4) Упрочение локализации Украины в Среднем Приднепровье происходит в первой половине — сер. XVII в., одновременно с ростом территориального распространения казачества из Дикого Поля на территории Киевщины и Брацлавщины, а уж тем более во время восстания Б.Хмельницкого (после 1648). Теперь это слово означает уже не пограничье, а владения Войска Запорожского, — однако «Украина» не была официальным названием. Ее земля по ряду соглашений охватывала территории Киевского, Брацлавского (Восточное Подолье) и Черниговского воеводств. Документы польского сейма 1669 и 1670 гласят: «[…] господин Олизар, киевский подсудок, говоря читал артикул украинских воеводств … […] а дальше все послы Киевского, Черниговского и Брацлавского воеводств поднялись с места и вышли с протестом »; и: «[…] вскочили с возмущением брацлавяне, киевляне и черниговцы на господина черского хорунжего … Большой шум поднялся от мазовецких послов и взамен отукраинцев». В 1685 г. в документах посольства гетмана Ивана Самойловича в Москву говорится: «В тех трех воеводствах и Украйна вся, и Войско Запорожское заключаетца».

Одновременно казацкая территория (Украина) воспринимается как синоним «Княжества Руського» или Руси. Б.Хмельницкий именовал себя«единовладцем і самодержцем руським». Как писал об И. Выговском шведский посол Веллинг, тот требовал уступки «права на всю древнюю Украину или Роксоланию … до Вислы». Гетман заявлял о своем желании стать «Великим князем Украины и соседних областей». Выражение «вся Украина» могло означать и «вся Русь». Но в Гадячском договоре 1658 г. И.Выговский все же титулуется как «гетман войск руських». Соратник И.Мазепы Ф.Орлик говорил: чтобы «руський народ скинул московское ярмо и был свободный». Смешение актуальных названий Украины видим в клятве И.Мазепы, цитируемой Орликом: «[…] для общего блага матери моей отчизны бедной Украины, всего Войска Запорожского и народа Малороссийского […]»  

Название «Украина» встречается в многочисленных актах, документах и переписке гетманов Б.Хмельницкого, И.Выговского, П. Дорошенко, И. Самойловича, И.Мазепы, Ф.Орлика и др. Во второй половине XVII в. название распространено и на Закарпатье — “Мукачевская Украина» («Munkacsiensis Ukraina»). После Андрусовского перемирия (1667), разделившего Украину по Днепру, в употреблении появляются названия «сегобочная Украина», «тогобочная Украина» и «Малороссийская Украина».

В сер. XVII в. Украина попадает на европейские карты как страна «с провинциями» (Г. де Боплан). В издании Боплана 1648 г. она еще синоним «Диких Полей», но в последующих изданиях карт его авторства (с 1650 г.), в т.ч. во Франции и в Англии, «Дикие поля» уже не упоминаются, — только «карта Украины». В начале XVIII в. Украина показывается в пространстве от Карпат до Слобожанщины, подписанном «Червонная Русь или Украина» или «Украина — земля казаков» (Й.Гоманн). Комментарии к французской карте Ж-Б.Нулена (1742) утверждают: «Русь Червонная является частью государства Польского и делится на Русь отдельную и Украину. Русь отдельная — это воеводства Холма, Белза и Руси [Руськое воеводство с центром во Львове]. Украина — это земли казаков, которые охватывают  провинции Волынь [на французских картах XVIII  в. к «Волыни» относили непосредственно Волынь и Киевщину] и Подолье […]». К этому времени относятся и первые, еще редкие, случаи употребления понятия «украинец» в качестве национальной самоидентификации.

5) После создания Слободско-Украинской губернии (1765) термин Украина используется в первой трети XIX в. для обозначения территории Слобожанщины. Одновременно распространяется и применение названия «Малороссия» кЛевобережной Украине и Киеву с небольшой территорией вокруг него. С ликвидацией Гетманщины сфера употребления названия «Украина» существенно сужается. Зато в официальное делопроизводство широко внедряются такие определения как «Малороссия», «Малороссийский край» и др. С образованием в 1764 году Малороссийской губернии и после ее окончательного разделения на Полтавскую и Черниговскую губернии (1802), название Малороссия получило широкое распространение и употреблялось в узком смысле в отношении этих территорий Левобережья. В конце XVIII — начале XIX в. циркуляция термина Украина отличается многозначностью: окраина, казацкая территория, земля, синоним названия «Малороссия», Правобережье и др. В то время ни одно из других официальных или неофициальных названий территорий современной Украины или земель, заселенных украинцами, не охватывало все современное украинское пространство. 

6) Использование слова «Украина» в близком к современному значении наблюдается только с середины XIX в., — в частности в поэзии Тараса Шевченко, документах Кирилло-Мефодиевского братства (1845-1847). В это время название Украина постепенно приобретает значение национального символа.

К середине XIX в. достижения языкознания и этнографии позволили четко определить этнический ареал украинцев, а следовательно — и границы Украины как обобщенного названия всего этого пространства. Если в империях, владевших украинскими землями, больше ценили локальные названия (Галиция, Малороссия), то «Украина» в конце-концов превратилась в национальное трансграничное название страны украинцев.

В 1861 петербургский журнал «Основа» писал об Украине:«страна, населенная южнорусами (украинцами, малороссами), занимает часть Восточной Европы. Протяженность ее с запада на восток занимает почти 20 градусов долготы, то есть от 38 до 58 градусов восточной долготы, что составит более 1800 верст. Наибольшая ее протяженность с севера на юг простирается до 900 верст, то есть от 44 градусов 30 минут до 53 градусов 45 минут северной широты. По рассмотрению границ Южной Руси читатели увидят, что край этот обладает довольно разнообразной фигурой и входит в состав двух государств: России и Австрии; меньшая часть его (одна четырнадцатая) принадлежит последней. [ …] Пространство земель, населенных украинцами, в точности определить нельзя, но, примерно, оно составляет более 10 870 кв. географ. миль, из которых на австрийские владения в Галиции, Венгрии и Буковине приходится около 1650 миль. На всем этом пространстве находится 14300000 жителей, которые говорят на южнорусском языке. Таким образом, по пространству Украина или Малороссия превышает Францию на тысячу географических миль, а по абсолютному населению уступает Испании двумя миллионами жителей».

7) Официальная легитимация названия «Украина» состоялась в период Украинской революции 1917-1921, когда образовалась Украинская Народная Республика, провозглашенная Третьим универсалом Центральной Рады (7/20.11.1917). Для украинского национального движения на Большой Украине «украинскими землями» являлись те территории, где большинство населения составляли украинцы — малороссы официальной статистики Российской империи  В Австро-Венгрии была аналогичная ситуация: земли заселенные украинцами — русинами австрийской статистики. Первым международным соглашением, признающим украинское государство и его границы, был Брестский мирный договор 27.01/9.02.1918. Суверенитет Украины в ХХ веке основывался на принципе национального самоопределения, а не исторической государственности (хотя таковая и была в предшествующие столетия). Поэтому для ее территориального суверенитета не имеет значения, какой империи/государству какие территории из современных украинских земель принадлежали раньше или позже

Как и в прошлые разы продолжаем тему о том, «когда появилась Украина». Но откуда ни подходи к вопросу, все время приходится отвлекаться. То в наши изыскания вмешивается Бисмарк, который в России считается чуть ли не «изобретателем Украины», то приобщается «австрийский генштаб», придумавший «украинскую мову», то всплывает тема, что в древнем Киеве никаких украинцев и не было, а жили «русские», которые потом убежали от польской оккупации в свою Московщину. Но эти все инсинуации мы уже, надеемся, развеяли. Поэтому попробуем наконец-то вернуться на надежную историческую почву.

А повод как раз-то какой! 830 лет назад впервые в письменном источнике употребляется слово «Украина». Самое время поднять сине-желтые знамена, чтоб закрыли небеса. Но это мы всегда успеем сделать. Просто по ситуации середины-конца ХII в. как раз есть о чем поговорить и по поводу Украины, и по поводу тогдашних украинско-русских отношений. Ибо и тут накручено много всякого. Но что для нас, собственно, повод? В 1187 г. Киевская летопись напишет о смерти переяславского князя Владимира Глебовича: за ним «плакашас» «вси Переславцы», но и « нем же Оукраина много постона». Этому у нас и учат в школе. Все по-честному, так там и написано.

Тот самый фрагмент летописи (Хлебниковский список)

А вот дальше начинаются споры: что же территориально эта самая «оукраина» означала по тем временам? Потому что уже через два года другой князь, Ростислав Берладник, был призван княжить в Галич. «... и прихавшю же емоу ко Оукраин Галичькоы. и вз два города Галичькъы и тол поиде к Галичу.»  

Речь идет о Галицком Понизье - Приднестровской волости с центром в Бакоте. А вот в 1217 г. Даниил (будущий король Руси) «ха с братомъ. и при Берестиы, и Оугровескъ, и Верещинъ, и Столпъ, Комовъ. и всю Оукраиноу», - пограничную Волынскую волость, которую перед тем захватил краковский князь Лешек Белый. Город Брест нам вполне знаком, так что в целом ориентируемся.

Так что имеем три ранние локализации «оукраины»: Переяславщина, юго-восточная Галичина, северо-западная Волынь. Этим наш набор до монгольского нашествия и ограничивается. Потом в последующие столетия слово «украина» будет относиться уже не только к нашим палестинам, а и к очень разным регионам - от Новгородщины до Рязани. Но то будет  позже. Пока что факт, что ранее всего (по источникам) слово «украина» начали употреблять именно на территории современной Украины в конце XII в. Что и справедливо. Как чувствовали, что еще пригодится.

Вернемся к «оукраинам». Если мы посмотрим на карту, то увидим, что они обозначают-таки разные приграничья Руси. Однако в Среднем Поднепровье «оукраина» совсем недалеко от центра Руськой земли - Киева и является частью «Руськой земли в узком значении». Так что связь «Русь–Украина» тут очевидна. Не стоит их друг от друга отделять, ведь и то, и то - наше. Например, Богдан Хмельницкий не отделял,  а он в чем-то политически разбирался на свое время. Единым целым была Русь–Украина и для таких антимосковских деятелей, как Иван Выговский и Петро Дорошенко. За поребриком для них была уже не Русь, а Московия, и их совершенно не беспокоило, как там себя титулуют местные цари.

Название «Украина», которое сегодня является обычным как название государства Украина и соответствующей территории, в течение предыдущих веков имело   очень изменчивое применение. Далеко не всегда это название  имело этническую окраску (т.е. не было связано с целой территорией определенного народа). На протяжении веков оно употреблялось в разных контекстах и имело иногда различную локализацию даже для современников. Иногда оно было даже «экстерриториальным«, автоматически расширяясь или сокращаясь одновременно с распространением или сокращением влияния казачества и Войска Запорожского.

В прежние времена шире использовались другие варианты названия этой территории — например, «Русь». «Окраина» и «центр» время от времени фактически накладывались друг на друга, когда, например, названия «Русь» и «Украина» территориально совпадали на Среднем Поднепровье(«чаще» — в XVI-XVII вв.), имея общий центр — в Киеве . Такое наложение породило термины «Украино—руський» и «Украина-Русь», употреблявшиеся в последней трети XIX — начале ХХ в., и имели одной из целей содержательно разграничить Русь и Россию как разные явления. 

До ХХ в. «Украина» никогда не была одним—единственным, а тем более официальным названием какой-то территории, — за исключением Слободско-Украинской губернии с центром в Харькове (существовала в 1765-1780 и в 1797-1835 гг.). Среди многочисленных названий территории современной Украины нынешнее выиграло своеобразное «историческое соревнование» с другими параллельными названиями (Русь, Малая Русь, Россия, Малороссия), для чего были необходимы определенные исторические условия и факторы. Результатом является то, что только «Украине» удалось охватить всю территорию современной Украины, а термину «украинские земли» — все территории, заселенные украинцами.

1. «Оукраина» впервые упоминается в Киевской летописи (по Ипатьевскому списку) под 1187 в эпизоде о смерти переяславского князя Владимира Глебовича, затем — в Галицко-Волынской летописи под 1213, 1280 и 1282 гг. Во всех случаях она обозначала приграничные территориируських княжеств. (См. также: «Что означало слово  «Украина» во времена Древней Руси?«).

2. В XV — первой половине XVI в., во времена Великого княжества Литовского, в его официальной «руськой мове» «Украиной» назывались пограничные со Степью, или вообще пограничные земли. Местные жители назывались «украинниками» или «украинными людьми». В то же время понятие «Украина» могло охватывать и юг государства в целом. Так, в письме 1500 г. к крымскому хану Менгли-Гераю великий князь литовский называет «нашими украинами» Киевскую, Волынскую и Подольскую земли, а привилегия 1539 на строительство замка в Киевском Полесье (т.е. достаточно далеко от границы как таковой) мотивируется полезностью таких замков «на Украине».

3. В Польше до Люблинской унии 1569 к нашим землям (ни к Галичине, ник Подолью, ни к другим) слово «Украина» не применяли. Однако после унии слово входит в обиход благодаря канцеляристам из бывших подлитовских земель. В 1580 г. в универсале короля Стефана Батория пишется: «Старостам, подстаростам, державцам, княжатом, паном, рицерского стану людем на Украйне Руской, Киевской, Волынской, Подляшской, Браславской мешкаючим«. Так что «Украиной» здесь считаются все руськие владения польской короны, причем не только новые, но и старые — Руськое (с центром во Львове) и Подляшское воеводства. В траурной поэме 1585 на смерть киевского кастеляна князя Михаила Вишневецкого Киевщина названа «Приднепровской Украиной» [Poddnieprska Ukraina].

В Пересопницком Евангелии 1556-1661 пишется: «пришол в украины иудейския». По мнению некоторых историков, здесь «Украина» впервые в источникеиспользуется в смысле «страны» (здесь «украины» — аналог старославянского «пределы»).

В 1621 г. «украинными воеводствами», пострадавшими от татар, считаются Киевское, Брацлавское, Волынское, Подольское и Руськое. Одновременно большая «Украина» распадалась на много отдельных «украин»: брацлавскую, киевскую, приднепровскую, заднепровскую и др.

(далі буде)

Историческая реальность

КОЛИЧЕСТВО УКРАИНЦЕВ В СССР ПО ПЕРЕПИСИ 1926 ГОДА СОСТАВИЛО (С ОКРУГЛЕНИЕМ ДО ТЫСЯЧ) 31 МЛН. 195 ТЫС. ИМЕННО ЭТО КОЛИЧЕСТВО, ИНОГДА С УТОЧНЕНИЕМ ДО ОДНОГО ЧЕЛОВЕКА, НАЗЫВАЕТСЯ В СОТНЯХ РАЗЛИЧНЫХ ИЗДАНИЙ, В ТОМ ЧИСЛЕ И В УЧЕБНОМ ПОСОБИИ «НА ВЕЛИКОЙ СТРОЙКЕ», НА КОТОРОЕ ССЫЛАЮТСЯ СТОРОННИКИ «81 МЛН». НО В ЭТОЙ КНИГЕ ДОПУЩЕНА ТИПОГРАФСКАЯ ОПЕЧАТКА: В ПЕРВОЙ ЦИФРЕ ВМЕСТО «3» ОШИБОЧНО ОТМЕЧЕНО «8». (СМ. РИС.1)

Что указывает на то, что число «81 млн.» – опечатка?

1) Общая осведомленность о результатах Всесоюзной переписи 1926 года по СССР. Во всех публикациях периода между переписями (1926-1937), как, впрочем, и в более поздних изданиях, указано 31 млн. 195 тыс. украинцев (точное число – 31 194 976). Страницу с издания 1930 года предлагаем вниманию читателей. (Рис.2)

2) Умение выполнять арифметические действия. Общая численность населения СССР по переписи 1926 г. – почти 147 млн., и она никем не подвергается сомнению. Мифические «81 млн.» украинцев вместе с 78 млн. русских в сумме дают 159 млн. Это на 13 млн. превышает общую численность населения СССР, в котором, кроме русских и украинцев, проживало более 200 народностей. Ошибочность «81 млн.» очевидна.

3) Обращение к результатам Всесоюзной переписи 1926 года в советской Украине. Ведь в СССР – и разногласий по этому вопросу не существует – основное количество украинцев проживало на территории УССР. В Украине же было зафиксировано 23,2 млн. украинцев.

О местах компактного проживания украинцев за пределами УССР можно узнать из рис. 3.

4. Трезвый взгляд на логику построения «таблицы для диаграмм», где и допущено опечатку. Там указано только крупнейшие народности СССР, и они расположены по убыванию численности. Украинцы в этом списке вторые, то есть составители таблицы хорошо знали, что украинцев меньше, чем русских.

5) Осознание того, что опечатки как явление существовали, и будут существовать, и от этого никто не застрахован. Мало того, такая погрешность есть даже в специализированном (под эгидой ЦИК СССР) издании по национальному вопросу (рис.5). В этом документе видим, что количество украинцев указано то же – чуть более 31 млн., зато количество армян завышено на 10 млн. Но выводов о массовом уничтожении армян советской властью слышать не приходилось.

Рис. 5. Взято из книги: Итоги разрешения национального вопроса в СССР – М., 1936. – С. 7-9.

6) Наличие манипуляции со «скрытым» документом. Почти в половине сообщений поклонников «81 млн.» говорится о том, что «такие же данные представлены в первой советской энциклопедии 1926 года». При этом никаких визуальных изображений или исходных данных такой книги не представляется. И хотя гипотетически подобная опечатка возможна в любом издании, пока утверждение об энциклопедии выглядит как чистая выдумка, направленная на повышение авторитетности тезиса о «81 млн». Тем более, что в изданных на самом деле в 1926 году первых четырех томах «Большой Совесткой Энциклопедии» (от буквы «А» до «Барщина»; изданный уже в 1927 г. пятый том начинался на «Барыкова –  демографические проблемы не рассматриваются.

                      

Кирилл ГАЛУШКО, 

историк, кандидат исторических наук, публицист

Вот, наконец-то, возьмемся мы за самое фундаментальное и ранимое: за Родину нашу, за Украину. Когда и где она появилась? Откуда взялось название? Что за народ здесь жил? Сразу ответить на эти вопросы конечно нельзя - надо сначала, как принято, в интернете спросить.

Задаем вопрос Гуглу о том, "когда появилась Украина", и получаем в первых строках следующее: "Про Киевскую Русь мы наслышаны. Только связи между Киевской Русью и современной Украиной - чуть менее, чем никакой. Да, столица в одном городе. Да, масса памятников архитектуры со стародавних времен. Но не более того. Преемственности нет. Правящие династии прервались давным-давно. Элиты сменились много раз. Если Украина претендует на роль преемника Киевской Руси, тогда что она делала под Польшей и Литвой? Это же было не десять, не двадцать лет оккупации. Триста лет! Да за те 300 лет, что Киев с окружающей территорией находился в составе Литвы и Польши, половина русских ушла на восток, в Москву и другие русские города, спасаясь от польского рабства. И в первую очередь уходили свободные люди, кто считал себя русским, а оставались те, кого вполне устраивало быть польскими и литовскими наместникам и батраками".

Успокаиваемся (успокаиваемся!) и начинаем считать.

Какие 300 лет оккупации? На большинстве украинских территорий "польское рабство" наступило только в 1569 году. Тогда случился переход украинских земель из состава Великого княжества Литовского в состав Короны Польской. В рамках их общего государства - Речи Посполитой - без изменения местных обычаев. Галичина считалась до 1434 года "руським доменом Польской короны", а потом стала "Руським воеводством". Возможно, это уже оккупация...

В это время, согласно старой, еще российской традиции от господина Карамзина, автора "Истории государства Российского", происходило в России "300-летнее татарское иго". 
Но если мы "равняемся на передовых" и ищем свои триста лет "оккупации Украины", то давайте считать.

1239/1241 - 1362 - центральная Украина в составе западного улуса Монгольской империи ("Золотой орды") ("татарская оккупация") - 120 лет
От 1349 - Галичина в составе Польского королевства ("польская оккупация"). Не знаем, до когда мерять. Все местные явно погибли под оккупацией.
1362-1569 - центральная Украина в составе Великого княжества Литовского ("литовская оккупация"). 200 лет.

Теперь уточняем на счет Москвы:
1237-1480 - в составе западного улуса Монгольской империи ("Золотой орды"). 240 лет. То есть под властью монголов (монголо-татар, или "под Игом") будущая Россия находилась дольше, чем Украина, на 120 лет.

И вот теперь не ясно, от кого в тот период спасались русские в Украине, куда спасались и ради чего? "От поляков" - рано, "от татар" бежать в этот период - так к тем же татарам в Москву, но еще на сто (сто двадцать) лет дольше их там терпеть. Явные загадки тьмы и российского свободолюбия.

Но крепка российская мысль на счет "неправильной оккупации, пока мы не пришли". Веет все сильнее от Спасской башни гордого Кремля. Видят там Киев своим, а вот живущий в нем народ - нет. Что теперь местному народу делать - совершенно непонятно. Вроде как живут тут как минимум полторы тысячи лет, а вот в Москве считают, что "неправильно" живут. Сложно все в 21 веке.

А ведь действительно, что делала 300 лет Украина под "литовской" оккупацией? Где креп русский дух, формировалось ли подполье и движение сопротивления? Собирались ли в лесах мужественные партизаны, чтоб пускать под откос литовские или польские телеги? Где местный Иван Сусанин, который завел польских агрессоров в дебри киевоподольских наливаек, чтобы они там погибли страшной смертью? Надо обратиться, как заведено у историков, к источникам. Они, конечно, врут время от времени, но умеренно.

Любартов замок в Луцке, с 14 века и начала "литовской оккупации". Литовский князь как зять руських королей ни у кого на Волыни не вызывал замечаний. Он был своим

Опишем Киев во время литовской оккупации в середине 16 века. Это еще несколькими годами до польской оккупации, которая будет гораздо, гораздо страшнее (бояться здесь) Опираемся на записки тогдашнего литовского дипломата Михалона Литвина "О нравах татар, литовцев и москвитян", изданные в политически нейтральном швейцарском городе Базеле в 1615 году:

"Киев изобилует иностранными товарами, ибо нет пути более обычного, как древняя, давно проложенная и хорошо известная дорога, ведущая из черноморского порта, города Кафы, через ворота Таврики, на таванский перевоз на Днепре, а оттуда степью в Киев; по этой дороге отправляют из Азии, Персии, Индии, Аравии и Сирии на север в Московию, Псков, Новгород, Швецию и Данию все восточные товары, как то: дорогие каменья, шелк и шелковые ткани, ладан, благовония, шафран, перец и другие пряности. По этому пути часто отправляются иноземные купцы; они составляют отряды, иногда в тысячу человек, называемые караванами, и сопровождают обозы, состоящие из многочисленных нагруженных возов и навьюченных верблюдов. (...)

Обложка базельского издания Михалона Литвина, 1615.

В невзрачных киевских хатах встречается не только достаток, но даже изобилие плодов, овощей, меду, мяса и рыбы; сверх того, вследствие вышеуказанных причин, они до такой степени переполнены дорогими шелковыми одеждами, драгоценными камнями, собольими и другими мехами и пряностями, что мне самому случалось видеть шелк, обходившийся дешевле, нежели в Вильне [Вильнюсе] лен, и перец дешевле соли. (...)

Киев в 1569 году. Автор карты - Дмитрий Вортман

Киев славится стечением народонаселения на его земле; на Борисфене [Днепре] и его притоках расположены многолюдные города и села, жители которых с детства привычны к плаванию, судоходству, рыбной ловле и охоте; многие из них, убегая от родительской власти, труда, рабства, наказаний, долгов и других неприятностей, или же просто отыскивая более выгодный заработок и лучшую местность, собираются в Киевщину особенно весною. Познакомившись с удобствами жизни в низовых городах, они никогда уже не возвращаются к своим, вскоре приобретают опытность и храбрость и знакомятся с опасностями, охотясь на медведей и зубров. Потому в этой стране весьма легко набрать хороших воинов. (...)"

Руський всадник литовского периода, середина 14 века. Художник - Александр Комяхов. Из книги "Історія українського війська", 2016

А вот теперь, соотечественники, внимание:

"Киев был некогда столицею русских и московских князей; (...) Московский князь (...) сам страстно желает овладеть этим городом, утверждая, что он потомок наследственного киевского князя Владимира; не менее скорбят и его подданные о том, что не владеют этою древнею столицею своих венценосцев и средоточием своей святыни."

Вот. Скорбят. Хотя, если почитать про Киев, - так просто "золотой век" какой-то под литовской оккупацией... Но вот комментарии на счет "московского князя" что-то, признаем, нам напоминают из современности. Что-то и нынешний "московский князь" скорбит, да и подданные его по тому поводу тоже скорбят.

Центральная Украина и Киев на карте Фра Мауро, Италия, 1459. Понять на ней что-то сложно, но Киев на ней есть

При этом Михалон Литвин совсем не является русофобом. Например, он утверждает, что москвитяне активно укрепляют свою трезвость, что помогает им таким образом расширять свою державу. Возможно, конечно, что эта информация уже несколько устарела и та держава укрепляется уже иными средствами. Но остальные его пассажи несколько портят впечатления от "свободолюбивых русских, которые ушли из Киева от оккупации".

Цитируем: "Прежде москвитяне находились в таком рабстве у заволжских татар, что, кроме других признаков покорности, князь их должен был выходить за город навстречу каждому посланнику хана и сборщику податей, ежегодно приезжавшему в Москву, и, пеший, провожал его во дворец, держа в руках повод его лошади. Посол садился на княжеский стол, а князь, преклонив колена, выслушивал посольство. Поэтому ханы заволжские и происшедшие от них перекопские [Крымское ханство] поныне называют московского князя своим холопом.Но теперь они не имеют на это основания, так как в. к. Иоанн [Иван ІІІ], дед ныне царствующего Иоанна Васильевича [Грозного], освободил себя и свой народ от их тирании, после того как обратил народ к трезвости, повсеместно воспретив кабаки. - Сверх того он распространил свои владения, подчинив себе Рязань, Тверь, Суздаль, Волок и другие соседние уделы. Он же отнял и присоединил к своим наследственным владениям литовские провинции: Новгород, Псков, Северщину и другие в то время, когда Казимир, король польский и великий князь литовский", воевал в Пруссии с крестоносцами (...)"

Свободолюбивы русские люди! Ударили в спину Казимиру, пока тот против крестоносцев боролся... Как Александр Невский, а православные его не поддержали...

Идея на счет запрета кабаков, конечно, интересна и перспективна, но пока не оправдалась. Но это их свои интриги 16 века.

А вот теория ухода из Киева "свободолюбивых русских" на северо-восток (признаем: прОклятое направление в украинской "розе ветров") еще в середине 19 века считалась актуальной. Выдвигал ее российский журналист и историк Михаил Погодин в статье "Записки о древнем языке русском" (1856). Он считал, что после татарского нашествия все свободолюбивые русские (предки великороссов) ушли из Киева на северо-восток, а их место заняли спустившиеся с Карпатских гор предки малороссов. Которым, видимо, нравилось жить под татарским игом - а то чего спустились? Т.е. - сразу скажем: народ-предатель, народ-коллаборационист. А потом будут "гетманы-изменники".

Профессор Михаил Погодин, 1850-е годы

Но современной наукой, увы, до сих пор не зафиксировано "русского исхода" из Киева, равного, как мы понимаем, по масштабу библейскому. Да, были там (на северо-востоке) князья из Киева раньше, которые жестко устанавливали порядок на периферии. Приводили свою дружину и челядь, основывали города во всяком Залесье (будущей Московии): Владимир, Галич, Переяславль и прочие похожие по названиям на их надднепрянскую или прикарпатскую родину. Кстати, миграции с Карпатских гор - хоть до татар, хоть после - тоже не зафиксировано.

Но никто сейчас в тени Спасской башни не вспомнит, что пока Александр Невский получал от "татарского царя" ярлыки на "великое княжение" и сдавал Новгород монголам, Даниил Романович "Галицкий" (а точнее - Волынский) организовывал против них крестовый поход. Было дело антитатарское... Но не русское.

И что когда "свободолюбивые русские" соревновались за ханский ярлык, у нас тут было суверенное "королевство Руси". А за 120 лет до освобождения Московии от Ига произошла в 1362 году битва на Синих Водах, которой по сути и закончилось господство Орды на украинских землях. Сделали это вместе литовский князь Ольгерд и литовско-руськие дружины. А после этого наступила "литовская оккупация".

Которую, правда, никто из местных так и не заметил... Как оккупацию... А скорее как освобождение... И кто у нас был более "свободолюбивый"?

1965 р. Хвиля політичних процесів проти «українських інакодумців (Б. та М. Горині, О. Заливаха, В. Мороз, М. Осадчий, А. Шевчук та ін.). У Харкові за протести проти закриття українських шкіл заарештовано А. Здорового.

1969 - 1979 рр. Серія загадкових пожеж у відділах україністики в бібліотеках Академії наук, музею «Софія Київська», у книгосховищі Видубицького монастиря у Києві, медичного інституту в Тернополі, Успенської церкви та Музею українського мистецтва у Львові. Аналогічні «загадкові» пожежі в цей час сталися у національних бібліотеках інших республік СРСР (Тарту, Самарканд, Ашхабад), але не в Росії.

1970 р. Суд над авторами «Листа творчої молоді Дніпропетровська» з протестом проти російщення української культури. Наказ Міністерства освіти СРСР про написання і захист дисертацій лише російською мовою. Затвердження тільки в Москві. Ситуація нерідко доходила до абсурду: російською мовою мусили виконуватися та захищатися навіть дисертації з питань української мови та літератури.

1972 р. Заборона партійними органами відзначати ювілей музею І. Котляревського в Полтаві. «За недостатню боротьбу з націоналістичними проявами» усунуто від партійного керівництва першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста (критика партійними цензорами його книжки під назвою «Україна наша радянська», в якій прославлялося запорозьке козацтво), звільнено з Вищої партійної школи при ЦК КПУ 34 викладачів разом з її директором, заборонено книги майже сотні авторів, звільнено чверть секретарів з ідеологічних питань на всіх партійних рівнях, піддано чищенню низку наукових установ, а також Київський та Львівський університети. У Харкові знесено хату, де жив видатний український філософ і просвітник Г. Сковорода, та почато знищення цвинтаря, де було поховано багато визначних діячів української науки та культури.

1972—1974 рр. Політичні репресивні процеси проти українських дисидентів, зокрема проти Чортківської групи В. Мармуса та Ст. Сапеляка (сім осіб засуджено), Харківської групи (засуджено дев’ять осіб, з них А. Здорового — сім років, І. Кравціва — п’ять років). Загалом заарештовано було за два роки кілька тисяч осіб. Заарештовані, яких не засудили, були звільнені з роботи або по¬нижені у посадах. У ці роки були засуджені: Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба, В. Стус, Ігор та Ірина Калинці, Н. Світлична, В. Чорновіл, С. Шабатура, О. Мешко, О. Попович, І. Кандиба, Л. Лук’яненко, В. Романюк, І. Гель, повторно Ю. Шухевич і т.д.

1973 р. Заборона відзначати ювілей твору І. Котляревського «Енеїда».

1974 р. Постанова ЦК КПРС «Про підготовку до 50-річчя створення СРСР», де вперше проголошуються створення «нової історичної спільноти — радянського народу», офіційний курс на денаціоналізацію.

1975 р. Нова цензура «Кобзаря» Тараса Шевченка.

1978 р. Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках» (т. зв. «Брежнєвський циркуляр»).

1978 р., січень. На Чернечій (Тарасовій) горі у Каневі спалив себе Олекса Гірник (з Калуша) на знак протесту проти русифікації України.

1979 р. Ташкентська конференція «Російська мова — мова дружби і співпраці народів СРСР», накреслила нові заходи щодо зросійщення неросійських народів. Міністерство вищої та середньої спеціальної освіти УРСР запровадило навіть спеціальну форму звітності, що зобов'язувала ректорів регулярно подавати Міністерству «перелік спеціальних дисциплін, які викладаються російською мовою» на кожному з факультетів керованого ними навчального закладу.

1979 р. Під Львовом вбито композитора-співака Володимира Івасюка, пісні якого мали виразно український національний колорит. Досі цей злочин не розкрито.

1983 р. Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про додаткові заходи з поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік» (так званий «Андроповський указ»).

1984 р. Наказ Міністерства культури СРСР про переведення діловодства в усіх музеях Радянського Союзу на російську мову. Початок в УРСР виплат підвищеної на 15% зарплатні вчителям російської мови (порівняно з учителями української мови).

1984—1985 рр. У концтаборах було замордовано Юрія Литвина, Валерія Марченка, Василя Стуса, Олексу Тихого.

1989 р. Постанова ЦК КПРС про «законодавче закріплення російської мови як загальнодержавної».

1990 р. Прийняття Верховною Радою СРСР Закону про мови народів СРСР, де російській мові надавався статус офіційної.

1993—1995 рр. Посилення антиукраїнського терору в освіті, культурі, засобах інформації. Вбито кілька десятків активістів національних українських партій та організацій у різних містах України, зокрема голову секретаріату Руху Михайла Бойчишина, спалено хату-музей Тараса Шевченка. Жодного злочинця по цих справах не було засуджено і навіть не заарештовано.

1994 р. Намагання надати російській мові статус офіційної в незалежній, вільній, суверенній, самостійній Україні. Заява Президента України Л. Кучми про його намір внести поправки до чинного законодавства з метою надання російської мові статусу державної. Як наслідок — призупинення відновлення українських шкіл, переведення частини українських класів та шкіл на російську мову навчання.

1995 р. Міністерство національностей України розробило напівтаємний «Проект державної програми... розвитку російської культури в Україні до 2000 року»

1995 р. травень. У Харкові керована С. Кушнарьовим місцева влада відкрила пам'ятник маршалові Г. Жукову, який у кінці війни підписав наказ про виселення з України всіх українців.

18 липня 1995 р. Неспровоковане звіряче побиття українців у Києві (кілька душ загинуло, десятки покалічено) під час похоронної процесії святійшого Патріарха Київського і Всієї України Володимира (Романюка). Озброєні омонівці кидалися на беззбройних людей з криками «бєй хохлов!», топтали і шматували державні прапори. До відповідальності нікого не було притягнуто.

12 вересня 1995 р. Заборона української організації УНА-УНСО без суду. Озброєні Москвою козаки та антиукраїнські організації, які відкрито домагаються ліквідації Державної Незалежності Руси-України, владою не забороняються. Почато видання паспортів, написаних українською та російською мовами. 

1996 р., січень «Велике беззаконня діється у Харкові... Таємно збирають підписи під «референдумом» про новий Радянський Союз та про те, щоб Україну туди залигати. Ця «діяльність» ведеться старими комуністами-маразматиками... Хто відмовляється давати підпис, вони погрожують і лають, кажуть: “всё равно Россия завоюет Украину, і ми перебъём хохлов по одному».

1998—2001р.р. У зв'язку з інформаційною революцією 90-х років російщення України відбувається ще інтенсивнішими методами, ніж за часів Валуєвщини. Інформаційний простір України майже повністю зрусифікований. Неукраїнська, а часом антиукраїнська політика урядів України призвела до того, що державну мову з української преси витіснила мова сусідньої країни, і співвідношення між україномовною та російськомовною пресою складає 1:10. Зате Україна посідає перше місце (!) у світі за рівнем оподаткування власної книги — 28%.

 

А от Японія запровадила вивчення української мови в Токійському університеті)

1900 р. і наступні роки. Цензура вилучає з текстів такі слова, як «козак», «москаль», «Україна», «український», «Січ», «Запоріжжя» та інші, які мають український національно-символічний зміст. 1903 р. На відкритті пам'ятника І. Котляревському у Полтаві заборонено промови українською мовою.

1905 — 1912 рр. Міністерство освіти Російської імперії закрило 12 приватних гімназій, звільнило 32 директорів та 972 учителів, 822 учителів «перевело» до інших шкіл за намагання запровадити у викладанні українознавчу тематику.

1906 і 1907 рр. Закриття «Просвіти» в Одесі та Миколаєві. 1908 р. Через чотири роки після визнання Російською академією наук української мови таки “мовою” Сенат оголошує україномовну культурну й освітню діяльність шкідливою для імперії.

1910 р. Закриття за наказом уряду Столипіна всіх українських культурних товариств, видавництв, заборона читати лекції українською мовою, створювати будь-які неросійські клуби.

1910, 1911, 1914 рр. Закриття «Просвіти» у Києві, Чернігові, Катеринославі (Січеславі).

1911 р. Постанова VII дворянського з'їзду в Москві про російськомовну освіту й неприпустимість вживання інших мов у навчальних закладах Росії. 1914 р. Заборона відзначати 100-літній ювілей Тараса Шевченка; Указ Миколи II про заборону всієї української преси (у зв’язку з початком війни).

1914 - 1916 рр. Кампанія русифікації в окупованій Східній Галичині, заборона українського друку, освіти, Церкви. 1914 р. Доповідна записка полтавського губернатора фон Баґовута міністрові внутрішніх справ Російської імперії, яка дає найповніше уявлення про ставлення імперської влади до української проблеми в Україні. Ці настанови діяли за царів, генеральних секретарів і фактично не втратили сили й по сьогодні, за наявністю «незалежної» України.

До 1917 р. всім чиновникам в Україні платили 50% надбавки до заробітної платні за «обрусение края». 

1916 р. Закриття колоніальною владою «Просвіти» в Кам'янець-Подільському.

1918 р. Звіряча розправа московсько-більшовицьких військ з 300 українськими героями — київськими гімназистами та студентами, що під Крутами стали на захист своєї вітчизни України. Майже всі юнаки полягли геройською смертю на полі бою, а захоплених у полон розстріляли. Перед розстрілом гімназист Григорій Пипський почав співати «Ще не вмерла України...», а за ним і всі приречені на смерть.

26 січня 1918 р. Захопивши Київ, московсько-більшовицькі інтервенти за кілька днів розстріляли 5 тис. осіб, які розмовляли українською мовою, носили український національний одяг або у кого в хаті висів портрет Т. Шевченка... За час перебування в Києві більшовики не тільки зруйнували багато будинків, але також знищили безцінні культурні, мистецькі, архітектурні та інші надбання й вимордували тисячі ні в чому невинних людей.

1919 р. Після завоювання України більшовиками — знищення національно свідомої частини населення та заборона всіх українських літературних, драматичних та усних творів, серед яких лише українських народних пісень — 300 тис. Ліквідація поляками Західно-Української Народної Республіки.

1921—1930 рр. Московські окупанти та промосковські шовіністич¬ні сили в Україні чинять шалений опір відродженню української мови та українських культурних традицій, яке пустило глибоке коріння в роки Української національної революції. «Зачем возрождать допетровскую эпоху, зачем гальванизировать украинский язык, который покрылся уже прахом», повчав у Запоріжжі російський письменник Ф. Гладков. «Признання української мови як урядової могло би означати панування української буржуазії та куркульства», - писав голова «українського» уряду X. Раковський.

1922 р. Ліквідація «Просвіти» на Кубані, в Зеленому Клину та в ін¬ших місцях проживання українців в СРСР поза Україною. Голова ВЧК Ф. Дзержинський наказує виловити українських дітей-сиріт і знищити. Баржі з сиротами потоплено у Чорному морі. Проголошення частиною керівництва ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У «теорії» боротьби в Україні двох культур — міської (російської) та селянської (української), в якій повинна перемогти перша.

1924 р. Закон Польської республіки про обмеження вживання української мови в адміністративних органах, суді, освіті на підвладних полякам західно- українських землях. Закон Румунського королівства про зобов'язання всіх «румунів», котрі «загубили матірну мову», давати освіту дітям лише в румунських школах.

1925 р. Остаточне закриття українського «таємного» університету в Львові.

1926 р. Лист Сталіна “Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У” з санкцією на боротьбу проти «національного ухилу», початок переслідування діячів «українізації».

1929 р. Арешти українських науковців та духовенства, заміна їх російськомовними діячами.

1929—1930 рр. Арешти визначних діячів української науки, куль¬тури, освіти, Церкви, харківський судовий процес над ними (процес «Спілки Визволення України»). На допиті одного з арештованих, В. Дурдуківського слідчий Соломон Брук сказав: «Нам надо украинскую интеллигенцию поставить на колени, это наша задача. Кого не поставим — перестреляем». У ці роки на території УСРР було заарештовано (і здебільшого розстріляно або відправлено на довгострокову каторгу в концтабори) понад 120 тис. українців, головним чином інтелігенції. До звільненя і реабілітації дожили з них одиниці.

1930—1937 рр. Ліквідовано українські школи, середні спеціальні та вищі навчальні заклади та факультети, закрито газети та видавництва поза межами України - на Кубані, в Сибіру, на Далекому Сході та інших землях, заселених переважно українцями. 

1932—1933 рр. Сплановано і здійснено за мовчазною згодою «світового співтовариства» акцію ліквідації українського народу. Свідоме знищення більшовицьким режимом українських селян організацію голодомору. Централізоване переселення росіян у вимерлі села України. В Україні, яка володіє 40% світового чорнозему, умертвлено голодом до 10 мільйонів носіїв української мови, і саме селян, щоб зберегти зрусифіковане міське населення.

1933 р. Скасування в Румунії міністерського розпорядження від 31 грудня 1929 р., котрим дозволялося кілька годин української мови на тиждень у школах з більшістю учнів-українців. Телеграма Сталіна про припинення українізації і знищення більшості українських письменників. З українського правопису вилучено літеру «Ґ».

1933—1941 рр. Тотальне знищення та арешт 80% української інтелігенції російською окупаційною владою: інженерів, науковців, письменників, лікарів, вчителів тощо.

[ Читать дальше ]

А ещё они - мучители донецких.

Вдалося відшукати низку документів, які у хронологічній послідовності засвідчують нищення української мови поляками, росіянами і більшовиками-комуністами. Згадаємо лише окремі моменти з минулого та недалекого сучасного.

1626 р. Київський митрополит Йосиф Краківський склав акафіст до Св. Варвари. Москва дозволила, але за умови його перекладу російською мовою. Синод наказав Київському митрополитові позбирати з усіх церков України книги старого українського друку, а замість них завести московські видання.

1627 р. Указом царя Михайла (першого з династії Романових) та патріарха Московського Філарета, що був його батьком і співправителем, наказано було книги українського друку зібрати й спалити.

1662 р. Наказ царя Олексія з подання патріарха Московського спалити в державі геть усі примірники надрукованого в Україні «Учительного Євангелія» К. Ставровецького. 1667 р. Андрусівська угода. Укладаючи договори з поляками, цар Олексій ставив такі вимоги стосовно українських книг, їх авторів та видавців: «Все те, в которых местностях книги печатаны и их слагатели, також печатники, или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были, и впредь чтобы крепкий заказ был бесчестных воровских [таку назву дано українським книжкам. – Н.В.] книг никому с наших королевского величества подданых нигде не печатать под страхом смертной казни». 1669 р. Після Люблінської унії — гоніння на українські книжки, надруковані на території, підвладній Польському королівству.

1672 р. Указ про заборону тримати в себе вдома на території Польщі відкрито чи таємно українську книгу. 1677 р. Наказ патріарха Іоакима видерти з українських книжок ар¬куші «не сходные с книгами московскими».

1689 р. Заборонено Києво-Печерській Лаврі друкувати книги без патріаршого дозволу: «... к нам первее неприслав, отнюдь бы вам не дерзати таковых книг новослагаемых печатати...» обмеженнями чи забороною книгодру¬кування Московія намагалася понизити рівень освіти та науки в Україні, знищити національний дух у культурі, побуті, суспільних відносинах. «Первая цензура в России была заведена специально для изданий малорусской печати», - так було визнано в Указі 1905 р. «Об отмене стеснений малорусскаго печатного слова».

1690 р. Засудження й анафема Собору РПЦ на «киевския новыя книги» П. Могили, К. Ставровецького, С. Полоцького, Л. Барановича, А. Радзивиловського та інших.

1693 р. Лист патріарха Московського до Києво-Печерської Лаври про заборону будь-яких книг українською мовою. 1696 р. Ухвала Польського Сейму про запровадження польської мови в судах і установах Правобережної України.

1709 р. Цар Петро І примусив скоротити число студентів Києво-Могилянської академії з 2000 до 161, а кращим науково-просвітницьким силам звелів перебратися з Києва до Москви. Серед них були Інокентій Гізель, Іоанникій Галятовський, Лазар Баранович, Дмитро Ростовський (Туптало), Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та багато інших. Вони віді¬грали головну роль у розвитку культурного життя тодішньої Московії. Указ про обов'язковість цензурування до друку українських книжок у Москві. «Українці принесли з собою всю свою велику культуру, її вплив одбився на Москві на всьому житті: будівлі, малюванні, одежі, співах, музиці, звичаях, на праві, літературі і навіть на самій московській мові. Все життя складалося тоді так, що ставало неможливим прожити без українця. Всяких ремісників доставали з України» (І. Огієнко. «Українська культура»).

1713 р. Московія наказом Петра І привласнює собі нашу назву Русь (грецька назва Руси звучить як «Росія»). У такий спосіб завжди ворожі до Руси-України московити, основу яких складали угро-фінські та тюркські племена, підміною понять, тобто шахрайством, привласнюють собі нашу тисячолітню історичну та духовну спадщину.

1720 р. Наказ царя Петра І: «В Киево-Печерской и Черниговской типографиях вновь книг никаких не печатать... старые книги справливать прежде печати, дабы... особливого наречия в оных не было». 20 грудня 1720 р. Петро І видав указ київському губернському князю Голіцину, щоб «...во всех монастырях, остающихся в Российском государстве, осмотреть и забрать древние жалованные грамоты и другие куртиозные письма оригинальные, а также книги исторические, рукописные и печатные».

1721 р. Наказ про цензурування українських книжок.

1724 р. Московська цензура наклала тисячу рублів штрафу на архімандрита Києво-Печерської Лаври за те, що там була надрукована церковна книга «Триодь» «не совсем с великороссийским сходная». Чернігівську друкар¬ню Синод наказав перевести в Москву, тобто просто загарбав. 1729 р. Наказ Петра II переписати з української мови на російську всі державні постанови і розпорядження.

1740 р. Російська імператриця Анна Іванівна створила правління гетьманського уряду під керівництвом московського князя Олексія Шаховського і запровадила російську мову в діловодстві на території України.

Переписи 1740 - 1748 рр. свідчать, що в семи полках Гетьманщини було більше тисячі шкіл, і майже всі з них із викладанням українською мовою. У 1804 р. було видано царський указ, яким заборонялося навчання українською мовою. Результати національного гніту одразу позначились на стані освіти в Україні: уже перепис 1897 р. показував, що на 100 осіб було лише 13 письменних.

1748 р. Наказ Петербурзького Синоду Київському митрополитові Самуїлу Милославському запровадити в Києво-Могилянській академії та в усіх школах України викладання російської мови, в результаті чого на Лівобережжі зникло 866 українських шкіл.

1750 р. Після скасування Канцелярії міністерського правління малоросійських справ у м. Глухові з неї вилучено та перевезено до Росії справи таємного діловодства. Документи архіву Запорозької Січі, знайдені під час «розорення Січі генерал-поручиком Текелією у скрині під престолом січової церкви», опинились у Московському відділенні загального архіву Головного штабу.

1755, 1766, 1775, 1786 рр. Заборони Синоду друкувати українські книжки. Протягом другої половини 18 сторіччя та першої полови¬ни 19-го сторіччя видавнича справа в Україні була спаралізована. Як наслідок, у 1847 р. в Україні була надрукована лише одна книжка, у 1848 — 3, 1849 — 2, 1850 — 1, 1851 — 2, 1856 — 5. 1759 р. Синод видав розпорядження вилучити з шкіл українські букварі.

1763 р. Указ Катерини II про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії. 1764 р. Інструкція Катерини II князеві О. Вяземському про русифікацію України, Прибалтики, Фінляндії та Смоленщини, «якщо розумні люди будуть обрані начальниками цих провінцій. Коли ж у Малоросії не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб час і назва гетьманів зникли...» Скасування Катериною II українського гетьманства, а з ним — ліквідація українських навчально-культурних закладів та усунення від влади українськомовних чиновників.

1764 р. Ліквідація Катериною II козацького устрою на Слобожанщині та козацьких шкіл.

1765 р. Синод видав суворий указ Києво-Печерській Лаврі друкувати лише ті книги, які в московській друкарні друкуються і схвалені Синодом.

1769 р. Заборона Синоду РПЦ друкувати та використовувати украї¬нські букварі. Наказ Синоду, за яким українські книжки по церквах було замінено московськими.

1775 р. Зруйнування Запорозької Січі та закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.

13 березня 1777 р. Помирає від переслідувань та злигоднів геніальний український композитор, академік Болонської музичної академії Максим Березовський (нар. 1745 р. у Глухові). Після цього царська влада забороняє виконувати твори Березовського й знищує багато його рукописів. 1780—1783 рр. Перше закріпачення українських селян на окупованих Росією землях Руси-України. (Порівняйте: в 1771 р. у Криму татари скасували рабство; 1780 р. в Австрійській імперії було скасовано панщину).

1780 р. Спалення книгозбірні Києво-Могилянської академії, що зби¬ралася понад 150 років і була однією з найбагатших бібліотек Руси-України.

1782 р. Катерина II створила комісію для заведення в Росії народних училищ, завданням якої було запровадження єдиної форми викладання російської мови в усіх навчальних закладах імперії. 1784 р. За розпорядженням Синоду митрополит Київський наказав, аби в усіх церквах дяки та священики читали молитви та правили службу Божу «голосом, свойственным российскому наречию». Синод наказує митрополитові Київському та Галицькому Самуїлу карати студентів та звільняти з роботи викладачів Києво-Могилянської академії за вживання неросійської мови.

1784 р. Наказ Катерини II по всіх церквах імперії правити службу Божу російською мовою. Російську мову запроваджено в усіх школах України.

1785 р. Синод знову наказує митрополитові Київському контролювати Лаврську друкарню, щоб ніякої різниці з московським виданням не було, а в Києво-Могилянській академії негайно запровадити систему на¬вчання, узаконену для всієї імперії.

1789 р. Розпорядження Едукаційної комісії Польського Сейму про закриття всіх українських навчальних закладів. У Петербурзі з ініціативи Катерини II видано «Порівняль¬ний словник усіх мов», у якому українська мова значиться як російська, спотворена польською.

1808 р. Закриття «Студіум рутенум» — українського відділення Львівського університету.

1817 р. Запровадження польської мови в усіх народних школах Східної Галичини.

1833 р. Московські солдати за наказом з Петербурга в один і той же день конфіскували в усіх мечетях Криму письмові документи, книги, історичні манускрипти татарською, турецькою та арабською мовами, серед яких було багато матеріалів про стосунки Руси-України з південними народами. На центральних площах запалали багаття. «...У XVIII сторіччі Дике Поле затопило Крим новою хвилею варварів... Ці варвари — московити...» (поет Максиміліан Волошин).

1834 р. Заснування Київського університету з метою так званої русифікації „Юго-Западного края”. 1839 р. Ліквідація української греко-католицької Церкви на окупо¬ваній Росією Правобережній Україні. Сотні християн і багато священиків було вбито, а 593 з них заслано до Сибіру. Замість них прислали московських «батюшок», чиновників-наглядачів у рясах.

1847 р. Розгром Кирило-Мефодіївського товариства і наказ цензорам суворо стежити за українськими письменниками, «не давая перевеса любви к родине над любовью к отечеству». 1847—1857 рр. Десятирічна солдатська каторга із «забороною ма¬лювати і писати» геніального поета, маляра й мислителя Тараса Шевченка. А ось що написав про Тараса Шевченка «неістовий» «революційний демократ», В. Бєлінський у грудні 1847 р.: «Здравый смысл в Шевченкє должен видеть осла, дурака и подлеца... Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля — один на государя императора, другой — на государыню императрицу...».

1853 р. Покалічено видання «Літопису» Граб'янки.

1859 р. Міністерством віросповідань та наук Австро-Угорщини в Східній Галичині та Буковині українську абетку замінено латинською.

1862 р. Закриття на Наддніпрянщині безплатних недільних українських шкіл для до¬рослих. Припинено видання українського літературного та науково-політичного журналу «Основа». 1863 р. Циркуляр міністра внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєва про заборону видання підручників, літератури та книг релігійного змісту українською мовою, якої «не было, нет и быть не может».

1864 р. Прийняття в Росії Статуту про початкову школу, за яким навчання має провадитись виключно російською мовою. Після судової реформи

1864 р. до Москви було вивезено з території України тисячі пудів архівних матеріалів. Згідно з обіжником Міністерства юстиції від 3 грудня 1866 р. туди потрапила велика кількість документів ліквідованих установ із Волинської, Київської, Катеринославської, Подільської, Херсонської та Чернігівської губерній.

1869 р. Запровадження польської мови як офіційної в закладах освіти й адміністрації Східної Галичини. Закон, згідно з яким чиновникам усіх відомств у Російській імперії призначалася значна доплата за русифікацію.

1870 р. Роз'яснення міністра освіти Росії Д. Толстого про те, що «кінцевою метою освіти всіх інородців, незаперечно повинно бути зросійщення».

1874 р. В Росії запроваджено статут про початкові народні школи, в якому підтверджено, що навчання має провадитись лише російською мовою.

1876 р. Імператор Олександр II видав Емський указ про заборону ввозити до Росії будь-які книжки і брошури, написані «малоросійським наріччям», друкувати оригінальні твори та переклади українською мовою, влаштовувати сценічні вистави, друкувати українські тексти до нот і виконувати україномовні музичні твори. Указ про зобов'язання «прийняти як загальне правило», щоб в Україні призначалися вчителі-московити, а українців спроваджувати на учительську роботу в Петербурзькому, Казанському й Оренбурзькому округах. Це «загальне правило» по суті діяло і за радянської влади - аж до проголошення Україною незалежності в 1991 р. Як наслідок, за понад 100 років з України у такий спосіб було виселено кілька мільйонів української інтелігенції, а в Україну “відряджено” стільки ж росіян.

1876—1880 рр. Українських учених та педагогів М. Драгоманова, П. Житецького та багатьох інших звільнили з роботи за наукові праці з українознавства, а П. Лободоцького — лише за переклад одного речення з Євангелія українською мовою. «Немедленно выслать из края Драгоманова и Чубинского как неисправных і положительно вредных в крае агитаторов... с воспрещенмем въезда в Южн. губ. и столицы, под секретное наблюдение». 1881 р. Заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей української мовою.

1884 р. Заборона Олександром III українських театральних вистав у всіх „малоросійських губерніях”.

1888 р. Указ Олександра III про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами.

1889 р. У Києві на археологічному з'їзді дозволено читати реферати всіма мовами, крім українською.

1892 р. Заборона перекладати книжки українською мовою з російської.

1895 р. Заборона головного управління в справах друку видавати українські книжки для дітей. 1896 р. Б. Грінченко в одному з часописів писав: «Українські національні згадки, українську історію викинено з читанок шкільних... А замість історії вкраїнської скрізь історія московська викладається так, мов би вона нашому чоловікові рідна. Та ще й яка історія! Що стукнеш, то скрізь хвали та гімни земним божкам: Павлові, Миколі, Катерині, Петрові: хвали Суворовим, Корниловим, Скобелєвим і всій російській солдатчині! Тут усякі „подвиги" рабської вірності». (с)

Це все - також міфи?