В барлозі ранок розтулив
Повіки ведмежатку.
Ведмедик ліжко застелив,
Робити став зарядку.

Почистив зубки, розчесав
М'якеньку шерсть пухнасту,
Молитву Богу прочитав
І сів до столу вчасно.

Матуся меду налила
У блюдечко для сина.
Окраєць хліба подала
І лісову ожину.

"Здоров'я, синку, набирайсь,
Рости міцним, великим.
З малого хлопчика ставай
Ти справжнім чоловіком!

Як будеш: з старшими на "Ви",
З молодшими - у мирі,
Ми з татком скажемо: "Диви,
От наш синок і виріс!"

Обіймало леготом,
Лоскотало щебетом,
Чарувало голосом,
Колихало колосом.
Простувало полечком,
Зігрівало сонечком,
Струменіло світлечком -
Усміхалось  літечко.

Не можна дихати наполовину,
Кохати вірно  й щиросердно жити,
Всміхатися й ховати ніж за спину,
Щоб принагідно ближнього убити.

Плекати дружбу лиш наполовину
Та співчуттям на почуття давити,
Про всяк плести мерзенну павутину,
Щоб друга словом добре придавити.

Пізніш розкаятись наполовину
І знов грішити, каятись, блудить.
Якщо вже жити - чистить без упину
Життя й не зупинятись ні на мить.

Якщо вже жити - то уже на повну,
Іти вперед, не дивлячись  назад.
Бо вільний той, хто чітко й безумовно
Обрав свій бік життєвих барикад.

Немов струни, натягнуті нитки
Нещодавно з'явились між нами...
І такі тонкі павутинки,
Що до них не торкнешся руками...

Прагне ниті порвати вітер
І кривий недвозначний погляд.
Та до тебе штовха, мов магнітом,
Упокорює розум і волю...

Ой, здається мені, що в полоні
Скоро буду, бо тчеш павутину...
Ну, а потім, палкий Скорпіоне,
Немов мушка, у ній я загину...

О, та любов ерзацом не була,
Вся зіткана із зоряних серпанків.
У вись здіймались білих два крила
Над росами замріяних світанків.

Пашіли ті чуття ясним вогнем,
Горіли дивним зоряним сузір'ям.
За хмари мчали вогняним конем
Отримати святе благословіння.

Отам  і обпалила два крила...
Ще стільки після зим бувало весен -
І хоч любов ерзацом не була,
Не зміг земний ти стать небесним....

Чого хоче жінка? Довіри й тепла,
Малих пташенят у гніздечку добра,
Обранця надійного, прихистку в домі,
Чуттів незрадливих у ніжних долонях.

Щоб людяним світ був, і рідні любили,
Щоб щебетом птиці уранці будили,
І весен чим більш, вечорів волошкових...
Чого хоче жінка?  Сім'ї і любові!

Брали участь зі своєю вихованицею у Всеукраїнському конкурсі "Ми за тверезе життя!".
 Її казка видрукована у Збірнику конкурсних творів.
А я, начитавшись віршів дітей, написала невеличкий роздум.

"Не встромляйте голки у наші маленькі серця!" (із твору )

Це вірші дітей. А думки не дитячі,
В очах цих рядочків - і розпач, і біль:
Покинув їх тато, а мама незряча,
А друг нюхав клей - і немає в живих...

Якби ж люди вміли життя цінувати,
Що Бог дарував їм на їхній же вік...
Не тільки про себе - про діток подбати:
І сиріт, й безхатьок,  маленьких  калік...

Каліки ж не діти - янголики падші -
А їхні неправедні, блудні батьки...
А може дорослим і треба, й пора вже
Почать виправляти СВОЇ помилки?

Все питалася доля: "Людино, скажи,
Що б змінити в житті ти хотіла?"
- Щоб дідусь молодим повернувся з війни,
Щоб бабуся жила й молоділа...

Щаб матуся, моя метушлива бджола,
Не вгрузала у землю від часу...
Щоб дві доні - два біло-рожевих крила -
Мали сім'ї успішні і щасні...

-  А для себе чого б ти хотіла найбільш,
Може, статків в земному двобої?
- Ти найкращий даруй мені, доленько, вірш,
Не написаний досі ще мною...

Світанки, зорі - все не раз було,
Впліталися в слова незримі.
Та тільки зламане навік крило
Тихенько скімлить за плечима.

Йому не зрозуміти: як же так,
Стрімкі польоти не під силу?
Лише вночі так солодко літать,
У снах усі літають крила!

"Возлюбите врагов ваших
 и благословляйте проклинающих вас"

Не намагайся злом - на зло:
З землею ворога  зрівняти...
Хоч би як тяжко не було,
Ти возлюби його, як брата.

Бо легко множити добро,
Як милість, падшим роздавати.
Любов - то справжнє ремесло,
Ти возлюби його, як брата.

Нехай поранене крило -
Не розучився він  літати!
Розчисть  любові джерело
І возлюби його, як брата!