07.10. 2014. НА ОСТРІВ!

            Сьогодні ми покидаємо Дубаї, і, за планом Ярославки, відвідаємо острів Яс, де й залишимося до кінця подорожі. На нас там чекають зелененькі, а не запилені пальми, басейн і Ханна – єгиптянин, друг доні. Я вже четвертий день говорю дівчаткам, що тільки-но побачу Ханну, то обійму його, як рідного сина.  У такому великому бажанні є  доля меркантильності – дуже вже мені набридло ловити таксі, а в нашого Ханни чудове авто.

            Оскільки доня побивалася, що не змогла за такий короткий термін показати якомога більше дубайських принад, то вирішила сумістити приємне з корисним – замовила для нас із Яною оглядову екскурсію «Джумейра».  З вікна таксі ми бачили море зелені (те, чого мені так не вистачало), вілли для богеми з пташечками, квіточками, пальмочками та іншою екзотичною красою. Особливо вразила резиденція одного з місцевих шейхів.

            Авто заїхало в підземний перехід – повіяв вітерець. Ярослава пояснила, що зараз ми знаходимося під водою – і спрацював природний інстинкт: мене почало нудити. Найбільше я боялася за водія-пакистанця ( міліція ж не винна, що коні здохли…).

            Нарешті, ми вибралися із підземелля. І Яночка захотіла сфоткатися, адже тут було справді чудово! Дитина робила чергове селфі, лічильник байдуже рахував дирхами, У моїй голівоньці грали марші та фуги. Водій звично дивився на воду. А Ярослава терпляче спостерігала за всіма нами.

            Доїхати до готелю на цім таксі не вдалося. Діти мене пожаліли й випустили на волю. Але тридцятип’ятиградусна спека не приносила поліпшення, і доні вирішили мене тимчасово транспортувати туди, де є кондиціонер,  – на станцію метро. Я й там надулася, як та жаба-ропуня, і то плакала, то сміялася, життя втратило свої барви, стало нелюбим, немилим і пісним, а я жалілася, що тут, у цій Арабії, немає навіть зірок. Слабкий аргумент, однак, адже Яна одну все ж бачила.

            - Мамусю, а почитай нам свої дорожні нотатки! – раптом почула голос старшої.

            - І справді, мам, що ти там накрапала? - це вже Яна.

            Знайшли-таки моє слабке місце. Мене ж хлібом не годуй – дай вдячного слухача. І я купилася. Знову розплакалася, потім розсміялася. Потім реготали вже всі ми. І мене врешті попустило. Під кінець я вже іржала, як старий німецький трофейний кінь.

            Автобусом добиратися не ризикнули – тож знову вмостилися в таксі на заднє сидіння. Я по черзі лежала то на м’якесенькім Яненяті, то на субтильній Славці. Голівонька мені вже не належала, а капелюх покоївся десь у ногах під сидінням. Доні принишкли, як пташенята перед грозою. Дякуючи Богові, грози не сталося, і ми, нарешті, під’їхали до готелю «Park in».   

            О, диво! Нарешті я побачила свою давню мрію – білосніжний готель серед зелених пальм! Це повернуло мене до життя, і я почала думати, що воно мятежне,  непередбачуване й таке принадне!

( Продовження. Далі буде)