Василь СТУС

* * *

Церква святої Ірини
криком кричить із імли.
Мабуть, тобі вже, мій сину,
зашпори в душу зайшли.
Скільки набилося туги!
Чим я її розведу?
Жінку лишив — на наругу,
маму лишив — на біду.
Рідна сестра, як зигзиця,
б'ється об мури грудьми.
Глипає оком в'язниця,
наче сова із пітьми.
Київ за гратами, Київ
весь у квадраті вікна.
Похід почався Батиїв
а чи орда навісна?
Мороком горло огорне —
ані тобі продихнуть.
Здрастуй, бідо моя чорна,
здрастуй, страсна моя путь.

Іван Малкович

ІЗ ЯНГОЛОМ НА ПЛЕЧІ

Старосвітська балада

Краєм світу, уночі,
при Господній при свічі
хтось бреде собі самотньо
із янголом на плечі.

Йде в ніде, в невороття,
йде лелійно, як дитя,
і жене його у спину
сірий маятник життя, —

щоб не вештав уночі
при Господній при свічі,
щоб по світі не тинявся
із янголом на плечі.

Віє вітер вировий,
виє Ірод моровий,
маятник все дужче бухка,
стогне янгол ледь живий…

А він йде і йде, хоча
вже й не дихає свіча,
лиш вуста дрижать гарячі:

янголе, не впадь з плеча.

[30-31 січня 1992]

12 квітня р.б.2007. м. Стрий. сиджу в маршрутці, яка вирушає до Львова. Водій - типовий український трудяга років 45-50 - слухає радіо...

Радіо (не будемо називати станцію, щоб не робити реклами) - типовий зразок ностальгії за совком. Проспівала Алла, яку всі чомусь вважають "прімадонной". І всі решта композиції в тому ж дусі і, причому, всі російськомовні. А джингли не перестають повторювати "Всьо лучшеє вазвращяєтса". Проте, постає питання: чому російсько-радянське - це краще? Чому ніхто не говорить, що навіть в ті часи були й українські пісні, які для старших людей асоціюються з молодістю, а не лише Пугачова, Антонов і т.д.?

Коли з голів наших людей нарешті вийде ця ностальгія за совком? Особисто я, в силу свого віку,  за совка жив небагато, але дещо можу пригадати. Чомусь на згадку приходять лише кілометрові черги, дефіцит (коли щоб купити банальні яйця потрібно було їхати в інший кінець міста, де їх "викинули"). А ще пригадується, як в поаткових класах вчителі наказували перед Різдвом, що ніхто не ходив і не "кричав попід вікнами", а зранку стояли біля церкви і вираховували, хто з учнів ходив на службу з дідусем-бабцею...

То чи насправді нам потрібно, щоб "лутшеє вазвращалось"?

Шевченко, Франко, Леся Українка – генії, якими пишається український народ. На його думку – ті постаті, які презентують Україну в Європі, у світі. Проте… Спостерігаючи за вихвалянням нашими “славними українцями” напрошується думка Вітольда Гомбровіча, про меншовартість нації, яка вихваляється своїми давно померлими геніями. Так, ці люди дійсно були геніями свого часу і на сьогодні в нас не бракує геніїв як визнаних, так і невизнаних. Проте, вихваляння ними може бути потрактоване, як усвідомлення власної меншовартості. Виходячи з того ж Гомбровича, це виглядає, як бідняк вихваляється тим, що «його бабця мала колись фільварок і була в Парижі». На мою думку акцентувати увагу потрібно на тому, що ці генії вийшли з НАШОГО, а нечужого народу, що вони одні з нас.

На сьогоднішній день потрібно розуміти, що світ буде судити про нас не за постатями тих же Шевченка, Франка, Українки, Лисенка, Стуса… Тобто, не лише за ними. І, навіть, не за постатями Ющенка, Тимошенко, Януковича, Лазаренка. Пересічному європейцеві вони, в принципі, до одного місця. Враження про Україну вони формують на основі безпосереднього спілкування з нами: туристами, заробітчанами, бізнесменами та іншими вествами, які в той чи інший спосіб потрапили чи то до Європи, чи за океан. Кожен з нас повинен пам’ятати просту сентенцію: “Україна – це ми”

 Юрко Буревій у своєму пості http://blog.i.ua/user/409635/16968/ розмірковує про комуністів в окремо взятому Полтавсьму селі. Дивно мені, як ідеологія, яка в своєму принципі є вичерпаною, може існувати в порядній європейській державі, якою я б хотів хотів вважати Україну. Та мало того, що ця ідеологія ще існує, має своїх послідовників, вона ще рветься до влади. Мені це дивно. Чому? Поляснюю.

На мою думку комунізм у своєму кінцевому ідеаольному варіанті аж надто нагадує первісно-общинний лад. Той же загальний котел, до якого всі щось кидають, і кожен за потребою собі щось звідти бере. Є один вождь зі своє свитою, жерцями і т.д. Всі поклоняються одному божку чи духам предків... Тут мені може багато хто заперечити, мовляв "не може бути при комунізмі божків чи  духів предків!!!". Почекайте. А як же ттовариш Ульянов-Лєнін, який по сьогоднішній день лежить мумією на площі в гранітному саркофазі, ідоли якого стоять бо містах і селах України. А члени політбюро, маразматичні і нікому не потрібні виступи яких старше від мене покоління змушене було знати, щоб просунутись по службовійдрабині за часів "розвинутого соціалізму". а вигнання "невірних" зі стада, о то й і ритуальні вбивства...

Проте. Ера первісно-общинного ладу минули тисячі років тому. Певне її відновлення в Європі зазнало фіаско. То чому наші люди далі хочуть за інерцією відродити цей лад?

Наскільки я можу пам'ятати цей період "побудови комунізму", то для мене він асоціюється з дефіцитом, чергами, пригнобленням людської гідності, знищення "невірних". З історії відомі факти: Розстріляне відродження, Голодомор, "врагі народа", яких було більше ніж самого "народа", брєжнєвський застій, тотальна русифікація, знищення національної ідентичності (до сьогодні маємо верству населення, яку називають "хохлами", "малоросами").

Можливо, мені хтось раціонально пояснить, чогму ми повинні повертатись до такого минулого, що воно нам принесе.

Щодо репліки університетського викладача "Комунізм — не така вже й погана ідеологія, просто вона потрапила не в ті руки". А де комунізм призвів до розквіту суспільства? Багато хто скаже, що Китаї. Але ж в Китаї економічний розвиток став можливим лише із запровадженням капіталістичних відносин. то про який комунізм може йти мова. Крім того в Китаї мжна спостерігати такі ж типові для тоталітарної держави переслідування "незгідних", політичні репресії.

Чи таке иайбутнє потрібно для прийдешніх поколінь в Україні? Чи, можливо, краще жити в демократичній державі європейського зразка? Остання система також має свої недоліки, до яких ставлюсь трохи упереджено. Але все ж це той вектор, який повинно прийняти суспільство в нашій країні. Але це тема окремої розмови.