Звернення до Президента

              Пане Президенте! Володимиру Олександровичу!

Я за Вас не голосував, і закликав не робити такої дурниці всіх родичів, знайомих, зустрічних і поперечних. Та мало мене хто слухався. Свою матусю, якій вже майже 90 років я практично на руках заносив на виборчу дільницю, щоб вона віддала свій голос. Не за Вас. Стара жінка мала більше розуму, ніж молоді, і здавалось, розумні люди. Особисто Вас я не поважаю і не поважав ніколи. Бо як можна поважати людину, яка не поважає сама себе? Я маю на увазі оте Ваше «музіцирування», так, те саме. Як треба не поважати себе, щоб за декілька сотен, ну добре, нехай і тисяч баксів зняти штани перед «почтеннійшою публікою»? Ви можете собі уявити у такій ролі скажімо, Олега Попова, між іншим, по версії Гінеса, «найсмішнішу людину у світі», чи Юрія Нікуліна, до речі фронтового розвідника? Так отож! Ну то таке.

Колись у українців було заведено називати називати отаманів, полковників і гетьманів словом «батько», бо хлопці знали, що батько подбає про те, щоб діти його були одягнені, взуті, нагодовані та озброєні, що батько не покине пораненого, та і вбитого винесе і поховає як людину. Так було, і так має бути.

Біс із нею, еконмікою, яку Ви розвалили і продовжуєте розвалювати зі своєю шоблою, біс із тими «судовими справами», які ведуться проти ветеранів та волонтерів, біс із дурними законами, та постановами на користь «правільних пацанов», бо то всьо таке. Без цього воно ніяк. Але є речі, які реально «ніззя». Не можна от так брати і кидати своїх навіть за ради «висших антірєсов», ну там з ХЛОМ побалакати по телефону, і щоб оте хло тобі нічим не дорікнуло. Ага, «ми пагаварили, ми дагаваились».

У Є. Войніч є чудова повість «Овод», так там є дуже сильна сцена, коли батько головного героя, пастор, читаючи проповідь своїм парафіянам, сказав: «Ви всі знаєте про страждання Бога Сина, а чи думав хто з вас про страждання Бога Отця, який бачив, в яких муках помирає його дитина, але не мав права цьому перешкодити, бо син Божий взяв на себе всі гріхи людства!» До чого це я? Наш поранений боєць ЧОТИРИ! доби лежав без допомоги. Всі ці чотири доби він намагався вижити, він перев`язував, як міг свої рани, він розтягав по краплях залишки води і сподівався на те, що «батько», тобто верховний головнокомандувач його не покине. Він зроби все можливе і неможливе, щоб врятувати хоч одного зі своїх синів. Не знав хлопець, що «аказался наш атец ні атцом, а сукаю».

Батько пораненого бійця Вас прокляв. Чи мав він на це право? Кадри з безпілотників показали, що на кінець четвертої доби хлопець ще подавав ознаки життя. Уявіть собі, що відчував батько, коли бачив, як помирає його дитина, і це відбувається на протязі ЧОТИРЬОХ діб. Фактично хлопець помер від спраги. Пане Президент, Ви знаєте що таке спрага? Ні, не та, що з ранку після пиянки, а справжня? Смерть від спраги то страшна смерть. Ви сказали, що взяли ситуацію під контроль, і поїхали відпочивати. Ебать, так напрацювались, що вже і ніженьки не тримали, все порішали, все розрулили, то чому і не відпочити? Поки Ви жерли солодке і пили гірке наш побратим, наш захисник помирав. Від спраги. А його батько все те бачив і врив Вам до останньої миті.

Батьківське прокляття то річ дуже сильна. Кажуть, що вона може діяти на дітей, і навіть онуків того, кого прокляли за діло. Так от, я молитиму Бога, щоб воно не перейшло на Ваших дітей, а тим більше на онуків, бо вони і правда ні в чому не винні. Як що вже і доля йому збутися, то нехай воно все буде особисто Вам, бо Ви того варті.

Володимире Олександровичу! Я ніколи не поважав Вас як керівника держави, бо керівник державного рівня з Вас як з лайна куля, але нормально ставився як до людини, бо хто нічого не робе, той і не помиляється. З цього дня я Вас зневажаю просто як людину, і от що Вам пораджу-вийдіть на майдан і вкажіть народу: «Я устал, я ухажу», а потім хапайте речі і тікайте як можна далі, доки ще є час, бо буде пізно.