Ми здобули! Нарешті, після стількох років занепаду і розчарувань Україна довела, що......Китай - не єдина держава, в якій в буквальному сенсі слова схиблені на крадіжці ідей Стіва Джобса. Хоча це менш прибуткова справа, ніж підроблення iPhone, але факт: один з найбільш банальних персонажів українського політикуму, а саме секретар Ради національної безпеки і оборони України Раїса Богатирьова (більш відома як "Міс Тюнінг"), вкрала Стенфордську промову одного із найвідоміших піратів Силіконової долини! Відомо - "якщо красти - так мільйон", але що саме вона вкрала? Лубочний матеріал про характер і долю? Тю. Якщо вже збираєшся красти, то бери щось гучне та яскраве, наприклад, висловлювання Джона Кеннеді або палкого оратора Фіделя Кастро.. Тим паче, що дідугану днями виповнилося ажно 85 років, хто там згадає, яким саме напалмом він смалив в 1959 році, в буремні часи боротьби з світовим імперіалізмом?

Врешті, решт - "яка держава такий й теракт", тому не дивно, до яких мишей, вибачаюсь, змогли доебатися, скромний лікар-гінеколог (і компанія численних родичів), що отаборилися в затишних кабінетах по вулиці Командарма Каменєва. За роки незалежності РНБОУ пройшов дивовижну трансформацію: від органу національної безпеки, к "тіньовому уряду" помаранчевих часів до Ради Національної Непотрібності. Продуктивності від якої стільки ж, як від "Головного управління вільного часу", блискуче висвітленим генієм Леоніда Філатова в безсмертному фільмі "Забута мелодія для флейти". А пісню-епіграф "..мы не пашем, не сеем, не строим" без перебільшення можна вважати фактичним гаслом клоунській "Ради" відставної кози барабанщиків та інших протухлих політичних невдах. Сама ж Міс Тюнінг обережно і непомітно зникла як з телеекранів, так і з коридорів на вулиці Банковій, і тому, безумовно, є причина. За часів Віктора Ющенка вона була одним з ключових діячів його команди. Всенароднообранний президент Ющенко (про якого злостивці базікали, що він тільки дітей робити вміє) мудро розсудив, що жіночі ревнощі - найкращий стимулятор для придушення Кабміну нахабної "жучки" Тимошенко - Нехай Юля спасибі скаже, що призначили не Богословську. А нацбезпека ... а при чому тут взагалі нацбезпека? Кого вона взагалі цікавить? Тому, попервах енергія з Раїси просто ключем била, і плоди її діяльність давала ого-го. По любому мало-мальському приводу скликався Радбез, рішення якого Ющенко тут же вводив в дію своїм указом (чого лише вартий славнозвісний наказ РНБО уряду підписати договір з Vanco Prykerchenska). Проте з часом Україну захопили інші проблеми (криза та боротьба за владу), а Кабмін Тимошенко пристосувався тупо плювати на рішення РНБО. А сама Тимошенко - забивати і на засідання Ради, відправляючи на них то якихось дрібних представників, то і взагалі нікого. Стривожило це Ющенко? Та він, схоже, цього й не помітив. Віктор Андрійович звикся з тим, що реального важеля влади Радбез із тіткою гінекологінею на чолі нічого собою себе не представляє. Так, забезпечуе тишком-нишком таку-сяку комунікацію помаранчевого президента України з президентом помаранчевого "Шахтаря" - і те хліб. Не соромиться критикувати Януковича, та же й у вельми образливій формі (що за донецькими поняттями було взагалі неможливим) - чудово. Тому й не дивно, що після обрання Віктора Януковича президентом - Богатирьова миттево втратила будь-який вплив на ухвалення бодай якихось рішень у державі. За словами джерел, Янукович не проводить зустрічі з Богатирьовою тет-а-тет. Максимум - спілкування з Гарантом обмежується для неї проводами і зустрічами у аеропорту "Бориспіль". При тому - з тим же Медведьком, першим заступником секретаря Ради нацбезпеки, Янукович проводить особисті аудієнції. Власне, за зраду і числені подлянки Рая повинна давно була бути загнана за сині хмари. Збереження ж за Богатирьовою посади - справа всесильного Сергія Льовочкіна, оскільки він оберігає це крісло від зазіхань більш амбіційних діячів з команди Януковича, котрі могли би створити конкуренцію главі Адміністрації (в якій Янукович працює президентом). У зв'язку з цим, якщо раніше РНБОУ самостійно готував проекти рішень, то тепер готові тексти їм надсилають згори. Як то кажуть, "для запобігання". Власне кажучи, ну що ще треба старіючій жінці? Гроші є, сини - забезпечені, на багато років вперед. Будиночок є, челядь - тим більше. Працюють, стараються. А те, що люди, які обслуговують Богатирьову чи то допомагають їй у приватному житті, стали державними службовцями (з усіма наслідками які звідки витікають - зарплата з бюджету, стаж, статус, пенсія держслужбовця) - то таке. Відомо щонайменше про п'ятьох помічників секретаря РНБОУ, які утримуються за кошти платників податків, але виконують функції, що не мають стосунку ні до безпеки, ні до оборони, ні взагалі до державної служби. За ці роки згадані співробітники фактично не приступали до роботи в апараті Радбезу, не мають там робочого місця чи телефону. Хоча це не заважає їм отримувати зарплату та в майбутньому претендувати на гідну пенсію (на відміну від шахтарів чи вчителів, не кажучи за лікарів і їх вбоге існування). Наприклад, Людмила Харів - помічник секретаря РНБОУ. Зрозуміти, з яких питань Харів є помічником Богатирьової, доволі складно. За освітою біолог, Харів була ведучою погоди на телебаченні, випусковим редактором новин, вела програми "Красивая квартира с Людмилой Харив" і "Личный взгляд" про любовне та особисте життя селебретіз. Головне покликання Харів при Богатирьовій - це поради з питань шопінгу. Тому, за багато місяців "важкої праці", Харів навіть не отримала допуск до державної таємниці! Ще одна "помічниця" - Людмила Коваль. Її було зараховано на роботу в апарат Радбезу 11 січня 2008, де вона працює весь цей час. Людмила Коваль - це найбільш довірена особа Богатирьової, до функцій якої входить доставляти обіди секретареві Радбезу, організовувати прибирання у квартирі та приватному офісі-будуарі Богатирьової на вулиці Шовковичній. Незрозуміло лише, при чому тут державна служба. Для виконання функцій із забезпечення Богатирьової за Коваль закріплено автомобіль з гаража апарату Ради нацбезпеки "Фольксваген Пассат", яким управляють також водії, що отримують зарплату з бюджету. Ще одна "помічниця" секретаря РНБОУ на бюджетному утриманні - Ганна Пухляк. Вона - домогосподиня Богатирьової. Пухляк була зарахована на роботу до Ради нацбезпеки 11 січня 2008 року. Чи варто й говорити, що співробітники апарату Радбезу і в очі її не бачили. Також Богатирьова влаштувала до апарату Ради нацбезпеки свою невістку, дружину сина Ігоря Богатирьова - Ірину Бондаренко. Бондаренко, 1977 року народження, отримала посаду помічника першого заступника секретаря Радбезу Степана Гавриша з 1 лютого 2008 року, але жодних функціональних обов'язків на цій посаді не виконувала. А з 22 березня 2010 невістка Богатирьової пішла в декретну відпустку. Що вже говорити - Раїса Богатирьова вельми непогано влаштувалася як для посадової особи держави, де вже двадцять років розповідають про економічну кризу та підвищують пенсійний вік жінкам, пояснюючи це хронічним безгрошів'ям... Хоча, такий епітет як безгрошів'я навряд чи відомий тьоті Раї. У всякому разі, суму, яку озвучувала вона, з усіх сил намагаючись впхнути свій тухес в тепле крісло глави Міністерства Охорони здоров'я, точно вистачило б на вирішення проблемних питань у галузі охорони здоров'я, в окремій області. Ще й залишилося б. Суть питання була простим і невигадливим. Справа в тому, що Раїса Василівна є акціонером харківського підприємства «Біолік», найбільшого виробника імунобіологічних препаратів в країні. Належить «Біолік» синові Богатирьової - Олександру Богатирьову. Держава закуповує чимало вакцин за кордоном, у всесвітньо відомих виробників, а «Біолік» претендує на те, щоб відтягнути на себе частину цих закупівель. Враховуючи, що ринок ліків в Україні становить приблизно 2,7 млрд доларів щорічно (з яких 70% - це імпорт, 30% - вітчизняні виробники), 810 мільйонів американських доларів, та ще й щорічно - дасть вельми непогану фінансову свободу. Вистачить і на числені сумочки, на годинники з діамантами, і на чудеса пластичної хірургії. Але це можливо лише в тому випадку, якщо ні з ким не ділитися. Для цього знадобиться лише трохи нахабства і фантазії. І - вуаля! Яблука від яблуні 9 червня 2010 року член Наглядової ради Юрій Ірклієнко та голова Ревізійної комісії ЗАТ "Біолік" Галина Тимошко намагалися зайти на підприємство, для виконання своїх посадових обов’язків, але охорона зачинила двері прохідної й категорично відмовилася пускати на територію будь-кого (на робочі місця не могли пройти й рядові працівники підприємства). Свідками цього інциденту стали журналісти різних видань, які супроводжували представників Наглядової ради. Очевидно присутність представників преси, які фіксували протизаконні дії, змусили охорону звернутися до керівництва. На прохідну вийшов працівник, що назвався юрисконсультом Коваленком. Пан Коваленко заявив, що впускати на підприємство представника Наглядової ради не може, бо "не знає, хто це такий". Коли Юрій Ірклієнко у присутності журналістів телефоном звернувся по коментар до (назначеного у тому разі і за його участі) голови правління "Біолік" Валерія Карамаврова, той обізвав усіх присутніх рейдерами і відключив телефон. Того ж 9 червня "Біолік" чекав ще один безглуздий сюрприз. У Господарському суді Харківської області було розглянуто позов одного з акціонерів "Біолік" (власника 12 акцій) пана Товстогана щодо визнання недійсними деяких рішень чинної Наглядової ради. А розглядаючий позов суддя Прохоров несподівано прийняв рішення про проведення слухання у закритому режимі. Журналісти намагалися дізнатися від судді, чому було прийнято таке рішення. Суддя, який буквально за дві години запевнив журналістів у відкритості процесу, зухвало відповів: "Не допустили, бо я взяв і прийняв таку ухвалу". Зрозуміло, цим подіям передували дії, які відповідно до законодавства практично всіх країн, за винятком хіба що Україні або там Сомалі, будуть вважатися кримінальними: - за допомогою приватного нотаріуса Ємець К.Є., невстановлені (!!!) злочинці підробляють доручення на здійснення дій (хоча достеменно відомо, що на момент видачі довіреності той, хто нібито її видавав, не перебував на території України); - підписується договір на поставку якихось міфічних технологій та ноу-хау, на суму 9 мільйонів доларів, створюючи тим самим штучний борг; - користуючись підробленою довіреністю (тією самою, яку зареєстрував вищевказаний нотаріус Ємець), підписується договір застави корпоративних прав у забезпечення договору; - борг відразу ж визнається. І, через деякий час власником підприємств стає компанія Parleno Investments Limited (Кіпр). Годі й казати, що власником і представником даної компанії за дорученням стає ... - такий собі Богатирьов Олександр Ігорович! Який, виявляється і був власником тих самих придбаних офшорних ноу-хау, ну, і за сумісництвом (і абсолютно за випадковим збігом) сином Раїси Богатирьової. Природно, що Саша - людина не жадібна, тому, відразу продав 90% черговому офшору, залишивши собі офіційні 10%. Знаючі люди відразу б заперечили, мовляв брехня все це, де Богатирьов, і де ті ноу-хау! Ноу-хау якраз і відрізняються від банальних схем, що там думати треба. Хоч іноді. А не перти на обум Лазаря Кагановича. Виставляючи на посміховисько і себе, і маму. Як це було, наприклад, з "Лісовим містечком". Невідомо, чи то насправді Генрі Кіссінджер винайшов пресловуту човникову дипломатію, за допомогою якої можна одружити суворого сибірського дядька з дочкою Рокфеллера. І те, хіба що в анекдоті. Тому що, спрацювати це може лише в випадку крайньої розумової неповноцінності сторін. Що, як би мовити, досить малоймовірно. Ну а Київраду, в якій крутився як міг, герой нашої оповіді, населяли зовсім не довірливі простаки. І очолювавший "молоду команду" Льончіг (нині скуповуючий великі партії гречки в супермаркетах Тель-Авіва для улюблених вже ізраїльських бабусь), укупі з Олесем Довгим та В'ячеславом Супруненко - в категорію людей, яким можна Мівіни навісити на вуха - навіть приблизно не входили. Тому, конгеніальна ініціатива кандидата економічних наук, магістра міжнародного бізнесу, депутата V скликання про виділення 240 га (!!!) якомусь там ТОВ «Лісове містечко» у Конча-Заспі (!!!) - була прокатана з тріском.. Запевняють, що маму тоді ледве було удар не схопив. Коли їй почав задавати питання сам Віктор Андрійович, котрому зробив пред'яву особисто Льоня, ошелешений таким нахабством, оскільки, відповідно до недавньої домовленості він повністю розрахувався з Головним Бджоляром усіх часів і народів. І тут на тобі - 240 га. Та ще й безкоштовно?! Втім, Тьотя Рая занадто потрібна була в той момент і в той час, щоб ображатися на неї через синочка, який намагався проявити таку собі ініціативу, та ще й за чужий рахунок. А тому Отець Нації махнув рукою, і відвів від Раї і її чада громи і блискавки, у вигляді Олександра Медведька, на якого прийшов пакет документів, за підписами народних депутатів, про корупційні витівки з приводу Біоліка, і не тільки. Прокурорській перевірці, згідно чинного законодавства, підлягало вивчення фактів і обставин ліквідації комунального підприємства "Санаторій Гірська Тиса". Оскільки 7 березня 2007 унікальну здравницю Закарпаття було передано приватній структурі. Основним лікувальним фактором цієї здравниці є унікальна мінеральна вода "Буркут". Миш'яковиста, хлоридно-гідрокарбонатно-натрієва мінеральна вода, типу "Ля-Бурбуль", що має аналог лише на одному курорті у Франції. Поряд з мінеральними ваннами санаторій мав для оздоровлення відпочиваючих лікарню, фізіотерапевтичне відділення, кабінети ЛФК і масажу, оснащений усіма необхідними діагностичними лабораторіями. У радянські часи, для відновлення здоров'я після польотів, усіх космонавтів привозили в "Гірську Тису". Інфраструктура всенародного санаторію включала в себе: кілька багатоповерхових спальних корпусів на 250 місць, адміністративний будинок, водолікарню, ресторан, сауну, пункт прокату гірськолижного спорядження, автостоянку і т.д. І все це багатство було віддано за Раечкіни красиві очі. Ну й на додачу за 3 мільйони гривень, які були сплачені на рахунки обласного управління комунального майна. Цитуючи мовою і орфографією оригіналу: «Да и особо ничего не накопила. Но бедной себя не считаю. Думаю, что главный долг нашей коалиции – бросить вызов бедности украинцев. И я над этим работаю. От политики у меня только политические дивиденды. Есть дача. Мы давно в семье мечтали, что у нас будет свой уютный уголок, где мы сможем вместе собраться и отдыхать на природе, а вечером – у камина с горящими вишнёвыми и осиновыми дровами» боротися з бідністю українців Раїса Василівна почала саме з себе. Так само як і затишний куточок, вийшов - просто чудо. Приємний довісок до тих двох гектарів в Конча-Заспі, які були передані у безоплатне користування в листопаді 2004 року, і від яких вона публічно (й безрезультатно, станом на сей день) обіцяла відмовитися. В будь-якій цивілізованій державі, не кажучи вже за Європу, з такого приводу трапилась б найжорстокіша політична криза. Жодному тамтешньому виборцеві таке не наснилося й у кошмарному сні. Будь-яких причетних до корупційного питання преса втопила б у вигрібній ямі неосяжних розмірів. Ще б пак! У неляканих "диких" краях, куди так відчайдушно прагне Ненька, держслужбовців, що утримуються на гроші платників податків зі скандалом звільняють за безкоштовний переліт у літаку на запрошення фірми, небезпідставно вважаючи це формою комерційної винагороди. Тому шкурнякових "земельних питань" ні в Парижі, ні в Брюсселі не виникає вже років сорок, а у наших східноєвропейських сусідів - років десять. Україна, звичайно, не зовсім Європа, але все-таки поки що й не зовсім Центральна Азія. Так що діючі особи мають шанс просвітитися на предмет того, що таке етика чиновника й чим вона, теоретично, дивно відрізняється від того, як вони зазвичай звикли діяти. Втім, з світосприйняттям і розумінням громадянських прав, так як бачить їх мадам Богатирьова - нам вже пізно інтегруватися в Європу, бо Середні Століття давно минули. Найбільш, мабуть, красномовним підтвердженням цього є торішнє откровення Раїси на рахунок "просочування" у владу дітей, рідних і близьких діючих політиків. За її словами, українське суспільство пишається закордонними політичними династіями (!!!), але критично ставиться до формування таких у вітчизняному політикумі: "Политические династии - это не плохо. Я вам всем желаю самим основать свои политические династии. У вас есть таковая возможность сегодня в Украине" - кінець цитати. Зазвичай, можна було б залишити цей вислів на розтерзання бурхливої фантазії читача, але все ж цікаво, що мала на увазі Раїса Василівна? Чи не те, що у деяких політиків є незаміжні дочки і неодружені сини?! Адже, відверто кажучи, інші шляхи у простолюдина долучитися до якої-небудь "політичної династії", не кажучи вже про створення власної, сьогодні в Україну виглядають на кшталт розвиненого сюрреалізму. Бо уявити собі токаря чи тесляра, або доярку, що створює політичну партію, чи там одержує омріяний мандат - за межею добра і зла. На відміну від дітей можновладців, активно беруть участь у всяких політичних проектах, як відомих так і сумнівних. Як це було, наприклад, з другим спадкоємцем Раїси Василівни, - Ігорем Богатирьовим. "Історія кохання" останнього, з партією Сірьожи Тігіпко під звучною назвою "Сильна Україна", Донецьке представництво якого у свій час очолював Ігорьоша - а також внутріпартійна дискусія з славетним представником донбаського племені Владиславом Дрегером, тягне навіть не на повість, а на драматичний роман. Так вже й склалося, що практично всі вибори в донецькому регіоні були малоальтернатівними. Сама специфіка шахтарського краю передбачала жорстке позиціонування під одним крилом - Партії Регіонів. Інші ж, що не ввійшли з тих чи інших причин до струнких біло-блакитних лав, або перебиралися в київські пенати, або поповнювали безславний маргінесс. І тут з'явився Він - Владислав Олегович Дрегер, який став справжнім відкриттям Сезону-2010. Никита Василишин, h.ua    (Див. частину 2)

Рибак рибака бачить здалека Слід зазначити, що Дрегер, ще до того як засвітився на виборах від партії Тігіпка, мав репутацію вельми нечистоплотної людини. Що, самі розумієте, дуже показово, навіть по донецьким міркам. У юнацькому віці, скоріш за все надихнувшись ідеєю роману "Хрещений Батько", а саме: "адвокат з його папкою може поцупити в сто разів більше, ніж людина з пістолетом", прийняв це як керівництво до дій, та вступив на службу к місцевому дону Корлеоне, сиріч до лав Олександра Миколайовича Рибака, лідера злочинного угрупування «17-та дільниця». Рибак охоче взяв юного, перспективного юриста, під своє крило, довіривши йому вести документи з корпоративних прав, і курирувати купівлю цінних паперів. Себто, вести юридичний супровід відбирання бізнесу, і відмивання не зовсім "білих" грошей. І Дрегер не підкачав. З його допомогою ОЗУ Рибака стало власником ВАТ "АІЗ-Енергія" - найбільшого в Україні виробника ізоляторів і лінійної арматури для ліній електропередач, що об'єднує три заводи: завод фарфорових виробів, арматурно-ізоляторний завод і завод високовольтної інженерної арматури. По факту ж, в руках Рибака через підконтрольних йому осіб був зосереджений основний пакет акцій. Відповідно, братки з «17 дільниці» були силовим крилом, а юридичне прикриття "чорних" справ здійснював Дрегер через ЗАТ "Укрліга" і ТОВ "Донбас-Ліга" (директором і засновником яких був особисто Рибак). Сама ж ОЗУ «17-та дільниця» була родом з міста-героя Краматорська, де в далекому 1993 році її заснували Білецький та Шпортюк. Згодом угрупованням керували Яковенко (кличка Єгор, убитий в 1996 році) та Єрмаков (Єрмак, убитий в 1998 році). Вони ж привели в «17-у дільницю» колишнього працівника міліції Яворівського і комерсанта Олександра Рибака. Тоді-то і була створена асоціація "Укрліга", а Рибак і Яворівський за короткий час обертали мільйонами доларів. Після вбивства в 1998 році Єрмакова, Рибак і Яворівський пішли у "вільне плавання", і перевели штаб-квартиру банди в офісне приміщення асоціації "Укрліга", розташоване в центрі Слов'янська. А в 1999 році журналіст Ігор Александров отримав на руки аудіозапис щодо причетністі Рибака та Яворівського до вбивства Єрмакова. Крім записи, Александрову вдалося роздобути ксерокопію з журналу служби охорони "Укрліги", яка містила позначки про відвідування офісу Юрієм Ударцовим (прокурор м. Слов'янська, нині - заступник Генерального Прокурора України) та Артемом Пшонкою (помічник прокурора м. Краматорська, нині нардеп від Партії Регіонів), які приїхали привітати Олександра Рибака з днем народження. А ще - фотографію з дня народження, на якій в обнімку з Рибаком був відображений Пшонка-молодший (аналогічне фото тодішнього мера Краматорська Анатолія Близнюка, котрий нині займає високу посаду віце-прем'єр міністра України, разом з іменнініком Олександром Рибаком - на той момент було нікому не цікавим). Ці матеріали, а також злочинні схеми "Укрліги" планував оприлюднити в прямому ефірі слов'янській ТРК "ТОР" тележурналіст Ігор Александров. Наслідки цих намірів всім відомі - 7 липня 2001 Ігор Александров помер у лікарні, не приходячи до свідомості після жорстокого побиття бейсбольними битами - чотирма днями раніше. У зв'язку з розслідуванням "справи Александрова", Рибак і Яворівський втекли. А в 2006 році Олександр Рибак рішенням суду був визнаний замовником вбивства Александрова і засуджений на 15 років з конфіскацією майна. Дрегер, аби не спокушати долю, не став чекати, і втік набагато раніше. Та й часу даром не втрачав. Гроші (на які вже не міг претендувати Олександр Рибак) у нього були присутні, досвід - теж. Справа - за малим. У 2003 році Дрегером, шляхом підробки підписів акціонерів було захоплене ВАТ "Донецьке обласне підприємство автобусних станцій". Схема "підкорення" ДОПАС була така. Після приватизації 1997 акції підприємства були розподілені між трудовим колективом. Надалі, в 2003-м, нібито акціонери - Коновалова В.Л., Соловей Л.А., Арестова Н.Л., Литвиненко В.Ю. і Бородінова Л.В. продали свої частки. Причому, самі акціонери ні сном, ні духом не знали про здійснену операцію. Як заявили вони у своєму зверненні до Генпрокуратури, цінні папери були викрадені "шляхом підробки підписів на договорах доручення на реалізацію акцій, а також передавальних розпорядженнях". Надалі, викрадені акції були "продані" через ряд інвестиційних фондів і юркомпаній, причому декілька разів. Згодом, шляхом підробки документів, і угод з наступними перепродажами, бул захоплений КП "Зуєвський енергомеханічний завод". Увесь цей час трудовий колектив писав скарги, заяви. З нульовим ефектом. Ні, спочатку міліція навіть порушувала кримінальні справи. Які, через деякий час спускалися на гальмах, і в результаті - припинялися. За відсутністю події злочину. Цікаво інше: всі кримінальні справи "по Дрегеру" розслідувала одна людина - слідчий Коваль Ганна Володимирівна. Яка, по завершенню розслідування "з потрібним результатом", звільнилася з органів МВС і зайняла пост начальника Департаменту фінансово-економічної безпеки корпорації Дрегера. А з тієї пори, як Владислав Олегович в черговий раз прийняв рішення йти у владу (минулий раз балотувався від Наталії Вітренко), Анна Коваль стала заступником голови Донецької міської організації "Сильної Україна", і балотувалася до Донецької міської ради за № 3 в "списках Дрегера ". Тут-то і зійшлися шляхи-доріжки Ігоря Богатирьова і В'ячеслава Дрегера. На такому-собі перехресті імені Сергія Тігіпка, іменованого політичною партією Сильна Україна. Втім, по-порядку. Загальновідомо, що українських політиків можна умовно розділити на дві категорії. До перших належать ті, які вважають своїх співгромадян недоумками, але ніколи в цьому публічно не зізнаються. До других - ті, хто тримають всіх нас за круглих ідіотів і не упускають можливості це засвідчити при першій же нагоді. До таких, безумовно, слід віднести комсомольця-реформатора Сергія Тігіпка, який на минулих виборах кинув в маси беспесди геніальну ідею, іменовану малозрозумілим терміном "праймеріз". Історія не зберегла імені героя-політтехнолога, який так підступно підкузьмив Сергія Леонідовича тим самим "праймеріз", як основною частиною виборчої компанії. Яка, по-суті, зганьбила його не менше, ніж горезвісний Податковий кодекс чи той самий В'ячеслав Дрегер. Як гадюка, підігріта на грудях найгнучкішого тепер вже регіонала. Характерно, що про жителів Донбасу у пана Тігіпка склалося ще гірше представлення, ніж зазвичай середньостатистичний політик думає про лохократ та його сприйнятті дійсності. Очевидно, багаторічне перебування Сергія Леонідовича на посилках у "донецьких" переконало його, що тамтешній "піпл" із задоволенням "схаває" все. Оскільки бігборди, що одномоментно прикрасили магістралі Донецька, сказали електорату про "Сильну Україну" набагато більше, ніж телеролики і тонни рекламної макулатури стосовно пана Тігіпка. Тому що навіть на тлі інших "сильних" лідерів і особистостей, котрими так славиться донецька земля, ці особи вже точно не загубилися. Дрегер, за дуже стислий термін перебування в стольному граді Донецьку, проявив себе настільки жваво, що примудрився посваритися як з господарями становища - батьками міста, так і настроїти проти себе робочо-селянське населення, укупі з інтелігенцією. Оскільки, для початку він підм'яв під себе (за допомогою раніше захопленого Донецькавтотрансу) весь ринок пасажирських перевезень і встановив грабіжницькі проценти для маршрутників на автовокзалах, з щоденними поборами на автостанціях. Ну а що таке для бабусі або інженера підвищення проїзду навіть на 25 копійок - і говорити не доводиться, начебто і дрібниця, але приносить копійчину ту ще. А на соціальну напруженість, що підвищується з дня на день - Дрегер ложив з пробором, як і на приписи обласної прокуратури. Справа дійшла до маразму, тобто до наради в Облдержадміністрації, яку почали пікетувати обурені таксисти (найбільш активна частина населення). В внаслідок чого розкрилося дивне - рішення з розподілу маршрутів приймалися більшістю конкурсного комітету, який голосував за згодою або за вказівкою представників "Донецькавтотрансу". А в конкурсному комітеті було 2 особи, Сазонов - директор ДОПАС (власник - Дрегер) і Максимов - директор Донецкавтосервіса, себто робочого органу, засновником якого є Дрегер. Уявіть собі, як "зраділи" ті самі перевізники, коли одного ранку роздивилися бігборди "Сильної України", з яких строго і переконливо зиркали представники прогресивної партії Тігіпка - Дрегер з Сазоновим, та їх фінансовий директор мадам Касьянова, яка мала безпосереднє відношення до збирання тих самих поборів! Також, Дрегер мав неабияку "популярність" у донеччан, на своє нещастя мавших відношення до житлової афери, тобто будівництва по вулиці Батіщева, 4-б. Суть питання було простим і невигадливим: спочатку квартири були продані першому набору пайовиків-лохів і потрапили в заставу банку, якій кредитував об'єкт. Зазнавши нестачу коштів, забудовник не розгубився і під заставу тих же квартир оформив кредит уже в іншому банку. А потім, ті ж самі квартири були продані повторно, вже іншим власникам. Як маскування угод по подвійній продажі і потрійній застави використовувалися нехитрі прийоми на кшталт перенумерації квартир будинку або оформлення квартир в одній угоді за поштовою адресою (вул. Батищева, 4-б), а в іншій - за будівельним адресою (мікрорайон Шахтарський, 4а), який використовується до закінчення будівництва будинку як адреса будівельної ділянки. У підсумку, будівництво закінчилося нічим, зважаючи "з причин, пов’язаних із финансовою кризою в країні". Отже, станом на середину 2009 р. активи забудовника становили недобудований дім, пасиви - подвійні зобов'язання перед покупцями квартир та банківський кредит під їх же заставу. Здавалося б, кідаловскій потенціал даного об'єкту був повністю вичерпаний і попереду дольщіков чекали сумні судові процеси, ну й традиційні обіцянки влади "розібратися і покарати". Однак, у цей момент на сцені, як рояль в кущах, з'явився найуспішніший донецький підприємець, ідейний соратник реформатора Тігіпка, член партії Сильна Україна, Дрегер Владислав Олегович. Отже, в будинку по вул. Батищева, розташованому в одному з центральних районів Донецька, Владислав Олегович, побачив ласий шматок власності. А як заволодіти майном компанії, обтяженої боргами кільком банкам і приватним інвесторам, не перекладаючи на себе цих самих боргів? Відповідь очевидна: необхідно стати її головним кредитором. І бажано - нічого не надаючи в кредит. Тому, в грудні 2009 р. керівництво збанкрутілого забудовника вирішило поправити фінансове становище компанії вельми специфічним чином. А саме - покупкою векселів загальною вартістю майже 30 млн грн. Як саме ця операція могла допомогти компанії в умовах загальної кризи ліквідності, чим забудовник збирався оплачувати куплені векселі, яка вірогідність погашення даних "цінних паперів" і в чому тут, власне, гешефт - питання риторичні. Тобто, єдиним наслідком угоди стало кардинальне змінення складу кредиторів будівельної компанії, серед яких з'явилися такі собі ТОВ "Транспортний союз Донбасу" (підстава - договір купівлі-продажу двох векселів на суму 12 млн грн. кожний) і публічне акціонерне товариство "Красноармійський машинобудівний завод" (підстава - договір купівлі-продажу векселя на суму 6 млн грн). Заборгованість та правомірність претензій нових кредиторів була відразу ж підтверджена рішенням Господарського суду Донецької області. За абсолютно випадковим збігом, обидва новоявлених кредитора мали безпосереднє відношення до Дрегера. Його причетність до ЗАТ "Транспортний союз Донбасу" легко підтверджується хоча б статутом цього підприємства а дружність машинобудівному гігантові стала явною навіть для необізнаних після того, як 29 березня 2010 Владислав Олегович був обраний головою наглядової ради КМЗ. Ще один, також абсолютно випадковий збіг полягав в тому, що сума новоутворених боргів забудовника перед цими підприємствами склала трохи більше ніж половину його загальної заборгованості, і, отже, забезпечила панові Дрегеру більшість голосів у зборах кредиторів, себто, фактичну можливість розпоряджатися майном будівельників на свій розсуд. Молодець Сергій Леонідович, влаштував усім праймеріз - праймеріз. Вибрав для народу, найдостойнішого з достойних. Навіть досвідчений Віктор Федорович Янукович не міг у свої 35 років похвалитися успіхами, яких досяг у цьому віці Дрегер - в царині автогосподарства, та ще й напрацювати такий авторитет серед транспортників. А вже до такої тонкості, як операція з недобудовою на вул. Батищева, яку провернув Владислав Олегович, Віктору Федоровичу взагалі ніколи не додуматися - це вам не Севастополь за 100 баксів продати. Змазаний оргазм Знав би Тігіпко майбутнє - в житті б не клюнув на подібну розводку, внаслідок якої мало того, що залишився з носом, так ще й виставив себе на посміховисько перед донецькими пацанами. Але ж говорили, попереджали! З першого дня. Мовляв, якщо ти, Сергію Леонідовичу, уклав вигідну угоду з Владиславом Олеговичем, незайвим буде перерахувати свої пальці, а потім руки і ноги. А потім, на всякий випадок, і родичів. Ех, що робить з людьми гординя! Хоча, по-факту, злий жарт зіграла з достойним сином молдавського народу, саме наявність у своїх рядах синочка Раїси Василівни. Адже не дарма ж матуся відправила своє улюблене чадо, в добрий політичний шлях? Ні, зрозуміло, Сергій Леонідович і особисто чув, в інтернетах читав всякі гадости щодо другого номера в донецьких списках. При цьому, наївно вважаючи (от уже справді, іронія долі!) що раз Владислав Олегович довгий час подвизався в якості підручного Раїси Василівни, і забезпечував брудну роботу з її обрання по мажоритарці по одномандатному виборчому округу № 41, в далекому 2002-му році, то, отже, все на мазі і під контролем. У чому був, безумовно прав. Такі да, під контролем. Тільки з іншого боку. З початку Дрегер обіграв, практично всуху, Ігорка. Просто й витончено. Заявивши йому, що мовляв вся робота з документального забезпечення, на мені, а тобі залишається найсмачніше - спілкуватися із зацікавленими особами, і стригти купони. Ясна річ, що Ігор Богатирьов (на відміну від єдиноутробного братика) ніколи не був розумним, а така яскрава подія його й взагалі підкосила. Ну дійсно, що може бути цікавіше, ніж приїхати паном на зустріч до солідної людині, розповісти йому про захоплюючі дух перспективи світлого політичного майбутнього, а заодно і пояснити, що в країні вже все розграбовано, під нуль. Залишилася - тільки земля. І якщо <ім'ярек> згоден прийняти участь (через посильний внесок, зрозуміло) під прапорами перспективного реформатора-економіста Сергія Леонідовича Тігіпка, то, отримавши власну сільраду або депутатську комісію в міськраді - може нарізати собі землиці стільки, скільки душа забажає. Визнаю, що розливавшийся птицею солов'єм Ігор Ігорович був страх яким переконливим. А що? Провінція-с, гучні імена навіть вигадувати не треба, проста як 3 копійки схема збагачення. Омріяні гектари (і мільйони) - ось вони. Тільки руку простягни, а заплющивши очі, навіть помацати можна! Плати, Лопух Дуралеевіч! І платили. А в тим часом, Владислав Олегович Дрегер був зайнятий значно більш прозаїчною, і набагато важливою роботою. Пам'ятаєте, як в 2010 році Тимошенко із товаришами були приголомшені, дізнавшись щодо дублікатів партійних осередків «Батьківщини», котрі не підкоряється центральному штабу, що на Турівській? Ось-ось. А власне, що тут складного? Для знаючої людини - може і є якісь проблеми, темні плями. А для рейдера - це нудна повсякденна дійсність. Вони ж з цим лягають спати і встають. Ось так и вийшло, доки Ігор Богатирьов відводив душу і перераховував грошові знаки, Владислав Дрегер підготував усі необхідні документи, і відповідні рішення. І ось настав день «Д» година «Ч» і повна «Ж». 26 жовтня, Тігіпко, який прибув до Донецька, був поставлений перед фактом, та ще дистанційно, з інтерв'ю; Ігоря Богатирьова навіть не спромоглися повідомити. Надалі Сергія Леонідовича поставили перед фактом ще раз, уже в збоченій формі. Надавши йому «для ознайомлення» затверджені списки кандидатів до місцевих рад. Сподіваюся, не потрібно пояснювати, що кандидати на місця в центральні органи місцевого самоврядування - обласна рада, Донецький і Маріупольський міськради тощо, теж були переважно дрегеровскімі або околодрегеровскімі? Зовнішній вигляд младореформатора говорив про глибокі внутрішні переживання - хоч картину маслом пиши. Але робити було нема чого, вибору в нього не залишалося, робити міну при гарній грі бо й то - на межі подвигу. Точно так, зухвалий кидок з боку Дрегера ранив Раїсу Василівну, напевне, в саме серце. Ще б пак, так мерзенно посміятися, над світлим материнським почуттям. Плюс, виставити її в ідіотському вигляді, та ще й на очах у всієї політичної тусовки! Причому, без варіантів на реабілітацію, ну насправді ж, не підеш скаржитися Януковичу або Пшонці на негідника Дрегера, який ще недавно руки цілував, а тут на тобі - кинув, найбезпардоннішим чином! Втім, скаржитися на рейдера Дрегера, з її боку було б певною мірою необачно, бо сімейство Богатирьових не з чуток знало, що це таке і з чим його їдять. Досить пригадати ще недавні бої, за землю оборонного заводу «Точмаш», яку не поділили Саша Богатирьов і його партнер Сергій Максимов. Дійсно, 64 гектара, практично в центрі Донецька - дуже смачний шматок. Інша справа, що кожен хотів відкусити собі побільше, та ось проковтнути не зміг сходу. Концесіонери, що стали водночас заклятими ворогами, влаштували такі розбірки - небу було жарко. Раїса Василівна підключала Ющенко і Генпрокуратуру, Сергій Максимов - СБУ в особі Наливайченко. Порушувалися числені кримінальні справи, в інтернет вихлюпувався компромат один на одного, словом, йшов звичайнісинький бізнес-процес. Тоді Дрегер, котрий був в курсі подій і тушкою й опудалом намагався влізти, але його прагнень ніхто не зрозумів, і ділитися не захотів. Ну а тут - така можливість. Яку він, звісно, і не упустив. Як не кляла його Рая, як не говорила, що мовляв щастя тобі не буде - В'ячеслав Олегович був людиною що звикла до подібного роду висловлювання переможеної сторони, а тому - глухий і німий. Тим паче, що ставши депутатом облради, він, нічтоже суменяшеся, миттю просочився в бюджетний комітет, і почав будувати далекоглядні плани, врешті-решт, нові вибори на дворі, пора брати мажоритарку, підкорювати парламент! Втім, нагорода знайшла свого героя, та ще й кумедним способом. Усім відомо, що в кожному БТІ є база, в якій написано, що кому і як належить. Що підтверджується відповідними документами. Причому, БТІшніки груддю стоять, не допускаючи навіть намірів з боку вищестоящих начальників всіх видів та мастей, об'єднати всі бази, в одну. Дійсно, навіщо таке нещастя? Тоді зверху буде видно все, як на долоні, а де ж тоді допускати зловживання? Ось. Цю базу вони пестять, плекають, і, тихесенько продають. Всяким ріелторам, рейдерам та іншим зацікавленим особам. Причому недорого. Коштує цей файлік сущі дрібниці - від 200 до 500 доларів. Плюс мінус. Ясна річ, у Києві - дорожче, в Калуші - дешевше. Але порядок цін приблизно такий. Але є ще одна, значно цінніша база. Вірніше, навіть не база, а тоненька папка. За оволодіння якою продасть душу (чужу чи свою) будь-який чинуша, не кажучи вже про рейдера середньої руки. Оскільки в оній папці міститься перелік об'єктів, які не мають власника. Або оний був втрачений за давністю років, або просто зник, по реорганізації, скороченню або розвалу старого чи там під час утворення нової держави. Ні, це зовсім не означає, що стоїть собі будинок о 15-ти поверхах у центрі міста, а в ньому забиті вікна-двері і ніхто не живе, і навіть не цікавиться - чиє мовляв це, кому належить. Все простіше. Ці приміщення часто експлуатуються, там сидять і працюють люди, а керівник установи та інші завгоспи навіть не мають найменшого поняття, що на це приміщення відсутні правовстановлюючі документи, або що воно взагалі не знаходиться, ні на якому балансі. Так от і було: після перемоги Януковича, у його вотчині почався формений хаос. Було введено комендантську годину, ночами невстановлені особи відловлювали нічого не підозрюючих пересічних громадян з Донецька чи то з Єнакієво, і відправляли до Києва, на керівні посади (макіївчанам пощастило більше, тому що їм дістався Крим). Відповідно, на звільнені місця були призначені ті, хто за своїми моральними і діловими якостями не міг згодитися в Києві та інших містах нашої неосяжної Ойкумени. Ось саме так, до Владислава Олеговича Дрегера й потрапила в руки вищевказана папка. З переліком об'єктів, котрі були, і при цьому були ще й нічиї. Ех, якби він знав, чим все це закінчиться. Напевно спалив би. Або з'їв. Або подарував Юлії Тимошенко, під будь-яким благовидним приводом. Але на жаль, людина, як відомо, тільки припускає. Так от, волею Долі, і вийшло, що одним з таких ласих об'єктів стало приміщення, розташоване буквально в двох кроках від Облдержадміністрації, у великому будинку у дворі, між бульваром Шевченка і вулицею Артема. Самий центр, вже центріше - не буває. І мало того, 700 з копійками квадратних метрів. Легко сказати?! Те, що в зазначеному приміщенні був один лише вхід, наявність охорони та іншого відеоспостереження - Владислава Олеговича не бентежило. В кінці-кінців, він був молодий, повний сил і енергії, і цей горішок вважав по своїм зубам. Зрозуміло, технічну сторону справи здійснити було зовсім не складно, тому як за підробку документів у нас ще нікого не садили, а коли в тебе (як у будь-якого поважаючого себе рейдера) є прикормлений суддя - так справа взагалі в капелюсі. І залишається тільки одне - захід. Достеменно невідомо, чи то забув помолився Дрегер святому Саві, або може сам преподобний лишив його своїм заступництвом (мовляв чудеса звісно, справа гарна, а й думати треба головою, хоч іноді), але захват цього разу пройшов не за планом, а так собі, як змазаний оргазм. Так, хлопці зайшли, але виявилося, що за дверима ще одні двері, і схоже, здатни витримати ядерний удар малої потужності. Хто ж знав, що так воно обернеться? І хто ж міг припустити, що це приміщення колись, часів царя Панька, значилося (вже не знаю, за яким документом, а може і без них) за автотранспортним підприємством. Донецьким (!!!) Облавтотрансом (!!!). І вже точно, ні Владислав Олегович, ні співробітники БТІ, разом з чесними суддями, навіть припустити не могли, ХТО саме облюбував це приміщення, перебираючись в далекому 1996-му році в крісло заступника губернатора області. Ну а те, що з тих самих пір, це приміщення використовувалося за особливим призначенням, знали хіба що "мешканці", себто співробітники такого себе конвертаційного центру. Який обслуговував виключно одного єдиного клієнта. А коли цей самий клієнт перебрався до Києва, на Банкову, 11, потреба в "конверті" не відпала, він був переданий сину. Спадкоємцю. Олександру. І на цей самий конвертаційний центр, сам того не знаючи, і зазіхнув перший номер Сильної України в Донецькій області. Цитата: 25 квітня київські податківці заарештували в Донецьку 37-річного Владислава Дрегера - крупного бізнесмена, мецената, депутата облради і лідера донецької «Сильної України». Підприємця, фінансовий стан якого оцінюється в $ 70 млн, підозрюють у шахрайстві на суму 33 млн гривень, пише «Сегодня». «В п'ятницю було порушено кримінальну справу, а в понеділок його заарештували працівники податкової з центрального апарату і відвезли до Києва. Все логічно. Я йому раніше особисто говорив, що потрібно враховувати інтереси суспільства, а не тільки свої особисті», - губернатор Анатолій Близнюк. Податкова вважає, що підконтрольні Дрегеру особи заволоділи у 2006 році майном одного з колективних підприємств міста Харцизька. В результаті підприємству було завдано збитків. За даним фактом порушено кримінальну справу за ч. 4 ст. 190 КК - «Шахрайство» (від 5 до 12 років позбавлення волі). Як нам повідомило джерело в ДПА України, мова йде про перепродаж Зуєвського енергомеханічного заводу (ЗЕЗ) (найбільшого в країні виробника підйомного обладнання з власним ливарним виробництвом). Завод в 2006 р. був реорганізований з КП в АТ, а Дрегер став його співвласником. Але трудовий колектив ЗЕЗа нічого не отримав. Ясна річ, Тігіпко миттю відхрестився від свого однопартійця, заявивши що «я не думаю, що там можуть бути якісь політичні причини. Ще не було пред'явлено жодного обвинувачення. Очікується, що сьогодні це відбудеться... Ми дочекаємося цього звинувачення і після цього будемо розбиратися. Якщо є якісь зловживання, то суд буде вирішувати, винна людина чи ні. Ми стежимо за цим уважно. ». Складно сказати, як там він стежив, і за чим, але свій вибір зробив, буквально недавно. Поклавши початок формування партії нового типу, за російськіми лекалами. Не здивуюся, якщо назву запропонують, щось на кшталт "Єдині Регіони". Що ж стосується Раїси Богатирьової, то вона вже обрала свій шлях - в нікуди. І тепер кожен день рахує години, хвилини і секунди до своєї відставки. Після чого припинить своє існування, і кане в політичне небуття. Адже б/у, після використання за призначенням - нікому не цікаві.

Никита Василишин, h.ua