Нещодавно міністр освіти і науки Дмитро Табачник підписав у Москві угоду про створення спільної комісії з написання історії України на чолі з академіком РАН Олександром Чубар’яном. І тепер саме Чубар’ян, який прославився своєю заявою про те, що не всі історичні документи можуть бути розсекречені, визначатиме, хто з російських і українських істориків ввійде до складу вищезгаданої комісії! Хоча намагання російських істориків указувати нам, як ми повинні висвітлювати свою історію, — це порушення міжнародного права і кваліфікується як втручання однієї держави у справи іншої. Але найприкріше, що це порушення освячуєі «легалізує» сама українська влада в особі міністра освіти і науки.
Свого часу ще Карл Маркс пророче зазначав: російські методи і тактика мінялись і будуть мінятись, але дороговказна зірка російської політики — «підкорити світ і правити в ньому — є і буде незмінною. Московський панславізм — це лише одна із форм московського загарбництва». Для досягнення цієї мети використовують різні засоби: від грубої сили до історичних вимислів, які виправдовують загарбницькі цілі і дії. Ось лише деякі міфи, створені російськими науковцями щодо України та її історії.
Міф перший: про колиску братніх народівУ творенні російської минувшини наші сусіди не гребують навіть підміною історії свого народу історією чужого. Йдеться про намагання російських істориків минулого і сьогодення присвоїти собі «древнее право на земли Киевской Руси». Насправді не було ніякої історії великоросів на середньому Подніпров’ї, на землі Київській. Відомо, що історія великоросів починається в землях Залісся, Московії, де проживали фінські племена меря, весь, муром та інші. А ці землі, як відомо, ніколи не були Руссю. Приміром, знамениті російські історики Соловйов і Ключевський таки визнають цей доконаний історичний факт. А от сучасні історики здебільшого — ні. Інакше як можна прокоментувати появу підручника для російських школярів і абітурієнтів «Вся история в одном томе» (автори–укладачі Родін і Піменова, Москва, 2002), де історія Росії починається... з Київської Русі. Ось так.
Міф другий: навіки з російським народомДосі серед російських істориків існує проблема оцінки Переяславської ради і договору. Що це була за подія, що вона означала і що засвідчила? Російські історики як у минулому (в дореволюційний та радянський періоди), так і сьогодні цю подію оцінюють як акт возз’єднання, включення України–Малоросії до складу Росії, об’єднання південноросійської гілки слов’янства (малоросів) з великоросами. Що це було за «возз’єднання», 3 вересня 1991 року відверто писала авторитетна в СРСР і сучасній Росії газета «Ізвєстія»: «...начиная с 1654 года,.. велась планомерная, последовательная политика уничтожения Украины как национального государства...»
Президія НАН України до 350–річчя Переяславської ради дала таку оцінку переяславським домовленостям. По–перше, в царині міжнародних відносин засвідчувалася юридична форма відокремлення й незалежності козацької України від Речі Посполитої. По–друге, це було правове визнання Московією внутрішньополітичної суверенності Української держави. По–третє, цей договір відкривав перспективу в союзі з Московією довести до переможного кінця війну з Річчю Посполитою й завершити об’єднання всіх етноукраїнських земель у кордонах національної держави. По–четверте, він виступав у свідомості національно–політичної еліти наступних поколінь, за визнанням Пилипа Орлика, «найсильнішим і найпереможнішим аргументом і доказом суверенності України». Ось така різниця в підходах до визнання суті рішень Переяславської ради російської й української сторін.
Міф третій: зрада гетьмана МазепиНе можна не погодитися з висновком російської дослідниці з Санкт–Петербурзького університету Тетяни Яковлєвої про те, що біографія Мазепи наскрізь просякнута «стійкими штампами», головний з яких для російської історіографії — «Мазепа — зрадник». «Зрадниками» деякі російські історики іменують й Івана Виговського, і Юрія Хмельницького, й інших гетьманів. До речі, Яковлєва визнає, що Андрусівське перемир’я (1667р.) та Вічний мир (1686 р.), заключені між Московією та Річчю Посполитою, теж можна кваліфікувати як «зраду» Москви щодо України та очевидним порушенням всіх договірних домовленостей, починаючи з Переяславського договору 1654 року.
Російська православна церква піддала Мазепу анафемі, пішовши на політичний крок. А в той самий час, як пише у своїх мемуарах Павло Скоропадський, у Києві відбулася парадоксальна подія, пов’язана з цим актом: «...у Софіївському соборі Мазепу піддають анафемі, а в Михайлівському монастирі за нього як за творця храму підносять молитви про упокоєння його душі». Народ, як його не зомбували, проніс через віки і дав свою оцінку гетьману Мазепі у відомій поговірці «Від Богдана до Івана не було гетьмана».
Міф четвертий: як ОУН–УПА німцям прислужувалиВідомо, що на ІІІ Надзвичайному з’їзді ОУН (б) у 1943 році було прийнято рішення про боротьбу проти двох імперіалізмів — Москви та Берліна — і підтримку та освячення боротьби Української повстанської армії. Як зазначають дослідники, основуючись на свідченнях німецьких документів, українські повстанці провели близько п’яти тисяч бойових актів проти німецьких окупаційних властей. Що стосується Степана Бандери, то його у вересні 1941–го було затримано і невдовзі відправлено до концтабору Заксенхаузен, де він перебував до вересня 1944 року.
Мені хотілося б тут привести один документ, який проливає світло на справжню роль УПА як третьої сили, що боролась за незалежність України вконкретній історичній ситуації і була повстанською армією, а не бандою,та спиралась на підтримку народу. Йдеться про лист секретаря ЦК КП(б)У Микити Хрущова в ЦК ВКП(б) Сталіну в червні 1945 р. Наведемо промовисті фрагменти з цього листа: «За час від дня визволення західних областей від німецьких загарбників до 1 червня 1945 року вбито бандитів — 90 275, взято в полон — 93 610 і з’явилось із повинною 40 395. За цей час захоплено у бандитів: гармат — 40, мінометів — 449, станкових кулеметів —566, ручних кулеметів — 445, автоматів і гвинтівок — 4235». Хіба могла банда бути настільки чисельною та дозволити собі таке озброєння? І далі:«На 1 червня 1945 р. із західних областей виселено 9615 сімей бандитів та їхніх посібників, загальною кількістю 24 888 чоловік».
Щодо соціальної бази УПА, то переважну більшість там становили селяни. В УПА також боролись представники 51 національності. Тут діяли національні збройні загони грузинів, вірмен, азербайджанців, узбеків, татар та ін. В УПА було сформовано єврейський курінь, який складався в основному з лікарів. Дивно, що УПА досі не визнано воюючою стороною, а справжніх борців за незалежну Україну належним чином не пошановано. Та це біда українського розколотого суспільства, зомбованого значною мірою стійкими радянськими стереотипами про «зрадників–націоналістів» і «бандитів» УПА.
Міф п’ятий: Крим — «ісконно русская зємля»Про Крим як «ісконно русскую зємлю» стверджує російська сторона кримської дискусії. Хоча добре відомо, що кримське ханство, де не було росіян, але, за турецьким переписом 1666 року, жило там 920 тисяч українців, було завойоване і ввійшло до складу Російської імперії в 1783 році, тобто трохи більше 200 років тому.
Нагадаємо, що Московська держава утвердилася тільки в XVI—XVII столітті. І вона не лише жодного відношення до Криму не мала, а й платила кримському хану дань. Коли Іван IV (Грозний) вінчався на престол царем та оголосив себе самодержцем усія Русі, розгніваний кримський хан прислав послів з обуренням: як смієш ти, наш рабе, об’являти себе рівним мені, царю? І зажадав негайно публічно відмовитися від свого царського титулу і виплатити збиток, що й було зроблено Іваном Грозним. Проте росіяни у вищезгаданому виданні «Вся история в одном томе» пишуть,мовляв, незрозуміло, чому в 1574 році Іван Грозний раптом відмовився від царського титулу. «Странний он какой–то был», резюмують російські історики. Хоча вони чудово знають, чому саме Грозний був «странний».
Українсько–кримські ж зв’язки, як свідчать історичні джерела, сягають у сиву давнину — в період Візантії й Київської Русі. Про це свідчить бодай знайдена під Керчю мармурова плита, на якій викарбувано, що там князь Гліб Святославич у І068 році міряв по льоду відстань от «Тмутороканя до Кърчева», тобто ширину Керченської протоки...
До речі, утвердитися на своїй «ісконно русской» території росіянам допомагали й українці. Йдеться про Чорноморське морське козацьке військо, яке брало участь у Російсько–турецькій війні 1787—1791 рр. І саме козаки на чолі з Антоном Головатим вирішили ключове завдання щодо взяття фортеці Ізмаїл, падіння якої знаменувало кінець війни. За мирним договором 1791 року, Туреччина визнала приєднання Криму до Росії.
По закінченні війни указом від 1792 року Чорноморське козацьке військо милостиво отримало землі між рікою Кубань та Чорним і Азовським морями. Козаки мали боронити цей край по кубанській лінії та узбережжю, за що отримували платню за службу й боєприпаси. На нових місцях виникло близько 90 поселень, які назвали куренями, а згодом — станицями. Так Краснодарський край був заселений запорожцями, нащадки яких донині зберегли рідну мову, традиції, пісні. Хоча в 1932 році їм і поміняли паспорти, написавши в графі «національність» «росіянин».
Міф шостий: Севастополь — місто російської славиСевастополь, дійсно, місто слави, але військово–морської. Адже творила цю славу Російська імперія, зокрема, й руками та життями українців. Для прикладу візьмемо Кримську війну. Якщо звернутися до історичних документів, то легко переконатися, що учасники героїчної оборони Севастополя були здебільшого українцями. Пошлемося на російського історика зі світовим ім’ям Євгена Тарлє, в якого знаходимо таке свідчення: один із відомих учасників оборони Севастополя полковник Васильчиков пише своєму другові Мінькову, що адмірала Нахімова — одного знайпопулярніших керівників оборони — матроси перейменували на Нахіменка, щоб більше було схоже на матроське прізвище. А провідний науковий співробітник Музею оборони і визволення Севастополя Елла Голікова навіть свою статтю в російському історичному журналі «Родіна» назвала: «Каждый рядовой — Шевченко, каждый офицер — Берелев».
А Юрію Лужкову, якому Севастополь усе ніяк не дає спокою, я б порадив зайти на севастопольське військово–морське кладовище і поклонитися праху тільки трьох тисяч волинян, які брали участь у Кримській війні. Знаменитий волинський полк там майже весь поліг...
Міф сьомий: як Хрущов Україні Крим подарувавМіф про те, як «заскочили» українці в Криму «на всьо готовєнькоє», імперські історики дуже полюбляють. Але чи справді міг Микита Хрущов відіграти вирішальну роль у питанні передачі Криму Україні? Як відомо, Хрущов був обраний Першим секретарем ЦК КПРС у вересні 1953р., після розвінчання Берії. У цей час його становище було досить непевним, і взятися за таке «слизьке» й важке питання, як територіальне, було для нього рівноцінно самогубству. Це визнає і зять Хрущова Олексій Аджубей у своїх спогадах «Як Хрущов Крим Україні віддав. Спогад на задану тему»: «Хрущов далеко не був повновладним хазяїном становища. У Москві владарювали найближчі до Сталіна люди — Малєнков, Голова Ради Міністрів і Голова Президії ЦК, його перший заступник Молотов, а поруч такі, як Ворошилов, Каганович, Булганін. Провінціалу Хрущову після смерті Сталіна відводилась далеко не перша роль». Але якщо не Хрущов, то хто, як і чому вирішив питання про передачу Криму зі складу Росії до України?
Спробуємо відтворити події того часу. Після Другої світової війни економіка Криму зазнала страшних збитків. Майже все тут було перетворене на руїни. Та найбільшими були людські втрати: населення Криму скоротилось майже наполовину і становило 780 тисяч. Замість того, щоб якомога швидше розпочати відбудову, сталінсько–беріївські опричники завдали ще одного удару: внаслідок абсурдних звинувачень у зраді з Криму депортували корінне населення — татар, а також греків, болгар, вірмен. Унаслідок чого кількість громадян скоротилась ще майже на 230 тисяч. Після цього півострів спорожнів, народне господарство занепадало. Відтак у Крим почали вербувати російське населення. Аджубей згадує поїздку з Хрущовим восени 1953 року до степової зони Криму. Там Микиту Сергійовича неабияк вразили натовпи переселенців, які скаржилися, що не вистачає харчів, є проблеми з житлом. «Нові» кримчани переважно приїхали з Росії,з Волги, з північних російських областей. «Це я зараз пишу «приїхали», —пише Олексій Аджубей, а вони кричали: «Нас прігналі!». З натовпу лунали скарги: «картоха тут не росте», «капуста в’яне» та «клопи заїли». «Чого ж ви їхали?» — питав Хрущов, і натовп видихав: «Обманулі».
Микита Сергійович одразу ж наполіг на поїздці до Києва. І вже ввечері на прийомі у Маріїнському палаці він ще й ще повертався до кримських проблем і отриманих там неприємних вражень. Умовляв українців допомогти відродженню кримських земель: «Там южанє нужни, кто любіт садочки, кукурузу, а нє картошку», — переконував він.
Тому стверджувати, що Хрущов подарував Крим Україні у зв’язку із 300–річчям возз’єднання України з Росією, немає жодних підстав. Хоча цейміф сьогодні активно насаджується багатьма російськими політиками, які не утруднюють себе пошуками істини та свідомо перекручують і підтасовують факти.
Кримська область тягарем своїх складних проблем висіла на Росії. Як свідчить аналітична довідка про стан сільського господарства Кримської області від 4 січня 1954 року, що була підготовлена для тодішнього Першого секретаря ЦК КПУ Кириченка, в області нараховувалося 304 колгоспи, лише 3 з яких освоїли польові та кормові сівозміни. Врожайність овочів, картоплі, кормових коренеплодів значно відставала від рівня 1940 року. Наприклад, картоплі збирали тільки 30 центнерів з гектара (сьогодні — 100 ц/га!). Не кращим було становище у садівництві, виноградарстві — врожайність тут була меншою, ніж у дикорослих рослин, а площі під сади і виноградники, порівняно з довоєнним часом, значно скоротилися й становили по садах — 86%, по виноградниках — 79% від рівня 1940 року. Жахливим було становище у тваринництві — колгоспи і радгоспиКриму були забезпечені кормами для худоби взимку 1953 року лише на 37%.У довідці наголошується, що степова частина Кримської області вкрай погано забезпечена водою. На січень 1954 року зрошуваних земель налічувалось всього 40 тисяч гектарів із майже 700 тисяч га посівних площ. Важко повірити, але в тогочасному Криму діяло лише 34 хлібобулочні магазини, 18 — м’ясо–рибних, 8 — молочних, 28 — книжкових, 2 магазини тканин, 9 — взуття, 5 — будматеріалів. Майже половина сіл області зовсім не мала крамниць, повністю припинилася торгівля овочами, картоплею у державному секторі. Ось до чого довів Крим сталінський режим.
Повоєнна Україна теж переживала важкі часи: населення республіки скоротилось на 15 мільйонів осіб, у 1946–47 роках багато областей, особливо на Півдні, були вражені голодом. Але навіть у таких умовах УРСР простягнула руку допомоги Криму. До півострова надходили продукти харчування, промислові товари, Укрводбуд розпочав будівництво Сімферопольського та Старокримського водосховищ Північно–Кримського каналу. Тобто було покладено початок розв’язанню найболючішої на півострові проблеми — водної. Посилилось співробітництво в галузі важкої промисловості. Економіки України і Криму у повоєнні роки дедалі тісніше переплітались, утворюючи єдиний організм. Щоправда, це злиття в народно–господарський комплекс юридично не було оформлене.
Тож владні органи Російської Федерації висловилися за доцільність передачі Кримської області до складу УРСР, «враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв’язки між Кримською областю й Українською РСР». Остаточним рішенням щодо цього став закон, ухвалений Верховною Радою СРСР 26 квітня 1954 р. Додам, що це рішення не суперечило законодавству РРФСР, УРСР і СРСР і відповідало чинним нормам міжнародного права.
Криму, який мав слабку сировинну, енергетичну і промислову базу, це приєднання дало чимало плюсів. Передусім, розпочалося вирішення найпекучішої для півострова проблеми: забезпечення міст водою і зрошення земель степової зони Криму. Сьогодні з Дніпра п’ють практично всі містаКриму. А що дала зрошувальна система півострову — зрозуміло бодай з такого прикладу: у 1950 році Крим збирав 8 тисяч тонн винограду, сьогодні — 400 тисяч. Зрошення дозволило на півострові навіть рис вирощувати.
Василь ЧУМАК, ст. науковий співробітник з історії міжнародних відносин, кандидат історичних наукМи здобули! Нарешті, після стількох років занепаду і розчарувань Україна довела, що......Китай - не єдина держава, в якій в буквальному сенсі слова схиблені на крадіжці ідей Стіва Джобса. Хоча це менш прибуткова справа, ніж підроблення iPhone, але факт: один з найбільш банальних персонажів українського політикуму, а саме секретар Ради національної безпеки і оборони України Раїса Богатирьова (більш відома як "Міс Тюнінг"), вкрала Стенфордську промову одного із найвідоміших піратів Силіконової долини! Відомо - "якщо красти - так мільйон", але що саме вона вкрала? Лубочний матеріал про характер і долю? Тю. Якщо вже збираєшся красти, то бери щось гучне та яскраве, наприклад, висловлювання Джона Кеннеді або палкого оратора Фіделя Кастро.. Тим паче, що дідугану днями виповнилося ажно 85 років, хто там згадає, яким саме напалмом він смалив в 1959 році, в буремні часи боротьби з світовим імперіалізмом?
Врешті, решт - "яка держава такий й теракт", тому не дивно, до яких мишей, вибачаюсь, змогли доебатися, скромний лікар-гінеколог (і компанія численних родичів), що отаборилися в затишних кабінетах по вулиці Командарма Каменєва. За роки незалежності РНБОУ пройшов дивовижну трансформацію: від органу національної безпеки, к "тіньовому уряду" помаранчевих часів до Ради Національної Непотрібності. Продуктивності від якої стільки ж, як від "Головного управління вільного часу", блискуче висвітленим генієм Леоніда Філатова в безсмертному фільмі "Забута мелодія для флейти". А пісню-епіграф "..мы не пашем, не сеем, не строим" без перебільшення можна вважати фактичним гаслом клоунській "Ради" відставної кози барабанщиків та інших протухлих політичних невдах. Сама ж Міс Тюнінг обережно і непомітно зникла як з телеекранів, так і з коридорів на вулиці Банковій, і тому, безумовно, є причина. За часів Віктора Ющенка вона була одним з ключових діячів його команди. Всенароднообранний президент Ющенко (про якого злостивці базікали, що він тільки дітей робити вміє) мудро розсудив, що жіночі ревнощі - найкращий стимулятор для придушення Кабміну нахабної "жучки" Тимошенко - Нехай Юля спасибі скаже, що призначили не Богословську. А нацбезпека ... а при чому тут взагалі нацбезпека? Кого вона взагалі цікавить? Тому, попервах енергія з Раїси просто ключем била, і плоди її діяльність давала ого-го. По любому мало-мальському приводу скликався Радбез, рішення якого Ющенко тут же вводив в дію своїм указом (чого лише вартий славнозвісний наказ РНБО уряду підписати договір з Vanco Prykerchenska). Проте з часом Україну захопили інші проблеми (криза та боротьба за владу), а Кабмін Тимошенко пристосувався тупо плювати на рішення РНБО. А сама Тимошенко - забивати і на засідання Ради, відправляючи на них то якихось дрібних представників, то і взагалі нікого. Стривожило це Ющенко? Та він, схоже, цього й не помітив. Віктор Андрійович звикся з тим, що реального важеля влади Радбез із тіткою гінекологінею на чолі нічого собою себе не представляє. Так, забезпечуе тишком-нишком таку-сяку комунікацію помаранчевого президента України з президентом помаранчевого "Шахтаря" - і те хліб. Не соромиться критикувати Януковича, та же й у вельми образливій формі (що за донецькими поняттями було взагалі неможливим) - чудово. Тому й не дивно, що після обрання Віктора Януковича президентом - Богатирьова миттево втратила будь-який вплив на ухвалення бодай якихось рішень у державі. За словами джерел, Янукович не проводить зустрічі з Богатирьовою тет-а-тет. Максимум - спілкування з Гарантом обмежується для неї проводами і зустрічами у аеропорту "Бориспіль". При тому - з тим же Медведьком, першим заступником секретаря Ради нацбезпеки, Янукович проводить особисті аудієнції. Власне, за зраду і числені подлянки Рая повинна давно була бути загнана за сині хмари. Збереження ж за Богатирьовою посади - справа всесильного Сергія Льовочкіна, оскільки він оберігає це крісло від зазіхань більш амбіційних діячів з команди Януковича, котрі могли би створити конкуренцію главі Адміністрації (в якій Янукович працює президентом). У зв'язку з цим, якщо раніше РНБОУ самостійно готував проекти рішень, то тепер готові тексти їм надсилають згори. Як то кажуть, "для запобігання". Власне кажучи, ну що ще треба старіючій жінці? Гроші є, сини - забезпечені, на багато років вперед. Будиночок є, челядь - тим більше. Працюють, стараються. А те, що люди, які обслуговують Богатирьову чи то допомагають їй у приватному житті, стали державними службовцями (з усіма наслідками які звідки витікають - зарплата з бюджету, стаж, статус, пенсія держслужбовця) - то таке. Відомо щонайменше про п'ятьох помічників секретаря РНБОУ, які утримуються за кошти платників податків, але виконують функції, що не мають стосунку ні до безпеки, ні до оборони, ні взагалі до державної служби. За ці роки згадані співробітники фактично не приступали до роботи в апараті Радбезу, не мають там робочого місця чи телефону. Хоча це не заважає їм отримувати зарплату та в майбутньому претендувати на гідну пенсію (на відміну від шахтарів чи вчителів, не кажучи за лікарів і їх вбоге існування). Наприклад, Людмила Харів - помічник секретаря РНБОУ. Зрозуміти, з яких питань Харів є помічником Богатирьової, доволі складно. За освітою біолог, Харів була ведучою погоди на телебаченні, випусковим редактором новин, вела програми "Красивая квартира с Людмилой Харив" і "Личный взгляд" про любовне та особисте життя селебретіз. Головне покликання Харів при Богатирьовій - це поради з питань шопінгу. Тому, за багато місяців "важкої праці", Харів навіть не отримала допуск до державної таємниці! Ще одна "помічниця" - Людмила Коваль. Її було зараховано на роботу в апарат Радбезу 11 січня 2008, де вона працює весь цей час. Людмила Коваль - це найбільш довірена особа Богатирьової, до функцій якої входить доставляти обіди секретареві Радбезу, організовувати прибирання у квартирі та приватному офісі-будуарі Богатирьової на вулиці Шовковичній. Незрозуміло лише, при чому тут державна служба. Для виконання функцій із забезпечення Богатирьової за Коваль закріплено автомобіль з гаража апарату Ради нацбезпеки "Фольксваген Пассат", яким управляють також водії, що отримують зарплату з бюджету. Ще одна "помічниця" секретаря РНБОУ на бюджетному утриманні - Ганна Пухляк. Вона - домогосподиня Богатирьової. Пухляк була зарахована на роботу до Ради нацбезпеки 11 січня 2008 року. Чи варто й говорити, що співробітники апарату Радбезу і в очі її не бачили.
Яблука від яблуні
9
червня 2010 року член Наглядової ради Юрій Ірклієнко та голова
Ревізійної комісії ЗАТ "Біолік" Галина Тимошко намагалися зайти на
підприємство, для виконання своїх посадових обов’язків, але охорона
зачинила двері прохідної й категорично відмовилася пускати на територію
будь-кого (на робочі місця не могли пройти й рядові працівники
підприємства). Свідками цього інциденту стали журналісти різних видань,
які супроводжували представників Наглядової ради. Очевидно присутність
представників преси, які фіксували протизаконні дії, змусили охорону
звернутися до керівництва. На прохідну вийшов працівник, що назвався
юрисконсультом Коваленком. Пан Коваленко заявив, що впускати на
підприємство представника Наглядової ради не може, бо "не знає, хто це
такий". Коли Юрій Ірклієнко у присутності журналістів телефоном
звернувся по коментар до (назначеного у тому разі і за його участі)
голови правління "Біолік" Валерія Карамаврова, той обізвав усіх
присутніх рейдерами і відключив телефон. Того ж 9 червня "Біолік" чекав
ще один безглуздий сюрприз. У Господарському суді Харківської області
було розглянуто позов одного з акціонерів "Біолік" (власника 12 акцій)
пана Товстогана щодо визнання недійсними деяких рішень чинної Наглядової
ради. А розглядаючий позов суддя Прохоров несподівано прийняв рішення
про проведення слухання у закритому режимі. Журналісти намагалися
дізнатися від судді, чому було прийнято таке рішення. Суддя, який
буквально за дві години запевнив журналістів у відкритості процесу,
зухвало відповів: "Не допустили, бо я взяв і прийняв таку ухвалу".
Зрозуміло, цим подіям передували дії, які відповідно до законодавства
практично всіх країн, за винятком хіба що Україні або там Сомалі, будуть
вважатися кримінальними:
- за допомогою приватного нотаріуса
Ємець К.Є., невстановлені (!!!) злочинці підробляють доручення на
здійснення дій (хоча достеменно відомо, що на момент видачі довіреності
той, хто нібито її видавав, не перебував на території України);
-
підписується договір на поставку якихось міфічних технологій та
ноу-хау, на суму 9 мільйонів доларів, створюючи тим самим штучний борг;
- користуючись підробленою довіреністю (тією самою, яку зареєстрував
вищевказаний нотаріус Ємець), підписується договір застави корпоративних
прав у забезпечення договору;
- борг відразу ж визнається. І, через деякий час власником підприємств стає компанія Parleno Investments Limited (Кіпр).
Годі й казати, що власником і представником даної компанії за
дорученням стає ... - такий собі Богатирьов Олександр Ігорович! Який,
виявляється і був власником тих самих придбаних офшорних ноу-хау, ну, і
за сумісництвом (і абсолютно за випадковим збігом) сином Раїси
Богатирьової. Природно, що Саша - людина не жадібна, тому, відразу
продав 90% черговому офшору, залишивши собі офіційні 10%.
Знаючі
люди відразу б заперечили, мовляв брехня все це, де Богатирьов, і де ті
ноу-хау! Ноу-хау якраз і відрізняються від банальних схем, що там
думати треба. Хоч іноді. А не перти на обум Лазаря Кагановича.
Виставляючи на посміховисько і себе, і маму. Як це було, наприклад, з
"Лісовим містечком".
Невідомо, чи то насправді Генрі
Кіссінджер винайшов пресловуту човникову дипломатію, за допомогою якої
можна одружити суворого сибірського дядька з дочкою Рокфеллера. І те,
хіба що в анекдоті. Тому що, спрацювати це може лише в випадку крайньої
розумової неповноцінності сторін. Що, як би мовити, досить малоймовірно.
Ну а Київраду, в якій крутився як міг, герой нашої оповіді, населяли
зовсім не довірливі простаки. І очолювавший "молоду команду" Льончіг
(нині скуповуючий великі партії гречки в супермаркетах Тель-Авіва для
улюблених вже ізраїльських бабусь), укупі з Олесем Довгим та В'ячеславом
Супруненко - в категорію людей, яким можна Мівіни навісити на вуха -
навіть приблизно не входили. Тому, конгеніальна ініціатива кандидата
економічних наук, магістра міжнародного бізнесу, депутата V скликання
про виділення 240 га (!!!) якомусь там ТОВ «Лісове містечко» у
Конча-Заспі (!!!) - була прокатана з тріском..
Запевняють, що
маму тоді ледве було удар не схопив. Коли їй почав задавати питання сам
Віктор Андрійович, котрому зробив пред'яву особисто Льоня, ошелешений
таким нахабством, оскільки, відповідно до недавньої домовленості він
повністю розрахувався з Головним Бджоляром усіх часів і народів. І тут
на тобі - 240 га. Та ще й безкоштовно?! Втім, Тьотя Рая занадто потрібна
була в той момент і в той час, щоб ображатися на неї через синочка,
який намагався проявити таку собі ініціативу, та ще й за чужий рахунок. А
тому Отець Нації махнув рукою, і відвів від Раї і її чада громи і
блискавки, у вигляді Олександра Медведька, на якого прийшов пакет
документів, за підписами народних депутатів, про корупційні витівки з
приводу Біоліка, і не тільки. Прокурорській перевірці, згідно чинного
законодавства, підлягало вивчення фактів і обставин ліквідації
комунального підприємства "Санаторій Гірська Тиса". Оскільки 7 березня
2007 унікальну здравницю Закарпаття було передано приватній структурі.
Основним лікувальним фактором цієї здравниці є унікальна мінеральна
вода "Буркут". Миш'яковиста, хлоридно-гідрокарбонатно-натрієва
мінеральна вода, типу "Ля-Бурбуль", що має аналог лише на одному курорті
у Франції. Поряд з мінеральними ваннами санаторій мав для оздоровлення
відпочиваючих лікарню, фізіотерапевтичне відділення, кабінети ЛФК і
масажу, оснащений усіма необхідними діагностичними лабораторіями. У
радянські часи, для відновлення здоров'я після польотів, усіх
космонавтів привозили в "Гірську Тису". Інфраструктура всенародного
санаторію включала в себе: кілька багатоповерхових спальних корпусів на
250 місць, адміністративний будинок, водолікарню, ресторан, сауну, пункт
прокату гірськолижного спорядження, автостоянку і т.д. І все це
багатство було віддано за Раечкіни красиві очі. Ну й на додачу за 3
мільйони гривень, які були сплачені на рахунки обласного управління
комунального майна.
Цитуючи мовою і орфографією оригіналу: «Да и
особо ничего не накопила. Но бедной себя не считаю. Думаю, что главный
долг нашей коалиции – бросить вызов бедности украинцев. И я над этим
работаю. От политики у меня только политические дивиденды. Есть дача. Мы
давно в семье мечтали, что у нас будет свой уютный уголок, где мы
сможем вместе собраться и отдыхать на природе, а вечером – у камина с
горящими вишнёвыми и осиновыми дровами» боротися з бідністю українців
Раїса Василівна почала саме з себе. Так само як і затишний куточок,
вийшов - просто чудо. Приємний довісок до тих двох гектарів в
Конча-Заспі, які були передані у безоплатне користування в листопаді
2004 року, і від яких вона публічно (й безрезультатно, станом на сей
день) обіцяла відмовитися.
В будь-якій цивілізованій державі,
не кажучи вже за Європу, з такого приводу трапилась б найжорстокіша
політична криза. Жодному тамтешньому виборцеві таке не наснилося й у
кошмарному сні. Будь-яких причетних до корупційного питання преса
втопила б у вигрібній ямі неосяжних розмірів. Ще б пак! У неляканих
"диких" краях, куди так відчайдушно прагне Ненька, держслужбовців, що
утримуються на гроші платників податків зі скандалом звільняють за
безкоштовний переліт у літаку на запрошення фірми, небезпідставно
вважаючи це формою комерційної винагороди. Тому шкурнякових "земельних
питань" ні в Парижі, ні в Брюсселі не виникає вже років сорок, а у наших
східноєвропейських сусідів - років десять. Україна, звичайно, не зовсім
Європа, але все-таки поки що й не зовсім Центральна Азія. Так що діючі
особи мають шанс просвітитися на предмет того, що таке етика чиновника й
чим вона, теоретично, дивно відрізняється від того, як вони зазвичай
звикли діяти.
Втім, з світосприйняттям і розумінням громадянських
прав, так як бачить їх мадам Богатирьова - нам вже пізно інтегруватися в
Європу, бо Середні Століття давно минули. Найбільш, мабуть,
красномовним підтвердженням цього є торішнє откровення Раїси на рахунок
"просочування" у владу дітей, рідних і близьких діючих політиків. За її
словами, українське суспільство пишається закордонними політичними
династіями (!!!), але критично ставиться до формування таких у
вітчизняному політикумі: "Политические династии - это не плохо. Я вам
всем желаю самим основать свои политические династии. У вас есть таковая
возможность сегодня в Украине" - кінець цитати.
Зазвичай,
можна було б залишити цей вислів на розтерзання бурхливої фантазії
читача, але все ж цікаво, що мала на увазі Раїса Василівна? Чи не те, що
у деяких політиків є незаміжні дочки і неодружені сини?! Адже, відверто
кажучи, інші шляхи у простолюдина долучитися до якої-небудь "політичної
династії", не кажучи вже про створення власної, сьогодні в Україну
виглядають на кшталт розвиненого сюрреалізму. Бо уявити собі токаря чи
тесляра, або доярку, що створює політичну партію, чи там одержує
омріяний мандат - за межею добра і зла. На відміну від дітей
можновладців, активно беруть участь у всяких політичних проектах, як
відомих так і сумнівних.
Як це було, наприклад, з другим
спадкоємцем Раїси Василівни, - Ігорем Богатирьовим. "Історія кохання"
останнього, з партією Сірьожи Тігіпко під звучною назвою "Сильна
Україна", Донецьке представництво якого у свій час очолював Ігорьоша - а
також внутріпартійна дискусія з славетним представником донбаського
племені Владиславом Дрегером, тягне навіть не на повість, а на
драматичний роман.
Так вже й склалося, що практично всі вибори в
донецькому регіоні були малоальтернатівними. Сама специфіка шахтарського
краю передбачала жорстке позиціонування під одним крилом - Партії
Регіонів. Інші ж, що не ввійшли з тих чи інших причин до струнких
біло-блакитних лав, або перебиралися в київські пенати, або поповнювали
безславний маргінесс. І тут з'явився Він - Владислав Олегович Дрегер,
який став справжнім відкриттям Сезону-2010.
Никита Василишин, h.ua (Див. частину 2) 
Змазаний оргазм
Знав
би Тігіпко майбутнє - в житті б не клюнув на подібну розводку,
внаслідок якої мало того, що залишився з носом, так ще й виставив себе
на посміховисько перед донецькими пацанами. Але ж говорили, попереджали!
З першого дня. Мовляв, якщо ти, Сергію Леонідовичу, уклав вигідну угоду
з Владиславом Олеговичем, незайвим буде перерахувати свої пальці, а
потім руки і ноги. А потім, на всякий випадок, і родичів. Ех, що робить з
людьми гординя!
Хоча, по-факту, злий жарт зіграла з достойним
сином молдавського народу, саме наявність у своїх рядах синочка Раїси
Василівни. Адже не дарма ж матуся відправила своє улюблене чадо, в
добрий політичний шлях? Ні, зрозуміло, Сергій Леонідович і особисто чув,
в інтернетах читав всякі гадости щодо другого номера в донецьких
списках. При цьому, наївно вважаючи (от уже справді, іронія долі!) що
раз Владислав Олегович довгий час подвизався в якості підручного Раїси
Василівни, і забезпечував брудну роботу з її обрання по мажоритарці по
одномандатному виборчому округу № 41, в далекому 2002-му році, то, отже,
все на мазі і під контролем. У чому був, безумовно прав. Такі да, під
контролем. Тільки з іншого боку.
З початку Дрегер обіграв,
практично всуху, Ігорка. Просто й витончено. Заявивши йому, що мовляв
вся робота з документального забезпечення, на мені, а тобі залишається
найсмачніше - спілкуватися із зацікавленими особами, і стригти купони.
Ясна річ, що Ігор Богатирьов (на відміну від єдиноутробного братика)
ніколи не був розумним, а така яскрава подія його й взагалі підкосила.
Ну дійсно, що може бути цікавіше, ніж приїхати паном на зустріч до
солідної людині, розповісти йому про захоплюючі дух перспективи світлого
політичного майбутнього, а заодно і пояснити, що в країні вже все
розграбовано, під нуль. Залишилася - тільки земля. І якщо
<ім'ярек> згоден прийняти участь (через посильний внесок,
зрозуміло) під прапорами перспективного реформатора-економіста Сергія
Леонідовича Тігіпка, то, отримавши власну сільраду або депутатську
комісію в міськраді - може нарізати собі землиці стільки, скільки душа
забажає. Визнаю, що розливавшийся птицею солов'єм Ігор Ігорович був
страх яким переконливим. А що? Провінція-с, гучні імена навіть
вигадувати не треба, проста як 3 копійки схема збагачення. Омріяні
гектари (і мільйони) - ось вони. Тільки руку простягни, а заплющивши
очі, навіть помацати можна! Плати, Лопух Дуралеевіч!
І платили. А в тим часом, Владислав Олегович Дрегер був зайнятий значно більш прозаїчною, і набагато важливою роботою.
Пам'ятаєте, як в 2010 році Тимошенко із товаришами були приголомшені,
дізнавшись щодо дублікатів партійних осередків «Батьківщини», котрі не
підкоряється центральному штабу, що на Турівській? Ось-ось. А власне, що
тут складного? Для знаючої людини - може і є якісь проблеми, темні
плями. А для рейдера - це нудна повсякденна дійсність. Вони ж з цим
лягають спати і встають. Ось так и вийшло, доки Ігор Богатирьов відводив
душу і перераховував грошові знаки, Владислав Дрегер підготував усі
необхідні документи, і відповідні рішення.
І ось настав день «Д»
година «Ч» і повна «Ж». 26 жовтня, Тігіпко, який прибув до Донецька,
був поставлений перед фактом, та ще дистанційно, з інтерв'ю; Ігоря
Богатирьова навіть не спромоглися повідомити. Надалі Сергія Леонідовича
поставили перед фактом ще раз, уже в збоченій формі. Надавши йому «для
ознайомлення» затверджені списки кандидатів до місцевих рад. Сподіваюся,
не потрібно пояснювати, що кандидати на місця в центральні органи
місцевого самоврядування - обласна рада, Донецький і Маріупольський
міськради тощо, теж були переважно дрегеровскімі або околодрегеровскімі?
Зовнішній вигляд младореформатора говорив про глибокі внутрішні
переживання - хоч картину маслом пиши. Але робити було нема чого, вибору
в нього не залишалося, робити міну при гарній грі бо й то - на межі
подвигу. Точно так, зухвалий кидок з боку Дрегера ранив Раїсу Василівну,
напевне, в саме серце. Ще б пак, так мерзенно посміятися, над світлим
материнським почуттям. Плюс, виставити її в ідіотському вигляді, та ще й
на очах у всієї політичної тусовки! Причому, без варіантів на
реабілітацію, ну насправді ж, не підеш скаржитися Януковичу або Пшонці
на негідника Дрегера, який ще недавно руки цілував, а тут на тобі -
кинув, найбезпардоннішим чином!
Втім, скаржитися на рейдера
Дрегера, з її боку було б певною мірою необачно, бо сімейство
Богатирьових не з чуток знало, що це таке і з чим його їдять. Досить
пригадати ще недавні бої, за землю оборонного заводу «Точмаш», яку не
поділили Саша Богатирьов і його партнер Сергій Максимов. Дійсно, 64
гектара, практично в центрі Донецька - дуже смачний шматок. Інша справа,
що кожен хотів відкусити собі побільше, та ось проковтнути не зміг
сходу. Концесіонери, що стали водночас заклятими ворогами, влаштували
такі розбірки - небу було жарко. Раїса Василівна підключала Ющенко і
Генпрокуратуру, Сергій Максимов - СБУ в особі Наливайченко. Порушувалися
числені кримінальні справи, в інтернет вихлюпувався компромат один на
одного, словом, йшов звичайнісинький бізнес-процес.
Тоді Дрегер,
котрий був в курсі подій і тушкою й опудалом намагався влізти, але його
прагнень ніхто не зрозумів, і ділитися не захотів. Ну а тут - така
можливість. Яку він, звісно, і не упустив. Як не кляла його Рая, як не
говорила, що мовляв щастя тобі не буде - В'ячеслав Олегович був людиною
що звикла до подібного роду висловлювання переможеної сторони, а тому -
глухий і німий. Тим паче, що ставши депутатом облради, він, нічтоже
суменяшеся, миттю просочився в бюджетний комітет, і почав будувати
далекоглядні плани, врешті-решт, нові вибори на дворі, пора брати
мажоритарку, підкорювати парламент!
Втім, нагорода знайшла свого героя, та ще й кумедним способом.
Усім відомо, що в кожному БТІ є база, в якій написано, що кому і як
належить. Що підтверджується відповідними документами. Причому, БТІшніки
груддю стоять, не допускаючи навіть намірів з боку вищестоящих
начальників всіх видів та мастей, об'єднати всі бази, в одну. Дійсно,
навіщо таке нещастя? Тоді зверху буде видно все, як на долоні, а де ж
тоді допускати зловживання? Ось. Цю базу вони пестять, плекають, і,
тихесенько продають. Всяким ріелторам, рейдерам та іншим зацікавленим
особам. Причому недорого. Коштує цей файлік сущі дрібниці - від 200 до
500 доларів. Плюс мінус. Ясна річ, у Києві - дорожче, в Калуші -
дешевше. Але порядок цін приблизно такий.
Але є ще одна, значно
цінніша база. Вірніше, навіть не база, а тоненька папка. За оволодіння
якою продасть душу (чужу чи свою) будь-який чинуша, не кажучи вже про
рейдера середньої руки. Оскільки в оній папці міститься перелік
об'єктів, які не мають власника. Або оний був втрачений за давністю
років, або просто зник, по реорганізації, скороченню або розвалу старого
чи там під час утворення нової держави. Ні, це зовсім не означає, що
стоїть собі будинок о 15-ти поверхах у центрі міста, а в ньому забиті
вікна-двері і ніхто не живе, і навіть не цікавиться - чиє мовляв це,
кому належить. Все простіше. Ці приміщення часто експлуатуються, там
сидять і працюють люди, а керівник установи та інші завгоспи навіть не
мають найменшого поняття, що на це приміщення відсутні правовстановлюючі
документи, або що воно взагалі не знаходиться, ні на якому балансі.
Так от і було: після перемоги Януковича, у його вотчині почався
формений хаос. Було введено комендантську годину, ночами невстановлені
особи відловлювали нічого не підозрюючих пересічних громадян з Донецька
чи то з Єнакієво, і відправляли до Києва, на керівні посади (макіївчанам
пощастило більше, тому що їм дістався Крим).
Відповідно, на
звільнені місця були призначені ті, хто за своїми моральними і діловими
якостями не міг згодитися в Києві та інших містах нашої неосяжної
Ойкумени. Ось саме так, до Владислава Олеговича Дрегера й потрапила в
руки вищевказана папка. З переліком об'єктів, котрі були, і при цьому
були ще й нічиї. Ех, якби він знав, чим все це закінчиться. Напевно
спалив би. Або з'їв. Або подарував Юлії Тимошенко, під будь-яким
благовидним приводом. Але на жаль, людина, як відомо, тільки припускає.
Так от, волею Долі, і вийшло, що одним з таких ласих об'єктів стало
приміщення, розташоване буквально в двох кроках від
Облдержадміністрації, у великому будинку у дворі, між бульваром Шевченка
і вулицею Артема. Самий центр, вже центріше - не буває. І мало того,
700 з копійками квадратних метрів. Легко сказати?! Те, що в зазначеному
приміщенні був один лише вхід, наявність охорони та іншого
відеоспостереження - Владислава Олеговича не бентежило. В кінці-кінців,
він був молодий, повний сил і енергії, і цей горішок вважав по своїм
зубам. Зрозуміло, технічну сторону справи здійснити було зовсім не
складно, тому як за підробку документів у нас ще нікого не садили, а
коли в тебе (як у будь-якого поважаючого себе рейдера) є прикормлений
суддя - так справа взагалі в капелюсі. І залишається тільки одне -
захід.
Достеменно невідомо, чи то забув помолився Дрегер святому
Саві, або може сам преподобний лишив його своїм заступництвом (мовляв
чудеса звісно, справа гарна, а й думати треба головою, хоч іноді), але
захват цього разу пройшов не за планом, а так собі, як змазаний оргазм.
Так, хлопці зайшли, але виявилося, що за дверима ще одні двері, і схоже,
здатни витримати ядерний удар малої потужності. Хто ж знав, що так воно
обернеться? І хто ж міг припустити, що це приміщення колись, часів царя
Панька, значилося (вже не знаю, за яким документом, а може і без них)
за автотранспортним підприємством. Донецьким (!!!) Облавтотрансом (!!!).
І вже точно, ні Владислав Олегович, ні співробітники БТІ, разом з
чесними суддями, навіть припустити не могли, ХТО саме облюбував це
приміщення, перебираючись в далекому 1996-му році в крісло заступника
губернатора області.
Ну а те, що з тих самих пір, це приміщення
використовувалося за особливим призначенням, знали хіба що "мешканці",
себто співробітники такого себе конвертаційного центру. Який
обслуговував виключно одного єдиного клієнта. А коли цей самий клієнт
перебрався до Києва, на Банкову, 11, потреба в "конверті" не відпала,
він був переданий сину. Спадкоємцю. Олександру. І на цей самий
конвертаційний центр, сам того не знаючи, і зазіхнув перший номер
Сильної України в Донецькій області.
Цитата:
25 квітня
київські податківці заарештували в Донецьку 37-річного Владислава
Дрегера - крупного бізнесмена, мецената, депутата облради і лідера
донецької «Сильної України». Підприємця, фінансовий стан якого
оцінюється в $ 70 млн, підозрюють у шахрайстві на суму 33 млн гривень,
пише «Сегодня».
«В п'ятницю було порушено кримінальну справу, а в
понеділок його заарештували працівники податкової з центрального
апарату і відвезли до Києва. Все логічно. Я йому раніше особисто
говорив, що потрібно враховувати інтереси суспільства, а не тільки свої
особисті», - губернатор Анатолій Близнюк.
Податкова вважає, що
підконтрольні Дрегеру особи заволоділи у 2006 році майном одного з
колективних підприємств міста Харцизька. В результаті підприємству було
завдано збитків. За даним фактом порушено кримінальну справу за ч. 4 ст.
190 КК - «Шахрайство» (від 5 до 12 років позбавлення волі). Як нам
повідомило джерело в ДПА України, мова йде про перепродаж Зуєвського
енергомеханічного заводу (ЗЕЗ) (найбільшого в країні виробника
підйомного обладнання з власним ливарним виробництвом). Завод в 2006 р.
був реорганізований з КП в АТ, а Дрегер став його співвласником. Але
трудовий колектив ЗЕЗа нічого не отримав.
Ясна річ, Тігіпко
миттю відхрестився від свого однопартійця, заявивши що «я не думаю, що
там можуть бути якісь політичні причини. Ще не було пред'явлено жодного
обвинувачення. Очікується, що сьогодні це відбудеться... Ми дочекаємося
цього звинувачення і після цього будемо розбиратися. Якщо є якісь
зловживання, то суд буде вирішувати, винна людина чи ні. Ми стежимо за
цим уважно. ».
Складно сказати, як там він стежив, і за чим, але
свій вибір зробив, буквально недавно. Поклавши початок формування
партії нового типу, за російськіми лекалами. Не здивуюся, якщо назву
запропонують, щось на кшталт "Єдині Регіони".
Що ж стосується
Раїси Богатирьової, то вона вже обрала свій шлях - в нікуди. І тепер
кожен день рахує години, хвилини і секунди до своєї відставки. Після
чого припинить своє існування, і кане в політичне небуття.
Адже б/у, після використання за призначенням - нікому не цікаві.
 |
100 долларов.
Самая популярная, самая узнаваемая и самая любимая бумажка в мире. Именно из них будут строиться "пирамидки" в этой статье.
10 тысяч долларов.
На эту сумму можно хорошо провести отпуск где-нибудь на курорте, или
купить подержанную легковушку. Среднему жителю Земли (с одним яйцом и
одной грудью) нужно потратить один год, на то, чтобы заработать эту
сумму.
1 миллион долларов. Выглядит не так уж внушительно, да?
Большинство людей на планете не смогут заработать такую сумму за всю
свою жизнь. Может поэтому "стать миллионером" является пределом мечтаний
стандартного мещанина.
100 миллионов долларов.
Помещаются на типовую паллету, так что их удобно перевозить на тележке.
Рядом изображены пачка в 1 млн и 10 тыс. $, для сравнения.
1 миллиард долларов.
Если надумаете ограбить банк на $1 млрд, то вам однозначно понадобится грузовик.
А вот так выглядит 1 триллион долларов:
Обратите внимание, что это сложенные в два этажа паллеты, по $100
миллионов в каждой. Футбольное поле и Боинг-747-400, для сравнения:
15 триллинов долларов.
Боинг спрятался за этой кучей, а Cтатуя Cвободы обеспокоена - ведь это ещё даже не долг США, который составляет:
114.5 триллинов долларов. Вот он, справа:
Если спрыгнуть с такой высоты на любой американский небоскрёб -
гарантированно разобьёшься. А если спрыгнуть на статую свободы, то
рискуешь не попасть.
114.5 триллинов долларов - это сумма, которой Соединённым Штатам сейчас
не хватает на то, чтобы оплачивать медицину, фармацевтику, пенсионную
программу, социалку, полицию и всякие военные проекты, столь любимые
всеми президентами США. Либо правительство напечатает эти триллионы,
либо долг будут оплачивать жители США из своих карманов.
Група громадських діячів Франції закликає владу України звільнити з-під арешту колишнього прем’єр-міністра Юлію ТИМОШЕНКО, інакше вони ініціюватимуть бойкот Євро-2012.
Відповідне звернення групи громадських діячів на чолі з філософом і письменником Даніелем Сальваторе ШИФФЕР оприлюднено у французькому виданні «Marianne».
Як наголошується у зверненні, «Україною сьогодні гуляє страшний привид - привид сталінізму. Зрозуміло, ми підозрювали, що Президент країни Віктор ЯНУКОВИЧ, який завжди був відомий як відданий прихильник Володимира ПУТІНА, відчував певну ностальгію за подібним деспотизмом (це видно за нинішньою системою роботи його державного апарату). Однак те, що він здатний використовувати гірші поліцейські і судові методи, тоді як наш Європейський Союз прагне поширювати цінності свободи і терпимості по всьому світу, не може не образити кожного справжнього демократа».
Французькі громадські діячі вважають, що «в Україні відбулася пародія на правосуддя, гідна старих скоростиглих процесів в Москві за часів Вишинського, який був незрівнянним майстром політичних читань: 5 серпня київський суд прийняв беззаконне рішення про арешт прозахідного політика і одного з лідерів помаранчевої революції 2004 року Юлії ТИМОШЕНКО».
На їхнє переконання, «підстава для цього затримання звучить щонайменше парадоксально, або навіть просто безглуздо: перевищення повноважень!» «Таке формулювання викликало б лише сміх, особливо дивлячись на поведінку "апаратників" нової української "номенклатури", якби її юридичні наслідки не були такими трагічними в людському плані», - зазначають автори звернення і закликають «уряд України негайно і беззастережно звільнити Ю.ТИМОШЕНКО в ім`я прав людини і дотримання свободи слова і думки».
Французькі громадські діячі попереджають, що якщо Ю.ТИМОШЕНКО не буде звільнено, вони висунуть інший аргумент, «який представляє куди більшу небезпеку для іміджу і економіки України: йдеться про заклик до бойкоту майбутнього Чемпіонату Європи з футболу, який повинен відбутися в Польщі і в Україні з 8 червня по 1 липня 2012 року».
«Саме цей аргумент наші політики за підтримки ФІФА повинні використовувати проти української влади, щоб домогтися від них швидкого звільнення Ю.ТИМОШЕНКО», - наголошується у зверненні, яке підписали: Даніель Сальваторе ШИФФЕР (Daniel Salvatore Schiffer), філософ, письменник, професор Вищої школи Королівської академії мистецтв Льєжа і професор "Бельгійського коледжу" під егідою Королівської академії наук, літератури та образотворчих мистецтв Бельгії і Коллеж де Франс; Люк ФЕРРІ (Luc Ferry), філософ; Олександр ЖАРДЕН (Alexandre Jardin), письменник; Анні СЮЖЬЄ (Annie Sugier), вчений, автор низки робіт з питань боротьби за права жінок; Мішель ВІВЬОРКА (Michel Wieviorka), соціолог і викладач паризької Вищої школи соціальних наук.
Наместник
Киево-Печерской Лавры (УПЦ МП) Павел поднял скандал в связи с «действиями» журналиста телеканала «1+1» Михаила Ткача в его отношении. Он написал гневное открытое обращение к генеральному директору студии «1+1» Александру Ткаченко по поводу «некорректного поведения журналиста».
Гнев церковника вызвали неудобные вопросы Михаила Ткача относительно имущества отца Павла и его свиты. Руководители церкви уж очень любят ездить на машинах за миллион гривен и звонить по мобильных телефонах за пятьдесят тысяч. Но для прихожан они ведь скромные и бескорыстные служители Бога. Немудрено, что наместник Киево-Печерской Лавры (УПЦ МП) Павелвозмутился настойчивыми вопросами журналиста телеканала «1+1» о «машинах и телефонах» священников.
«Журналист Вашего телеканала, выполняя свои служебные обязанности,ведет разговор на темы, которые, по его словам, интересуют телезрителей: всевозможные сплетни, которые не соответствуют действительности, и «любимые» темы журналистов о машинах и телефонах священноначалия», – идет речь в обращении к гендиректору «плюсов» Александру Ткаченко.
«Я хотел бы спросить Вас, уважаемый господин Александр, на какой машине ездите вы, в каких помещениях живете и работаете, какой техникой в работе пользуются работники Вашего телеканала?», – спрашивает Павел.
Тут же «святой» отец обвинил телеканал «1+1» в клевете на церковь, заказных сюжетах, за которые журналисты «очевидно, получают немалые деньги».
Наместник Лавры акцентировал внимание, что студия «1+1» неоднократновысмеивала представителей духовенства и пыталась это сделать и сейчас.
«Прибыв на территорию Лавры, съемочная группа самовольно снималавидеокамерой и скрытой камерой видеоматериалы, не обращая внимания на замечания со стороны уполномоченных лиц, опуская камеру вниз и продолжая записывать», – идет речь в обращении.
Любопытно, что владыка Павел сам пригласил съемочную группу на территорию Лавры. Но после «неудобных» вопросов журналиста он вдруг пишет, что «съемочная группа телеканала «1+1» нарушила правила монастыря и мое гражданское право на конфиденциальность». «Журналист Михаил Ткач в общении со мной вел себя неадекватно, фамильярно и пренебрежительно», – отметил наместник Лавры.
По словам Павла, если студия «1+1» не даст ответа на обращение, то наместник Лавры будет подавать в суд.Генеральный директор «1+1» Александр Ткаченко ответил «уважаемому» Митрополиту Вышгородскому и Чернобыльскому Павлу.
«Я ознакомился с обстоятельствами, которые содержатся в Вашемобращении… Считаю неправомерным вмешательство Церкви в редакционную политику средства массовой информации, но уважая чувства верующих, и учитывая, что сюжет может быть воспринят неоднозначно, мы не ставим в эфир разговор Владыки Павла с журналистом Михаилом Ткачом. В то же время считаю поведение журналиста Михаила Ткача профессиональным и корректным», – идет речь в ответе.
«Поддерживая принципы непредвзятости и пользуясь своим правом насвободу слова, мы публикуем видео общения в Интернете, чтобы каждый имел возможность оценить адекватность поведения журналистов телеканала «1+1»», – добавляет он.
http://www.rupor.infoСуб'єкт у сфері онлайн-медіа
Назва онлайн-медіа – «i.ua»
Адреса: 04050, місто Київ, вул. Мельникова, буд. 12
E-mail: [email protected]
Телефон: 044-205-43-00
Ідентифікатор медіа – R40-06580
Матеріали сайту i.ua призначені для осіб старше 21 року (21+). Участь в азартних іграх може викликати ігрову залежність. Дотримуйтесь правил (принципів) відповідальної гри. При виявленні перших ознак залежності негайно зверніться до спеціаліста. Пам'ятайте, що участь в азартних іграх не може бути джерелом доходів або альтернативою роботі. Інформаційний ресурс i.ua не проводить ігри на реальні та/або віртуальні гроші, також сайт не приймає ні в якій формі оплату ставок та інших платежів, які пов’язані/можуть бути пов’язані з азартними іграми, букмекерами чи тоталізаторами. Будь-які матеріали на інформаційному ресурсі i.ua публікуються виключно в інформаційних цілях.
