З нагоди Провідної неділі в радивилівських християнських парафіях - уміщуємо розділ книги “Радивилів у перегуках віків» Володимира Ящука (2020), який озаглавлено «Поховані в Радивилові». Внесено деякі доповнення.

АЛЕКСАНДРОВИЧ Йосип Іванович (? – помер 31 липня 1838), титулярний радник (цивільний чин 9 класу), митний працівник, керівник Керченської портової митної ради.

АНДРІЙЧУК Денис Йосипович (1913 – 1993), господарський працівник, учасник революційного руху.

АНДРІЮК Федір Ксенофонтович (3 липня 1933 – 1 грудня 2008), господарський працівник.

АНТИПОВ Федір Микитович (18 лютого 1824 – 9 квітня 1884).

АРЛАМОВСЬКА Катерина Миколаївна (14 травня 1938 – 16 жовтня 2011), педагог.

БАКЛАНОВСЬКИЙ Микола Васильович (20 грудня 1835 – 9 березня 1908), керуючий Радивилівською митницею. Похований при церкві святого Олександра Невського.

БАШИНСЬКА Ольга Володимирівна (28.09.1987 – 11.12.2006), працівниця торгівлі і громадського харчування.

БЕЗПЕЧНА Віра Павлівна (2 квітня 1940 – 5 березня 2010), провізор аптеки.

БЕЛЬМАС Анатолій Григорович (28 серпня 1952 – 13 серпня 2010), громадський діяч, заступник голови Радивилівської районної державної адміністрації.

БЄЛКІН Андрій Володимирович (1977 – 2014), підполковник, командир вертолітної ланки 16-ї окремої бригади армійської авіації 8-го армійського корпусу Сухопутних військ Збройних Сил України у місті Броди; загинув 24 червня 2014 року біля гори Карачун під Слов’янськом, де було збито вертоліт. Нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно).

БЛАГОЙ Володимир Іванович (6 жовтня 1839 – 26 лютого 1895), начальник Радивилівського митного округу, дійсний статський радник (цивільний чин 4 класу, давав потомствене дворянство). Похований при церкві св. О. Невського.

БЛАЖІЄВСЬКИЙ Олексій Гаврилович (1778 – 24 липня 1911), господарський працівник.

БЛИЩИК Тетяна Вікторівна (9 серпня 1986 – 27 жовтня 2014), поетеса.

БОГДАНОВИЧ Петро Якович (1944 – 2009), працівник пожежної охорони.

БОРОВИЙ Євген Максимович (19 квітня 1925 – 16 вересня 2004), доктор медичних наук, видатний хірург. Перепохований з Радивилова на Янівський цвинтар у Львові.

БОРТНИК Федір Каленикович (10 квітня 1911 – 11 серпня 2002), краєзнавець, політв’язень польського і радянського режимів.

БОРТНИК Яків Калинович (3 жовтня 1895 – 18 червня 1983), активний учасник боротьби за утвердження УНР.

БРАТАЩУК Федір Іванович (1 жовтня 1927 – 11 грудня 1996), начальник залізничної станції.

БУЗОВСЬКИЙ Каранат Федорович (10 серпня 1785 – 20 березня 1838), командир Волинської прикордонної варти, полковник і кавалер.

БУДЬКО Алла Максимівна (26 серпня 1963 – 1 жовтня 2018), лікар.

БУДЬКО Максим Юхимович (7 листопада 1932 – 22 жовтня 2018), педагог, краєзнавець, публіцист.

ВАДБОЛЬСЬКИЙ Петро Олексійович (24 травня 1831 – 12 жовтня 1885), князь. Похований на кладовищі при церкві св. Павла Фівейського (на початку 2000-х років реставрована під каплицю). Надгробок московської фірми А. Кабанова.

ВАЛЕНТЮК Анатолій Петрович (19 квітня 1938 – 14 грудня 2015), педагог. Похований на Лев’ятинському кладовищі.

ВАРФАЛЮК Марія Петрівна (4 червня 1918 – 6 грудня 1998).

ВАСИНЮК Василь Іванович (24 лютого 1952 – 27 лютого 2007), господарський працівник.

ВАЩУК Лідія Никифорівна (1 вересня 1924 – 18 березня 2011), колишній редактор Козинської районної газети, працівник Червоноармійської районки.

ВАЩУК Олег Володимирович (26 червня 1959 – 7 липня 2024), господарський керівник, голова Радивилівської районної державної адміністрації в 2015 – 2019 роках. Похований у приміському селі Опарипсах.

ВЕЛИЧКО Григорій Пилипович (12 березня 1907 – 17 червня 1990), господарський керівник.

ВИСОЦЬКА Анна Федорівна (9 грудня 18?? – 16 березня 1864).

ВОДЯНИЙ Данило Дмитрович (1931 – 2002), господарський працівник.

ВОЛКОВЕНКО Опанас Іванович (1907 – 6 листопада 1944), кавалерист, Герой Радянського Союзу. Похований на меморіалі Слави.

ВОРОЖБИТ Борис Герасимович (10 серпня 1939 – 11 січня 1998), господарський працівник, керівник району.

ГАЙДУК Володимир Йосипович (7 квітня 1941 – 21 грудня 2007), лікар-хірург, громадський діяч.

ГІЛЬМАНОВ Мінхафіз Сабірзанович (1927 – 2004), господарський керівник.

ГОГОЛЬ Марія Федорівна (1 липня 1902 – 28 травня 1984), працівник освіти, директор школи.

ГОНЧАРИК Іван Микитович (1891 -1940), активний діяч «Просвіти».

ГОРБУНОВ Анатолій Єгорович (2 травня 1920 – 17 жовтня 1982), господарський керівник, директор фабрики.

ГОРДІЙЧУК Іван Йосипович (9 жовтня 1930 – 19 серпня 2008), суддя району.

ГОРЛАЧ Михайло Карпович (17 листопада 1921 – 26 січня 2016), педагог, громадський активіст.

ГРАНОВСЬКИЙ Степан Іванович (1940 – 2024), господарський керівник, начальник району електромереж.

ГРИЦАК Микола Федорович (3 вересня 1949 – 13 листопада 1984), журналіст, публіцист, заступник редактора районної газети.

ГРОМ Костянтин Антонович (31 березня 1954 – 2 серпня 2000), господарський працівник, директор заводу.

ГУДИМА Євген Петрович (21 березня 1941 – 30 жовтня 2018), педагог, поет, громадський діяч.

ГУДИМА Зоя Андріївна (17 серпня 1939 – 31 січня 2012), педагог.

ГУСАРУК Віктор Володимирович (24 лютого 1958 – 16 травня 2010), начальник залізничної станції Радивилів, Почесний працівник транспорту України.

ГУЩА Павло Матвійович (4 грудня 1924 – 4 вересня 2003), господарський працівник.

ДЖУНЬ Іван Данилович (15 червня 1931 – 29 березня 1994), господарський працівник, був удостоєний найвищої державної нагороди СРСР (ордена Леніна).

ДЗЮБА Валерій Андрійович (27 серпня 1940 – 20 січня 2005), військовослужбовець, офіцер.

ДЕМЧУК Леонід Андрійович (1941 – 1993), господарський працівник.

ДЕМЬОХІН Андрій Васильович (1921-1947), льотчик, Герой Радянського Союзу. Похований на меморіалі Слави.

ДОВГАЛЮК Антон Трохимович (1891 – 1968), активний діяч «Просвіти».

ДОДЬ Микола Семенович (28 серпня 1940 – 3 серпня 2006), військовослужбовець, офіцер.

ДОРОШЕНКО Петро Іванович (12 липня 1919 – 17 березня 1982), працівник освіти, директор школи.

ДУДАР Степан Йосипович (1940 – 2006), громадський активіст, природоохоронець.

ДУРДА Іван Йосипович (11 вересня 1927 року – 24 жовтня 2018), кандидат медичних наук, лікар-хірург, громадський активіст.

ДУРДА Ніна Михайлівна (15 лютого 1933 – 27 червня 2018), лікар-стоматолог.

ЄСИПЕНКО Агнеса Ігнатівна (1898 – 1980), педагог.

ЖАДАНОВСЬКИЙ Андрій Костянтинович (1 жовтня 1901 – 9 квітня 1933).

ЖЕГРАЙ Володимир Васильович (18 лютого 1939 – 16 грудня 2006), господарський працівник.

ЖЕЛІЗНЯК Ольга Володимиро-Ярославівна (1954 - 2023), лікар, громадська активістка.

ЗАГОРОДНІЙ Володимир Олексійович (17 вересня 1935 – 18 червня 2002), господарський керівник.

ЗАЇКА Володимир Васильович (17 жовтня 1948 – 7 березня 2017), господарський керівник.

ЗЛОБА Анатолій Михайлович (24 січня 1949 – 24 червня 2018), господарський працівник.

ІВАНЧЕНКО Петро Петрович (25 серпня 1949 – 19 січня 2019), господарський працівник.

ІПАТКІН Григорій Іванович (14 січня 1917 – 15 вересня 2007), господарський керівник.

ІСЮК Ніна Василівна (2.06.1938 – 8.02.2012), працівник споживчої кооперації.

КАВЕРІН Павло Микитович (3.01.1763 – 4.02.1853), сенатор, дійсний таємний радник, калузький, смоленський губернатор, доживав віку в Радивилові у сина, Петра Каверіна, в минулому приятеля О.Пушкіна. Був похований у церкві Павла Фівейського на міському кладовищі (місце церкви відоме, частина її, напівзруйнована, була реконструйована під каплицю; могила не збереглася).

КАВЕРІН Петро Павлович (9.9.1794 — 30.9.1855), приятель О.Пушкіна, командир Волинської прикордонної бригади, жив у Радивилові.

КАЗМІРУК Артем Улянович (25 березня 1916 – 12 червня 2006), господарський працівник.

КАЛИНОВИЧ Василь Андрійович (1954 – 2003), лікар, завідуючий реанімаційним відділенням райлікарні.

КАРАНЕЦЬ Микола Андрійович (12 лютого 1939 – 7 грудня 1998), головний архітектор району.

КАРАПЕТЯН Аракел Самсонович (1930 – 1981), господарський працівник.

КІЩУН Віктор Степанович (1937 – 2001), господарський працівник.

КЛЮСИК Іванна Володимирівна (1973 – 25 червня 2018), начальник архівного відділу Радивилівської райдержадміністрації.

КОВАЛЬЧУК Анатолій Кирилович (6 квітня 1925 – 4 вересня 1997), господарський керівник.

КОКОШКО Зінаїда Яківна (16 листопада 1925 – 28 березня 2005), педагог.

КОМАРНИЦЬКИЙ Павло Петрович (? – 9 березня 1894), титулярний радник (цивільний чин 9 класу).

КОМПАНІЄЦЬ Микола Якович (22 травня 1927 – 18 серпня 1994), господарський керівник.

КОНДРАТЕНКО Олена Володарівна (27 квітня 1954 – 20 липня 2011), журналіст, редактор районної газети «Прапор перемоги».

КОПИЛОВ Микола Олександрович (1929 – 2001), лікар, громадський активіст.

КОРЧИНСЬКИЙ Геннадій Павлович (21 листопада 1935 — 23 липня 2008), господарський керівник.

КОХАНОВ Микола Федорович (1865 – 15 грудня 1913), полковник (чин 5 класу).

КРАМ Володимир Мефодійович (1939 – 2006), господарський працівник.

КРАМЕР Олександр Федорович (1800 – 7 квітня 1871), генерал-майор (чин 4 класу).

КУСАК Іван Володимирович (12 січня 1951 – 16 жовтня 2003), господарський працівник.

КУШИНСЬКИЙ Василь Романович (28 листопада 1956 – 28 лютого 2024), господарський керівник, краєзнавець.

ЛАЗОВСЬКИЙ Петро Тимофійович (1842 – 1910), генерал-лейтенант прикордонної варти (чин 3 класу). Був похований при церкві на Цибухові.

ЛЕНЬ Адам Лукич (10 травня 1915 – 30 червня 1995), діяч революційного руху в 30-і роки, господарський працівник.

ЛИСАК Петро Васильович (1941 – 2023), господарський працівник, громадський активіст.

ЛИХОДІЙ Михайло Павлович ( 10 листопада 1935 – 24 березня 1998), господарський керівник.

ЛІСНЕВСЬКИЙ Петро Фабіянович (11 грудня 1923 – 10 лютого 1991), господарський керівник.

ЛОПУХОВИЧ Федір Якович (28 грудня 1897 – 20 грудня 1979), священник, протоієрей.

ЛУДЧЕНКО Олександр Михайлович (1955 – 2014), профспілковий активіст.

ЛУКІНОВ Костянтин Михайлович (1964 – 2021), працівник районної газети "Прапор перемоги".

МАЄВСЬКИЙ Антон Михайлович (17 січня 1903 – 28 квітня 1971), журналіст, редактор газети.

МАКОТРИНСЬКИЙ Василь Іларіонович (13 квітня 1937 – 29 серпня 2007), господарський керівник.

МАКСИМІВ Мирослав Іванович (1959 – 2014), головний архітектор району, начальник відділу районної державної адміністрації.

МАЛАМАНЮК Андрій Андрійович (1911 – 1991), господарський керівник, учасник революційного руху.

МАЛЕЦЬКА Катерина Казимирівна (20 травня 1936 – 4 серпня 2013), педагог, громадська активістка.

МАЛИШЕВ Андрій Іванович (? – 13 лютого 1881), колезький радник (чин 6 класу).

МАРКЕЛОВ Микола Данилович (1920 – 1947), льотчик, Герой Радянського Союзу. Похований на меморіалі Слави.

МАРКОПОЛЬСЬКИЙ Василь Андрійович (5 березня 1895 – 3 березня 1971), священник, протоієрей.

МАРТИНЮК Никон Миколайович (5 квітня 1935 – 25 вересня 1998), юрист.

МАЩУК Григорій Миколайович (1 липня 1935 – 19 березня 1988), гocподарський керівник.

МЕЛЬНИЧУК Антоніна Іванівна (13 січня 1947 – 9 квітня 2009), педагог.

МЕЛЬНИЧУК Тарас Русланович (13 жовтня 1991 – 8 грудня 2018), український артист театру і телебачення, актор Київського академічного театру юного глядача на Липках. Дитинство і юність провів у Радивилові. Похований у приміському селі Опарипси. 

МЄШКОВСЬКА Фекла Дмитрівна (24 жовтня 1836 – ?).

МИКИТЕНКО Ольга Михайлівна (15.05.1948 – 03.04.2023), господарський працівник. 

МИРНИЙ Іван Павлович (16 жовтня 1934 – 8 лютого 2007), господарський керівник.

МИХАЙЛОВСЬКИЙ Михайло Миколайович (1932 – 1986), працівник освіти, директор училища.

МОРОЗЮК Феоктист Сергійович (1936 – 2001), господарський працівник.

МОСІЙЧУК Василь Мойсейович (10 серпня 1937 – 29 вересня 2009), господарський керівник.

М’ЯКОТА Володимир Михайлович (1929 – 2014), господарський керівник.

НАДИКТО Алла Володимирівна (1965 – 2014), співачка, художній керівник вокальних колективів.

НИКИФОРОВ Володимир Олександрович (6 лютого 1941 – 2 березня 2001), господарський працівник, директор військового заводу.

НІТЦ Оскар Густавович (21 лютого 1847 – 13 березня 1907), генерал-майор.

ОЖЕРЕДОВ Іван Герасимович (1917 – 2000), господарський працівник.

ОРИЩИНА Людмила Миколаївна (12 квітня 1973 – 14 вересня 2016), громадський діяч, заступник голови Радивилівської районної державної адміністрації.

ОССАС Ернст Ансович (29 червня 1886 – 13 жовтня 1957), лікар, займався благодійною діяльністю.

НОВОСАД Василь Іванович (14 січня 1951 – 27 травня 2006), господарський працівник.

ПАВЛЮК Григорій Степанович (6 лютого 1953 – 1 лютого 2014), господарський керівник, голова Радивилівської районної державної адміністрації в 1998 – 2002 роках.

ПАВЛЮК Марія Іванівна (1.05.1944 – 17.08.2018), керівник ветеранського клубу, колишня завідувачка дитсадка в Радивилові.

ПАНАСЮК Василь Дмитрович (22 березня 1935 – 16 травня 2003), господарський керівник.

ПЕТРОВ Георгій Олександрович (? – 13 липня 1896), статський радник (чин 5 класу).

ПЕТРОВСЬКИЙ Іван Петрович (23 червня 1858 – 13 березня 1937), протоієрей, настоятель парафії. Похований при церкві св. Олександра Невського.

ПЕТРОВСЬКИЙ Петро Никифорович (1819 – 16 серпня 1892), настоятель парафії, організатор будівництва Олександро-Невської церкви. Похований при церкві.

ПИЗОВ Семен Ілліч (1 березня 1949 – 2 серпня 2017), музикант, керівник творчих колективів.

ПОВШИК Віктор Якович (1932 – 2011), міський голова, громадський діяч. Похований на Лев’ятинському кладовищі.

ПОХІЛЬЧЕНКО Микола Степанович (20 грудня 1936 – 31 серпня 1992), партійний і господарський працівник, керівник району.

ПРИЛЮК Аркадій Миколайович (25 квітня 1944 – 5 лютого 2001), педагог.

РАДЗЕВЕНЧУК Антон Васильович (1834 – 1879), поручик прикордонної варти.

РАТИНСЬКИЙ Микола Терентійович (8 травня 1934 – 21 листопада 1988), фольклорист, краєзнавець, директор школи, заслужений учитель України.

САВЧУК Степан Степанович (25 травня 1944 – 3 лютого 2000), господарський працівник.

САМБОРСЬКИЙ Ананій Миколайович (1937 – 1996), господарський працівник.

СВІДНІЦЬКИЙ Віктор Іванович (1960 – 2020), журналіст, редактор радивилівської газети "Прапор перемоги".

СВІНЦІОНІК Володимир Костянтинович (1890 – 1953), господарський працівник.

СЕМЕРЕНКО Василь Іларіонович (11 січня 1963 – 24 грудня 2017), журналіст, редактор радивилівської районної газети “Прапор перемоги”. Похований на Лев’ятинському кладовищі.

СЛАВІНСЬКА Аглаїда Дмитрівна (1 грудня 1943 – 10 лютого 2009), педагог.

СЛИВИНСЬКИЙ Гаврило Георгійович (? – бл. 1914), ротмістр (чин 8 класу) Волинської бригади прикордонної варти.

СМИРНОВ Павло Сергійович (16 червня 1945 – 16 листопада 2015), військовослужбовець.

СОЛОДОВ Олексій Олександрович (1765 – 26 листопада 1822), надвірний радник (чин 7 класу), столоначальник.

СОПОЦЬКО Стефан Іванович (2 серпня 1873 – 11 травня 1912), господарський працівник.

СТАСЮК Володимир Григорович (1 січня 1949 – 28 квітня 2010), господарський керівник.

СТРИЖАК Павло Григорович (1922 – 27 березня 1944), артилерист, Герой Радянського Союзу. Похований на меморіалі Слави.

СТУПАК Володимир Федорович (1941 - 2023), господарський керівник, артист самодіяльного народного театру.

СУХАНОВ Дмитро Григорович (7 листопада 1905 – 27 вересня 1984), активний діяч «Просвіти», працівник освіти, літератор.

ТЕСЛЮК Валентина Василівна (13.11.1949 – 15.04.2018), працівник споживчої кооперації, керівник банківської установи.

ТЕСЛЮК Петро Володимирович (1950 – 1998), господарський працівник.

ТИХОНЧУК Олександр Павлович (2 грудня 1897 – 28 червня 1991), господарський керівник, директор заводу.

ТОКМИНА Борис Іванович (2 січня 1936 – 5 червня 2011), господарський працівник.

УЛОВИЧ Георгій Іванович (1881 – 2 грудня 1905), телеграфіст.

УРСИН-НЄМЦЕВИЧ Петро Петрович (1828 – 6 листопада 1889), надвірний радник, столоначальник.

ХОЖАЇНОВА Валентина Дмитрівна (6 жовтня 1959 – 26 липня 2007), господарський керівник.

ЧЕБОТАРЬОВ Василь Герасимович (7 листопада 1935 – 2 липня 1999), господарський працівник.

ЧЕРЕВКО Анатолій Іванович (14 березня 1918 – 19 вересня 1982), господарський керівник.

ЧЕРЕВКО Леонід Кіндратович (22 лютого 1918 – 7 листопада 1980), господарський керівник.

ЧЕРНІЛЕВСЬКИЙ Петро Йосипович (1861 – 1912).

ЧЕРНИШ Іван Сергійович (25 липня 1912 – 28 грудня 1999), вчитель, громадський активіст.

ЧЕРНЯК Ігор Васильович (1980 – 2014), старший санітар 3-го резервного батальйону спеціального призначення; загинув 18 липня 2014 року у бою за місто Попасна.  Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (2.08.2014, посмертно).

ЧУПІН Сергій Володимирович (1957 – 1995), музикант.

ШАДРІН Валерій Леонідович (05.10.1945 – 28.03.2020), художник, різьбяр по дереву.

ШАРУН Алла Василівна (17.08.1986 – 14.11.2007), випускниця загальноосвітнього ліцею.

ШАТКОВСЬКИЙ Юрій Георгійович (11.02.1945 – 17.10.2018), старший виконавець відділу державної виконавчої служби райуправління юстиції.

ШЕМУРОВСЬКИЙ Владислав Віталійович (1993 – 2016), військовослужбовець, активний учасник Революції Гідності, брав активну участь у громадянській блокаді Криму в складі «Правого сектора»; загинув 31 серпня 2016 року під час виконання бойового завдання поблизу села Широкине (Волноваський район, Донецька область).

ШЕПЧЕНКО Зінаїда Михайлівна (? – 1948), активний діяч «Просвіти», дружина П.Д.Шепченка.

ШЕПЧЕНКО Петро Дмитрович (1870 – 1931), лікар-хірург, активний діяч «Просвіти», друг письменника Модеста Левицького

ШИНКАРЕНКО Андрій Андрійович (11 березня 1922 – 13 червня 2001), господарський працівник.

ШИНКАРЕНКО Єфросинія Андріївна (27 вересня 1910 – 8 жовтня 2004), редактор районної газети.

ЯНКОВСЬКИЙ Євстафій Степанович (28 жовтня 1932 – 7 листопада 1987), господарський працівник.

ЯЩУК Олена Георгіївна (13 липня 1954 – 8 серпня 2010), залізничник, старший квитковий касир залізничної станції Радивилів.

Оновлено 07.08.2024.

У Бродівський ліс, або Фільварський, як значиться на старих географічних картах, радивилівці полюбляють навідуватися по гриби, ягоди. А ще два десятиліття тому, заглибившисьу гущавину, випадало раз у раз натикатися на високу й щільну загорожу з колючого дроту. Попри велику секретність військової частини, яка знаходилася по той бік «колючки», допитливі радивилівці знали: там – ракетна база з велетенськими ракетами, схованими в шахтних установках.

Ще в 1990 році в тодішньому СРСР було вивезено й знищено останні балістичні ракети з ядерними боєголовками. З-під Бродів їх вивезли дещо раніше, причому важкі тягачі йшли й вулицями Радивилова, якими пролягала тоді автотраса на Рівне. Пам’ятаю це вражаюче видовище.

А недавно вирішив у черговий раз навідатися на територію колишнього ракетного полку – як-не-як, велосипедна прогулянка на 4 кілометри в одну сторону – непогане гайнування часу. Тим паче, що інтерес підігріли розміщені в Інтернеті фотознімки любителів екстремальних вражень – вони не тільки оглядали руїни колись могутнього комплексу, а й з фотоапаратами та, вочевидь, ліхтарями полазили небезпечними тунелями та переходами.

З автотраси на Броди біля кафе при обочині, де часто-густо зупиняються пообідати «далекобійники», звертаю вліво, в ліс.
Заасфальтована дорога, яку від міжнародної автотраси у «секретні» часи раз у раз прикривали насипним земляним валом, уже втрачає свою колишню надійність, подекуди колеса велосипеда в’язнуть у піщаних переметах.

Ось вертикальні плити колишнього периметра військової частини з занедбаним контрольно-пропускним пунктом. Величезна галявина вирубаних дерев.

Далі дорога розгалужується. З Інтернет-публікацій знаю: та, що звертає вправо, вела до одного з дивізіонів, а пряма – до двох інших. За відомостями блогерів, під Бродами базувалися балістичні ракети типу SS-4 "Sandal"  (або Р-12, або шахтної модифікації Р-12У), які заправлялися гасом і азотною кислотою як окислювачем, довжину мали 17,7 м, діаметр – 1,65 м, стартовий комплекс складався із 4 шахт, згодом їх замінили SS-5 "Scean" (або Р-14 чи Р-14У), заправляли їх несиметричним деметилгідразином і тією ж азотною кислотою, довжина ракети була більшою – 24,3 м, діаметр – 2,4 м, стартовий комплекс мав 3 шахти. Насамкінець тут з’явилися SS-20.

Читаю чийсь запис: «Після переходу на SS-20 («Піонер») у 80-х роках вся частина стала розміщуватися на місці 3-го дивізіону, поряд із шахтами від Р-12».

Проїжджаю повз розвалені будівлі, які колись слугували офіцерам, де-не-де бетонка ще радує добротністю, ось уже в прогалині між деревами видно кришку, яка прикриває ракетну шахту, збоку є тьмяний, зарослий чагарником і вкритий мохом вхід, але без відповідного спорядження і без підстрахування товаришів туди краще не потикатися. Фотографую вентиляційні люки біля шахти.

Поблизу цієї ще одна – цього разу велика обезглавлена (без кришки) шахта, до якої лячно підходити, адже ширина і глибина її здатна вразити кожного. Тільки на фото може здатися, що це заглиблення схоже на копанку для розведення риби. Діаметр «копанки», між тим, перевищує три метри, а глибина, судячи з параметрів ракет, сягала під 30 метрів. Не впевненим у собі і, тим паче, нетверезим до цього експоната краще не наближатися.

Іноді виникає запитання: невже таких масштабних об’єктів при всій їх секретності ті ж американці не могли розгледіти з космосу? Відповіді знайшов у блогерів – такі об’єкти маскували під піонерські табори, будинки відпочинку:

«У період з 87 до 90 проходив службу в Бродах. Полк знаходився за 4 км від міста, були 4 шахти і приміщення від старого командного пункту. Усі споруди для піонерського табору стояли навколо цих шахт».

«Офіцери розповідали, що року до 65-го на старти викочувалися ящики з дерном, дороги і під’зди до стартів завішувалися маскувальними сітками. Я прийшов у дивізіон у 70-му, а обривки ще догнивали на деревах. З поліпшенням якості знімків із космосу все це закінчено. Що приховувати, коли половина старшин-понадстроковиків була з навколишніх сіл».

«Дерну не бачив, а маскувальну сітку на майданчику і учбових ракетах, що стояли під відкритим небом у 66-му році, встиг потягати. До весни 67-го сітка успішно чи то сама собою, чи з нашою допомогою згнила. Залишками її вкривали вироби, а потім і цю справу закинули…»

Вельми цікаві спогади. Піонерський табір у Бродівському лісі? А чи не була ідея будівництва піонерського табору в березині біля Радивилова (Червоноармійська) під кінець 70-х продовженням ідеї маскування балістичних ракет середньої дії? Якому американцеві могло спасти на думку, що комуністична влада спорудила табір для відпочинку дітей всього за якихось три кілометри не від іншого подібного дитячого табору, а від ракетної бази з ядерними боєголовками? Кожний ядерний заряд, за висновками авторів блогів, мав вагу понад 5 тонн і термоядерну потужність від 2 до 5 мегатонн.

Колишній ракетний комплекс під Бродами являє сумне свідчення хаотичності дій високопосадових військовиків при розформуванні таких частин. Адже залишені на століття зариті в землю величезні брили бетону із містичними забутими коридорами і засміченими сходами тепер навіть пам’яткою історії назвати важко – все варте уваги підприємливі ділки давно розібрали, розламали і розтягнули. Залишилися, по суті, болячки на тілі природи. А в Естонії, до слова, колишні ракетні комплекси перетворили на пам’ятки історії. Відповідним чином доглянуті, вони привертають увагу туристів.

У нас же колишня надсекретна база стратегічних ракет розташована всього за 1,5 км від туристичної траси, однак показати заїжджим іноземцям уже нічого. Хіба вряди-годи навідаються сюди поодинокі юні шукачі пригод та заїдуть колишні військовослужбовці, у яких повсюдні руїни викликають особливий відгомін у душах. За свідченням тих же шукачів пригод, радіаційний фон біля ракетних шахт удвічі нижчий норми – вимірювання здійснювалися різними типами приладів. А що стосується високотоксичного пального, яке не могло не проливатися, то про такі заміри грунту жодних відомостей не виявив. Мабуть, таки неспроста один з мандрівників підмітив у своїх нотатках незвичні розміри чорниць, що їх ніхто не наважився взяти до рота, і рідкісні види неїстівних грибів, які проростають біля колишніх ракетних шахт, і навіть невчасне пожовтіння листя на деяких деревах. А в Радивилові серед забудовників закріпилося стійке упередження щодо безпечності піску, який тут добувають. Гадаю, то випадковість, але мобільний телефон, до того заряджений, після мого перебування в «ракетному» лісі враз розрядився і погас. Що стало мені додатковим сигналом: пора додому.

Дорогою назад звернув на інше відгалуження, при якому висить застережний щит про заборону в’їзду. Однак стовпи електролінії вказували: саме там розташоване відоме з преси поселення для людей без певного місця проживання, як правило, тих, хто, відбувши покарання за вчинені злочини, прагнуть повернутися до нормального життя. Вникати в їхні проблеми цього разу не визначалося як мета моєї мандрівки, тож обмежився фотографуванням поселення із доволі значної відстані. Як живуть там люди і чим займаються, можна при бажанні прочитати в Інтернеті.
 

Володимир ЯЩУК.

Фото автора.

Тисячі моряків, які брали участь у бойових діях у Середземному морі під командуванням адмірала Дмитра Сенявіна, в 1810 році через Радивилів («Радзивилов») поверталися в Росію. Росія і дві сотні років тому влазила в чужі конфлікти й війни. Росіяни, зокрема, намагалися запобігти захопленню Наполеоном І Греції і зберегти Іонічні острови як головну базу російського флоту. Затим воювали і з турками, недавніми союзниками. І врешті-решт змушені були поступитися багатьма завоюваннями, а ескадра в основному була розформована, кораблі за домовленостями довелося передати французам, і російські моряки в піших колонах вирушили додому.

Одним із таких загонів керував Іван Савич Сульменєв (1771 – 1851), командир бригу «Фенікс», а також захопленого турецького корабля. 23 березня 1809 року він був призначений командиром 4-ї колони морських сил і відправлений суходолом з Трієста через Угорщину і Галичину в Росію. Подорож довжиною більш як у 2800 верст, котра тривала майже пів року, докладно описав Володимир БРОНЕВСЬКИЙ (1784 – 1835), лейтенант у колоні Сульменєва.

Свої нотатки під назвою «Путешествие от Триеста до С.-Петербурга в 1810 году» (в 2-х частинах) він випустив у 1828 році в Москві. У другій частині цього видання мені пощастило натрапити на кілька сторінок про Радивилів (тоді «Радзивилов», тут подано цю назву як Радзивилів). Пропоную нотатки в перекладі, з дотриманням особливостей мови.

Отже, йдеться про 1810 рік:

«Радзивилів, 10 червня.

Радзивилів, місто, яке не має повіту, не заслуговувало б цього титлу, якби не стояло на кордоні і не пожвавлене було перебуванням головної митниці. Жидівське населення його промишляє одним ремеслом – контрабандою, якій вельми багато сприяє близькість вільного міста Броди.

Дві чи три сотні донців, пильних, обережних, і декілька митних чинів, наскільки б вони, втім, не були з добрими намірами, ніяк не можуть зупинити зловживання, що значно зменшують тяжкість казенної скрині, адже жиди спритніші за козаків і хитріші за митників. Вигоди, що надає цей заборонений торг, надто великі, щоб хто, бувши на місці їх, не скористався такими.

Прикордонна варта проходить через ліс і болота, де козакам незручно переслідувати промисловців уночі, відстань же до австрійського кордону не більше двох верст, отже, якби козакам вдалося перехопити на одній стежці кипу з товарами, то в двадцяти інших місцях упустять декілька возів. Жид, якого спіймали, ні під яким видом не відкриє своїх співнавмисників, а оскільки з австрійської сторони нема ніякої варти, то очевидно, що контрабандисти знаходять там покровительство, і весь бариш обертається в сторону жителів Бродів. Словом, тут усе, що рухається, пахне контрабандою. Коли йдеться придбати за декілька годин сотню червінців, ні одна спина жидівська не побоїться козачого батога.

Не подумайте, любий друже, що у багатому Радзивилові можна знайти всі зручності в житті; за винятком заборонених товарів, все інше за зовнішністю являє собою бідність, злидні і істинно єврейську нечистоту. Жиди, здається, будують тут свої дерев’яні будиночки тільки для тимчасового перебування; поки вони в місті, то живуть як на биваках і більшу частину свого життя проводять у руках капітан-справника і по тюрмах. Найбільш прибутковий торг, і при тому, на подив мій, проводячись явно, полягає в проміні срібної і мідної нашої монети на асигнації, зрозуміло, більшою частиною фальшиві, зроблені в Бродах з такою точністю і мистецтвом, що треба бути досвідченим губернським казначеєм, щоб уміти розрізнити згадані від справжніх.

Курс на монету змінюється майже щоденно за волею жидівського товариства, і при тому так, що при всякому проміні покупщик втрачає, наприклад: якби сторублеву асигнацію проміняти спочатку на червінці, потім на срібло і мідь, і повторити промін назад, при кінці у вас не залишилося б ні однієї копійки в руках. Всього більше тутешні міняйли жадібничають отримати п’ятаки старого штемпеля, і коли за гріш дають срібну копійку, то за п’ятак дають тільки дві – намір очевидний. Ось чому Броди завалені російською мідною монетою.

Утім, кордон наш настільки обширний і розтягнутий на таку відстань, що встерегти її від провозу контрабанди майже неможливо. Якщо розташувати на ній кілька дивізій, то й тоді знайшлися б вдатні промисловці, котрі на замовлення взялися б протягнути що кому завгодно. Австрійський уряд, оголосивши Броди вільним містом, оживив сим торгівлю Галичини, таємне провезення обернув на свою користь, а що всього важливіше, усунув від себе ймовірне невдоволення з нашим прикордонним начальством.

З одного боку, в Броди привозять всякого роду товари без найменшої перешкоди, але провіз їх далі у внутрішні австрійські володіння підлягає митному тарифу. Стягування мит стає тим зручнішим тому, що для наших контрабандистів вигідніше доставляти заборонені товари в Броди, де їх приймають з розкритими обіймами, ніж перевозити в інші імперські міста, де їх без далеких манівців зразу ж поважать.

З нашого боку таємне провезення товарів в Австрію і назад обертається явним збитком державних доходів, нітрохи не поліпшує добробут прикордонних жителів, і сам Радзивилів як був, так і буде бідним містечком (…)

Звернемося до наступних записів, назву села занотовано як «Крупцы»:

«Крупці, 15 червня.

7 червня колона, до якої я належав, не зупинилася в місті, а пройшла далі чотири версти і розташувалася в селі Крупцах. Перші дні перебування в своєму кордоні я провів у Радзивилові з товаришами, які прийшли туди раніше за нас, доволі весело, до того ж митний директор почастував нас, як мовиться, не шкодуючи нічого. Учора, попрощавшись із товаришами з Чорноморського флоту, які отримали повеління рухатися в Миколаїв, відправився пішки на свою квартиру.

Визначена мені хатинка вросла в землю, стоїть схилившись і являє собою напівзогнилу халабуду з розкиданим під час пожежі дахом. Одні двері, в які необхідно входити зігнувшись, служать замість вікна, осколок зеленого скла, вмазаний у стіну, настільки слабо освітлює халупу, що і вдень треба все шукати навпомацки. Одна лавка становила собою всі меблі, два чи три горщики і стільки ж розколотих і скріплених дерев’яних тарілок – інше начиння. Бідна господиня декілька днів уже не їла хліба, я охоче почастував її своїм, і взамін міг отримати від неї в’язанки соломи. Розтягнувшись на голій лавці, я міг однією ногою діставати до розваленої печі, а рукою знімати павутиння в другому, протилежному кутку. Наскільки кепською не була моя наскрізна хата, однак же від втоми я спокійно проспав у ній до ранку.

8 червня. Сільський староста запропонував мені вибрати квартиру, яка мені сподобається. Я знайшов у жида порожню комірчину – і без заперечень у ній помістився. Відразу проворний мій вістовий вимив підлогу і стіни, заклеїв розбите скло папером, влаштував із двох дощок похідну постіль, і комірчина моя постала затишною, чистою кімнаткою.

Оскільки ми не раніше повинні виступити, як прийде в Радзивилів остання в ар’єргарді колона, то мені досить було приємно мати таке приміщення, в якому міг би пристойно прийняти своїх товаришів, з якими давно не бачився і Бог знає коли знову побачусь. Проливний дощ три дні підряд примусив мене відмовитися від прогулянки і сидіти, підкуливши ноги, у своїй келії.

Відправлення наше відстрочене на невідомий час, і ця новина подвоїла мою нудьгу (…)

11 червня. Після дощів настали нестерпні спеки, які, однак, не завадили мені почати звичайні свої прогулянки. Щодня піщаною дорогою ходив я в місто, бродив у сосновому лісі або в околицях озера. Поселення наше належить генералові Ігельстрому, тому самому, який начальствував над нашими військами в 1794 році, під час тодішнього збурення у Варшаві. Містечко це разом з багатьма іншими пожалуване генералові імператрицею Катериною ІІ, яка щедро нагороджувала за сумлінну службу. Бідні халупи, більшою частиною без дворів, розкриті і напіврозвалені, розтягнулись майже на три версти, чотирикутна площа заросла травою, а кам’яна будівля, в якій раніше жили жиди, залишена і розламана (…)

(12 червня автор побував у Почаєві, про що й розповів у записах).

13 червня. Від часу не легше: ми з’їли весь запас у радзивилівській коморі (в оригіналі – «в радзивиловском магазейне»), тутешні селяни давно не знають, що таке хліб, волинський цивільний губернатор на вимогу нашого начальника не погодився відпустити з казначейства необхідну суму для продовольства команди і за відсутністю повеління від свого начальства не наважився навіть прийняти під заставу золото, яке міністр фінансів заборонив тратити. Бог знає, що з нами буде.

Все це сталося, кажуть, через те, що митне прикордонне начальство не повідомлене було про наше прибуття, а між тим граф Шувалов спеціально посланий був у Відень для якнайшвидшого нашого відправлення з Трієста, ми ж готувалися до виступу більше шести місяців.

Командуючий першої колони несподіваною зустріччю був приємно здивований: митний чиновник, засумнівавшись, що ми були росіяни, хотів затримати колону доти, доки не отримає повеління від свого начальства, простодушно запевняв, що він боїться пропустити контрабанду і що командир у нього щодо цього дуже суворий. Караульний козачий офіцер не послухав його милих заперечень, прийняв відповідальність на себе і, піднявши шлагбаум, закінчив суперечку.

15 червня. Наш капітан, подібно до цезаря, прийшов, побачив, переміг, і завтра одружується на племінниці митного директора. Дай Боже йому щастя, людина він добра, пора остепенитися. У неділю після обідні я за звичаєм поздоровив його зі святом, а він поважно додав: привітай і з нареченою. Такої кмітливості, їй-право, від нього не чекав, але за обідом легко погодився, що така скромна, добра, благородна фізіономія хоч кого підніме на ноги. Наречена, як радість, частувала нас привітно.

Нарешті ув’язнення наше тут закінчується: корпусний командир генерал Дохтуров змилостивився над бідними морехідцями, надіслав командуючому декілька тисяч, і завтра виступає перше відділення. Кожна колона розділена тепер на два загони, ми всі підемо тією ж дорогою, партія від партії на два дні (…) Я поступив у третє відділення (…)

Луцьк, 22 червня.

20 червня, Лемча. …На половині першого переходу в 35 верст у селі Козин команді приготовлений був обід, але ті з людей, яким дісталися бідні господарі, повинні були задовольнятися шматком якоїсь суміші з гречки, м’якуша і невеликої частини борошна. Уникаючи спеки, ми з братом Д. виїхали незадовго до заходу сонця. Від Крупців їхали путівцем, спочатку пісками між болотом і густим лісом, потім прекрасними полями, які обіцяють багате жниво. Що крок вперед, то ставало краще, на кожних двох чи трьох верстах траплялися великі людні поселення (…) Сонце сіло, і ми в’їхали в дубовий гай. Яка чарівність! Повітря наповнене запахом конвалій, соловей, прекрасний співак ночі, зустрів нас своїми трелями. Ми вийшли з коляски і пішли пішки…»

З Козина автор книги “Путешествие от Триеста до С.-Петербурга в 1810 году” вирушив на Демидівку, Луцьк.

А тепер час повернутися до тлумачення окремих записів Володимира Броневського.

Радивилівське одруження командира, про яке йдеться в записах, – це шлюб капітана 2 рангу Івана Сульменєва з племінницею начальника Радивилівської митниці Наталією Літке. Приблизно в той же час узяв шлюб і радивилівський поштмейстер Карл Гірс – його дружиною стала Анна Літке, я колись уже писав про їхнього сина Миколу Гірса, уродженця Радивилова, згодом міністра закордонних справ Росії. Наталя і Анна були сестрами. Їхній малолітній брат Федір, залишившись без батьків, деякий час виховувався у домі свого дядька Ф. Енгеля, жив у Радивилові, але після одруження сестри Наталії опинився під опікою її сім’ї. Будучи аристократом за походженням, він, незважаючи на відсутність системної освіти, дуже швидко здобув прихильність багатьох впливових людей. Слід зазначити, що дід Федора був запрошений у Росію за царствування Анни Іоанівни на ректорські посади в гімназії; батько, Петро Іванович, статський радник, був інспектором митниць.

У 1817 – 1819 році Федір Літке (1797 – 1882) здійснив навколосвітнє плавання під командуванням В. Головніна. У 1821 – 1824 рр. вивчав Кольський півострів, Арктику. У 1826 – 1829 рр. здійснив нове навколосвітнє плавання на шлюпі «Сенявін», під час якого вдалося зібрати обширні колекції, відкрити багато нових островів (нині Мікронезія поблизу Автралії), складено атлас морських карт. Наприкінці життя очолював Російську Академію наук. А починалася життєва дорога Федора, як уже сказано, в Радивилові.

Володимир ЯЩУК, почесний член Національної спілки краєзнавців України.

За десяток років, уже на схилі віку, він зібрав і опублікував маловідомі матеріали про яскравих особистостей, причетних до історії Радивилова, – письменників Модеста Левицького і Юрія Горліса-Горського, лікаря-просвітянина Петра Шепченка, священника Іоанна Петровського, воєначальника армії УНР Максима Борового, винахідника-бджоляра Лянкова, а ще друкував у різних виданнях спогади про пережите в 30 – 50-і роки, про знайомих та друзів, які стали жертвами політичних репресій.

Цікава й складна особиста доля Федора Бортника. Народився він 1911 року в Радивилові. Батько керував цегельнею князя Урусова, а також мав власну цегельню, мати шила жіночий одяг. У 1918 – 1919 роках Федір навчався в українській народній школі, затим до 1926 – в польській семирічці. У 1924 році отав членом молодіжної організації "Пласт"" і перебував у ній, ведучи активну діяльність, до 1928-го, коли та була заборонена польською владою. У 1929 – 1933 роках навчався в гімназії в Бродах. У 1931-му вступив до Організації українських націоналістів. "Після смерті матері в лютому1928-го, – розповідав мені Федір Каленикович, – я почав жити самостійно, займався малярством, яке давали добрі прибутки, тож мав змогу поступити на навчання до гімназії, до 5 класу, і за чотири роки здобув там атестат зрілості. Затим два роки вчився на юридичному факультеті університету в Львові.

У бібліотеці Федора з’явилися перші видання творів І.Котляревського, прекрасне єкатеринославське видання творів T.Шевченка, праці про Україну, видані ще до Першої світової. Усе це було конфісковано й знищено польською поліцією після арешту Бортника" у серпні 1937 року в справі Ярослава Старуха (згодом командувач УПА в Закерзонні). Під слідством Федір перебував у Дубенській тюрмі до березня 1939-гo. Але 1 вересни, коли розпочалася Друга світова війна, його заарештували знову – і відправили у польський концтабір Береза-Картузька. Звідти звільнили червоноармійці 18 вересня. Повернувшись додому, завідував 4-класною школою в селі Сестрятині. Однак примара репресій не відступилась. Бортником зацікавилися енкаведисти, і з 24 грудня 1939 року він опинився на довгій дорозі страждань по тюрмах і таборах Радянського Союзу як "социально опасный элемент" (Дубно, Київ – Лук’янівка, Миколаїв, Старобєльськ, Красноярськ, Норильськ).

Строк ув’язнення закінчився рівно через дев’ять років, 24 грудня 1947-гo. Через півроку приїхала дружина.

Федір Бортник залишився працювати на вугільних шахтах Норильська, здобув освіту гірничого інженера-геолога. Реабілітований 1960 року. Отоді й з’явилася надія знайти застосування своїм знанням та силам в Україні. Але зустрів упередженість і недовіру. З неабиякими труднощами відкупив колись “експропрійовану” половину батьківської хати. Зайнявся садівництвом, дослідницькі статті став друкувати в спеціалізованих журналах. Лише з початком перебудови зрозумів, що недалеко той час, коли зможе всім розповісти правду про своїх мужніх товаришів-патріотів, про своє життя. Його публікації з’явилися в місцевій періодиці, у збірнику “Із криниці печалі”, підготовленому обласною редакційно-видавничою колегією з випуску книг серії “Реабілітовані історією”. Утвердження незалежності України мовби окрилило вже немолодого інтелектуала. Бортник неодноразово виступав на науково-теоретичних конференціях, присвячених історії краю, його повідомлення увійшли у випущені збірники. Листувався з літераторами, науковцями, діячами української діаспори. Зокрема, про його краєзнавчі інтереси та напрацювання схвально відгукувалися письменник Федір Погребенник, доктор медичних наук Євген Боровий, науковець із США Василь Ящун. До останніх днів (а помер він у віці 92 років) не полишав Федір Каленикович і захоплення юності – малярства, писав ікони. Деякі роботи художника експонувалися в Бродах, Радивилові.

Володимир ЯЩУК, краєзнавець. 

Швидкоплинний час стирає з пам’яті багато подій і фактів. Коли як краєзнавець намагаюся встановити якісь додаткові подробиці про далеке й не надто далеке минуле міста Радивилова на Рівненщині і нашого краю, щоразу натикаюся на нестачу достовірної інформації. Звичайно, Радивилів ніколи не був таким містом, яке б привертало особливу увагу істориків, художників, фотографів. А все ж навіть те, що в ньому, бодай проїздом, бували Григорій Сковорода і Леся Українка, Іван Франко і Михайло Грушевський, Оноре де Бальзак і Олександр Купрін, роблять минувшину Радивилова більш привабливою. Про Радивилів згадували в  своїх творах Микола Гоголь і Лев Толстой, Володимир Короленко і Михайло Шолохов, Козьма Прутков і Ісаак Бабель… І з огляду на це кожний новий факт історії набуває важливого значення.

Адже навіть про те, як жилося нашим краянам за часів Польщі, вже мало хто зі старожилів може пригадати – як-не-як, від часу входження Західної України до складу Великої України (тоді УРСР) минуло понад 70 років.

Про ті вже доволі далекі части ділиться спогадами голова районної ветеранської організації Віктор Якович Повшик:

– Я 1930 року народження, у тридцять сьомому батько відвів мене в школу, яка діяла біля залізничного вокзалу в Радивилові (Радзивилові). А жили ми в Лев’ятині, який здавна славився джерельною водою, і в цю школу ходило до 70 дітей – з нашого села, яке мало до ста хат, а також із частини Немирівки і з околиці міста (Цибухів і привокзальний район). Було чотири класи, уроки проводили суміщені – другокласники з четвертокласниками, першокласники з третьокласниками. Школа розміщувалася на першому поверсі в двоповерховому будинку – ще з тих, які залишилися з часів Росії. Всього їх було три чи чотири, за теперішнім сквером і вулицею М.Залізняка, стояли майже рядком паралельно до залізниці. До Першої світової війни там розміщувалися прикордонні і митні служби. Будинки були знищені в роки Другої світової війни, коли біля міста майже чотири місяці стояв фронт, а це – безперестанні гарматні обстріли, авіаційні нальоти і бомбардування гітлерівців. Тоді ж, до речі, була зруйнована Свято-Введенська церква, яку спорудили під кінець ХІХ століття для потреб головним чином тутешніх військових та митних чиновників.

А церква виявилася обстріляна з гармат через те, що тут сидів навідник «катюш», які тримали під прицілом позиції ворога, знаходячись на піщаній горі біля Лев’ятина. Ставу тут ще не було, його облаштували в 50 – 60-і роки – з використанням техніки із бродівських військових частин.

Про моє навчання. Були тільки двоє вчителів, чоловік на прізвище Карч (він же директор) і його дружина. Викладання велося польською мовою. Ми сиділи за учнівськими партами, за зарахування на навчання батьки повинні були заплалити певну суму – «описове», тож потім нам видавали книжки, що їх ми носили з собою, зошити, олівці-ручки; чорнильниці з фіолетовим чорнилом стояли на партах. При нестачі якихось книжок їх розігрували між учнями, одного разу виграв книжку і я, тому до мене в селі приходило чимало учнів – узяти її почитати. Бібліотеки в школі не було.

Взимку будинок опалювався дровами і вугіллям – пічки були в кожному класі. Щоп’ятниці проводилися уроки Закону Божого – приїздив бричкою ксьондз із радивилівського костелу (уже був збудований із цегли на місці колишнього дерев’яного), приїздив бричкою і православний священик Біронт з привокзальної церкви, приходив рабин. Розводили нас по різних кімнатах: православних, католиків і – називали по-польськи – жидів (їх було найбільше). Але щоранку і після закінчення уроків мусили ми проказувати «Отченаш» польською мовою. Часто вчитель за гарну відповідь на уроці заохочував дитину цукеркою.

Готувалися свята з нагоди польських дат історії і на честь діячів Польщі. У самому приміщенні висіли портрети на той час уже покійного президента Пілсудського і його соратника маршала Ридз-Смігли. Одного разу до свята потрібно було зробити прапорці Польщі, і мої батьки сплутали розміщення білої і червоної смуг, за що я отримав добрячих ляпасів по обличчю. Для зібрань з нагоди польських свят був великий зал у довгому цегляному двоповерховому будинку під цинковою жерстю, мабуть, там проводили якісь заходи й залізничники.

На перерві можна було через гарно доглянутий парк із акуратними, посипаними гравієм доріжками побігти в розкішний буфет, що працював у тоді ще двоповерховому приміщенні вокзалу. Вчителька часто посилала мене туди по спеціальні жіночі цигарки. Поїзди курсували через Радивилів від Варшави до кордону під Житомиром, у нас зупинялися біля водокачки. Була велика рампа (неподалік мосту через Слонівку, зі сторони Лев’ятина, при відступі в 1944 році німці той міст підірвали), з рампи відправляли на Європу велику рогату худобу, свиней, значними партіями заготовлені в нас раки і зелені жаби – населення на цьому промислі непогано підзаробляло.  Від того чудового парку, в якому пожежники навіть регулярно скидали на землю воронячі гнізда, до наших днів залишився досить занедбаний сквер, але дерева там є іще ті, що були посаджені в ХІХ столітті.

У 1939 році я закінчив два класи польської школи. 17 вересня 1939-го у Радивилів увійшли червоноармійці, незабаром Західна Україна офіційно була включена до складу Радянського Союзу як частина УРСР, і навчання школярів відновилося, але вже в іншому приміщенні – під школу відвели пристанційний будинок по другий бік колій (зараз вулиця 24 Серпня). Перевезли сюди парти. Однак уже в 1940 році під школу визначили колишній польський народний дім, де в 30-і роки збиралися учасники художньої самодіяльності, організовувалися вечори і концерти (тепер там районна ветеринарна лікарня, це по вулиці Тихій). Тут і почався новий навчальний рік у вересні. Уже було не чотири класи, як раніше, а сім. Учелів працювало четверо-п’ятеро. У класах висіли портрети Леніна, Сталіна, а також Молотова, Кагановича, інших членів політбюро партії. У цьому будинку діяв і районний військовий комісаріат, який призивав юнаків в армію. Четвертий клас я так і не встиг закінчити – почалася війна, довчатися довелося після вигнання гітлерівців, школа була в Лев’ятині, сьомий клас закінчував в Опарипсах.

Напередодні приходу більшовиків і в перші дні їх перебування в місті звідси виїхало багато польських родин. Разом з тим червоноармійці заарештували чимало колишніх польських офіцерів з числа тутешніх осадників. Справа в тому, що ще в 20-і роки відповідно до колонізаторської політики польського уряду територію нинішнього Радивилівського району почали заселяти польські осадники. Біля Радивилова польська влада їм виділила масив – від ставу (став Молодіжний – сьогоднішня назва; а переліска, який зараз є при дорозі до табору «Веселка», не було) аж до Бродівського лісу і від лісу біля залізниці до автомобільної дороги на Броди. До кінця 30-х років тут сформувалося приміське поселення з хутірським розселення на півтора – два десятки сімей: вони змурували добротні будинки і сараї, заклали садки, облаштували криниці. Лев’ятинці наймалися сюди на роботу – копати криниці, обробляти поля, доглядати худобу, збирати врожай. Поляки непогано платили.

Але в 1939 році цей плин життя припинився: багатьох чоловіків заарештували, сім’ї втекли в Польщу, яка вже була втягнута у війну. Польських полонених помістили в приміщенні, де я починав вчитися в школі, та інших сусідніх приміщеннях поблизу залізниці. Польські бійстя  біля міста залишися бездоглядні. Частково вони були розграбовані в роки війни. А остаточно понищені навесні 1944 року, коли опинилися в зоні фронтового протистояння.

Пам’ятаю, як у 1942 році через наше село, повз кладовище за залізницею, до хутора Пороховня вели розстрілювати євреїв. Старих, жінок і дітей везли підводами. До того всіх їх утримували за колючим дротом у трьох гето – на території теперішнього парку Т.Шевченка, в районі лікарні при вулиці Почаївській і там, де недавно біля комбінату хлібопродуктів був речовий ринок. До речі, в тому місці, де була стара контора комбінату, а тепер стоїть елеватор, після війни проводили земляні роботи і натрапили на великий скарб золотих речей. Ймовірно, були скуплені євреями, але мали й мистецьку цінність, бо знахідками зацікавилися працівники ленінградського Ермітажу, їх приїхав оглянути в райвідділі міліції перший секретар обкому компартії.

Зігнані в колону нещасні не знали, куди їх поведуть, тому мали з собою якісь пожитки. Місце страти майже трьох тисяч чоловік опинилося тепер серед густого лісу, а тоді, як і навколишні піщані пагорби, було поросле незначними верболозами, молодою посадкою, так що розстріли з кулеметів та автоматів було чути і в нашому селі. Ями дещо раніше викопали радянські військовополонені. Тоді ж було прочищено дорогу від зарослів. Під командуванням німецьких офіцерів стріляли поліцаї з місцевих прислужників. Після війни одного з них, знаю, розшукали аж у Польщі, кари він не уникнув.

Радивилів років війни запам’ятався як малолюдний. Магазини й численні єврейські крамнички зачинилися. Люди виживали як могли. Вимінювали жито (пшеницю не сіяли) на одяг, взуття. У районі залізничного вокзалу стояла військова частина з мадярів, їх розмістили в колишніх царських казармах, у службових будинках залізниці і колишньої митниці. Вони організовували відправку молоді на примусові роботи в Німеччину, забезпечували безпеку проходження фашистських ешелонів з технікою і живою силою, з залученням населення цілодобово охороняли оточене лісом залізничне полотно в напрямку Бродів. Мій батько теж за наказом виходив з вилами на чергування, люди стояли на віддалі бачення один одного. Далі в сторону Бродів пильнували чоловіки з Гаїв-Лев’ятинських, Гаїв-Дітковецьких. 

У повоєнні роки Радивилів довго відбудовувався. У центрі, на місці теперішнього адміністративного корпусу райради, був двоповерховий будинок, у ньому працював молокозавод, діяли загс, аптека. Поряд, на розі, стояв ще один невеликий двоповерховий дім – у ньому продавали ланцюги, скоби та інше залізяччя. Через вулицю напроти був базар, працювали буфет, ще з часів Польщі – фотоательє.

При відбудові залізничного полотна і самого міста була остаточно знищена велика піщана гора біля Лев’ятина перед залізницею, її почали розкопувати ще 70-і роки ХІХ століття, коли взялися сполучити залізниці Росії і Австро-Угорщини на ділянці Радивилів – Броди.

Як бачимо з розповіді В.Я.Повшика, навіть упродовж віку однієї людини Радивилів зазнавав неабияких змін. Тож, не маючи відповідних документів, важко скласти уявлення, як виглядало містечко, наприклад, сто літ тому, не кажучи про більш давні часи. Тим важливіші для збереження пам’яті ось такі спогади. Тож звертаюся з проханням до вчителів історії, до старшокласників: у написанні історії своїх населених пунктів використовуймо і свідчення старожилів, поквапмося їх записати. Можливо, сімейні фотоальбоми зберігають і рідкісні знімки першої половини ХХ віку – вони теж багато в чому могли б допомогти нам при вивченні минувшини рідного краю.                           

Володимир ЯЩУК, краєзнавець. (2010 рік).

На фото: виступає Віктор ПОВШИК.

Дмитро Іванович Дорошенко (1882 - 1951) - відомий український державний діяч, історик. Був членом Центральної ради УНР, головою її Генерального секретаріату, міністром іноземних справ в уряді П.Скоропадського. Жив в еміграції, викладав в університетах. Видав "Історію України 1917 - 1923 рр.", "Нарис історії України" в двох томах. Залишив мемуари "Мої спомини про давнє минуле" (Вінніпег, 1949), де є й спогади про наш край. (Друкуються за сучасним правописом.) З цими мемуарами познайомив мене радивилівський вчитель історії Василь Ярмусь.

Літом 1911 р. приїхав до нас в Будаївку проф. Ів. Зілинський і запропонував зробити з ним подорож на Волинь; він дістав доручення від Російської Академії Наук дослідити архаїчні українські говірки, вже побував на Поліссю, на північній Чернігівщині, а тепер хотів побувати й на Волині. Я охоче пристав до його пропозиції, бо я сам ще не бував на Волині, хіба в переїзді, і мене дуже цікавила волинська старовина, а особливо поле нещасного для нас бою на берестецькому полі. Умовились, що поїдемо до Берестечка на галицькій границі. У Радивилові служив залізничним лікарем український письменник Модест Левицький, ми списались з ним, і він охоче пристав до нашої компанії, щоб разом з нами зробити невелику екскурсію до Берестечка і до деяких інших місцевостей на Волині. Годиться сказати бодай кілька слів про самого Левицького - вже давно небіжчика. Він був з роду графів Рогуля -Левицьких, - але сам зрікся графського титулу, відкинув першу частину свого прізвища, і навіть мало хто знав, що він - граф. Правдоподібно його рід був український, але спольщений. Дістав він прекрасне виховання, чудово володів французькою й польською мовами. Був щирим демократом-народолюбцем і справжнім лікарем-гуманістом, другом-опікуном бідноти, серед якої тішився великою любов"ю й популярністю. Я сам це бачив на власні очі під час нашої спільної подорожі. Його повісті й оповідання овіяні духом вищої людяності, зогріті глибоким співчуттям до всіх понижених і покривджених, між іншим з життя жидівської бідноти. Я познайомився з ним у Києві, як з членом ТУПу (Товариства українських поступовців. - В.Я.); він був директором школи для фельдшерів (лікарських помічників), але адміністрація звільнила його за українську пропаганду. Тоді він знайшов собі посаду лікаря на залізниці в Радивилові, на самому австрійському кордоні. Маючи безплатний білет від залізниці, він часто приїздив до Києва і підтримував з київською громадою постійний зв"язок.

Виїхавши з Зілинським із Боярки на ніч, ми ранком були в Радивилові. Трохи відпочивши, рішили вирушити до Берестечка кіньми, - іншого способу комунікації й не було. Левицький замовив візника - жида з парою коней. Я був здивований, що Левицький говорив з жидом жидівською мовою, а той ставився до нього з якоюсь особливою любов"ю й пошаною. Віз був не дуже зручний, ми розмістилися сяк-так, і Левицькому припало якесь невигідне місце, але він не озвався на те ані словом. Коли я в дорозі звернув на це увагу візникові, з яким мені довелося сидіти поруч, він відповів:"А хіба вони самі скажуть, признаються?" Їхати треба було години три-чотири, по дуже поганій дорозі, весь час понад самим австрійським кордоном, і ми бачили галицькі села. Берестечко було досить великим містечком. Положене далеко від залізниці, воно зберігало старосвітський характер, що було помітно в убранні, яке носили міщани і селяни, таких "байбараків" на жінках і каптанів на чоловіках я ніде більше не бачив. А вже Зілинський, - той мав прекрасні жнива, прислухаючись до мови, якою говорили люди, і раз у раз записуючи до своєї нотатки цікаві слова й звороти. Справді, мова носила архаїчний характер, такою мовою безперечно говорили тут ще за Хмельниччини.

Але мене тягло скоріше на поле бойовища. Та ми не встигли ще розташуватись в жидівському заїзді, щоб трохи підкріпитись з дороги, як повна хата набилася жидів, старих і малих! І як вони довідалися про наш приїзд? Очевидно, звістка про приїзд популярного "доктора" миттю розійшлася по Берестечку, і всі хворі посунули до нього. Жінки поприносили замурзаних, худих, рахітичних дітей. Левицький брав їх на руки, гладив по голові, вислухував, розпитував матерів, і ці виливали свої жалі. Розмовляли по-жидівськи. Ми ледве могли вирвати нашого доктора і увільнити його від настирливих пацієнтів. Бій, що вирішив долю нещасливої для нас кампанії, відбувся 28 - 30 червня (за старим календарем) 1651 p. на розлогому полі за містечком, між річками Стиром і Пляшевою. З одного боку стояла польська армія силою 80.000 людей, в тім числі 20.000 німців, не рахуючи узброєної челяді, з дуже сильною артилерією. Проти неї стояла українська армія числом коло 100.000 козаків і 50.000 татар під проводом хана Іслам-Гірея. Українські позиції прикривала збоку Стир, з тилу болотяна Пляшева. Татари стояли окремо під лісом, який зберігся ще тоді, коли ми оглядали поле бойовища. Треба було перейти яких 6-7 кілометрів, поки ми дійшли до кінця поля, до річки Пляшевої.

До недавніх часів панував погляд, що причиною поразки козаків була зрада хана, який, тікаючи з поля бою, захопив з собою насильно і Богдана Хмельницького. Новіші досліди довели, що причиною польської перемоги була перевага польської артилерії, участь 20.000 німецької піхоти, високі бойові прикмети польської кінноти, а головно - перевага польського плану бою, виробленого німецькими генералами. Татари не витримали згубного гарматного вогню, сконцентрованого проти їх позицій, почали в паніці тікати і відкрили козацькі позиції з флангу. Але козацький табір устиг замкнутись і успішно видержував польські атаки і облогу цілих десять днів. Хмельницький поспішив на Україну організувати оборону, а провід перебрав талановитий Іван Богун. Вночі на одинадцятий день Богун почав потихеньку виводити своє військо з табору, поробивши наспіх греблі через багнисту Пляшеву. Він уже вивів значну частину артилерії й кінноти, але тут зчинилася фальшива тривога, поляки спостерегли відступ і вдарили на табір. Почалася паніка, і наступила катастрофа: 30.000 людей, переважно обозної челяді, потопилося в багнистій Пляшеві або полягло під шаблями ворога.

Тепер береги Пляшевої поросли дрібним лісом. Сама Пляшева - не широка, але глибока і повноводна. Певна річ, що 300 років тому в ній було ще більше води. В одному місці ми побачили на острівку Журалисі фундамент якоїсь будови: це монахи недалекої звідси Почаївської Лаври позбирали кістки, густо порозкидані по полю, поскладали їх до мурованих з цегли скринь і розпочали будування церкви над тими кістками. Коли ми були там, то вже були виведені мури до вікон і коло будівлі стояв високий хрест з написом: "Русскіе люде! Тут 30.000 твоїх предків полягло за віру православну і за свою народність". До цієї майбутньої церкви на Журалисі вже відбувалися хресні ходи (процесії), в яких брали участь десятки тисяч наших селян. Так почаївські ченці використовували пам"ять про нашу національну катастрофу для пропаганди своїх русифікаційних ідей. Тут же коло кісток були зібрані й знахідки зброї, що їх знаходили селяни, орючи землю: заржавілі шаблі, мушкети, остороги, залізні кулі. Сумно було нам дивитись на ці реліквії - в чужих руках.

Оглянули ми острів Волицю, де 300 козаків, оточені ворогами, не захотіли піддатись, билися до останнього, коли залишився живий останній козак, то й той не схотів піддатись - хоч йому обіцяв життя сам король, який прибіг подивитись на цю дивовижу, - і теж поклав свою голову, але не посоромив козацької слави. Пройшли ми далі ще один кілометр і побачили мале село Острів, а в ньому стареньку церковцю, що була збудована саме рік перед берестецьким боєм. В цій церковці гетьман напередодні бою сповідався й приймав св. Причастіє з рук митрополита Йосафа Коритського, що привіз гетьману, як борцеві за православну віру, меч, посвячений на Гробі Господнім в Єрусалимі. Митрополит Йосаф в момент катастрофи намагався з хрестом у руках зупинити втікачів і поліг геройською смертію від ворожої руки. Його тіло було знайдено, і король наказав поховати митрополита в церкві с. Острова. Але ми оглянули церковцю і не знайшли ніякого сліду могили. Та невідомо, чи збереглася тепер, - коли я пишу ці рядки, - і сама церковця... Берестецьке поле, де відбулася національна катастрофа 1651 року, оглядав в 1845 p. наш славний історик Костомаров, а Шевченко, перебуваючи на засланні, написав 1848 p. свій вірш "Ой чого ти почорніло, зеленеє поле", в якому з геніальною силою змалював в коротких словах фатальне значіння берестецького бою в нашій історії.

З Радивилова ми роз"їхалися: Зілинський поїхав ще далі на північну Волинь, до околиць Луцька і Звягеля, а ми з Модестом Левицьким поїхали на схід, щоб відвідати наших земляків барона Штейнгеля коло Рівного і письменника Дмитра Маркевича коло Острога. З Радивилова залізницею 3 години їзди до станції Здолбуново, там переночували на двірці, і на другий день одна станція їзди - до Рівного. Левицький мав під своїм доглядом у Здолбунові маленьку амбулаторію для залізничників, і там ми й заночували. Коли ми висіли з поїзда і зайшли до станційного будинку, повторилася та сама сцена, що й у Берестечку: до Левицького почали товпитися хворі, різниця була та, що пацієнтами в Берестечку були жиди, а в Здолбунові християни, мешканці Здолбунова. Левицький всіх приймав з однаковою увагою, і мені здавалося, що сама його людяність, його сердечна, щира мова впливали заспокоююче на хворих, сповнювали довір"ям до лікаря.

***
Є в книжці "Мої спомини про давнє минуле (1901 - 1914 роки)" розповідь і про те, як навесні 1904 року "Товариство прихильників української науки, літератури і штуки" у Львові, де головував професор Михайло Грушевський, оголосило на літо українські університетські курси для молоді з "російської" України. Дмитро Дорошенко згадував: "З Києва до Львова їхалося поспішним поїздом одну ніч. Вранці ми були вже на кордоні в Радивилові. Паспортові формальності не забрали багато часу, і за яких дві години ми вже побачили високу гору з якимсь шпилястим горбом зверху, - це був Львів".

А ось як відбувалося повернення назад: "Курси скінчилися, і треба було збиратися назад до Києва. Знов їхали цілою компанією. Разом з нами їхала родина Чикаленків... Я тільки тоді довідався, що пані Чикаленкова перебувала весь час у Львові з малими дітьми, поки старші ходили на курси. Наші ерупівці (члени Революційної української партії. - В.Я.) дали мені й панні Дверницькій доручення: перевезти через границю розібрані частини друкарської машини, запаковані серед інших речей у наших валізках. Небезпечне доручення, але відмовитись не стало духу. А Настя Грінченківна повезла з собою ще й револьвер, заховавши його на голові у волоссі своєї буйної куафюри. Потім боліла у неї весь час голова, поки не переїхала границі і револьвер можна було покласти до кишені. У вагоні їхав разом з нами й О.Данило Танячкевич до своєї станції Ожидова, близько від кордону. В оживленій розмові скоро проминули дві години їзди. Дуже потерпали ми на російському кордоні в Радивилові, поки відбувся огляд багажу. На наше щастя, огляд був дуже поверховий, і ми благополучно довезли наш небезпечний багаж до Києва, де й здали його на руки пані Матюшеновій, що була видним членом Революційної української партії".

Згадана Настя Грінченко - українська письменниця, дочка Бориса Грінченка. Написала науково-публіцистичну працю "Ідея федералізму у декабристів" (1907), перекладала твори М.Твена, Г.Ібсена. А.Франса... Померла 1908 року у дуже молодому віці - 24 літ.

У грудні 1906 року через Радивилів їхав до Києва Михайло Грушевський. За словами Д.Дорошенка, професор часто курсував між Львовом і Києвом. Перед Великодніми святами 1909 року зі Львова до Києва приїхав Іван Франко. Він не міг без сторонньої допомоги вдягатися, їсти - відмовляли пальці. Як тільки тяжко хворий письменник сам здолав неблизьку дорогу?..

У Києві він мав чимало цікавих зустрічей, поповнив свою бібліотеку букіністичними виданнями. Відвезти шановану людину до Львова взявся Дмитро Дорошенко. "Я сказав (видавцеві Чикаленку), що тепер саме я вільний і можу поїхати з Франком до Львова, коли ж не дістану перепустки через границю, то в усякому разі довезу до самої границі, до Радивилова, а там служить при залізниці д-р Модест Левицький, лікар, який напевно легко дістане перепустку і завезе Франка до Львова. Треба лише його попередити. На тому ми й порішили". Але на вокзалі в Києві він зустрів Андрія Франка, сина письменника. До пропозиції супроводжувати батька той поставився холодно - у нього були інші плани. "Я по від'їзді Франка сам жалував, - згадував Дорошенко, - що не поїхав з ним, настільки Андрій здався мені несолідним. Та я надіявся, що М.Левицький стріне батька й сина і дасть з ними раду. Так воно, як я потім довідався, і сталось, їзди було поспішним поїздом усього одну ніч".

Володимир ЯЩУК, журналіст, краєзнавець.