Страхіття Правого сектору.

  • 23.04.14, 08:08
Блог Юрка Космини
Юрко Космина
Журналіст
Візитка Путіна (слов’янська балада)

Смертельное оружие Правого Сектора

Діда побили на нашім ставку –

Рибку ловив на опариша.

Знайдено в дідовому рюкзаку

Пляшку й візитку Яроша!

Тьолці якійсь із чужого села

Виписали звіздюліну –

Йшла на базар продавати мала

Косу й візитку Юліну!

Сторож Микола сидить без зубів

На самогонній дієті –

Вчасно сховати шпигун не зумів

Торт і візитку Пєті!

Вчительку в школі гамселив весь клас

Томиком грубим Єсєніна –

Мала в кишені штанів «Адідас»

Гривню й візитку Сєніну!

Жирний даішник на трасі відгріб –

Здобич захоплено знакову:

Ніс диверсант у своїй кобурі

Жезл і візитку Авакова!

Курява з матом над степом висить,

Беркут кружляє над сопками:

З дядька якогось стягнули труси –

Там три візитки Добкіна!

Вчора чотири міцних мужика

Злидня місили на паперті:

Замість візитки мав паспорт Ляшка

Й пику таку, як у паспорті.

Визирнув піп – наваляли й попу,

Пильність тому є причиною:

Зрадник носив із собою втупу

Хрест і візитку Турчинова.

…В місті, де ворога більше нема,

Тіні скрадаються в сутінках…

Час уже братись за тих, хто трима

Ствол і візитку Путіна!

http://blogs.lb.ua/yurko_kosmina/263991

_vizitka_putina_slovyanska_balada.html

Його страшний сон


Молись за Україну.

  • 22.04.14, 02:44
Майдан став легендою про яку складають пісні у всьому світі,
 тепер пісня зі Швеції " Молися за Україну"
 Thank you Sweeden

Тест.

  • 18.04.14, 00:45
Самый короткий психологический тест
Самый короткий психологический тест
Очень метко выявляет основные свойства и черты личности.
предлагает прислушаться к своему внутреннему голосу и ответить всего на два вопроса: что вы больше любите:
А) огурец или помидор;
Б) дыню или арбуз?


Огурец и дыня
Такой выбор более характерен для мужчин, нежели для женщин. Мужчины этого типа мужественны и серьезны. Они редко попадают под влияние и не подвержены алкоголизму. Среди них много спортсменов и любителей путешествий. Женщина с таким мужчиной будет чувствовать себя как за каменной стеной — его ответственность распространяется и на семейные отношения. Такие мужчины целеустремленны и легко добиваются намеченной цели. Но у данного типа есть и недостатки — огуречно-дынному мужчине недостает романтизма, поэтому если женщина ждет от него цветов, то ей лучше не ждать у моря погоды, а прозрачно намекнуть, что хотелось бы получить в подарок букет. Женщины этого типа часто становятся начальниками, но в семейной жизни они беспомощны, как дети, — плохо готовят, не умеют распределить бюджет, не любят стирать и мыть посуду. Однако в лице такой женщины мужчина найдет верного и понимающего друга.
Помидор и арбуз
Помидорно-арбузные люди веселы и активны. Они отличаются повышенной коммуникабельностью, но не всегда бывают ровными в общении: взрывчатость их характера нередко приводит к скандалам. Мужчины этого типа гурманы. они ленивы и предпочитают тапочки и халат рюкзаку и спальному мешку. Женщины помидорно-арбузного склада эмоциональны, любят животных и домашний очаг, с ними рядом всегда тепло и уютно. Они не умеют плести интриги, но могут допустить бестактность, так как говорят то, что думают: искренность и бесхитростность — главное психологическое качество помидорно-арбузных людей.
Огурец и арбуз
Люди такого склада постоянно испытывают душевное смятение. Их внешнее спокойствие и сдержанность таят в себе внутреннее напряжение. Про таких мужчин говорят: в тихом омуте черти водятся. С огуречно-арбузным человеком живешь как на вулкане — никогда не знаешь, что будет завтра и какую идею он сейчас вынашивает. Огуречно-арбузные женщины не устраивают скандалов по пустякам — они копят обиды и в один прекрасный день способны перебить всю посуду в доме, нередко о голову бедного супруга. Огуречно-арбузные люди — самый творческий тип. Они умеют размышлять, среди них часто встречаются ученые и изобретатели. С другой стороны, если бы Остап Бендер проходил этот тест, то он наверняка попал бы в лагерь огуречно-арбузных людей.
Дыня и помидор
Если вам близки именно эти плоды — вы уравновешенны, тактичны, спокойны. Вы обладаете внутренним тактом и чувственностью. Вы любите красивые вещи и имеете отличный вкус. Дынно-помидорные мужчины несколько женственны. Очень часто они становятся художниками, музыкантами, в общем, творчество наиболее близко этим людям. Женщины этого склада влюбчивы, впечатлительны, в любви они страстны и постоянны. Из помидорно-дынных женщин получаются преданные, нежные и заботливые жены. А вот мужчины, принадлежащие к данному типу, могут оказаться самовлюбленными эгоистами.
P.S. Лучшие брачные союзы заключаются между:
мужчиной «дыня-огурец» и женщиной «огурец-арбуз»;
мужчиной «дыня-помидор» и женщиной «дыня-огурец»;
мужчиной «огурец-арбуз» и женщиной «помидор-арбуз»;
мужчиной «помидор-арбуз» и женщиной «помидор-дыня».

Клаптик мрії.

  • 16.04.14, 01:19
«Це був шматочок тієї України, якої ми всі прагнули» 
Єдина на Майдані жінка–десятник Ольга Нечитайло — про найщасливіший місяць її життя, про окопний синдром і революцію, яка тільки починається
Ніна РОМАНЮК   

Ася з Русланою на Майдані.
...На стіні її кімнати — портрети красивих жінок. Тут і француженка Мірей Матьє, і всесвітньо відома скрипалька Ванесса Мей, ще якісь невідомі панянки, схожі на моделей. І тільки добре придивившись, розумію, що на всіх цих різних світлинах — одна й та сама жінка. На запитання, хто знімав, чую від Асі: «Це я. Сама себе знімала. Експериментувала. Це я зараз така, а коли марафет наведу — то геть ще нічого». Біля вікна стоїть мольберт із портретом чоловіка. Це теж її робота. Дізнаюся, що моя героїня має вищу художню освіту, свого часу викладала у школі образотворче мистецтво. А малювати вчилася сама, бо про художню школу вона, сирота, вихованка Володимир–Волинської школи–інтернату, і мріяти не могла. Вчителі малювання просто приділяли їй більше уваги, ніж іншим, допомагали, чим могли, а далі дівчина вже сама штудіювала малюнок.— Не хочеться пережите на Майдані передати на полотні? — запитую.— Ні. Хочу все забути. Все. Уже немає сили згадувати. Ще жодної ночі не спала. Подивіться, скільки ліків у шафі. Ввечері, втомлена, ніби провалюєшся у сон, спиш години дві, а потім прокидаєшся і до ранку вже очей не стуляєш. Удень відпочивати теж немає коли. Як приїхала з Києва, двері квартири не зачиняються. Комусь немає де жити, то в мене цілий місяць ночує, комусь кошти на лікування треба, у когось дитинка має народитися, а грошей немає навіть на вiзочок. Шукаю фонди, благодійників, вирішую партійні справи — і так цілими днями. Якби хто знав, як я втомилася...«Я пишаюся тим, що є українською націоналісткою»

Друзі називають її Ася. Насправді вона Оля Нечитайло. Звичайна волинська дівчина з княжого Володимира–Волинського, яка не змогла сидіти вдома у той час, коли її побратими мерзли у Києві на Майдані, відстоюючи гідність українців та право на свободу. Її гламурний рожевий комбінезон не можна було не помітити у майданівській гущі. Красива дівчина–амазонка впадала в око. Нарівні з іншими бійцями Волинської сотні вона ходила на чергування, стояла на варті, охороняючи барикади, склади, штаб, робила коктейлі Молотова й була єдиною жінкою–десятником у складній майданівській структурі самооборони. 18 лютого разом з іншими потрапила під наступ «Беркута» в Маріїнському парку, отримавши пошкодження ніг та добру порцію кийків по всьому тілу. Але вціліла. Сьогодні Ася, згадуючи ті дні, не може собі пробачити, що вижила. Бо їй, каже, не було чого втрачати. Неодружена, сирота, хоч є у неї менші брат з сестрою, але вони вже дають собі раду самі. А багатьом хлопцям із Небесної сотні було що втрачати. Хтось із них тільки–но одружився, у когось народилося дитятко, а в когось сиротами залишилися четверо дітей. Я намагаюся переконати її, що вона ні в чому не винна, що Бог інколи забирає найкращих, бо там теж потрібні чисті душі. Ася плаче і все одно не погоджується зі мною, повторюючи одне й те саме: «Я повинна була бути на їхньому місці...»

Та коли починаємо знову й знову говорити про Майдан, вона оживає, хоч iще кілька хвилин тому казала, що хоче все забути. Той місяць, який провела у засніженому Києві, був найщасливішим у її житті. Але дні, коли на її очах гинули друзі, стали водночас і найстрашнішими...

— Я пишаюся тим, що є українською націоналісткою. Хоча в моїх жилах тече не лише українська кров. Мій тато — киргиз. Ось звідки цей розріз очей, задерикуватий ніс. Але я народилася на цій землі, виросла, всотала з неї все українське і вважаю себе українкою до кінчиків волосся. До політики не мала взагалі ніякого відношення до того моменту, поки не був прийнятий мовний закон Ківалова—Колесніченка. Отоді мене заїло! Яка ще друга може бути державна мова, коли ми маємо чудову, одну з найкрасивіших у світі мов? У мені відбувся внутрішній бунт і я зацікавилася політикою. Так прийшла у «Свободу». Перечитала програму цієї партії, у багатьох моментах мені вона імпонує, — розповідає дівчина. — Хоча з деякими моментами не погоджуюся. Як і деяких нардепів не хотілося б бачити у парламенті у «свободівській» фракції. Але то десяте. У Київ я поїхала вже десь у середині січня, раніше не пускали, бо тут треба було комусь працювати. Якраз починалися морози. У Володимирі–Волинському залишатися вже було ніяк, бо світила кримінальна справа й тюрма. Я була «терористкою». На мітингу видерлася на драбину й здерла вивіску з офісу місцевої організації Партії регіонів та скинула прапор із офісу КПУ. Уявляєте, як мені було лізти тією драбиною, коли я страшенно боюся висоти? Навіть стоячи на табуреті, ноги трусяться від страху! Відпросилася у своїх на Майдан. Привезла чотири сумки, теплу ковдру, рожевий гірськолижний комбінезон, масу всіляких необхідних речей. А додому повернулася в одній майці — після захоплення «беркутівцями» Жовтневого палацу, де ми жили, не вціліло нічого. Найдужче жаль своїх срібних сережок у формі тризуба. Треба буде нові виготовити», — Ася на мить замовкає.

Росіянам цього не зрозуміти...

Вона знову думками там, на засніженому Майдані. Гріється біля палаючої бочки, сьорбає волонтерський чай, що варився день і ніч і розливався ріками. Напевне, за все життя вона не випила його стільки, як у ті морозні дні й ночі.

— Дивовижна річ: холодно було надзвичайно, але ми чомусь не мерзли. Відкритий вогонь палаючих бочок і чай — весь порятунок. До речі, мій комбінезон таки згорів біля вогню. А ще зігрівало якесь внутрішнє тепло. Одягалася, звичайно, як цибулина. Від одягу нило все тіло, боліли м’язи. Нестерпно боліли, мусили розтиратися мазями, гелями. Відразу, як приїхала, сказала, що на кухню не піду, бо я не кісейна баришня і не приїхала сюди свою гепу на кухні від’їдати. Зараховуйте мене бойовою одиницею. Призначили десятником у нашій Волинській сотні. У моєму підпорядкуванні було десятеро чоловіків, причому різного віку, були навіть ті, кому під 50. Та коли шикувала їх, то ще дві сотні ставали у стрій — голос маю командний! Хоча там була така самоорганізація, що командування, звичайно, було умовним. Я виконувала, радше, координаційні функції. Мала знати, де мої хлопці, що з ними, бути постійно на зв’язку. Переживала за них, ночами не спала, коли були на чергуванні. Сама теж ходила чергувати на барикади, охороняти склади, штаб. Одного разу мій однопартієць, народний депутат Ігор Швайка на мене образився, бо не пустила його у склад. У мене був список людей, яких дозволено було пускати, а його в тому списку не було. Сказала, що хіба через мій труп. Змирився. Більш як за місяць лише два рази випало чергування в приміщенні, решта всі — на вулиці. Змінювалися кожні дві години. Бувало, що за день по десять змін доводилося відстояти. Приходила в Жовтневий, падала на каремат і вже не мала сили стягнути взуття і верхній комбінезон. Просила побратимів роздягнути мене, бо не могла поворухнути ні ногою, ні рукою. Зате у нас була найчистіша казарма. Мили підлогу з хлоркою і навіть начальника охорони примушували роззуватися. Це був найщасливіший місяць мого життя... Розумієте, це був шматочок тієї України, якої ми всі прагнули. Росіянам цього ніяк не зрозуміти: як це, коли привозять ящик пива на Майдан, чоловіки виливають його на землю і заливають у порожні пляшки коктейлі Молотова. Невтямки, як чоловіки, які на рибалку ніколи не їздили без пляшки горілки, на Майдані забули смак спиртного. А який кайф, коли з тобою поруч їсть гречку з пластикової тарілки народний депутат! Або коли зупиняється дорогезна BMW, з неї виходить стильно одягнута жінка, відкриває багажник, дістає шини й на височенних підборах несе їх на барикади! Ми вистояли ще й тому, що була дивовижна підтримка киян. Коли «Беркут» пішов у наступ і в нас закінчувалося пальне для коктейлів Молотова, київські водії зупинялися й зціджували його зі своїх машин. Кияни переховували нас, поранених, у своїх квартирах. Після газової атаки ми не могли по сім годин дихнути на повні груди. І раптом на Майдані взялося не відомо скільки молока... Ці відчуття неможливо передати словами. Це було щастя. І цього не можна забути.

«Хіба це люди, хіба у них є серце?»

Як не можна забути іншої України. Тієї, яка стояла по другий бік палаючих барикад. Обличчя тієї України лякає і досі. 18 лютого після мирної ходи до Верховної Ради Ася разом із побратимами потрапила у пастку, влаштовану «Беркутом». Їх гнали з Маріїнського парку до Майдану, як худобу. Коли «беркутівець» укотре вдарив дівчину, з–під шлема вислизнуло її волосся. Він зупинився на мить і завмер. Не чекав, напевне. Вона вже не боялася, лише презирливо подивилася йому в очі й сказала: «Бий!» Те, що ноги покалічені, відчула, коли добігла до Майдану.

— У нас горять намети, а вони стоять зверху і кидають гранати. У наметах пальне, ми витягуємо, що можна, кричимо: «Що ви робите?!», а вони регочуть. Я такого сміху навіть у фільмі жахів не чула. Ми не могли до кінця повірити, що вони можуть таке чинити. Майданівці — це ж не бойовики, це були люди, у руках яких не було ні пістолетів, ні рушниць, а лише дерев’яні палиці. А їх тупо вбивали. У Маріїнському парку хлопці, збиті з ніг спецпризначенцями, падали, а добивали їх «тітушки». Пораненого, лежачого били арматурою в груди, ще й піднімали... Ми просили, щоб дозволили забрати тіла вбитих, а вони робили вигляд, що не чують. Де ті тіла — досі невідомо. Кажуть, їх згортали бульдозером на машину, — плаче Ася. — У розгромленому Жовтневому — там же катівня була, там усе залите кров’ю. Звідти виносили хлопців із зашитими ротами, відрубаними головами. Вони вбили, знищили цвіт нації. Господи, як можна забути таке й простити? Хіба це люди, хіба у них є серце?

Ми плачемо разом. Як змиритися з тим, що ще вчора ти з цими хлопцями ділила тарілку супу, дихала одним згарищем, жартувала, один із них запрошував тебе на побачення — а їх уже немає?! У них залишилися дружини, діти, батьки. Побиту, із покаліченими ногами, її разом iз побратимами переховували на київській квартирі, а 19 лютого вивезли на Волинь. Спину й нирки від міліцейських кийків їй уберегла байкерська черепаха — спеціальний протиударний корсет, який подарували їй друзі. Синцi з побитого тіла зійшли, зажили й покалічені ноги, а рани душі — такі ж свіжі й болючі. Вона вже відчула, що таке окопний синдром. Коли тебе накриває хвиля люті при одному вигляді людини у міліцейській формі, коли з кулаками хочеться накинутися на міліцейську машину, яка просто проїжджає вулицею. Вона хоче простити, але поки що не може. Вона усвідомлює, що треба було б звернутися до психотерапевта, але ніколи собою займатися. Треба допомагати іншим, кому ще важче.

— Багато хто з наших не постраждав фізично, але має психічні травми. Хлопці соромляться і відмовляються від допомоги. Один утік із контузією з лікарні і знову вештається по барикадах. Посилаю своїх до Києва, щоб виловили його, дали снодійне і силою привезли додому. А скільки сімей на грані розриву! Думаєте, всіх чоловіків, які возили активістів на Майдан, розуміли дружини? Далеко не всі схвалювали ці поїздки. Ось, наприклад, у Андрія «Беркут» спалив мікроавтобус 18 лютого біля Будинку профспілок. Як йому тепер повернути збитки? Нічого не можемо зробити, хоч і обіцяли. Дружина незадоволена, проблеми у стосунках. І таких ситуацій багато. Революція тільки починається. На Майдані був лише її початок. Найважче — попереду. На Майдані було легко, бо відчував підтримку десятків, сотень, тисяч однодумців. І від того виростали крила, — світліє обличчя Асі. — Повернулася додому — і вже часом опускаються руки. Стільки роботи, а людей, готових до змін у країні, негусто. Багато байдужих, пристосуванців. І якщо попустити — ніщо не зміниться. Тоді для чого були такі жертви? Для чого загинула Небесна сотня? Хоча загиблих не одна, а кілька сотень. Ми маємо завершити те, заради чого вони померли. І ті, хто був на Майдані та вижив, і ті, хто не був, але хоче жити у новій європейській країні.

Ось така інфа.

  • 11.04.14, 14:24

Сьогодні була зроблена заява про оцінку загальної кількості загиблих на Майдані в кількості 780 чоловік. Це велетенська цифра, яка просто жахає своїм порядком. Я цілком припускаю, що вона могла мати місце, однак, слід врахувати наступні факти:

- існує велетенський пласт легенд, пов'язаних із позасудовими розправами та підпалом будинку профспілок;
- існує велика кількість пропалих без вісті;
- існує велика кількість безіменних могил.

Цифра в 780 загиблих, очевидно, отримана механічним додаванням всіх оцінок, які озвучувались в цих повідомленнях. В той же час, міністр охорони здоров'я О.Мусій, який був керівником медичної служби Майдану, цю цифру спростовує і називає провокаційною.

На мій погляд, завжди треба керуватись фактами, отже:

- всі загиблі та пропалі без вісті мають імена та прізвища. Не буває так, щоб загинув чи пропав "невідомо хто" - у них є родичі, друзі, або інші люди, які можуть зафіксувати зникнення. Відтак, необхідно провести розслідування, обов'язково громадянське, в результаті якого будуть складені списки, а вони - оприлюднені публічно. Якщо такі списки є, необхідно їх співставити і скласти один, загальний;
- міністерство охорони здоров'я також повинно оприлюднити списки загиблих, і, особливо, тих, хто в даний час проходить лікування. Вони мають також бути співставлені з існуючими списками пропалих без вісті;
- безіменні могили повинні бути ексгумовані, і проведене упізнання. За необхідністю - ДНК-аналіз, який дозволить встановити хоча б родинну приналежність загиблого.

А робити заяви із механічним вказанням таких цифр щонайменше безвідповідально. Навіть якщо цифра правдива, її тут же використають для чергового етапу підрива довіри до центральної влади, і ага... чергового витка дестабілізації в центрі.



Список Москаля.

  • 10.04.14, 08:08
Кого з "пророків" розстрілу Майдану Москаль може посадити на лаву підсудних разом з Бондаренко
img

Еспресо.TV вирішило нагадати, хто з нардепів від ПР закликав до використання зброї проти майданівців.

Сьогодні у Верховній Раді відбувся черговий раунд суперечки між Геннадієм Москалем та одіозною регіоналкою Оленою Бондаренко. Вона в притаманному для себе безапеляційному стилі вимагала від Москаля, як голови комісії з розслідування масових вбивств на Майдані, документів. У відповідь генерал міліції пообіцяв, що регіоналка ознайомиться з усіма документами на лаві підсудних.

Про небезпідставність подібних звинувачень Москаля свідчать заяви, які робила Бондаренко разом з іншими регіоналами під час подій на Майдані.Еспресо.TV вирішило нагадати, хто з нардепів від ПР закликав до використання зброї проти майданівців.

Почнемо саме з Бондаренко. Саме 20 лютого, коли на майдані люди сотнями гинули від куль силовиків Бондаренко в інтерв’ю німецькому Der Spiegel говорила про недостатньо жорсткі дії правоохоронців: «Я вважаю, що сили правопорядку діють ще недостатньо жорстко». А на питання, що багато демонстрантів були вбиті саме пострілами в голову, додала: «Хвилинку. Якби влада почала діяти ще раніше, то насилля не охопило б все і вся. На Майдані вже не стоять мирні демонстранти. Це вандали, підпалювачі, озброєні екстремісти».

Пізніше, коли перемога революції стала очевидною, а Віктор Янукович дав драла, Бондаренко спробувала зберегти обличчя і заявила, що її некоректно переклав німецький журналіст. Останній усі звинувачення Бондаренко відкинув, красномовно заявивши: «Shut the fuck up».

До розстрілу Майдану закликав і регіонал Олег Царьов, що зараз балотується на найвищу посаду в державі. «Ни одна уважающая себя власть в мире не ведет переговоры с террористами. Ведя переговоры с бандитами, мы их легитимизируем. Ведя переговоры с экстремистами, мы закладываем мину под основы самой государственности Украины», - писав він у «Фейсбуці» під час подій на Майдані.

В ефірі ж телеканалу «Россия 24» 19 лютого Царьов заявляв: «В течение часа будет зачищен Майдан. После того, как мы наведем порядок в Киеве, мы приведем его во всей стране».

Ще одним регіоналом, який прямо закликав зачистити Майдан за допомогою зброю, був нинішній фронтмен ПР, кандидат в президенти Михайло Добкін. Зокрема в ефірі російського телеканалу «Росія 1» 19 лютого Добкін заявляв: «Сегодня нет смысла вести переговоры с теми, кто с оружием в руках пытается захватить власть, будь это о позиция или лидеры экстремистов. Пока они не сложат оружие, пока не разблокируют захваченные здания никаких переговоров с ними вести нельзя… Не надо никаких сантиментов, не надо смотреть на реакцию запада, необходимо вывести тех, кто должен навести порядок на улицах нашей страны и без всякой жалости и сожаления тех, кто взял в руки оружие, предать справедливому суду, а если они будут оказывать сопротивление, значит закончить с ними, как заканчивают со всеми террористами»

Закликами до придушення Майдану відзначився і харківський регіонал Дмитро Святаш. Ось декілька його цитат з інтерв’ю того часу: 

«Харьковский Евромайдан – это три калеки, которые стоят возле памятника и мусорят. Они друг друга лупасят, чтобы кто-то на них внимание обратил. Может, через свой вонючий Евромайдан они хотят попасть в большую политику, но так туда не попадают».

«Майдан нужно было зачищать еще два месяца назад. Президент у нас очень толерантный... Все люди, которые организовали массовое силовое противостояние, в результате которого погибли люди, должны нести ответственность и сесть в тюрьму».

«В географических границах Украины, у нас на самом деле две страны. Исторически, ментально, по вере. Рано или поздно этот альянс распадется, хотя мне этого не хотелось бы. Или поубиваем друг-друга. Единственный объединяющий фактор - это язык, хотя галицкая версия украинского - это не украинский, это плоховатая версия польского. Долго они там холопами были. Не их вина. Но язык слишком слабый сдерживающий фактор. Боюсь, не удержит. Для галичан быть холопами норма… Канадская, американская диасспора - потомки трусов, сбежавших из страны, когда ей было плохо, а теперь еще эти уроды учат нас жить. Видел я этих чмошников. Зимой в кедах ходят и любят на шаровые приемы с халявным бухлом на приёмы в Вашингтон приезжать. А восточные украинцы работают дома, строят ВВП страны. Поэтому историческое разделение страны в ближайшей переспективе боюсь неизбежно».

Все по темі: МайданОлена БондаренкоОлег ЦарьовМихайло Добкін

Підбурювачі вбивць.

  • 10.04.14, 08:00
Подстрекатели убийц. Кто поощрял расстрел Майдана (+видео)
Ср, 09/04/2014 - 22:27

Сегодня в Верховной Раде состоялся очередной раунд спора между Геннадием Москалем и одиозной регионалкойЕленой Бондаренко. Она в присущем для себя безапелляционному стиле требовала от Москаля, как председателя комиссии по расследованию массовых убийств на Майдане, документы. В ответ генерал милиции пообещал , что регионалка ознакомится со всеми документами на скамье подсудимых.

Про небезосновательность подобных обвинений Москаля свидетельствуют заявления, которые делала Бондаренко вместе с другими регионалами во время событий на Майдане. Еспресо.TV решило напомнить, кто из нардепов от ПР призвал к использованию оружия против майдановцев.

Читайте также: Координатор банд беглого министра Захарченко. Кто такой Виктор Зубрицкий

1
Елена Бондаренко. Источник фото: http://espreso.tv

Начнем именно с Бондаренко. Именно 20 февраля, когда на площади люди сотнями гибли от пуль силовиков, Бондаренко в интервью немецкому Der Spiegel говорила про недостаточно жесткие действия правоохранителей: «Я считаю, что силы правопорядка действуют еще недостаточно жестко». А на вопрос, что многие демонстранты были убиты именно выстрелами в голову, добавила: « Минутку. Если бы власть начала действовать еще раньше, то насилие не охватила бы всё и вся. На Майдане уже не стоят мирные демонстранты. Это вандалы, поджигатели , вооруженные экстремисты».

Позже, когда победа революции стала очевидной, а Виктор Янукович дал дёру, Бондаренко попыталась сохранить лицо и заявила, что её неправильно перевел немецкий журналист. Последний все обвинения Бондаренко отверг, красноречиво заявив: «Shut the fuck up».

К расстрелу Майдана призвал и регионал Олег Царев, который сейчас баллотируется на высший пост в государстве. «Ни одна уважающая себя власть в мире НЕ ведет переговоры с террористами. Ведя переговоры с бандитами, мы их легитимизируем. Ведя переговоры с экстремистами, мы закладываем мину под основы самой государственности Украины», - писал он в «Фейсбуке» во время событий на Майдане.

В эфире же телеканала « Россия 24 » 19 февраля Царев заявлял: «В течение часа будет зачищена Майдан. После того, как мы наведем порядок в Киеве, мы наведем его во всей стране».

Читайте также: "Просто месиво какое-то, а не тело человека". Убит еще один активист Евромайдана

Еще одним регионал, который прямо призвал «зачистить» Майдан с помощью оружия, был нынешний фронтмен ПР, кандидат в президенты Михаил Добкин.

В частности, в эфире российского телеканала «Россия 1» 19 февраля Добкин заявлял:

«Сегодня нет смысла вести переговоры с теми, кто с оружием в руках пытается захватить власть, будь это о позиция или лидеры экстремистов. Пока они не сложат оружие, пока не разблокируют захваченные здания никаких переговоров с ними вести нельзя… Не надо никаких сантиментов, не надо смотреть на реакцию запада, необходимо вывести тех, кто должен навести порядок на улицах нашей страны и без всякой жалости и сожаления тех, кто взял в руки оружие, предать справедливому суду, а если они будут оказывать сопротивление, значит закончить с ними, как заканчивают со всеми террористами».

Читайте также: По подозрению в участии в убийстве Небесной сотни разыскивается генерал ФСБ

https://www.youtube.com/watch?v=mLqKCzSePLc

Призывами к подавлению Майдана отличился и харьковский регионал Дмитрий Святаш. Вот несколько его цитат из интервью того времени:

«Харьковский Евромайдан – это три калеки, которые стоят возле памятника и мусорят. Они друг друга лупасят, чтобы кто-то на них внимание обратил. Может, через свой вонючий Евромайдан они хотят попасть в большую политику, но так туда не попадают».

https://www.youtube.com/watch?v=yCuuH_J_26Y

Читайте также: Внимание, розыск! Этот сепаратист убил патриота в Донецке (ФОТО)

2
Дмитрий Святаш. Источник фото: obozrevatel.com

«Майдан нужно было зачищать еще два месяца назад. Президент у нас очень толерантный... Все люди, которые организовали массовое силовое противостояние, в результате которого погибли люди, должны нести ответственность и сесть в тюрьму».

«В географических границах Украины, у нас на самом деле две страны. Исторически, ментально, по вере. Рано или поздно этот альянс распадется, хотя мне этого не хотелось бы. Или поубиваем друг-друга. Единственный объединяющий фактор - это язык, хотя галицкая версия украинского - это не украинский, это плоховатая версия польского. Долго они там холопами были. Не их вина. Но язык слишком слабый сдерживающий фактор. Боюсь, не удержит. Для галичан быть холопами норма… Канадская, американская диасспора - потомки трусов, сбежавших из страны, когда ей было плохо, а теперь еще эти уроды учат нас жить. Видел я этих чмошников. Зимой в кедах ходят и любят на шаровые приемы с халявным бухлом на приёмы в Вашингтон приезжать. А восточные украинцы работают дома, строят ВВП страны. Поэтому историческое разделение страны в ближайшей переспективе боюсь неизбежно».

Перевод и адаптация CRIME.in.UA.

Читайте также:

Неонацист, подозреваемый в организации убийства милиционеров, корчит из себя жертву системы (+видео)

Армен Горловский: приспешник Иванющенко, генерал титушек, убийца (+фото и видео)

Генпрокуратура: на Майдане убивал «чёрный» «Беркут» по приказу Виктора Кровавого (+видео)

МВД: убийцы Небесной сотни задержаны

Источник входящей иллюстрации: vk.com

История жизни людей.

  • 05.04.14, 08:58
История не из учебника
29.03.2014
Екатерина Сергацкова

Совсем скоро аннексия Крыма войдет в учебники истории. Об этом напишут примерно так, как сейчас в статье на Википедии: "18 марта 2014 года был подписан договор о вхождении Республики Крым и города Севастополя в состав Российской Федерации". Всего пара строк. Ничего не значащих, как статистика смертей в новостях.

Учебники истории всегда лгут.

Не лгут истории людей, оказавшихся запертыми в клетке событий. Их переживания, их судьбы. Настоящие учебники истории – это "Война и мир", "Прощай, оружие", "100 лет одиночества".

История аннексии Крыма – это большой, спутавшийся клубок из множества личных драм. Расскажу вам про свою.

Симферополь – маленький, совершенно провинциальный городок. Тоненькую дорожку, идущую параллельно с горной рекой, здесь называют набережной. Выбраться в город означает попасть в квадрат диагональю всего в пару километров. Сходить в кино – выбрать один кинотеатр из двух действующих. Поехать на дачу – добраться за двадцать минут. Уютный и теплый город.

В этом маленьком провинциальном городке у меня есть дом. Он тоже маленький, возле него растет старая сосна, вокруг бегают толпы бездомных собак и котов – как в какой-нибудь деревне. Когда-то в этом доме собирались большие компании, проходили мини-концерты, хранились листовки с расписанием "Уличного университета" и обсуждались важные социокультурные проекты.

За время революции многое изменилось. Революция развела друзей и разрушила семьи. Революция заставила думать и решать, отсекать неважное и стремиться к великому. Обострила покоившиеся во сне противоречия.

Однажды я перевезла все свои вещи в Крым из Волгограда, в котором стало невозможно жить и работать – пять лет назад путинский режим уже начинал душить интеллигенцию. Пожалуй, уже тогда я стала "национал-предателем" - отказалась жить в стране, где за попытку рассказать правду подло затыкают рот.

Несколько лет жила на правах гастарбайтера – каждые три месяца ездила на родину, чтобы поставить штамп о пересечении границы. Раз пришлось дать взятку пограничнику, потому что опоздала на день. Другой раз завернули обратно прямо под Новый год и заставили провести ночь на стуле в штабе.

Купила дом, вышла замуж за местного, только бы легализоваться на территории Украины. Стала резидентом страны накануне 21 ноября. На чьей территории теперь находится мой дом? Резидентом какой страны я являюсь?

Когда революция победила, моя мама, москвичка, подала документы на получение украинского гражданства – она прожила в Крыму с российским паспортом тринадцать лет. В миграционную службу пришла в желто-синем костюме. Очереди не было, и на нее смотрели как на сумасшедшую. Спустя три недели, после референдума, ей сказали, что документы будут отозваны – стать гражданкой Украины она не сможет.

Институт археологии, в котором она работает, вероятно, перейдет в структуру Российской академии наук. Один из сотрудников вывесил в институте российский флаг. Другой изучает, кто из ученых придерживается проукраинских взглядов.

Кто-то запустил слух, будто власти Амстердама, где сейчас идет важная археологическая выставка про Крым, собранная моей мамой, отказались возвращать экспонаты в связи с аннексией. Они не отказались, но вопрос поставлен, а значит, могут быть последствия. Выставка, оставшаяся незамеченной украинскими СМИ, стала одним из кирпичиков в геополитической мозаике, который может стать реальным кирпичом в сторону киевских властей.

В Крыму у меня есть дом, друзья и мама. А еще у меня был дедушка. Вместе с бабушкой он переехал из Волгограда в Крым на 82-м году жизни – мы хотели собрать семью вместе. Это были чудесные полгода: он изучал город, начал петь песни на украинском, писал заметки о Крыме, собирался включить их в мемуары. Когда на полуострове появились оккупанты, дедушка начал серьезно переживать, каждый день звонил школьному другу в Севастополь и делился опасениями по поводу путинского "крестового похода". Спустя несколько дней после референдума его не стало: не выдержало сердце.

Эта история – одна из множества, мелкая ниточка из огромного спутанного клубка. Имеет ли она значение для учебника истории, в котором об аннексии Крыма напишут всего пару строк?

Думаю, нам нужно собрать свой учебник историй. Живых, важных, настоящих. Учебник, который мы будем показывать тем, кто станет совершенно серьезно доказывать, будто аннексия была справедливой. Для тех, кто будет говорить, что "Небесная сотня" погибла зря. Для тех, кто еще не понял, что война – это не только про оружие. 

Вірш, який став гімном Революції Гідності.

  • 05.04.14, 06:06
Путінососи нам не браття!

https://www.youtube.com/watch?v=jj1MTTArzPI Читає вірш Наталя Рудалова.
Пісню виконує литовський гурт "Виргіс Пупшис".

Никогда мы не будем братьями
ни по родине, ни по матери.
Духа нет у вас быть свободными –
нам не стать с вами даже сводными.

Вы себя окрестили «старшими» -
нам бы младшими, да не вашими.
Вас так много, а, жаль, безликие.
Вы огромные, мы – великие.

А вы жмете… вы всё маетесь,
своей завистью вы подавитесь.
Воля - слово вам незнакомое,
вы все с детства в цепи закованы.

У вас дома «молчанье – золото»,
а у нас жгут коктейли Молотова,
да, у нас в сердце кровь горячая,
что ж вы нам за «родня» незрячая?

А у нас всех глаза бесстрашные,
без оружия мы опасные.
Повзрослели и стали смелыми
все у снайперов под прицелами.

Нас каты на колени ставили –
мы восстали и всё исправили.
И зря прячутся крысы, молятся –
они кровью своей умоются.

Вам шлют новые указания –
а у нас тут огни восстания.
У вас Царь, у нас - Демократия.
Никогда мы не будем братьями.
Анастасія Дмитрук.
Киянка. 23 роки.