Моя подорож в Емірати (ч.4)

06.10.2014.  ОДИН ІЗ НАЙБІЛЬШИХ У СВІТІ АКВАРІУМІВ

            Ярославка сьогодні з’явилася напрочуд гарно одягненою: у ділову темну сукню, темний із білими квітами піджак та чорні лаковані черевички на високих підборах. Стрункі ніжки, підфарбовані вії – красуня та й тільки. Була на співбесіді. Через хвильку Баранка (так ми її іноді називаємо за впертість) трансформувалась в дівча-підлітка – коротенькі шорти, біленька футболочка-майка та білий напівблайзер «Кевін Кляйн» (у цій фірмі вона працює на сьогодні). Так зручно для подорожей.  А за планом у нас – акваріум риб у тому ж Торгівельному центрі «Дубаї».

            Доволі дороге задоволення  - 150 дирхамів (десь приблизно 500 наших гривень) за квиток. Але відвідини були того варті. Ми стояли всередині величезного акваріуму, а повз нас пропливали гігантські «акули –каракули», мені навіть почулося зловісне клацання їхніх гострих зубів; скати, що нагадували касперів із дитячого мультика. Один мені навіть посміхнувся, показав рожевого язичка, а на Янку плюнув (жартую, то вона бачила, що він щось поволеньки жував, а потім виплюнув рештки). А скільки малих риб і рибок творили перед нами дефіле –  не порахувати: і золотаві, і смугасті, і білі, і схожі на дамські віяла, і сірі, й чорні, і товстенькі, як сардельки,  і довгасті… Усе це плавало, кружляло, бавилося та безперестанку  рухалося…Мені здавалося, рухається й  пливе моя голова,  не залежно від тулуба,; крутиться, паморочиться, як від морської хвороби…

            Із корчів дерев звисала зелень листя, а в окремому місці я помітила крокодилів. «Крокодил, егда имат человека ясти, то плачет и рыдает, а ясти не перстает», -  мимоволі згадалося ще із студенських років. І така злість мене взяла на тих крокодилів: ти бачиш, жеруть людину, а самі сльози проливають, іуди… «От і добре, - подумала я, - тепер зробили з вас опудал, щоб знали, як братів моїх їсти!» Яким же було моє розчарування, що всі вони справжні! Сидять собі у засідці й на здобич чигають! Ще й водойма відкрита! І я швиденько дала задній хід. Аж ось побачила уже штучного крокодила,  з превеликим задоволенням усілася йому на хребет: «Тримай, фашист, гранату!»  - і декілька разів на ньому  сфоткалася.

            Потаскало нас і на канатну доріжку. Йти було не зовсім комфортно, адже попереду мене вистрибувало мале арабченя, і мене почало нудити від укачування.  Мале, нарешті, дострибало до кінця доріжки, і я полегшено зітхнула. Та занадто рано: ви не повірите, позаду мене почала вистрибувати уже моя тридцятилітня «арабська дитина» Славка!  З горем пополам я «зійшла на сушу»!

            Сподобалися нам і водоплаваючі черепахи, чомусь я ніколи не думала що черепахи мають ласти, схожі на крила.

            Замилування визвали маленькі пінгвіни, які швидко-швидко плавали у водоймі, нагадуючи наших качечок; вони  смішно порскали і струшували із себе водичку. Мабуть, усі здорові, бо хворих тварин, як і людей-заробітчан, тут не тримають, а «депортують» з країни.

            Після акваріуму був піший похід молом. Тому чоловікам може  набриднути опис наших походеньок, а ми ловили момент – хотілося детальніше роздивитися, як же живуть ці кляті багатії в Еміратах. Ми розглядали найновіші моделі одягу та взуття (як патріот, я захищала, звісно ж, взуття Київської та Дніпропетровської фабрик і бурчала, що наше не гірше, але ж коштує дешевше!); аксесуари: подушки та подушечки, вишиті шовком, золотими та срібними нитками; пашмини й шарфи; парфуми; різноманітні таці, тарілки, тарелі, виделки, ложки;  ліжка, дивани  і цілі сексодроми – гуляти так гуляти! Потім нам захотілося сфотографуватися біля несправжніх, але ж таки верблюдів. Ми зачекали, доки із верблюда знімуть малого арабика, і самі потаскалися на тварину. Як добре, що вона була металева, інакше верблюду б уже  давно жаба цицьки дала.

             Захеканим та вдоволеним, опівночі за нашим часом (в Еміратах – о першій ночі) нам захотілося їсти. Ресторанів у молі – як собак нерізаних, тому ми придибали до одного з них і насолоджувалися смачною запеченою курятиною в білім соусі з грибами (Ярославка та Яна), а я – морепродуктами з овочами та сиром.

            Ми ще мріяли подивитися на славнозвісний співочий фонтан, але його прогавили – треба  чимось і  жертвувати. Цього разу ми послухалися черева.

            І знову  довго-предовго добиралися до таксі. Людей майже не було, звучала чудова джазова музика, Яночка несла свої сандалі в руках,  муркотіла щось під носа й повільно танцювала тільки для нас із Ярославою якийсь хитромудрий красивий танок цілком щасливої людини.

            Богема о другій з’явилася в готель. До наших нічних походеньок обслуга вже звикла, тільки завчено посміхалася й  відчиняла перед нами двері. О Боже, це починає мені подобатися!

(Далі буде)