Юрій Герасимович Іллєнко народився в 1936 році у Черкасах.

Роки війни разом з сім’єю провів в евакуації у Сибіру (батько був на фронті). У 1960 закінчив ВДІК.

Дебютував як оператор у фільмі Якова Сегеля Прощайте, голуби (1960). Працював на Ялтинській кіностудії, з 1963 - на кіностудії Довженка в Києві. Світову славу Іллєнку принесла операторська робота у фільмі С.Параджанова Тіні забутих предків (1964).

1971 г.: Режисер фільму Білий птах з чорною ознакою

З 1987 г.: Народний артист України

Сценарист, кінорежисер, актор, оператор, продюсер, Народний артист України 1987 р., Академік академії мистецтв України 1996 р., Лауреат Державної премії України ім. Т.Шевченка 1991 р., а також Всесоюзного кінофестивалю в номінаціях Приз за операторську роботу і Приз за режисуру 1981 р., Канського кінофестивалю в номінації Приз ФІПРЕССІ 1990 р.

Серед видатних робіт Іллєнка - Білий птах з чорною ознакою, Свято печеної картоплі, Лісова пісня. Мавка, Легенда про княгиню Ольгу, Лебедине озеро. Зона.

Автор лібрето балетів Прометей, Ольга, роману-сценарію Агасфер. Хроніка другого пришестя Христа 1994 р., монографії Парадигма кіно 1999 р.

За документальний фільм про Сергія Параджанова Параджанов. Партитура Христа до-мажор 1994 р. отримав Диплом МКФ Золотий витязь в Югославії.

Завідував кафедрою кінорежисури в Київському державному інституті театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Фільм Іллєнка Молитва за гетьмана Мазепу був обраний для показу на Берлінському міжнародному кінофестивалі 2003 р. Член ВО «Свобода»

ІЗ ЯНГОЛОМ НА ПЛЕЧІ

Старосвітська балада

Краєм світу, уночі, при Господній при свічі хтось бреде собі самотньо із янголом на плечі.

Йде в ніде, в невороття, йде лелійно, як дитя, і жене його у спину сірий маятник життя, —

щоб не вештав уночі при Господній при свічі, щоб по світі не тинявся із янголом на плечі.

Віє вітер вировий, виє Ірод моровий, маятник все дужче бухка, стогне янгол ледь живий…

А він йде і йде, хоча вже й не дихає свіча, лиш вуста дрижать гарячі:

янголе, не впадь з плеча.

[30-31 січня 1992]

• Подобається: 87%, 33 голоса
• Не подобається: 13%, 5 голосов

• Відмовляти: 15%, 4 голоса
• Не відмовляти: 85%, 23 голоса

А крім того, на складі інвентаризація, тому робочий день в нас лише до 14-00.

Кра0е не придумаєш.

А на наступний тиждень на п'ятницю я собі заробив відгул, отож відпустка буде на 1 день більша.

А тоді чекють мене теплі води, що омивають місто-герой Очаків, шашлички з осетра, які прекрасно там готують......

Залишилось лише відпрацювати 4 дні і на моря.......

А!!! Забув. перед тим потібно відвідати прекрасне Полісся. Ліс, річка, риба (окунь, сом, щука), гриби і житня горілка

Мене цікавить одне питання: до якого часу свободадо нас буде йти з-за кордону (свідомо не натякаю на Схід). Адже за стільки років розвитку вітчизняної журналістики в нас вже могли вирости свої досвічені журналісти-аналітики. На мою думку, абсолютно не обовязково незаангажованим журналістом мусить бути іноземець. Хоча, це ще питання, наскільки іноземний журналіст, а особливо журналіст російський, незаангажований.

Але мова не про це.

 Читаюи ці слова сидів на лавці у скверику біля вокзалу, де ходить багато різношерстної публіки. Ось пройшов такий собі пиячок. Звичайний простенький пиячок, яких багато будь-де. В останній час для нього сенс життя знайти трохи алкоголю і розслабитись - від цього він щасливий. Мені невідомо, через що він дійшов до такого. Та й не моя це справа. Проте з впевненітю можна сказати - зараз він нуль. Нуль, бо не зміг витримати ударів, якщо вони в нього були. Також нуль, бо ... бо пиячок. не може бути звичайний пиячок з обмеженим словниковим запасом людиною, яка несе хреста. А, можливо, він і не достойний нести його?

А ось на противагу, присіла біля мене жінка (чи про таких в її середовищі говорять "жіночка"). типова зовнішність пост-совкового ранньоукраїнського періду. Родом з села чи провінційного містечка. В руках картата сумка і поліетиленовий пакет, в очах - сумна задума. Можливо, в неї супутник її життя і є таким же нулем-пиячком. Але вона його тягне на собі впродовж всього життя. Отож, вона тягне свій хрест...

Цікава штука виходить: нуль, виявляється, може бути і хрестом. А ким же тоді може бути людина, яка тягне свого хреста? Нулем точно не може. А ким? Питання відкрите.......

* * *

Церква святої Ірини
криком кричить із імли.
Мабуть, тобі вже, мій сину,
зашпори в душу зайшли.
Скільки набилося туги!
Чим я її розведу?
Жінку лишив — на наругу,
маму лишив — на біду.
Рідна сестра, як зигзиця,
б'ється об мури грудьми.
Глипає оком в'язниця,
наче сова із пітьми.
Київ за гратами, Київ
весь у квадраті вікна.
Похід почався Батиїв
а чи орда навісна?
Мороком горло огорне —
ані тобі продихнуть.
Здрастуй, бідо моя чорна,
здрастуй, страсна моя путь.

ІЗ ЯНГОЛОМ НА ПЛЕЧІ

Старосвітська балада

Краєм світу, уночі,
при Господній при свічі
хтось бреде собі самотньо
із янголом на плечі.

Йде в ніде, в невороття,
йде лелійно, як дитя,
і жене його у спину
сірий маятник життя, —

щоб не вештав уночі
при Господній при свічі,
щоб по світі не тинявся
із янголом на плечі.

Віє вітер вировий,
виє Ірод моровий,
маятник все дужче бухка,
стогне янгол ледь живий…

А він йде і йде, хоча
вже й не дихає свіча,
лиш вуста дрижать гарячі:

янголе, не впадь з плеча.

[30-31 січня 1992]

Радіо (не будемо називати станцію, щоб не робити реклами) - типовий зразок ностальгії за совком. Проспівала Алла, яку всі чомусь вважають "прімадонной". І всі решта композиції в тому ж дусі і, причому, всі російськомовні. А джингли не перестають повторювати "Всьо лучшеє вазвращяєтса". Проте, постає питання: чому російсько-радянське - це краще? Чому ніхто не говорить, що навіть в ті часи були й українські пісні, які для старших людей асоціюються з молодістю, а не лише Пугачова, Антонов і т.д.?

Коли з голів наших людей нарешті вийде ця ностальгія за совком? Особисто я, в силу свого віку,  за совка жив небагато, але дещо можу пригадати. Чомусь на згадку приходять лише кілометрові черги, дефіцит (коли щоб купити банальні яйця потрібно було їхати в інший кінець міста, де їх "викинули"). А ще пригадується, як в поаткових класах вчителі наказували перед Різдвом, що ніхто не ходив і не "кричав попід вікнами", а зранку стояли біля церкви і вираховували, хто з учнів ходив на службу з дідусем-бабцею...

То чи насправді нам потрібно, щоб "лутшеє вазвращалось"?

На сьогоднішній день потрібно розуміти, що світ буде судити про нас не за постатями тих же Шевченка, Франка, Українки, Лисенка, Стуса… Тобто, не лише за ними. І, навіть, не за постатями Ющенка, Тимошенко, Януковича, Лазаренка. Пересічному європейцеві вони, в принципі, до одного місця. Враження про Україну вони формують на основі безпосереднього спілкування з нами: туристами, заробітчанами, бізнесменами та іншими вествами, які в той чи інший спосіб потрапили чи то до Європи, чи за океан. Кожен з нас повинен пам’ятати просту сентенцію: “Україна – це ми”

На мою думку комунізм у своєму кінцевому ідеаольному варіанті аж надто нагадує первісно-общинний лад. Той же загальний котел, до якого всі щось кидають, і кожен за потребою собі щось звідти бере. Є один вождь зі своє свитою, жерцями і т.д. Всі поклоняються одному божку чи духам предків... Тут мені може багато хто заперечити, мовляв "не може бути при комунізмі божків чи  духів предків!!!". Почекайте. А як же ттовариш Ульянов-Лєнін, який по сьогоднішній день лежить мумією на площі в гранітному саркофазі, ідоли якого стоять бо містах і селах України. А члени політбюро, маразматичні і нікому не потрібні виступи яких старше від мене покоління змушене було знати, щоб просунутись по службовійдрабині за часів "розвинутого соціалізму". а вигнання "невірних" зі стада, о то й і ритуальні вбивства...

Проте. Ера первісно-общинного ладу минули тисячі років тому. Певне її відновлення в Європі зазнало фіаско. То чому наші люди далі хочуть за інерцією відродити цей лад?

Наскільки я можу пам'ятати цей період "побудови комунізму", то для мене він асоціюється з дефіцитом, чергами, пригнобленням людської гідності, знищення "невірних". З історії відомі факти: Розстріляне відродження, Голодомор, "врагі народа", яких було більше ніж самого "народа", брєжнєвський застій, тотальна русифікація, знищення національної ідентичності (до сьогодні маємо верству населення, яку називають "хохлами", "малоросами").

Можливо, мені хтось раціонально пояснить, чогму ми повинні повертатись до такого минулого, що воно нам принесе.

Щодо репліки університетського викладача "Комунізм — не така вже й погана ідеологія, просто вона потрапила не в ті руки". А де комунізм призвів до розквіту суспільства? Багато хто скаже, що Китаї. Але ж в Китаї економічний розвиток став можливим лише із запровадженням капіталістичних відносин. то про який комунізм може йти мова. Крім того в Китаї мжна спостерігати такі ж типові для тоталітарної держави переслідування "незгідних", політичні репресії.

Чи таке иайбутнє потрібно для прийдешніх поколінь в Україні? Чи, можливо, краще жити в демократичній державі європейського зразка? Остання система також має свої недоліки, до яких ставлюсь трохи упереджено. Але все ж це той вектор, який повинно прийняти суспільство в нашій країні. Але це тема окремої розмови.