Синдром Метрополянина

Вкотре перед очима звичайний буденний ранок великого міста. Не важливо якого саме, просто метрополісу, одного з багатьох на нашій планеті. Автошляхи переповнені машинами, громадський транспорт – людьми, всі поспішають на роботу, на навчання або по інших справах. Іноді перебуваючи у цьому біоритмі «години-пік», стає цікаво спостерігати за його учасниками «метрополянами». Це дійсно ніби якийсь синдром, а чому саме, спробую пояснити далі.

Кожна людина за своє життя має потребу опинитися у великому місті. По-перше там «є все», а бо принаймні те, чого не знайдеш у селах чи маленьких містечках. Окрім широкого спектру товарів і послуг метрополіс зваблює великою кількістю можливостей навчатись, працювати за більші гроші, та ще багато чого. Щодо розваг – то саме тут є все те, чого забажає душа провінціала. Високі споруди, великі площі, багато людей та дорогих авто – все це мимоволі приваблює.

Через велику кількість людей і ресурсів на одиницю площі тут більша ймовірність здобути освіту, знайти роботу, заробити гроші, витратити їх, знайти друзів, зустріти кохання й втратити його. Темп життя швидший, ставки більші, розмах ширший, цілі глобальніші. Щороку з новим сезоном сюди прибувають нові партії молодих амбіційних осіб із великими планами на майбутнє, пов’язане на їх думку із цим містом. А тут свої правила і норми, що ніде не прописані, однак  місто щодня диктує їх своїм мешканцям. Якщо вже дійсно вирішили жити в ньому, користуватись його благами, то нікуди не подінешся, будеш жити за цими правилами. Темп життя дійсно швидкий, тому необхідно навчитися бути більш організованим, як найчіткіше планувати кожний день, думати про кілька справ одразу, розставляти приорітети за ступенем важливості. Суха прагматика, однак декому вдається обходитись і без неї.

Метрополяни схильні до стресів, оскільки щодня навколо безліч індивідуумів, і з боку кожного емоційний та інформаційний тиск. Самої інформації теж безліч: на роботі, в транспорті, по дорозі, реклама, агітація, об’яви, просто спілкування, захоплення і розваги – й ті іноформаційно ємні. Шуми міських мереж та мешканців, швидка їжа, людський фактор, постійні справи з грошима – і стресу вже не уникнути. Є засоби для його усунення, однак,  позбавивши нас від стресу цього разу, вони роблять нас вразливішими до нього потім. Разом із тим багато прив’язаностей і залежностей на додачу до загльних тютюнових та алкогольних: від спілкування, від думки оточуючих, від телебачення чи інтернету, від ігор, дорогих речей, магазинів, престижу, грошей, громадських порядків та збоїв роботи систем. Багато чого доводиться робити не тому що хочеться, а тому що треба, при чому за несподіваних обставин.

Вченими доведено, що корінні жителі міст зазвичай слабші у відтворені потомства. В середньому сім’ї  міських жителів мають від одного до двох дітей. Тобто відтворення не є повним, і це не тільки через забруднене міське повітря і слабше здоров’я, а зразок біологічного сигналу, коли особина помічає завелике скупчення своєї популяції в одному місці, загроза перенаселення стає причиною зменшенню народжуваності на підсвідомому рівні. Однак чисельність населення міст росте за рахунок приїжджих, що жили у більш просторому середовищі і ще не мають явних ознак синдрому метрополянина. Та з часом пастка затягує, для чого є безліч механізмів у місті, і приїжджі стають частиною метрополісу, підхоплюючи цей синдром.

Загальний стан здоров’я метрополянина також не є добрим, по-перше – стреси, по-друге – екологія, по-третє – наслідки темпу життя міста, такі як швидка їжа, великі перерви між нею, споживання її на ходу, недосипання й моральне виснаження, а також брак руху. Так, не дивлячись на те, що простір міста великий і шлях від дому до роботи налічує часто чималий кілометраж, метрополяни не рухливі, своє пересування вони давно довірили громадському та персональному транспорту. М’язи не отримують мінімально необхідні навантаження, кров не має достатньо імпульсів для розгону, кістки і суглоби стиснуті статичними позами їх хазяїв, такий режим експлуатації не є прийнятним, однак він частково продиктований містом. Робота – здебільшого сидяча,  пересування - в основному в транспорті, часу – обмаль.  Спорт, як подолання гіподинамії має місце в окремих випадках, однак по закінченню шкіл та інститутів у більшості метрополян перестає бути актуальним. Правило приорітету спрацьовує не на користь фізичної культури, хоча вони і усвідомлюють її необхідність. Тільки як проблема постає ребром, вона набуває актуальності. Спасіння мають ті, хто може дозволити собі абонементи у фітнес-зали, бо залежність метрополянина від грошей  змушує його ходити на процедури, що вже проплачені. Також добре, якщо є команда однодумців, які вирішують цю проблему разом, по-перше так веселіше, по-друге  - домовились – мають виконати, по-третє – стадний інстинкт. Хоч житель сучасного міста теоретично – це інтелектуально розвинена особа, носій та джерело інформації, прояв людського розуму (нажаль лише теоретично), однак інстинкти правлять ним не менше ніж первісним дикуном. Вони як на мене менш шкідливі, ніж рефлекси прищеплені містом. Однак ментальність осіб здебільшого проти зайвих рухів. Метрополяни із прогресуючою формою хвороби навіть одну зупинку, якісь там 500 метрів, їдуть маршруткою, яку доводиться чекати іноді довше, ніж пройти дану дистанцію пішки. При цьому вони ладні пхатись у переповнену машину, наступати один одному на ноги і лаятись, аніж пройтися тротуаром подихати повітрям і помилуватись своїм містом, чого не зробиш притиснутим до вікна маршрутки. Буває що кількість зупинок їх не влаштовує і вони, аби не пройти зайвого метра просять зупинитись біля магазинів, світлофорів, сміттєвих урн чи знаків, цим самим уповільнюючи рух транспорту загалом. 

Але це аж ніяк не означає, що метрополяни полюбляють скупчений натовп, і наступна ситуація це продемонструє. Буває так що транспорт напівпустий. На парні сидіння маршруток люди всідаються по одному, на довге сидіння вагону метро, що розраховано на шістьох, двоє різних людей всядуться по різні боки, аби їх розділила відстань у чотири сидіння. Явище переконливо свідчить, що метрополянину не просто неприємно знаходитись у натовпі, він підсвідомо протестує проти  нього, готовий втекти, розсередитись аби всі ці люди віддалились, і дали вдихнути на повні груди і насолодитись простором. Але до натовпу вони прив’язані, як і до всього міста, тому ця жага залишається криком душі, що може втілитись лише на короткий час на вихідних, чи у відпустках, і то далеко не у всіх.

Про те, що метрополяни заселяються у мурашинники, і не знайомі зі своїми сусідами через стінку, відстань між життєвими просторами яких зовсім мізерна, сказано уже багатьма людьми  за роки існування великих міст, і цей принцип також нав’язаний метрополісом і технократією. Ми маємо бездротовий зв’язок із людьми різних континентів, однак зв’язки із близькими людьми слабші і мізерніші. А вони насправді нам потрібні більше.

Можливо хтось і зараз не згоден із тим, що я застосував тут слово «синдром», але на скільки прийнято в науці, то хворобою називається будь-яке відхилення від природного стану організму. А метрополізм – це дійсно відхилення, ще й не аби-яке! То ж, ми з вами хворі на одну хворобу, і боюся, що вона не виліковна, їй можна просто не давати розвиватися. Единий спосіб запобігти захворюванню – не пов’язувати своє життя із великим містом.

                                                                                                  4.10.2010