В барлозі ранок розтулив
Повіки ведмежатку.
Ведмедик ліжко застелив,
Робити став зарядку.

Почистив зубки, розчесав
М'якеньку шерсть пухнасту,
Молитву Богу прочитав
І сів до столу вчасно.

Матуся меду налила
У блюдечко для сина.
Окраєць хліба подала
І лісову ожину.

"Здоров'я, синку, набирайсь,
Рости міцним, великим.
З малого хлопчика ставай
Ти справжнім чоловіком!

Як будеш: з старшими на "Ви",
З молодшими - у мирі,
Ми з татком скажемо: "Диви,
От наш синок і виріс!"

Їх  називають  «черевичками Кіпріди", тобто Венери, або Афродити,
— богині кохання і краси.  Ці чарівні своєю неповторною, оригінальною
формою квіти дещо нагадують черевички східних народів.  Українці ж
називають їх "зозулиними черевичками", а ще - мрією. Адже знайти їх
 у лісі нелегко. Особливо їхній цвіт, бо цвіте рослина раз на 18 років
(це  авторитетно підтверджують учені).
  

[ Читати далі ]

                    Доням своїм мрійливим присвячую...

Памятаєш:  в дитинстві дивились на хмари -
То овечок біленьких гнав милий вівчарик.
І були у хмаринок заняття нехитрі:
Скубти трави-мурави в небесній блакиті.

[ Читати далі ]

Як гамірно і весело в садку!
Даремно бабця підобідать кличе:
Там варить джміль в яскравім фартушку
Варення із духмяних полуничок.

Сіренький котик казочку пряде
І змотує слова в м'який клубочок.
Дідусь старенький кізоньку веде
Водиці спити і скубнуть листочок.

Тупу-тупу кумедний їжачок -
Пузце травичка молода лоскоче.
У кропиві ховається вовчок
І Ряба над яєчком журно квокче.

У ластовинні, юно-молоде,
Все зіткане з уяви і натхнення,
Дитинство стежкою зі мною йде
У край, де булькає в тазку варення.

На рік Новий маленькі янголята
(Це правда, в снах їх бачать малюки!) -
Біленькі льолі, стомлені крилята -
Розвішують на небі зірочки.

Вони приносять діткам подарунки
І тихо під подушечки кладуть.
А потім білі-білі візерунки
На шибах вікон інеєм прядуть.

І, запаливши вогники ялинки,
Приклавши пальчики до ніжних вуст,
Виходять з дому янголи навшпиньках.
Ви чули, певно, снігу тихий хруст?

Заплуталось сонце у павутинні,
Скуштувало роси із туману.
Підморгнуло рожевій жоржині
І пузце павучку лоскотало.

В гамаку нитянім розгойдалось,
Дістаючи з небес промінці,
І з розгону на плесо упало,
Там скупалось в холодній ріці.

Піднялося чимдуж над землею
Й роздавало листочкам усмішки.
А  статечні кленові алеї
І собі усміхалися нишком.

Привіталось з корівками в лузі,
Обігріло в ставку жабенят.
Бо на те воно й сонечко, друзі,
Щоб усіх на землі обіймать.

  

                                                                        Zbigniew Kopania
Картина із архіву   K-ATRIN  надихнула,  дякую!

Грайливе сонце небо фарбувало -
Линнуло й у водичку трохи синьки.
А млость така в природі небувала,
Що навіть жабкам кумкать ліньки!

Біля озерця тиша мирно спочиває,
Серед латаття в літній прохолоді
Ледь чутно качка дика пропливає
Та рибка  сонна сплесне  вряди-годи.

Над плесом невагомі легкокрилі бабки
Із мошкарою бавитись взяли за звичку.
Біля місточка гусенята миють лапки
Та козеня мале скубе смачну травичку.

А тиша спала, мов мала дитина.
Солодкі сни їй снилися, їй-богу!
Шептали верби: "Хай  вона спочине,
Допоки вечір позабув сюди дорогу".

Благословився день липневий
Маленькими курчатами кульбаб.
Він розбудив любисток і  космеї
Й забрів у невеличкий тихий сад.

Тут агрус примостився біля стежки
І ягоди малини блимають на світ.
Смородина-циганка міряє сережки,
Що дарував для неї наречений-глід.

Крислата яблуня тримає у сповитках
Своїх зелених пуцвірінів-дітлахів.
На вишні творять коники на скрипках
Чудову музику без непотрібних слів.

Погрався день із вітром на горісі
У піжмурки та гилки - і  чимдуж гайда
Гніздечко ластівки оглянути у стрісі,
Де галасує жовторота дітвора!

Кортить малим чомучкам скоріш про все дізнатись:
Чом гномики маленькі і взимку спить їжак?
Чом горобцям в пилюці  дозволено купатись?
А кіт дорогу перебіг - хіба поганий знак?

Чому листок  зелений,  а райдуга барвиста?
Чом схожі на леліток над квіточками  бабки
Й нагадують  овечок хмаринки в небі чистім,
А у ставочку гуси так люблять мити лапки?

"Чому? Чому?" - лунають звідусіль слівця.
Та мимоволі і самій спаде на добру згадку:
У коротенькій сукні посеред трав стоїть дівча
(То я мала в дитинстві) і дмуха на кульбабку.

Їй гарно й лячно: світ  безпечний і  незнаний,
В обійми манить  сонячне незвідане життя!
І тисячі  її  питань на відповідь чекають...
Дитинство - мила казка, що не має вороття...

Блошки Баксю загризають,

Бідний Бакся ледь терпить.

Тільки й знають що кусають,

Треба їх трішки провчить!

Будуть тоді блошки знати,

Як Баксюню ображати!