В чобітках на ізвозчику

Мій дідусь Семен Трохимович підчас Першої світової брав участь у Брусилівському прориві, за що був нагороджений Георгієвським хрестом. Згідно з тодішніми правилами до цієї нагороди полагалося фотографія на фоні розгорнутого полкового прапора, а також одноразова виплата в 100 рублів. Гроші нагороджений міг отримати сам, а міг передати право на отримання комусь іншому. Семен фотографію і документи на отримання грошей переслав матері, Марії Іванівні. Та проконсультувалася у місцевого вчителя, що це за папери, бо сама була неписьменна, читання вважала дурнею, а купівлю книжок марнотратством, учитель їй пояснив, що з цими паперами їй треба йти в Губернське управління, і там вона отримає 100 рублів. На той час це були дуже великі гроші.
На другий день вранці Марія Іванівна одягалася як на свято, взяла з собою документи, фотографію Семена з нагородою і пішла в Губернське місто Катеринославі, яке знаходилось в кількох верстах від села Лоцманській Кам'янка. Тобто досить недалеко.
Пішла вона босоніж, бо взуття носила лише взимку. Дійшовши до міста вона запитала у городового, як знайти Губернське управління, він почав їй пояснювати, але для сільської неписьменної жінки оте праворуч, та ліворуч, до того ж прочитати назву вулиць вона не могла, тоді городовий знайшов вихід: він повелів їй діти прямо по вулиці, а зустрівши городового питати дорогу. Так тітка Марія і дісталася до Губернського управління. Зібравшись з духом вона рушила до вхідних дверей, де її зупинив пихатий швейцар, сказавши: Прахаді тьотка, тут ні падают! На що жінка відповіла, я не по милостиню, мені по справі! С тваімі дєламі через чорний ход ідті надо! А што у тєбя за дєло такоє? За сина гроші отримати і показала фото. Швейцар козирнув жінці і сказав, извольтє через парадноє на второй етаж, там спроситє, вам і укажут! Пішла тітка Марія по мармурових сходах на другий поверх, такої розкоші вона ніколи не бачила, на другому поверсі всі були в мундирах і такі заклопотані, що звертатися до них жінка не наважувалася, стала у куточку і розплакалася. Раптом до неї підійшов зовсім молодий хлопець, теж у мундирі, і запитав, Ви, матушка, по какому вопросу плакать изволітє? Та от за сина гроші треба отримати і знову показала фото. Хлопець взяв її за руку і повів до віконця, де стояла чимала черга.
Мілостівиє гасударі, будьте любєзни пропустіть без очерєді матушку гєоргиеского кавалера! Черга слухняно роступилася, він подав у віконце ри, через кілька хвилин їх забрав, потім повів "матушку" до іншого віконця, де все повторилося, потім провів жінку до каси і сказав, ну тут уже ви самі! І дійсно, далі було все просто, касир дав Марії Іванівні чотири купюри по 25 рублів, там, де він ткнув пальцем вона поставила хрестик, потім пішла на вихід, подякувала швейцару а за одне поцікавилася як пройти до базару, отримавши роз'яснення рушила у потрібному напрямку. На базарі вона придбала за 5 рублів гарні чобітки, наділа, пройшлася, ой до чого ж добре! Тепер можна і додому! Тільки чобітків шкода, невже в нових чобітках аж додому йти! Побачила ізвозчика, махнула рукою, він під'їхав, зупинився, запитав, Пані бажають їхати? Так! А пані мають гроші? От чобіточки купила, а всіх не витратила! Чи далеко пані хочеться їхати? До Лоцманської Кам'янки! За тридцять копійок відвезу! Згодні, пані? Та згодна! То сідайте! Дорогою вони розговорилися і Марія Іванівна розповіла за якою справою опинилася в Катеринославі. Прибувши на місце ізвозчик сказав, що з матері героя брати гроші не хоче, а от чарчину хильнув би з задоволенням. Нехай буде по вашому! Тітка Марія винесла пів склянки горілки та солоного огірка, мужик випив, закусив, подякував та і поїхав. Потім все село теревенило майже тиждень як тітка Марія на ізвозчику приїхала. Бо це була таки подія! А на її чобітки інші жінки з заздрістю поглядали. Ту фотографію я бачив, де вона зараз не знаю, можливо її забрав хтось із інших онуків.