Мемуар бабусі

Cьогодні рік як ти померла,

Моя бабуся дорога,

Та хочу знать, що ти не вмерла,

Що ти й досі, й досі ще жива.

Хоч як не хочеться пустити,

Та мушу, мушу це зробити

І вічно буду я тебе любити

І вічно буду пам’ятать,

А разом з тим і проклинать

Жахливий той січневий день

Коли залишивсь я без старших нень.

Дідів ніколи я не бачив,

А знав лиш прадіда свого.

Я в Господа дідуся клянчив,

Щоб повернув мені його.

Та він не тільки не вертав,

А ще й прадіда забрав.

А так хотілось мати діда

Такого старенького діда,

Щоб разом із бабусей жив

Та видно Бог не так судив.

Пізніше, ще через чотири роки,

Коли почав я зводитись на ноги,

Померла інша дорога мені людина

І знов настала тяжка, смутна днина.

Тоді ще мало розумів

І може я не все цінив,

Бо був маленький ще тоді,

Коли залишивсь я на  самоті.

Тепер не стало і тебе,

Моє ти серце дороге;

Я за тобою буду сумувати

І за тобою в далечінь тікати,

Туди, де зараз ти живеш на небі

І дивишся звідтіль за своїм бейбі.

Я знаю, ти поряд зі мною

Та ще хоч раз хочу побачить вроду твою,

Що так запам’яталася мені.

Усіх любила ти, усі тебе любили

Аж поки ті тебе не вбили

Ота хвороба і та мука

Ота до бісу клята штука,

Що нишпорить усюди й шука

Кого б ще десь задавити

І як побільше люду задавити.

Тепер немає вже нікого

Із моїх старших поколінь

І ходить, нишпорить від того

Забутих предків вічна тінь.