажучи, це наша “тінь”. Всі витіснені у тінь (проігноровані) страхи і тривоги стають сильнішими, непомітно впливають на наше життя і роблять його важчим.  

Правило 4. Зрікаючись відповідальності, втрачаєте нагоду

Найефективніший спосіб надати життю сенс - це взяти на себе відповідальність. Чим вища складність завдання, тим вища цінність нагороди. 

Правило 5. Не робіть того, що викликає у вас відразу

Правило 6. Відкиньте ідеологію

Жодна ідеологія не може пояснити всю складність життя. Мета їх створення - спрощення сприйняття світу, пошук легких відповідей на важкі питання і втеча від відповідальності.

Правило 7. Попрацюйте якнайстаранніше бодай над чимось одним і побачите, що станеться

В житті нам часто доводиться приймати на себе роль “новачка” у новій справі. Не варто від неї тікати або її боятися. І не варто боятися помилок, які неминуче супроводжуватимуть нас на шляху вдосконалення.

Правило 8. Спробуйте зробити одну кімнату в себе вдома якнайгарнішою

Тут йдеться про важливість впливу зовнішнього оточення на нас, особливо коли ми проводимо в певному приміщенні багато часу.

Правило 9. Якщо старі спогади досі засмучують вас, ретельно і докладно запишіть їх

Перегукується з Правилом №3 - витіснені в імлу емоції не зникають, а продовжують переслідувати нас. Якщо ми хочемо від них позбавитися, то мусимо пропрацювати усі уроки, якими нас нагородило минуле.

Правило 10. Ретельно працюйте над збереженням романтичності ваших стосунків

В стосунках доведеться конфліктувати і домовлятися, а ще необхідно буде приділяти їм час. Без цього ніяк. Найкраща основа для довготривалих стосунків - це чесність і відкритість до діалогу.

Правило 11. Не піддавайтеся обуренню, брехливості та зарозумілості

Дуже цікава глава про важливість “Злої Королеви” або “Хаосу” в нашому житті. Чому виникає обурення і як з ним впоратися? Чому брехня руйнує нас? І як зарозумілість заводить нас на шлях жертви. 

Правило 12. Будьте вдячними, попри свої страждання

“Люди здатні сміливо протистояти своєму стражданню - перевершувати його психологічно та полегшувати практично. Якщо ви сміливо протистоїте обмеженням життя, це дає вам психологічну мету, яка нейтралізує страждання”

Чи можуть люди змінюватися? А наскільки сильним є вплив оточення на формування людини, її погляди, її вчинки? Чи може новий досвід вберегти нас від старих помилок?

Кітті виросла в аристократичному товаристві Лондона. Вона вродлива, але інфантильна, розбещена і поверхова. З нею весело і довго можна говорити ні про що. А ще Кітті вміє гарно танцювати, фліртувати, пліткувати і одягатися. Ідеальна кандидатка на роль дружини якогось баронета, графа чи герцога, яка зможе приймати і розважати гостей на численних балах і званих вечорах.

Але у Долі власне почуття гумору, і Кітті виходить заміж за бактеріолога Волтера Фейна. Він не має шляхетного походження, вроди чи харизми. Кітті його навіть не кохає. Проте погоджується на одруження і переїздить з ним до Гонконгу. Чому? Про це прочитаєте в книзі. 

І там починається найцікавіше. В її житті з’являється Чарлі Таунсенд - вродливий, чарівний і харизматичний заступник губернатора. Усі пророкують йому посаду губернатора в недалекому майбутньому. Хіба могла Кітті протистояти його натиску і домаганням? Єдина проблема - він одружений і має трьох дітей. Проте Кітті впевнена - дружину він не кохає, як і вона свого чоловіка, і в майбутньому вони стануть чудовою парою. Вона навіть не підозрює, наскільки сильно цей роман змінить її життя і її саму.

Далі можуть бути невеликі спойлери.

Це історія про внутрішню трансформацію в класичному її вигляді. Спрощена схема становлення Героя має такий вигляд: Звичайне життя - Подорож - Перше випробування - Хибна смерть або прощання з минулим - Шлях випробувань - Внутрішня трансформація - Винагорода - Зустріч оновленного Я з минулим. Моем проводить Кітті по кожному з цих етапів, майстерно змальовуючи кожен нюанс, кожну зміну в її сприйнятті світу і себе. І все це на фоні трагедії або тріумфу людського генія - залежно від кута зору.

Чи може людина змінитися? За Моемом, так, може, але для цього потрібно два фактори: забрати людину з її звичного оточення (класичне - покинути зону комфорту) і наявність у неї внутрішньої пластичності (можливості прийняти ці зміни). Якщо людина вже затверділа і не сприймає змін, то стрес може її лише зламати, але не сприятиме її трансформації. Людина буде постійно запитувати “за що мені усі ці покарання” і буде шукати Рятівника, сприймаючи усе довкола близько до серця.

Чи може новий досвід, нове Я запобігти повторенню помилок минулого? Так, може, але гарантії немає. Тому навіть глибока трансформація не є запорукою того, що людина не впаде в старі поведінкові схеми. А значить не варто розслаблятися і спочивати на лаврах - життя повне випробувань, і завершення одного не означає відсутності наступного.

Чи варто тоді проходити цей важкий шлях трансформації? Кожен має вирішити це сам для себе! Але це єдиний шлях для росту. Це можливість не наштовхуватися постійно на одні і ті самі граблі. Хоча і не факт, що цих самих грабель у вашому житті стане менше.  

Ця книга написана в жанрі наукової фантастики, хоча самої фантастики там відносно мало, мотивація героїв продиктована емоціями і структурою їх особистості, а основна ідея крутиться довкола філософської дилеми про найкращий шлях розвитку людства.

По сюжету у 24 столітті було відкрито темпоральне (часове) поле, а у 28 столітті створена організація “Вічність”. Її персонал міг переміщатися у часі між століттями. На початку “Вічність” займалася торгівлею товарами між століттями, але з часом основною її діяльністю стала зміна реальності для підтримки “стабільного розвитку з метою гарантування блага для максимальної кількості людей”. Простіше кажучи, Вічність запобігала масштабним війнам, людським катастрофам, епідеміям тощо.

Якщо у книзі “І вдарив грім” Рея Бредбері найменша зміна реальності в минулому призводить до перепису реальності у всьому часі (необачне вбивство одного метелика в далекому минулому призводить до цілком нової флори і фауни в теперішньому часі), то у цій книзі зміни реальності розглядаються як хвилі від впавшого у воду камінчика. Чим менша зміна (камінчик), тим менші будуть наслідки (рівень створених хвиль), і впродовж десятків років або одного-двох століть вони повністю згладяться. Тому добре прорахована зміна реальності дозволить запобігти лише небажаній події і мінімально відобразиться на подальшому розвитку людства.   

Усередині Вічності панує сувора структура і кодекс правил. Усіх, хто працює у Вічності, стирають з часу, наче їх і не було. Навіть якщо вони потраплять у рідне сторіччя, то їх там ніхто не знатиме. Абсолютна більшість працівників - чоловіки, і контакти з жінками обмежені. Якщо хтось із працівників захоче вступити у стосунки з жінкою із реального часу, то треба подавати прохання до Ради Вічності для отримання дозволу, щоб вона дослідила зміни реальності від таких стосунків.

Головний герой, Технік Ендрю Харлан, закохується у Нойс Ламбент, і заради цього кохання він готовий піти на все, навіть на знищення самої Вічності. Саме цей внутрішній конфлікт Техніка (віддане служіння ідеалам вічності проти бажання особистого щастя в обіймах коханої жінки) є основою для розвитку сюжету впродовж більшої частини книги. Потім відбувається один цікавий поворот, про який не хочу спойлерити, але саме він підводить до головної ідеї твору: який шлях розвитку людства є оптимальним?

З одного боку, у Вічності переконані - якщо не змінювати реальності, якщо не вилучати з реальності небезпечні винаходи, то людство обов’язково знищить себе, а може і занапастить планету. 

З іншого - війни, епідемії, катаклізми носять руйнівний характер і вбивають тисячі чи мільйони людей, але також вони несуть в собі потужні наукові відкриття, перегляд моральних норм і звичаїв, створення нових шедеврів мистецтва тощо. Це той необхідний нам хаос, який веде до народження чогось кращого. Наприклад, історики вважають, що спалах чуми у 14 столітті сприяв появі епохи Відродження, розвитку урбаністики і медицини, запровадження карантинних обмежень, створення лазаретів тощо. Таким чином, ці події є трагедією для окремо взятих людей, але благом для людства в цілому.

Тому в кінці книги головний герой має вибрати - якому шляху надати перевагу. Звісно, це лише короткий екскурс - книга цікавіша і багатша на морально-філософські питання. На початку мені було важкувато її читати через те, що автор одразу кидає у гущу подій, і тільки згодом пояснює, що відбувається. Проте мені вона сподобалася!

Чи задумувалися ви над тим, в якому напрямку еволюціонуватиме людство і яка форма організації суспільного устрою чекає на нас у майбутньому? Нідерландський професор біології Йелле Роймер переконаний, що вид Homo sapiens в певний історичний момент зникне, як зникали до цього і інші види. Зрештою, це незмінний життєвий цикл, що підтримує різноманіття життя на планеті. Однак ми навряд чи зникнемо в наслідок ядерної війни чи іншої катастрофи. Ймовірніше, ми еволюціонуємо у якийсь інший вид, як свого часу Homo erectus еволюціонував в Homo sapiens. І цим новим видом може стати Homo Urbanus.

Далі без спойлерів не обійтися, тому якщо книга зацікавила і хочете прочитати її самостійно, то краще не продовжувати читати ці рядки.

Якщо ви очікуєте на портрет людини майбутнього, то його там немає. Є лише один невеликий абзац про збільшення нашого мозку, втрату волосся і зубів. Основна увага приділяється типу організації майбутнього суспільства, яке, на думку автора, буде еусоціальним. Таку організацію використовують мурахи, бджоли, оси, терміти, а серед ссавців - голі землекопи. Тобто буде чіткий розподіл на касти і обов’язки: королева на чолі, яка відповідає за розмноження, ряд наближених самців для її запліднення і решта особин для догляду за малюками, захисту житла, здобування їжі тощо.

Чому ми прямуємо в напрямку еусоціального суспільства? У своїх роздумах він опирається на закони еволюції - середовище формує певний вид. Ми змінюємо середовище так, як не змінював його жоден вид до нас, але і самі пристосовуємося до створеного середовища. Homo sapiens вийшов з савани, і історично пристовано до нього. Але за останні десятиліття абсолютна більшість людей перебралася у міста. Ось наше нове середовище існування. Ми прекрасно орієнтуємося в брендах компаній, але погано знаємо назви оточуючих дерев і рослин, птахів і комах. Ми знаємо, де продають улюблені смаколики, але у лісі ми навряд чи відрізнимо їстівний гриб від отруйного (я то точно). Місто дає нам зручності, захист, певний рівень комфорту - одним словом, збільшує наші шанси на виживання. За це ми повинні підпорядковуватися певним законам і нормам морі, а також виконувати корисні для міста функції.

Тому частково ми вже є еусоціальним суспільством. У нас немає жорсткого поділу на касти, але вже існує розподіл обов’язків - є лікарі, вихователі, поліція, армія, робітники тощо. На думку автора, до повного переходу залишився ще один крок - обмеження репродуктивної функції. В термітів за це відповідає ген Neofem2. Його виділяє королева, і він як феромон огортає всіх робітниць в термітнику, позбавляючи їх жіночої привабливості.

Подібний ген може передатися і нам - це частина еволюційного процесу горизонтального перенесення генів. Наприклад, ссавці не завжди народжували дітей. Цієї якості ми набули завдяки поглинанню певного вірусу. Тобто вірусні хвороби можуть змінювати нас на генному рівні. 

Інший приклад - мутація гену FOXP2 дозволила нам артикульовано розмовляти. Цим ми відрізняємося від неандертальців - артикульована розмова стала основою для створення мови і кращої комунікації, що і призвело до нашої перемоги над неандертальцями.

Ми вже відділяємо поняття сексу і продовження роду. В середньовіччі без контрацептивів статевий акт був синонімом продовження роду. Зараз це далеко не так. На думку автора, поступово ми переходимо до розмноження із пробірки. 

Таким чином, в майбутньому Homo Urbanus можуть жити невеликими колоніями по 200-400 особин (кілька під’їздів багатоповерхового будинку) під керівництвом королеви. Лише вона буде народжувати нових дітей, а решта членів колонії будуть в першу чергу турбуватися не про себе, а про виживання колонії (такий собі альтруїзм вищого порядку). 

Якщо ви по-справжньому шкодуєте про щось у своєму житті, тоді ця книга вас може зацікавити. Вона мене підкупила саме цим. 

Головна героїня, Нора Сід, у 14 років була однією з найкращих плавчинь у Великобританії. Їй пророкували олімпійське майбутнє, але вона покинула плавання. Потім разом з братом вона грала у місцевій группі “Лабіринти”, але перед підписанням контракту з компанією Universal на запис альбому і промо-туру вона відмовилася від участі і група розпалася, а з братом вони сильно посварилися. Нора скасувала власне весілля за 2 дні церемонії, а потім відмовилися переїхати з найкращою подругою до Австралії. Зараз їй 35, вона шкодує про всі ці і багато інших подій у своєму житті. Нора у важкій депресії, і як на зло, її ще й звільняють з роботи і на дорозі помирає її молодий кіт Вольт. І от Нора зважується на самогубство...але вона не помирає, а потрапляє до “Опівнічної бібліотеки”.

Це місце між життям і смертю. Тут її зустрічає привітна і мудра бібліотекарка, місіс Елм, і пропонує прожити будь-яке з нереалізованих і таких омріяних нею життів. Вийти заміж і відкрити з чоловіком паб у сільському куточку - легко! Обрати життя, де Нора стає олімпійською чемпіонкою - є і таке. Чи може краще б вона досліджувала льодовики у Арктиці чи обрала кар’єру співачки і запалювала стадіони? Нора поринає у всі ці можливі варіації власного життя. Чи знайде вона те, де зможе бути щасливою?

Незважаючи на сумний початок (а може саме завдяки йому - на контрасті), книга надзвичайно життєствердна. Мабуть, головну ідею найкраще розкривають дві фрази, які повторюються кілька разів: “Важливо не те, на що дивишся, а те - що бачиш” (Торо) і “Не варто недооцінювати важливості дрібниць”. Особливо, коли йдеться про добре слово, теплий вчинок або вияв турботи, ніжності і підтримки.

Одна з найкращих книг з психологічним ухилом, які мені доводилося читати. Вона складається з двох частин. Перша написана автором у 1945 році, після звільнення з концтабору. Єврей за походженням, Віктор Франкл провів три роки у різних нациських концтаборах. Побував у Освенцимі і Дахау.

Описаний ним досвід дозволяє під зовсім іншим кутом подивитися на наші проблеми. 

• Сумуєте, що у вас лише три пари штанів і ви вже давно собі нічого не купували? А як вам перспектива ходити кожен день у зношеній робі, яка не захищає ні від пронизливого вітру взимку, ні від холодного дощу восени.

• Не хочеться вилазити вранці з теплого ліжка і йти на роботу? В’язнів концтабору могли побити або і відправити на смерть, якщо вони невчасно встали і вийшли на холодний двір

• Втратили смак до їжі і хочеться чогось смачненького, але не знаєте чого? Автор розкаже, як в’язні ділилися на дві категорії: одні вважали за краще з’їсти денну пайку хліба одразу, а інші - їсти по шматочку цілий день. Ввечері їх чекала лише гаряча юшка із супу. Якщо пощастить, там буде кілька горошин або шматочків картоплі.

Одним словом, автор показує нелюдські умови життя тих, кого одразу ж не відправили у газові камери. Але не опис жахливих умов є його ціллю. Насправді він показує, що і у стражданнях є сенс, що навіть в такій ситуації є моменти радості та надії. І дуже багато залежить від морального духу людини:  «Той, хто знає, навіщо жити, може витримати майже будь-яке як» (Ніцше). І саме в таких умовах проявляється вся глибина людського характеру.

Друга частина книги - це вступ у логотерапію, яку ще називають «Третьою віденською школою психотерапії» (попередницями були школи Фройда та Адлера). Назва походить від грецького слова Logos - “сенс”. Логотерапія переконана, що наше життя має сенс, а існування без сенсу є пустим і позбавленим щастя. 

Багато неврозів виникають не через дії зовнішнього середовища, а через втратою людини сенсу свого існування. І якщо глобальний сенс буття може бути нам незрозумілий, то локальний сенс власного існування ми можемо знайти. 

“Логотерапія вбачає у відповідальності саму сутність людського існування. Це підкреслення відповідальності віддзеркалене в категоричному імперативі логотерапії: «Живіть так, начебто живете вже вдруге і начебто вже помилилися так, як збираєтеся помилитися зараз!» 

Сенс життя завжди змінюється. Згідно з логотерапією, ми можемо віднайти цей сенс у житті трьома різними шляхами: 1) займаючись справою або творчістю; 2) пізнаючи щось або зустрічаючи когось (пізнання добра, істини й краси, пізнання природи й культури або пізнання іншої людської істоти в її унікальності завдяки коханню до неї) і 3) обираючи власне ставлення до неминучих страждань.”

В другій частині дуже багато думок, які мені перегукувалися з книгою “12 правил життя” Дж. Пітерсона. Основна - ми маємо протистояти нігілістичному погляду на світ. Ми відповідаємо за своє життя, ми вибираємо свій шлях і саме ми обираємо, як ставитися до подій у нашому житті. А щастя - це лише побічний продукт змістовного життя. Чим більше його прагнеш, тим далі воно від нас. Страждань не варто боятися - чим більше їх боятися, тим більше їх буде у житті.

Міні-серіал від HBO. Початок нагадує “Велику маленьку брехню” (Big little lies) теж від HBO: в першій сцені ми дізнаємося, що в готелі “Білий лотос” на Гавайях сталося вбивство. Кого вбили - невідомо, про це ми дізнаємося лише в фіналі. 

Далі ми переносимося на тиждень назад - нова група відпочивальників прибуває в готель “Білий лотос”, кожна зі своїми проблемами і очікуваннями. Одна пара насолоджується медовим місяцем, інша сім’я з трьома дітьми приїхали просто на відпочинок, а ще одна жінка привезла на Гаваї прах матері, щоб розвіяти її над океаном. Усі вони зіштовхнуться з кризою в тій чи іншій мірі. З кожним днем в готелі вони будуть відчувати все більший стрес, і врешті зіштовхнуться зі своїми внутрішніми демонами. Хтось стане сильнішим і щасливішим, хтось зламається, а хтось повернеться у старі, звичні схеми існування.

В серіалі піднімається багато цікавих тем: проблема ігрової залежності в дітей, нерівність у шлюбі, подружні зради, очікування результатів медичного аналізу, сепарація з померлою матір’ю, руйнація наших надій на світле майбутнє, привілеї і гендерна нерівність у сучасному світі, наслідки нашого вибору тощо. Все це в 6 серіях, які я подивився на одному диханні.

Кроме того, вы что, не понимаете, как неестественно себя ведете, когда тупо хотите нравиться? За этим поведением совершенно невозможно разглядеть, какой человек на самом деле, зато всегда можно уловить напряжение и прочитать неудовлетворение и недовольство собой. Нормальных людей все это настораживает и отталкивает. А уверенность в себе, наоборот, – притягивает и не отпускает. Но не только в уверенности дело. Чтобы случилась влюбленность, любовь или страсть, человек должен, что называется, «зацепить». И вот цепляет отнюдь не идеальная форма носа, плоский живот или красивые волосы (разве что в первый момент, на котором может все и закончиться). Неосознанно цепляет что-то из детства: ассоциация, похожесть, запах, жест, манера теребить пуговицу, тембр голоса – словом, какая-то деталь, напоминающая родительский дом и родителя противоположного пола. Эта ассоциация, кстати, необязательно должна быть счастливой. И вот против этого бессильны все ухищрения, пластика, наряды и добродетели…

• Захист і Емпатія: 16%, 3 голоса
• Секс і Захист: 21%, 4 голоса
• Емпатія і Секс: 16%, 3 голоса
• Вчені брешуть - є чоловіки з цими трьома характеристиками!: 47%, 9 голосов

У соцмережах:

Найкращий

Мій найкращий друг

Дивовижний

Найвизначніший

Такий милий

У пошукових запитах:

Гей

Придурок

Дивовижний

Дратуючий

Посередність

А ось ті жінки, які перевершують за привабливістю своїх чоловіків, відчувають себе щасливими, не катують дієтами власний організм і насолоджуються відносинами."

Ось так, бути некрасивим для чоловіків - це перевага