Стара світлина (автор дитина)

Мій прадідусь.

Він народився 1897 р. в селі Лоцманська Кам’янка в селянській сім’ї. З відзнакою закінчив повний курс церковно-приходської школи, тобто 4 класи (з 7 до 11 років).

У 1915 році йому виповнилось 18 р. і він був мобілізований до лав російської армії. Оскільки він мав свідоцтво про повний курс освіти в ЦПШ (на той час це вважалось чудовою освітою), його направили в Київ до унтер-офіцерської школи. Навчався він там близько року,

і по закінченню (у 1916 р.) у званні унтер-офіцера був направлений до діючої армії в корпус генерала Брусилова.

За участь у відомому Брусиловському прориві унтер-офіцер Музичук отримав Георгіївський Хрест і був підвищений у званні до фельдфебеля.

Окремий загін

А потім почався відступ російської армії. Для прикриття відступу основних сил був сформований окремий загін (300 чол.), до складу якого увійшли найбільш досвідчені солдати, офіцери і унтер-офіцери. Їм треба було протриматись 12 годин. І мій прадідусь був у складі цього загону.

Розуміючи, що вийти живим з цього бою шансів майже немає, солдати та офіцери провели загальний молебень, попросили один в одного вибачення і, на всякий випадок, попрощались.

Потім був бій. Загін зазнав великих втрат, але ще більші втрати поніс ворог. Загін протримався 14 годин і за цей час відбив 5 ворожих атак. За цей час російські війська змогли організовано і без втрат відступити, а поріділий загін виявився майже оточений австро-угорськими і німецькими військами. Останній офіцер, що лишився живий з цього загону, зібравши солдат, сказав (мовою оригіналу): «Братья солдаты, мы окружены. Патронов у нас нет. Свою задачу мы выполнили. Шестую атаку мы не отобьем. Отвечая перед Богом, царем и отечеством за ваши жизни, я приказываю поднять белый флаг».

Табір військовополонених

Отак мій прадідусь опинився в полоні. Разом з іншими полоненими він був направлений до табору, який розташовувався неподалік від міста Кечкемет. Життя в таборі було тяжким та сумним, годували дуже погано, роботи не давали, практично, ніякої. Лише іноді виводили кілька десятків полонених на залізничну станцію, де вони розвантажували вагони. Потрапити на роботу для полоненого було великим щастям, бо перед тим, кожний отримував половину житньої хлібини та шматок ліверної ковбаси. До того ж, вихід з табору трохи вносив різномаїття в життя. Тим часом, в Росії сталась Лютнева революція, Росія вийшла з війни, але полонених додому не відпускали.

Десь у травні 1917 року до табору прибула місія російського відділення Міжнародного Червоного Хреста. В складі місії був лікар, кілька сестер милосердя, біля десятка наглядачів, а також фотограф з двома помічниками.

Такі місії мали доволі значні права, вони інспектували табори і слідкували, в яких умовах утримують полонених. Якщо ці умови були дуже погані, то адміністрація табору могла понести покарання.

Під час перебування в таборі цієї місії ставлення до полонених значно покращилось: їх почали годувати кожний день, в таборі був організований лазарет, а для хворих виділялись хоч якісь ліки.

Кожний полонений мав змогу сфотографуватись і відправити фото та листа додому. Але виникла проблема: одяг полонених більше скидався на лахміття, і більшість соромилась фотографуватись. Тоді голова місії позичив в адміністрації табору один комплект форми австро-угорського солдата. Саме в ньому зображений Семен Музичук на світлині.

Місія чесно виконала свої обов’язки, батьки прадідуся Семена отримали і листа, і фото наприкінці літа 1917 року.

За час перебування у таборі, дідусь потоваришував зі своїм земляком Іваном Чорним. Іван був старший за Семена на 5 років.

Зрозумівши, що коли місія поїде (вона вже була більше місяця), умови стануть ще гіршими, ніж були. Тож вони вирішили, як тільки трапиться нагода, покинути табір. Це було сміливе рішення, бо спійманих втікачів карали дуже жорстоко.

З того дня товариші почали планувати втечу. Знаючи з досвіду інших втікачів-невдах, що угорці дуже негативно ставляться до росіян, вони вирішили скористатись військовим потягом, який прямуватиме на Східний фронт.

Скоро їм випала нагода здійснити задумане: вони обидва опинились у складі групи, яку відправили працювати на залізничну станцію. Вони знали, що в дорозі їм треба буде щось їсти, тому хитрістю отримали 4 порції хліба і ковбаси (2 рази стали в чергу за пайком).

Скориставшись тим, що охорона не дуже ретельно спостерігала за полоненими, вони проскочили під декількома товарними потягами і почали шукати той, який на їхню думку, попрямує на Східний фронт. Скоро вони натрапили на ешелон, завантажений сіном і вирішили, що це саме той потяг.

Подорож не туди

Цей потяг вони обрали, розсудивши, що сіно для коней, коні у війську, а військо на Східному фронті.

Але на третю добу їхньої подорожі Семен почав підозрювати, що вони їдуть не в тому напрямку: по-перше, вони вже давно повинні були подолати відстань до російського кордону, по-друге, оточуючий ландшафт був якимось чужим, по-третє, з кожною добою ставало спекотніше. Скориставшись навичками орієнтування по сонцю, які він набув в унтер-офіцерській школі, Семен зрозумів, що потяг прямує не на схід, а на захід, а точніше, на південний захід. Про це він сказав Іванові, але той почав насміхатись, кажучи, що цей потяг прямує у самісіньке пекло, а сіно потрібно чортам, бо ті не мають чим розпалити вогонь під казанами з дурнями.

Ображений Семен зарився в сіно і задрімав, але сон був його недовгий. Його розбудив стурбований Іван і трусячи за плечі, кричав, що вони проїхали великий вокзал, на якому було написано «ZAGREB». Вони опинились на Балканах, у Хорватії.

Як з’ясувалось пізніше, цей потяг прямував не на Східний, а на Італійський фронт.

На наступній станції вони зіскочили на перон і одразу натрапили на місцевого поліцая. Він відвів їх до дільниці, де офіцер поліції намагався розпитати у хлопців: хто вони і чого тут опинились. Затримувати їх було ні за що, але документів і грошей вони не мали. Тому були потенційними злочинцями, бо, не знаючи мови в незнайомому місті, вони не мали шансів прожити, не скоївши злочину.

Економія «Бож’я новина»

Тим часом, повз дільницю проїжджав у добротному візку заможний чоловік. Це був керівник економії «Божа новина». За національністю він був болгарином, а звали його Нікол Тодоров.

Офіцер запросив Тодорова до дільниці на чашку кави, і між іншим, запропонував взяти на роботу в економію двох працівників. Пан Нікол одразу погодився, бо робочих рук не вистачало. Перейшовши з хорватської мови на болгарську, він легко порозумівся з «русами». В той же день вони поїхали до економії.

Хлопцям в економії жилось добре, вони займались сільським господарством. Ставились до них з повагою, годували добре. І кожної неділі їм виплачували частину зароблених на розваги. У пана Нікола було дві доньки: Сніжана і Дана, дівчата були не дуже вродливі, але привітні та охайні. До того ж, обидві чудово співали. Через захоплення співами, Іван подружився зі Сніжаною, бо теж мав гарний голос і слух. Поступово ця дружба переросла в справжнє кохання. Але вони дуже боялись того, як відреагує на це батько Сніжани. Та пан Нікол з радістю благословив молодих. Йому подобався кмітливий та роботящий юнак, і одружувався він зі Сніжаною не через чималий посаг дочки, а через почуття.

Навесні 1918 року Іван і Сніжана зіграли весілля, а Іван вирішив залишитись у Хорватії назавжди.

Шлях додому

Влітку 1918 року Семен вирішив повертатись додому на Україну. Пан Нікол не хотів втрачати гарного робітника, вмовляв залишитись і натякав, що не проти віддати за нього молодшу доньку Дану. Але Семен твердо стояв на своєму. Він почав збиратись в дорогу.

Дружина пана Нікола зробила для Семена спеціальний пояс, в який вшила 10 золотих монет – плату за рік роботи в економії. Порадила нікому не казати про цей пояс і не знімати, поки не добереться додому.

Пан Нікол організував для Семена тимчасове посвідчення і від себе дав грошей на дорогу. Шлях від Загреба до Вінниці тривав кілька місяців, Семен їхав чим прийдеться: водою, на потязі, навіть пішки йшов.

Десь під Вінницею Семен натрапив на петлюрівські військові формування. Вартові зацікавились, чого колишній військовополонений, українець, має хорватське посвідчення. В штабі частини він розповів полковнику свою історію. Дізнавшись, що затриманий колишній фельдфебель російської армії, та ще й Георгіївський кавалер, полковник умовив вступити до цієї частини і дав звання чотового (сучасний лейтенант). Якийсь час чотовий Музичук займався вишколом новобранців. А потім брав участь у кількох боях з білими та червоними військами.

В одному з боїв під Кременчуком чотовий Музичук був поранений кількома осколками снаряду, і потрапив до військового лазарету. Рани не були тяжкими, але через відсутність кваліфікованої медичної допомоги, йому з кожним днем ставало все гірше. В лазареті не було жодного лікаря, а лише кілька хлопців санітарів, і вони не могли відчутно допомогти пораненим, бо не мали ні досвіду, ні медикаментів. Тож смертність серед поранених була дуже велика.

З останніх сил

Семен зрозумів, що вижити, а тим паче одужати, в цьому лазареті в нього шансів немає. Він вирішує будь-яким чином дістатись додому. З останніх сил він дійшов до Дніпра. Там він домовився з одним із рибалок, щоб той на човні відвіз його до Лоцманської Кам’янки, пообіцявши за це п’ять золотих монет. За добу вони пристали до берега і рибалка вже непритомного Семена доніс до рідної хати.

Вже дома, прийшовши на якусь мить до тями, Семен показав матері пояс із грішми і зумів вимовити лише слово: «П’ять». Але мати так зраділа, що син повернувся додому живий, що віддала рибалці всі гроші, що знайшла в поясі Семена.

Не гаючи часу, його батько, Трохим побіг до сільського фельдшера. Фельдшерувала у Лоцманській Кам’янці тоді Ольга Петрівна Кривенюк, між іншим, рідна сестра Лариси Петрівни Косач (Лесі Українки). Саме вона і виходила за кілька місяців мого прадідуся Семена Трохимовича.