Подари мне маску безразличия.

  • 14.06.14, 18:00

Подарите маску безразличия,
я устала клясться на крови.
Соблюдаю чертовы приличия
в чем угодно - только не в любви.
В чем угодно - только не в касании,
где мурашки током под рукав...
Я умею жить на расстоянии.
Я умею. Аномальный сплав:
Ненависть граничит с острой нежностью,
знаю все "нельзя" наперечет.
Мне б сейчас спросить тебя с небрежностью:
"Что тебе не нравится еще?"
Ампутировать, забыть, стереть из памяти...
Сам-то пробовал? Поди еще сотри.
Можно и любви поставить памятник,
только не снаружи, а внутри.
Я уже не та. Ищи отличия
Заблуждайся "вот вернется - обниму"...
 
Соблюдаю чертовы приличия,
А всего-то хочется... к нему.
Анна Кулик.

"Нет, ребяты-демократы,- только чай!"

  • 13.06.14, 12:12

Есть люди, как зеленый чай. С чайной церемонией, чайничком рыжей глины, рукавом кимоно и веером в рукаве. Люди-бабочки, люди - августовский вечер в звездах под треск цикад. Они чаще всего редкие фокусники с рассеянной улыбкой, и светятся мягким желтоватым светом - как светляки… с ними можно говорить о картах Таро, немножко - о Канте, и даже вскользь пройтись по Гегелю… Слушать музыку серебряных спиц, или просто молчать - уютно, глядя на закат, или на соседский гараж… они совершенно прозрачны и ароматны, как жасминовые призраки… наверное, надо уметь их пить… чтобы в их обществе не махать постыдно под столом скучающей лапкой от избытка материализации чувственных идей в своем здоровом, и, в сущности, очень земном тельце…

Есть люди, от которых остается осадок и послевкусие - как после плохого кофе. Ты, вроде, и в красивую толстую чашку его - с листиками по ручке, и кардамоном над ним парил, и корицей - трепетал… а все равно - дрянь,как будто наглотался чего-то непотребного, и желудями все это закусывал…И ты хотел, как лучше, и он хотел, чтобы не как всегда - а результат подобен химическому пятну на любимом галстуке… Божественный запах и мерзкий вкус (сказала Феня, укладывая очередную банку растворимого кофе в ящик со строительным мусором).

Есть люди-пиво. Легкие, и вроде как ни к чему не обязывающие. С которыми можно пить это самое пиво на скамейке в парке, и которые останутся там, когда ты уйдешь, сдав свою бутылку хамовитому бомжику. Люди, которые попросят сто рублей "в долг", и никогда не отдадут, и которых ты в следующий раз будешь рад узнать в толпе по неряшливым, но цветным одеждам. Люди, которые назовут тебя Юлей вместо Кати, и расскажут все тусовочные новости. Люди, с которыми хорошо - пока не раззеваешься, не заскучаешь, и не захочешь спать.

Есть люди-виски. Со льдом. Со льдом в голосе, во взгляде, с ленивыми интонациями и кожаными креслами в гостиной. Они ироничны, и курят хорошие сигареты. С ними бывает нечеловечески интересно - когда они поднимут бровь, и соизволят рассказать, как однажды, где-то в Аргентине, когда маленький оркестр играл танго… у них железная хватка, и неутраченная интеллигентская рефлексия мальчиков из хорошей семьи.

Они всегда предложат нетрезвой даме остаться. Нетрезвая дама всегда может уйти. Если по-честному, им пофигу, но на такси они посадят вас всегда. Дам, имеется в виду. Нетрезвых друзей - скорей всего, тоже. У них на юбилеях корифеи говорят длинные тосты и поддерживают под локоть маму именинника - всю в неподдельных бриллиантах и голубом, девицы танцуют кан-кан, а американские граждане кидают вверх ковбойские шляпы и сигары. А на утро им лучше всего продолжать говорить "Вы". По телефону - белой трубке из слоновой кости, из Аргентины.

Есть люди как коктейли. Особенно барышни. Девушки-мартини - ухоженные, с хорошим маникюром и туфельками на острых каблучках, в юбке до середины колена и с декольте до пейджера. Они слушают качественное западное диско и курят тонкие сигаретки. Они сидят в ночных клубах на высоких табуретах, и качают аккуратными лапками в чулочках. Иногда они танцуют на барной стойке сальсу, но это уже мартини с водкой, или текила со спрайтом. Как говаривала одна дама: "На меня эта ваша текила совершенно не действует! Я только в прошлый раз упала со стола!"

Есть девушки-Бейлис…девушки-литераторы, девушки-поэты, девушки-промокашки на тетрадном листе, исписанном чернилами: на них зеркально и неровно отпечатались тонкие витиеватые строчки… С ними не знаешь, что делать, и чего от них ждать: то вот она зарыдала и откидывает со лба прядь, мешающую созерцать Луну, то в черных одеждах раскидывает карты веером, стуча серебряными перстнями, то вот она смеется заливистым хохотом тебе в лицо, бормоча что-то полувеселое-полуобидное… я люблю бросать в Бэйлис лед. Иначе он для меня слишком сладок…

Есть люди как ром… темный ром с колой и лимоном. Или светлый ром с мятой. Но тоже обязательно с лимонным соком. Потому что в них всегда есть немножко горечи - которая остается на губах, после того, как они сожгут вам сердце. Или себе. Мне кажется, что они всегда горят, и исходят лучами - "кубинскими звездами царапая шею и грудь"… как Фрида Кало или Че. Апельсиновое дерево в окне с желтыми шторами на фоне океана.

Люди-коньяк - как стальной в ножнах. Медленно запрягают, но быстро потом едут. Холодноватые на первый взгляд, и горячие внутри: как потухший костер - сверху пепел, а внутри пламя. В них ныряешь, как в бассейн: помните, у Булгакова? Как из фонтана вдруг забила коричневая струя, и только пара человек решилась последовать примеру кота-Бегемота, и нырнуть? Выплываешь пьяным, хватая воздух, и дыша эйфорией, будешь изливать душу и словеса, а кончится все лимонно и кисло. Потому что снаружи всегда пепел, какое бы пламя не было внутри. Главное - вовремя уходить с вечеринок: пошатываясь, и в чужом галстуке.
Леди остается леди, пока часы не пробьют полночь. Но настоящие леди пьют коньяк.

Люди-текила - это умные и талантливые персонажи, способные на спонтанную истерику на отвлеченную тему. Эгоцентристы, влюбленные в мир, и склонные держать его "на каминной полке, всегда готовый к услугам", между доколумбовским атласом Мира и туфлей стриптизерши на серебряной шпильке. Если дамы - то с низким голосом и с декольте, если мужчины - то в цветных рубашках. Оставят номер телефона, потом не узнают позвонившего, и никогда не позвонят сами- какое бы ослепительное танго на барной стойке вы не танцевали вечером, падая на головы завсегдатаям бара. Сухо скажут, что вы ошиблись номером. А вы и правда
ошиблись - все, что было, было вчера… От текилы, кстати, не бывает похмелья. А от текиловых людей - грустных воспоминаний.

Люди-вино, кино и домино. В вине надо разбираться. Чтобы отличить истинного мизантропа от притворщика-эпикурейца. Люди красное сухое вино - умные и эксцентричные, но без дешевых внешних эффектов. У них на полке двд-шки с культовым кино и альбом Босха, у них большие лохматые собаки, симпатичные улыбчивые жены и добрые мужья с аккуратно подстриженной бородкой. У них умненькие детки в хорошей школе, и зимой на шее мягкий кашемировый шарф. Они одновременно доброжелательны и язвительны, и далеко не каждый бродяга на Мерседесе вхож в их мир - который пахнет натуральным деревом, книжной пылью и хорошим парфюмом. Впрочем, это все - совершенно не от снобизма. Это от хорошего воспитания и
бабушек-выпускниц Смольного института. Девушки - красное сухое: сплошь студентки, которые помимо прочего берут в университете курс философии, в стильных очках и черных тонких водолазках, юноши - подают надежды и краснеют румянцем под темными кудрями, и их ресницы бросают прозрачную тень на девичьи сердца.

Люди-красное полусухое почти такие же, но чуть порывистей, быстрее в суждениях и нелогичных выводах, неожиданно выясняется, что у них на галстуке под сурьезным пиджаком - слоник или Будда (но не Микки-Маус или стилизованная Мэрлин), а у девы с волнистыми волосами - как на открытках из бабушкиного альбома, раскрашенных карандашом, - на запястье намотаны крупные бусы и тоненький белый шрам.

Люди-белое вино - большие, красивые, и медленные мужчины. Со льдом и с дыней летом. На какой-то давней работе у нас был такой персонаж - голубоглазый великан из Амстердама, с сердцем, куда легко помещался весь мир, и даже пятки не торчали, и способностью притягивать бытовые несчастья, как магнитом: за месяц его краткого пребывания здесь, его слегка сбила машина (или он сбил машину), его затопили соседи, у него лопнули зимой все батареи и чуть ли не обледенели стены, он поскользнулся, и упал в арык, у него оторвались все пуговицы на пальто, и он сжег утюгом все рубашки с монограммами. Но не потерял присутствия духа. Только паспорт по дороге в аэропорт.

Девушки-белое вино будут морочить Вам голову, и читать Бодлера. Будут ходить в прозрачных платьях, в туфельках без каблука и прикасаться к вам под столом угловатыми коленками. Вы будете пить с ними белое вино со льдом, и желтый сок дыни будет стекать по их запястьям - прямо на диванную обивку. И так будет, покуда не кончится лето. А лето будет долгим, и будет виться цветными парео вокруг угловатых коленок в маленьких южных городах.

Люди-абсент - это люди с парижским взглядом, где отражаются, как в Сене, маленькие мансарды под крышей старых домов, и безумие, как нелепый в городской речке электрический скат, тихо притаилось на дне зрачков. Нет, вовсе не каждого из них ждет клиника, отрезанное ухо, и раскрашенный зеленым конь; вовсе не каждый синими красками на желтом полу дома с колоннами и видом на хмурый невский проспект будет пытаться воспроизвести Ван-гоговские ирисы… Нет. Но безумие иногда приходит к ним. Оно приходит, как сексуальное желание, сильное и яркое, которое все сметает: набухает и колоколом звенит в голове, требуя своего… тогда они пишут строчки, которые режут потом сердце на тонкие полоски горячей кровоточащей плоти - как коварный и неуловимый маньяк, заставляют метаться от балкона до входной двери июльской ночью, горячей и душистой, как кипящее малиновое варенье - в ожидании чего-то или кого-то что никогда не сбудется, или никогда не придет. Они рисуют картины от которых тянет внизу живота и почему-то хочется пить, а еще смотреть вечно и немедленно отвернуться, черкают черной тушью на клочке обоев, стучат пальцами по клавиатуре… или… не делают ничего такого, о чем можно было бы здесь рассказать - в присутствии малолетних истребителей попкорна и благородных матрон, ожидающих прибавления семейства… Потом они полулежат в потертом кресле без сил, а вечернее солнце смывает позолоту с их лиц. Чтобы превратить ее в пыльцу, которая будет виться над каждым бокалом абсента.

Есть люди как качественный Лондонский джин, что заперт в голубой бутылке толстого стекла - смотрят через голубое окошко, и видят все в грустном голубом свете: потому что сегодня не иначе как рубиновый вторник, а что может быть лучше в такой вторник, чем сапфировый джин, отпущенный на оплаченную остатками карманных фунтов беспошлинную свободу? Они пузырятся в стакане с терпким тоником, пахнут новогодней елкой и апельсиновой корочкой на чьих-то теплых губах с блеском, и мечтают лететь выше Тауэровского моста, высоко-высоко, туда где радуга прячется в облаках...(с)к-сожалению-не-знаю-чей

На піку популярності - вишиванки.

  • 13.06.14, 02:22
Хто рано встає, тому вишиванки — на вибір
Із середи на четвер усі дороги прихильників автентичного одягу ведуть до Коломиї, де раз на тиждень вирує найбільший в Україні етноринок

Іван КРАЙНІЙ   

Ледь розвиднилося, а на «нічному» ринку — не проштовхатися. (Фото  автора.)
То колись пана було видно по халявах. Нині треба брати вище. На піку популярності — вишиванки. За ними легко ідентифікувати українців, скажімо, в натовпі на Манхеттені, Єлісейських полях чи на ЧС-2014 у Ріо-де-Жанейро. Що вже казати про Україну. Впродовж останніх років вишиванковий бум хвилями маршів, парадів і фестивалів «накрив» не тільки західні, центральні та північні області України, а й докотився до її півдня, зокрема Одеси. У нинішніх суворих реаліях, коли на долю українців випало зі зброєю в руках боронитися супроти північного агресора, вишиванки стали сприйматися ледь не як домінуюча ознака національної ідентичності. Перші приходять о другій ночі

Від підвищеного попиту на автентику не відстає пропозиція. На загострених національних почуттях можна ще й непогано заробити: для маркетологів це — норма. Далеко за межами Прикарпаття відомі стаціонарні та стихійні етноринки у Верховині, Косові, Кутах, Яремче та на Яблуницькому перевалі, проте жоден із них за кількістю і розмаїттям краму, напливом відвідувачів не зрівняється з торговицею в Коломиї. Щодо лояльності цін — також.

За цим ринком вишиванок, розташованим неподалік швидкоплинного Пруту, віддавна закріпилася ще одна назва — «нічний». Голоси найкреативніших продавців та покупців полохають довколишню сонну тишу задовго до третіх півнів — зазвичай «першопрохідці» вже тут як тут о другій годині ночі за будь-якої погоди та пори року. Раніше стихійна торгівля понад десятиліття вирувала на перетині трьох тутешніх вулиць, поки міська влада три роки тому додумалася прописати одне зі своїх неофіційних, проте найпопулярніших ярмаркових дійств на території сільськогосподарського ринку «Колос». І хоча умови тут, м’яко кажучи, ще далекі від сучасних стандартів сервісу, та кілька десятків спеціалізованих на етноодязі підприємців уже обзавелися там власними «ятко-салонами», а близько півтисячі вишивальниць і перекупок пропонують товар із рук.

Щодо, власне, нічних уподобань цінителів автентичних візерунків, то тлумачень цьому явищу — кілька. На перших порах зародження стихійної торгівлі, коли приватних легковиків було не так багато, як нині, люд в основному з’їжджався до Коломиї дешевим залізничним транспортом. Позаяк зі сторони Чернівців нічний потяг прибував о 1:48 (з Івано-Франківська трохи пізніше), то відразу й починали торгуватися, поки не прокинулися податківці. До того ж, як пояснюють дотепники, за відсутності денного світла не так помітні «криві» стібки на сорочках, тому й товар пропонують дешевше, аби збути до ранку. Жарти жартами, а вишитого вбрання тут щочетверга справді накопичується видимо-невидимо — на всі смаки і на будь-яку платоспроможність. Окрім засилля класичних чоловічих сорочок і жіночих блузок, представлено величезний вибір мереживних суконь, спідниць, футболок, жакетів, рушників, скатертин та серветок.

Іноземці — в шоці. Приємному

Розпал торгівлі — від п’ятої до сьомої ранку. До цього часу встигають приїхати організовані покупці, котрі відпочивають на курортах не тільки Прикарпаття, а й Буковини, Львівщини та Закарпаття. Людей і машин довкола ринку — не проштовхнутися. З-поміж домінуючої української мови частенько звучить польська, російська і навіть англійська — розголос про оригінальний та зовсім недорогий національний одяг українців завдяки третій хвилі еміграції докотився аж до Західної Європи та Північної Америки. Коли за вподобану річ іноземцеві називають ціну — одну-дві тисячі гривень — і він переводить її за курсом НБУ в долари чи євро, то спершу розгублено посміхається: чи не кепкують із нього ці колоритні молодиці?

Щоправда, корінні західноєвропейці та американці завбачливо беруть із собою на оглядини когось із місцевих консультантів, бо під виглядом ексклюзиву можна поповнити гардероб банальним ширвжитком, зокрема й привезеним із Піднебесної. Про неприємні автентичні сюрпризи поговоримо дещо пізніше, а нині зосередимося на результатах праці майстринь, завдяки яким коломийський «нічний» ринок набув заслуженої слави та неповторного колориту.

Вишивати, щоб виживати

Раніше за вишиванки на продаж у селі бралися не хто попало, а лише визнані майстрині. Та й замовлень було не надто багато. Боротьба за виживання на рубежі другого-третього тисячоліть змусила багатьох прикарпатських жінок перекваліфіковуватися на рукодільниць. Це підтвердила й далека родичка моєї дружини — пані Марія із приміського села Годи-Добровідка, на котру несподівано натрапили в щільному ряду продавчинь із виставленими напоказ жіночими й чоловічими сорочками. «Приїжджаю сюди майже кожного четверга, бо треба ж за щось жити, — пояснює вона. — Вдома, попоравшись по господарству, кожну вільну хвилину хапаюся за голку й нитки. Спершу змушувала себе, а потім так приохотилася, що й не уявляю життя без цього заняття. У нас — ціла фабрика, бо до вишивання долучилися донька й невістка. Частину вишитих сорочок забирають оптовики. Вигідніше, звісно, продавати самому, та конкуренція тут така, що, буває, повертаєшся додому без жодної вторгованої гривні».

Як зізналася пані Марія, вона не вважає себе майстринею екстра-класу, позаяк більшу частину трудового життя пропрацювала на заводі «Коломиясільмаш», колектив якого за роки економічної шарпанини із п’ятитисячного скоротився до нинішніх ста осіб. Опинившись за прохідною, жінка перебивалася тимчасовою роботою, аж поки знайшла себе в декоративно-прикладному ремеслі. У сегменті вишиваних сорочок її вироби не претендують на статус мистецьких шедеврів, тому продаються на ринку в межах 400—700 гривень. Це — товар найвищого попиту. Оптовики дають за нього ледь більше половини зазначеної суми. І на тому спасибі. Щомісяця в середньому виходить близько півтори тисячі гривень додатку до скромного сімейного бюджету.

Дещо про ринкові міфи

Заможним цінителям автентики тут пропонують ексклюзив місцевих вишивальниць із відомими власними брендами. Їхні роботи розкуповують за цінами від двох і вище тисяч гривень. Найдорожчі сягають тисячі доларів, але це вже — рівня «Майбахів» і «Порше» ручного складання.

Коломийський ринок, як і кожне місце з вільним ціноутворенням та незахищеними правами споживачів, таїть у собі підводні рифи. Чутки про низькі ціни за товар високої якості на «нічному» торговищі вишиванок — суттєво перебільшені. Можливо, порівняно з Києвом, Дніпропетровськом чи Харковом воно й справді так, але, якщо пройтися кількома івано-франківськими салонами національного одягу, то цей міф розвіюється, як уранішній туман. Вартість та асортимент пропонованого в офіційних салонах популярного автентичного одягу майже не відрізняється від коломийських стихійних прейскурантів. До того ж тут можна без поспіху підібрати й приміряти саме річ потрібного вам розміру і вберегтися від підробки.

Застереження незайве передусім необізнаним покупцям, яких досвідчені «нічні» продавчині майже стовідсотково визначають із першого погляду. Такому простаку можуть підсунути машинний витвір під виглядом ручної роботи, тим паче що до електронних програм вишивання нескладно для окозамилювання додати навіть елементи огріхів індивідуальної праці — хоча б кілька несиметричних стібків. Розібратися в такій копії під силу лише досвідченим покупцям. Щоправда, переважна більшість торговців мануфактурою не приховують промислового способу виробництва свого товару, котрий також має гарний вигляд і добре носиться. Між іншим, він необов’язково має закордонне походження. Чимало прикарпатських умільців уже обзавелися суперсучасними машинками для комп’ютеризованої вишивки вартістю від тисячі «баксів». Єдине, чого бракує таким виробам, як стверджують вітчизняні етнопсихологи, — теплоти рук майстрині. Хоча яку там особливу енергетику вкладає у вишивання замордована сільською працею жінка, котра освоїла нове ремесло лише задля додаткового заробітку?!

Вечность на двоих...

  • 04.06.14, 01:04


Чужой-родной город...
Вернуться б ещё разок...
Вот только б найти повод или хотя бы причину...
Накинув теплый платок на спину,
Укутываюсь в кокон твоего прошлого...
Вынашивая в утробе плод нашего воображения,
Я...затаив дыхание слышу твоё сердцебиение.
Густым, красным комком прорывая полотно времени...
Сквозь расстояния, ожидания, сомнения...
Пеленаю как младенца, крик одинокого молчания,
Я...ощущаю, что дышу твоим дыханием.
Закрыв глаза, роняю колыбельной звуки...
Вобрав в себя, как в кожу вечности осколки,
Впадаю в сладкий сон где нет разлуки...
Ловлю секунды, дни, столетия, века...
Я умираю снова, чтоб вновь родиться для тебя.
БлагоДарю...

Виграв образ діви Кончіти Вурст.

  • 13.05.14, 01:00
«Ковбаса» на всю Європу 
На «Євробаченні» перемогла бородата жінка Кончіта Вурст з Австрії, Марія Яремчук на одну позицію обігнала росіянок і посіла шосту сходинку
Ольга ЖУК   

Том Нойвірт (на сцені — Кончіта Вурст) — не просто перша бородата жінка в історії «Євробачення». Кончіта вважає, що вона — «істота майбутнього». Хоча співати вміє, тому і кришталевий мікрофон має.
Після 48 років невдач Австрія перемогла на «Євробаченні-2014» і порвала зі своїм іміджем консервативної країни. Завдяки бородатому співакові, який виступив в образі діви Кончіти Вурст, ювілейний, 60-й, пісенний конкурс у 2015-му їде в Австрію. За пісню Rise Like a Phoenix («Відроджуйся, як Фенікс») епатажний трансвестит набрав 290 балів і на 52 бали випередив найближчого конкурента — дует The Common Linnets із Нідерландів (238 балів). Третє місце дісталося співачці Санні Нільсен зі Швеції — у неї 218 балів. Учасниці від Росії сестри Марія та Анастасія Толмачови набрали 89 балів і посіли сьоме місце. На одну позицію вище пiднялася наша Марія Яремчук зі 113 балами.Повернувшись у неділю із Копенгагена, українська представниця в аеропорту отримала від прихильників букет ромашок. Співачка зізналася, що дуже втомлена, бо, за її словами, не спала чотири дні, і заявила, що в захваті від Кончіти. «У ній набагато більше жіночності, ніж у багатьох конкурсанток», — зізналася Марія. Українка підкреслила, що з сестрами Толмачовими майже не перетиналася, на вечірку до них не ходила, хоча представники Росії неодноразово запрошували.Реквієм по Європі чи початок епохи толерантності

Марія Яремчук вибрала відому модель поведінки: про переможців говорять як про покійників — або добре, або ніяк. Те ж саме зробила і Вєрка Сердючка. В той момент, коли на російському каналі до п’ятої ранку політики і шоумени обмивали кісточки Європі в образі Кончіти Вурст, чи то пак з’їдали її, адже іменник «Вурст» (die Wurst) із німецької перекладається, як «ковбаса», Вєрка по скайпу порекомендувала їм «бути добрішими» до представниці Австрії. «Яку б бороду вона не начепила, якби не було емоційної пісні, не було б результату, — поділилася враженнями про конкурс Сердючка і підколола росіян: — До речі, Філіпп Кіркоров теж у тренді». Нагадаємо, він був продюсером Толмачових на «Євробаченні» і написав для них конкурсну пісню Shine.

Натомість російський політик Володимир Жириновський узагалі не сприйняв вибір Європи. «50 років тому радянська армія окупувала Австрію. Ми даремно звільнили Австрію. Ми мали там стояти», — захотів в’їхати на танку в Європу екстравагантний політик.

Та як би Кончіту Вурст не називали — «реквієм по Європі», «похорон Австрії», «бородата ковбаса», від того результати конкурсу не зміняться, вона є і буде беззаперечним переможцем 2014 року. Кончіта Вурст — це сценічний персонаж поп-співака Томаса Нойвірта. На сцені він виступає з 2006 року, співає як в образі чоловіка, так і стильно вдягненої жінки-вамп. Ідея про бородату діву прийшла йому в голову у зв’язку з тим, що в підлітковому віці Томас стикався з дискримінацією та цькуванням. Образ Кончіти Вурст iз 2011-го став висловлюванням на захист толерантності та прийняття. Тоді Том Нойвірт заявив, що хоче, щоб нове покоління вважало, що бути самим собою добре, щоб для людей було важливо не те, як виглядає людина або звідки вона родом, а головне — що це за людина, щоб люди навчилися розглядати і цінувати те, що приховано «за фасадом».

Отримавши нагороду «Євробачення» — кришталевий мікрофон, 25-річна Кончіта Вурст продовжила свою пропаганду. На сцені Копенгагена вона сказала, що присвячує її всім тим, хто має сили боротися, незважаючи ні на що, і не боїться завжди залишатися самим собою. Після цього фрау Вурст (саме так бородата співачка вимагає, щоб до неї зверталися) дала прес-конференцію, на якій також не стримувала емоції: «Моя мрія здійснилася. А для суспільства (ця перемога) показала, що люди хочуть йти вперед, дивитися і вірити в майбутнє, тому мій виступ був заявою та посланням: давайте змінювати світ, робити його кращим, змінювати мислення і відкривати свідомість. Ми летимо до зірок. Попереду ще довга дорога!».

На тій же зустрічі з журналістами Кончіта Вурст звернулася до Путіна: «Нас не зупинити!». Нещодавно президент Росії затвердив закон, який карає всяку пропаганду гомосексуалізму. Напередодні конкурсу з боку Росії, Білорусі та України були заявки бойкотувати «Євробачення» через участь у ньому австрійської травесті-діви. Однак у результаті ті ж росіяни дали Кончіті 7 балів, українці 4 бали, білоруси — 0.

Сьогодні Кончіта Вурст мешкає у Відні. Вона вже чотири роки як одружена з танцюристом бурлеску Жаком Патріаком. Обоє чоловіків бородаті. Кончіта заявила у Копенгагені, що не хоче бути жінкою, не збирається робити операцію з корекції статі й ніколи не поголиться.

Політика, голос, гламур

Після другого півфіналу Кончіта Вурст передчувала перемогу. За її словами, приблизно 70 відсотків усіх тих, хто любить пісенний конкурс, належить до гей-спільноти. А «Євробачення» — це гламурне і велике шоу, тому легко пояснити, чому вона відразу стала фавориткою. Проте мало кому повернеться язик сказати, що в Кончіти не було голосу і за неї проголосували винятково любителі гламуру. Екс-дружина футболіста Владислава Ващука, київська рестораторка, а віднедавна ведучаМаргарита Січкар запропонувала з закритими очима послухати пісні Кончіти Вурст і Томаса Нойвірта. «Чому багато хто обурюється «жінкою з бородою», а не кричить Вєрці Сердючці: «Геть звідси!?». Адже це мужик! З грудьми з презервативів і на підборах! До того ж без голосу!!! Ні, ви скачете під ці дешеві пісні й радієте будь-якій фразі, яку вона (він) кидає зі сцени. Спробуйте зробити експеримент: закрийте очі і послухайте, як співає переможець «Євробачення», а потім послухайте Вєрку, теж із закритими очима. Як кажуть: відчуй різницю!»

І все-таки голос має значення. Це довели неформальний дует з Нідерландів The Common Linnets і класична шведка Санна Нільсен. Артисти не вдавалися до циркових трюків, не вигадували колесо, а просто нерухомо стояли і співали. Можливо, когось вразили ковбойські костюми блондинки і брюнета з Нідерландів чи те, як вони виконували кантрі-композицію Calm After the Storm («Затишшя після бурі») під дві гітари і в «двоголовий» мікрофон. Можливо, Європа засумувала за шведською непохитною якістю і тому віддала свої голоси Санні у маленькому чорному платті, яка виконувала баладу про нещасливе кохання Undo («Розвіяти»). Хоч би якi там були причини, але в цих співаків справді сильні вражаючі голоси і вони вартують місць у першій десятці.

Цьогоріч дещо розвіявся стереотип, що «Євробачення» — телешоу для домогосподарок. Проте думка, що сусід голосує за сусіда, ніяк не втратить актуальності. Всі колишні республіки СРСР, що не входять у ЄС, голосували за Росію більше, ніж за Україну. З великою любов’ю Білорусь та Азербайджан віддали Росії по 12 балів. Філіпп Кіркоров відмітив, що якби цього року не випали з конкурсу його друга батьківщина Болгарія і Сербія, «яка завжди голосує за Росію», результат сестер був би ще кращим. Кіркоров підкреслив нелюбов Європи до Росії і наголосив: «У цій складній ситуації ми зробили неможливе», тому Настею і Машею, «янголятками, на плечі яких лягла і відповідальність, і найбільше випробування», слід гордитися.

При тому в Україні, навпаки, геть розкритикували нашу представницю Марію Яремчук. За словами блогерів, їй би хоч крапельку патріотизму не завадило. Ніхто не радив Марії бігати з прапором по сцені, до якої упродовж кількох годин 10 травня була прикута світова телеаудиторія. Та з поваги до країни, яку вона представляла, Яремчук могла хоча б синьо-жовтий прапорець причепити до свого надміру відвертого плаття. А так вона лише дешево і непрофесійно «відтікала» «Тік-Так», покаталася на колесі для хом’ячка і залишилася для Європи практично непоміченою. Марія сподівалася на подарунок долі, що після Майдану світ тільки те й робить, що обговорює події в Україні. Та без патріотичної позиції і з неякісною піснею про кохання, мабуть, ніхто не асоціював співачку із війною на сході країни і революцією Гідності в Києві. Тож знову-таки, якби не друзі України, не бачити Марії ТОП-10 як власних вух. 10 балів Україні дали Азербайджан, Молдова та Італія. Естонія і Білорусь — по вісім. Латвія, Чорногорія, Росія — по сім. Жодного балу українській представниці не дали Франція, Македонія, Швеція, Німеччина, Португалія, Норвегія, Ірландія, Вірменія. Та щоб закінчити на оптимістичній ноті, шосте місце вже не таке й погане, могло бути й гірше. Хоча синьо-жовтий прапорець на Марійчиному платті все одно б не завадив.

ВИБІР УКРАЇНИ

Українцям на «Євробаченні-2014» найбільше була до вподоби Санна Нільсен зі Швеції. Їй поставили 12 балів. 10 балів від України отримав співак iз Вірменії Арам МР3. Вісімку українці дали представниці Австрії, жінці з бородою, Кончіті Вурст, яка й стала переможницею конкурсу. Російським сестрам-близнючкам Толмачовим від України дісталося лише чотири бали.

Жахливі наслідки війни.

  • 11.05.14, 23:03
Художник Геннадий Добров и его Автографы войны (23 фото)

Довольно тяжелый пост про людей, которые прошли вторую мировую войну. Но тем, кто живет в мирное время - стоит прочитать и подумать.
Все они жили в Валаамском интернате для инвалидов войны и труда. Первых «подопечных» завезли туда в 1950 году. Условия жизни были очень тяжелыми: электричество, например, провели только в 1952-м. Директор интерната – Иван Иванович Королев – называл себя «Король Валаама» и считал себя вправе беспрепятственно распоряжаться всем и всеми. Он, например, отбирал у пациентов их ордена и медали и носил их сам; утверждал, что имеет звание «Герой СССР» (что не соответствовало действительности).

Медицинский уход был никакой. Персонал, как правило, пьянствовал. Часто лежачих больных «забывали» переворачивать, и в их пролежнях заводились черви.

Но больше всего мучило людей чувство брошенности, ненужности. Были случаи самоубийства. Однажды инвалид ухитрился на культях рук и ног взобраться на монастырскую колокольню. Внизу его товарищи играли в домино. Он крикнул: «Ребята, поберегись!» (в таком состоянии человек подумал о других!) – перевалился через проем и полетел вниз…

Самым страшным местом в интернате считался бывший Никольский скит. Там содержались люди, потерявшие разум и память, а также так называемые самовары: инвалиды без рук и ног. Были случаи, когда таких «самоваров» санитары выносили «погулять» - развешивали в корзинах на ветвях деревьев. Иногда и «забывали» их там на ночь. В холодную погоду, бывало, люди замерзали…

Когда Добров приехал на Валаам, Королев долго изучал его сопроводительные документы и нехотя разрешил рисовать инвалидов. Но строго запретил посещать Никольский скит. Однако Геннадий пробрался и туда.

Там он и увидел его. Спеленутый человеческий обрубок лежал на кровати и смотрел на художника чистыми, ясными глазами… «Кто это?» - спросил Добров санитара. «Неизвестный. После ранения потерял и слух, и речь, а документов при нем не было».


«Неизвестный», - так и назвал этот рисунок Добров.

 

Позже удалось вроде бы выяснить (но лишь предположительно), что это был Герой СССР Григорий Волошин. Он был летчиком и выжил, протаранив вражеский самолет. Выжил – и просуществовал «Неизвестным» в Валаамском интернате 29 лет. В 1994 году объявились его родные и поставили на Игуменском кладбище, где хоронили умерших инвалидов, скромный памятник, который со временем пришел в ветхость. Остальные могилы остались безымянными, поросли травой…


Кроме «Неизвестного» Добров нарисовал в Валаамском интернате еще 4 портрета.

Разведчик Виктор Попков

 

Защитник Ленинграда

Пехотинец Александр Амбаров, защищавший осажденный Ленинград. Дважды во время ожесточенный бомбежек он оказывался заживо погребенным. Почти не надеясь увидеть его живым, товарищи откапывали воина. Подлечившись он снова шел в бой.

 

Возвращение с прогулки

Разведчица Серафима Комиссарова. Сражалась в партизанском отряде в Белоруссии. Во время выполнения задания зимней ночью вмерзла в болото, где ее нашли только утром и буквально вырубили изо льда.

 

Лейтенант Александр Подосенов

В 17 лет добровольцем ушел на фронт. Стал офицером. В Карелии был ранен пулей в голову навылет, парализован. В интернате на острове Валаам жил все послевоенные годы, неподвижно сидящим на подушках. На рисунке хорошо видны страшные отверстия - входное и выходное - в его голове.

Остальные портреты инвалидов-героев нарисованы Добровым в других местах.

 

Рассказ о медалях

Рядовой Иван Забара. Ощупью движутся его пальцы по поверхности медалей на груди. Вот они нащупали медаль «За оборону Сталинграда» «Там был ад, но мы выстояли», - сказал солдат. И его словно высеченное из камня лицо, плотно сжатые губы, ослепленные пламенем глаза подтверждают эти скупые, но гордые слова.

 

Партизан, солдат Виктор Лукин, Москва

Сначала воевал в партизанском отряде. После изгнания фашистских оккупантов с территории СССР сражался с врагами в армии. Война не пощадила его, но он остался по-прежнему твердым духом.

 

Михаил Казатенков

Когда художник рисовал его, солдату исполнилось 90 лет. В трех войнах довелось ему участвовать: русско-японской (1904-1905 гг.), Первой мировой (1914-1918 гг.), Великой Отечественной (1941-1945 гг.). И всегда он сражался храбро: в Первую мировую награжден двумя Георгиевскими крестами, за борьбу с германским фашизмом получил орден Красной Звезды и несколько медалей.

 

Незаживающая рана

Солдат Андрей Фоминых, Южно-Сахалинск, Дальний Восток. В ожесточенном бою был тяжело ранен, рана так и не зажила. Мы видим дренажный свищ, за которым сам инвалид ухаживает.

 

Георгий Зотов, село Фенино Московской области, инвалид войны

Листая подшивки газет военных лет, ветеран мысленно вновь обращается к прошлому. Он вернулся, а сколько товарищей осталось там, на полях сражений!

 

Поздравления друзей с Днем Победы

Василий Лобачев оборонял Москву, был ранен. Из-за гангрены ему ампутировали руки и ноги. И стал бы он совсем беспомощным, если бы не жена Лидия, тоже во время войны потерявшая обе ноги. А так зажили, поддерживая друг друга и даже родили двух сыновей. Счастливцы – по сравнению с другими!

 

Опаленные войной

Фронтовая радистка Юлия Еманова на фоне Сталинграда, в защите которого она принимала участие. Простая деревенская девушка, добровольцем ушедшая на фронт. На ее груди высокие награды СССР за боевые подвиги – ордена Славы и Красного Знамени.

 

Обед

 

Михаил Гусельников, Омск

Рядовой 712-й стрелковой бригады, Ленинградский фронт. 28 января 1943 года во время прорыва блокады Ленинграда солдат получил ранение в позвоночник. С тех пор - прикован к постели.

 

Алексей Чхеидзе, моряк. Деревня Данки Московской области

Принимал участие в штурме Королевского дворца в Будапеште зимой 1945 года. Группа морских пехотинцев по подземным галереям проникла во дворец и не позволила фашистам взорвать этот памятник мировой архитектуры. Шедевр был спасен для человечества, но его спасители почти все погибли. Алексей Чхеидзе, чудом выживший, перенесший несколько операций, с ампутированными руками, ослепший, почти полностью потерявший слух, и сейчас находит в себе силы шутить: он с иронией называет себя «человеком-протезом». Написал книгу «Записки дунайского разведчика».

 

Ветеран

 

Отдых в пути

Солдат Алексей Курганов, село Такмык Омской области. Фронтовыми дорогами он прошагал от Москвы до Венгрии и там был тяжело ранен: лишился обеих ног.

 

Письмо однополчанину

Владимир Еремин, поселок Кучино Московской области. Лишенный обеих рук,не только научился писать, но и окончил после войны юридический техникум.

 

Михаил Звездочкин, командир артиллерийского расчета 

Скрыл инвалидность (паховая грыжа) и ушел добровольцем на фронт. Войну закончил в Берлине.

 

Воздушный десантник Михаил Кокеткин, Москва

В результате тяжелого ранения лишился обеих ног. Но не смирился с инвалидностью, окончил институт и долгие годы работал в Центральном статистическом управлении РСФСР. За героизм на фронте был награжден тремя орденами, за мирный труд у него тоже орден – «Знак почета».

 

Фронтовые воспоминания

Борис Милеев, Москва. Потерял на войне руки, но не смирился с судьбой инвалида. Сидеть без дела он не мог, научился печатать на машинке и много лет трудился, выполняя машинописные работы. Художник изобразил его печатающим фронтовые воспоминания.

Невольный трепет охватывает, когда смотришь на этих людей. Пусть война оставила на них свои страшные «автографы», но сколько в этих лицах достоинства, сколько величия! Римские цезари-военачальники, как сейчас принято говорить, нервно курят в коридоре…

 

Портрет женщины с сожженным лицом

Эта женщина не была на фронте. За два дня до войны ее любимого мужа-военного отправили в Брестскую крепость. Она тоже должна была поехать туда чуть позже. Услышав по радио о начале войны, она упала в обморок – лицом в горящую печь. Ее мужа, как она догадалась, уже не было в живых.

Когда художник рисовал ее, она пела ему прекрасные народные песни…

Ось такі нині хіти.

  • 11.05.14, 22:22

Ультрас "Дніпра" заспівали пісню про "папу" Бандеру та "кацапа" Путіна.     

Різновидів народних хітів про "любов" до президента РФ Володимира Путіна дедалі більшає! Ось і фанати дніпропетровського "Дніпра" вдосконалили нову пісню ультрас "Металіста" - "Банана мама".

Пісню заспівали на "Дніпро-Арені" під час матчу 28-го туру чемпіонату України проти львівських "Карпат". А в тексті згадали найстрашнішого ворога проросійсько налаштованих осіб - Бандеру.

Нагадаємо, харківські ультрас заспівали "Севастополю" хіт про Путіна, а кияни влаштували патріотичну перекличку.

http://prosport.tsn.ua/sport/ultras-dnipra-zaspivali-pisnyu-pro-banderu-ta-putina-348836.html