Починаючи з 22 лютого тисячам українців не давало спокою питання, що всередині президентського маєтку у Межигір’ї. Адже зацікавлених життям екс-Президента пускали гуляти лише територією парку, а от розкоші в будинку і гаражі у різний час охороняли від 30 до 150 бійців Самооборони і «Правого сектору». Полювання на розкоші Януковича почалися майже відразу після того, як господар утік. Грабіжники «від нових можновладців» приїжджали машинами,  казали, що будуть вивозити це в безпечні місця, охоронцям погрожували зброєю, силою вривались у резиденцію. Та й самі оборонці спокушались на трофеї, через що виникали сутички. Через чвари навколо коштовностей Януковича безслідно зникла колекція вогнепальної і холодної зброї, яка налічувала 700 екземплярів. Та все-таки частину багатства екс-Президента вдалося вберегти від мародерів.

У цій нелегкій ситуації арт-критик Аліса Ложкіна, художник Олександр Ройтбурд і музейники Олена Живкова, Юлія Литвинець, Ольга Мельник і Вікторія Величко проявили неабияку мужність і витривалість. Вони майже місяць описували знайдені у колишній резиденції Януковича твори мистецтва і відвертий кітч і за допомогою представників Автомайдану відправляли арт-об’єкти на тимчасове зберігання у Національний художній музей.

Коли на Грушевського звезли коробки з 518 експонатами на загальну вартість щонайменше 50 мільйонів доларів, було прийнято рішення робити виставку «Кодекс Межигір’я», щоб кожен міг поставити діагноз, на що хворів Віктор Янукович і колишній Генпрокурор Віктор Пшонка, з будинку якого до музею передали три картини. Всі експонати без підписів, огороджені жовто-чорними стрічками, якими попереджають пронебезпеку. Перший поверх музею, де зібрані до купи розкоші екс-Президента, нагадує антикварну крамницю і показує нерозбірливе ставлення господаря до накопичення як унікальних творів, так і відвертого несмаку.

Куратори виставки Аліса Ложкіна і Олександр Ройтбурд кожен зал назвали символічно: «Книга часу» (представлені десятки позолочених годинників), «Книга води» (картини на морську тематику, серед яких виділяється полотно Івана Айвазовського «Вид Феодосії у місячну ніч», 1875 рік), «Книга світла» (численні канделябри і підсвічники з бронзи, золота і каміння), «Книга духовності» (поруч із сакральним мистецтвом XIV—XIX століття знайдено сучасну ікону в кіоті, яка працює за принципом музикальної шкатулки), «Книга кумирів» (італійські скульптури середини XIX століття у людський зріст Меркурія, Афіни Паллади, Діани та Аполлона, а також декоративна китайська експозиція зі слонової кістки), «Краєзнавчі записки» (найбідніша з граней Януковича. Присутні портрет Шевченка, сучасна репліка скіфської пекторалі, кілька антиквартних фоліантів «Кобзаря», «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки» Гоголя і автентичний трипільський глечик), «Книга марнославства» (20 портретів, фото і скульптур Януковича), «Книга каміння» (предмети з напівдороцінного каміння, де переважає малахіт. Сюди включений монументальний пейзаж художника Бертольда «Фьорди» початку XX століття), «Книга прозорості» (вази, відра для охолодження шампанського та інший посуд зi скла або кришталю), «Книга куртуазності» (статуетки німф, богинь, німецький живопис XIX століття, ваза Пабло Пікассо 1950 року, принт на холсті «Пік краси» російського художника Нікаса Сафронова із підписом: «Віктору Януковичу з повагою від Нікаса. Нехай ця дівчина-українка нагадує всім нам, що Україна — найкрасивіша країна у світі. Завжди ваш Нікас. Москва»), «Книга рослин» (пейзажі кримської художниці Валентини Цвєткової), «Книга полювання» (скульптури собак, коней, оленів, кабанів. А також шкіра нільського крокодила і срібний сервіз із зображенням голів зубрів) і остання «Книга воїна» (колекція зброї XVII—XX століть).

У «Книзі духовності» є унікальні твори мистецтва, які варто було б подарувати музеям. «Це «Апостол» Федорова, про якого багато говорили. Ходили навіть чутки, що він був вкрадений у якомусь з українських музеїв. Але насправді це не так. Це є дуже коштовний предмет антикваріату. Вартість книжки може сягати 150 тисяч доларів. Вона є тиражною. І ми встановили, що це просто дорогий подарунок», — розповідає Аліса Ложкіна.

Найдорожчий експонат серед межигірських цінностей — полотно російського художника Василя Полєнова «Христос та грішниця». «Ми точно знаємо, що воно було продане на аукціоні «Бонхемс» у Лондоні за чотири мільйони фунтів стерлінгів. Тобто це дуже коштовна робота», — зазначила Ложкіна.

В Януковича виявили слабкість до портретів. У Межигір’ї був і президент-автогонщик, і намальований емаллю, і викладений з бурштину, зерен кукурудзи, рису та квасолі, і вишитий хрестиком, і змайстрований із золота та срібла. А ще велетенська воскова лялька, схожа на Януковича, вдягнена у спортивний костюм, білу футболку із картою України і кросівки. «Коли ми знайшли це опудало, розгубились, не знали, що робити. Юлія Литвинець, головний хранитель музею, залишила цей об’єкт у себе в кабінеті. Коли вранці прийшли співробітниці музею, у них мало не стався інфаркт: опудало справді схоже на людину, до того ж на голові у нього був поліетиленовий пакет. Усе в цій залі має цінність не мистецьку, а історичну: це приклад того, як не можна керувати країною. Треба не скидати Ленінів, і не переплавляти золотих Януковичів, а робити висновки і пам’ятати навіть негативні сторінки історії», — пояснює кураторка.

Віктора Федоровича в любові до власного обличчя переплюнув Віктор Пшонка. Він і отримав неофіційне гран-прі за найогидніший предмет колекції. До речі, портрети Пшонки прострелені кулями в лоб. Самооборона, мабуть, не стрималася. На одній із картин Пшонка зображений у вигляді Кутузова на Бородінському полі з російським генералітетом, у ролі якого виступають його колеги з Генпрокуратури. «Особливо мене зачепила вивернута голова Рената Кузьміна. Це наче у пісні «Я оглянулся посмотреть, не оглянулась ли она, чтоб посмотреть, не оглянулся ли я», — коментує виставку Олександр Ройтбурд. На його думку, «сенс цієї виставки в тому, щоб показати, як у людини були стерті поняття про художню та історичну цінність речей: поруч стоїть і повне барахло, і дійсно шедеври». «Маємо винести з виставки моральні уроки — про шкоду тяги до розкоші, особливо в політиків. Ось вам і відповідь, навіщо контролювати владу», — підбиває підсумки художник.

Уперше за 52 роки українську повнометражну картину відібрали в конкурсну програму «Тиждень критики» міжнародного 67-го Каннського кінофестивалю, що проходитиме на Лазурному узбережжі у Франції з 14 по 25 травня. Щасливчиком став за світовими мірками вже немолодий, та, зважаючи на українські реалії і безгрошів’я у кінематографії, початківець у повному метрі — 39-річний режисер Михайло Слабошпицький і його повнометражний дебют — кримінальна драма «Плем’я». Слід відмітити, що «Тиждень критики» — одна з найстаріших секцій Каннського кінофестивалю. Її створено в 1962 році Спілкою французьких кінокритиків. Мета — пошук молодих режисерів і підтримка їхнiх дебютних картин. Свого часу завдяки «Тижню критики» було відкрито імена Бернардо Бертолуччі, Отара Іоселіані, Кена Лоуча, Вонга Кар-Вая, Жака Одійяра, Алехандро Гонсалеса Іньярріту, Джеффа Ніколса.

Мирослав Слабошпицький злий і дуже обурений, що в Україні у режисерів крадуть їхні роки, адже вони знаходять гроші на перший повний метр лише коли їм стукне 40. «Тому й немає феномену українського кіно, як це було у 2000-х у Румунії», — критикує політику України Мирослав і додає, що ідею зняти фільм «Плем’я» виношував 20 років, аж поки не знайшов грошей.

Цього року Слабошпицькому пощастило двічі. Він отримає 20 тис. євро, якщо французькі кінокритики найкращою серед семи артхаузних картин визначать «Плем’я» в програмі «Тиждень критики» і «Золоту камеру» (один із головних призів фестивалю, який вручається за найкращий дебют). А ще показ картини у програмі «Золота камера» означає, що «Плем’я» покажуть мінімум на 100 фестивалях по всьому світі. До речі, в Україні прокат 130-хвилинної стрічки запланований на вересень 2014-го.

Ті, хто переглядав картину, наголосили, що «Плем’я» — кіно не для слабодухих. У цьому нічого нового немає, адже Слабошпицький від самого початку своєї кінематографічної кар’єри вибрав шлях знімати сумну і невеселу правду про життя, яку часто намагаються не помічати або ж цілеспрямовано замовчують. Бо, як відомо, правда очі коле. А кому хочеться і в так нелегкий час мусолити чужі проблеми, до яких ми — білі і пухнасті — не причетні. Всі картини Мирослава, а до цього часу він зняв чотири «короткометражки» («Жах» (2006), «Діагноз» (2009), «Глухота» (2010), «Ядерні відходи» (2012), кидають виклик проблемам суспільства. Цього разу режисер продовжив тему про глухонімих українців, над якою працював у «Глухоті». У «Плем’ї» не вимовлено жодного слова. Картину знято мовою жестів, якими розмовляють глухі люди. Всі ролі у фільмі виконували непрофесійні актори з вадами слуху. Таким чином режисер задумав зняти картину, яка буде зрозумілою не тільки без слів, а й без субтитрів, закадрового голосу і перекладу.

За словами Слабошпицького, «Плем’я» — це експеримент в галузі кіномовлення. «Я не знімав кіно спеціально для глухих і про проблеми глухих. Це загальнолюдська історія. У мене вийшла картина про любов, точніше про першу любов, кострубату і непевну, — пояснює режисер. — Тему глухонімих досліджую з 2009 року. Так, глухі є інвалідами. Та ми їх не сприймаємо інвалідами, як людей у візках, бо глухі виглядають, як ми. Але слово глухого важливіше за слово того, хто говорить. Жестова мова дуже кінематографічна, вона заворожує. Я не бачу якихось особливих відмінностей між глухими і тими, що чують. Ну, вони розмовляють іншою мовою, як німці чи, скажімо, голландці. Це все міф, що коли людина має вади, скажімо, не чує, у неї відкриваються інші можливості. Так, у них руки гнучкі. Ось, власне, і все. Мені було цікавим зробити фільм без вимовлених слів, який буде зрозумілий у будь-якому куточку світу без перекладу, якого не буде принципово. Шлях стилізації під німе кіно лежав на поверхні, і мені здавалося — якщо розповісти історію мовою жестів, то буде такий самий німий фільм, але новаторський».

Як відзначив режисер, це класична драма дорослішання. Синопсис фільму полягає в тому, що головний герой фільму Сергій потрапляє до спеціалізованого інтернату для людей з вадами слуху на околиці Києва, де існує кримінальна організація «Плем’я». Сергій намагається зайняти своє місце в ієрархії школи і бере участь у кількох пограбуваннях. Коли герой закохується в Ганну, одну з наложниць Смотрящего, йому доводиться порушити неписані закони «Племені».

Усі події відбуваються у стінах школи-інтернату. Мирослав каже, що йому складно вигадувати. Тож практично всі епізоди відбувалися так чи інакше в його житті чи з його знайомими. І згадує, що коли навчався у школі, навпроти був інтернат для глухих, і довгі 10 років він бачив, як вони живуть. Бувало й билися з ними школа на школу. «У нас теж існувала ієрархія. Мафія — це державний лад, система взаємин у суспільстві. На жаль, у мене не вийшов фільм про мафію. Більше про любов», — зазначив режисер.

Милослав Слабошпицький також наголосив, що робив фільм для неглухих. Тим, хто чує, всі 130 хвилин без розуміння діалогів подивитися дуже важко, але сюжет прочитується і не відпускає до останнього кадру. «Що цією картиною хотів сказати режисер, кожен зрозуміє по-різному», — доповнив слова Слабошпицького Денис Іванов, засновник компанії «Артхаус трафік», яка виступила офіційним дистриб’ютором стрічки в Україні. Мирослав вважає, що людина, яка знає жестову мову, буде в певному сенсі в привілейованому становищі, оскільки зрозуміє фільм більш точно. Та все одно не жест у жест. Адже українські й білоруські глухонімі, які зіграли у фільмі, спілкуються суржиком, а ще у них є короткі жести, не виразні, які тотожні не вимовлянню літер «р» чи «л». Проте це не завадить українським глухонімим порозумітися із французькими чи американськими.

Слабошпицькому часто закидають, що він спеціально знімає про дно суспільства. Мовляв, знає, яке кіно (без моралі, позитиву і світлого майбутнього) подобається європейцям. На що Мирослав Слабошпицький відповідає: «Помилково вважати, що якщо ти зняв «чорнуху», її обов’язково візьмуть на фестиваль класу А. В Україні знято 30—50 оптимістичних фільмів. Круто, коли на 50 таких картин є одна песимістична».

Зазначимо, що бюджет стрічки «Плем’я» — 16 млн. грн. Наполовину фільм фінансувало Держкіно. Решту коштів було надано Фондом Хуберта Балса Роттердамського кінофестивалю (Нідерланди). Оператором-постановником і продюсером фільму виступив відомий режисер ігрового й документального кіно Валентин Васянович.