Серед посушливих вітряних степів та височезних вічнозасніжених гір Середньої Азії, у самому її серці заховався невеличкий квітучий та плодючий оазис. Найдавніша задокументована держава, яка тут знаходилася, мала назву Паркан; з часом це слово трансформувалося у більш милозвучне – Фергана.

На сьогодні Ферганська долина є найбільш густонаселеним місцем пострадянського простору. Її площа складає 22 тисячі квадратних кілометрів, це розмір Львівської області, при цьому населення понад 15 мільйонів, що вшестеро більше, ніж у тій же Львівській області.

Інша справа, що в жодному місті долини населення не дотягує хоча б до півмільйона, а переважний тип забудови одноповерховий. Жодний квадратний сантиметр безцінної родючої землі не пропаде тут задарма, будучи або під житлом, або розораний під поля. Узбецька бавовна та узгенський рис відомі далеко за межами цієї замкненої в горах котловини, що дійсно більше нагадує одне село, а не тисячі поселень, розділених між трьома країнами та сотнями народів.

Ось так вона виглядає із висоти польоту літака – компактно збиті сільця та геометрично розкреслені поля, і це ще далеко не найбільш заселена її частина.

Болехів – затишне прикарпатське містечко, яке попри невеликий розмір може похвалитися значною кількістю пам’яток, більшість яких у відносно хорошому стані. Воно зручно розмістилося на трасі Львів – Івано-Франківськ, тому потрапити сюди не проблема.

На місці у мене було достатньо часу і на сам Болехів, і на щось із околиць, з яких і почнемо. Найперше із передмість треба побачити село Гошів, а конкретно Ясну Гору – одне з найбільш шанованих місць для українських греко-католиків.

Південна Киргизія, як і північна, може похвалитися великою кількістю красивих місць із незайманою природою, хоч і виглядають вони дещо інакше. Одним із найяскравіших серед них є заповідник Сари-Челек, що на півночі Джалал-Абадської області.

Республіка Киргизстан розділена на дві несхожі між собою частини (північ та південь), як ментально, так і фізично: по центру країни тягнуться висотні гірські хребти. Обабіч цих гір, у Чуйській та Ферганській долинах відповідно, лежать два найбільші її міста й головні антиподи – Бішкек та Ош.

Відстань між ними по автомобільним дорогам складає майже 700 кілометрів і включає велику кількість гірських серпантинів та перевалів, у тому числі два – висотою більше 3 тис. метрів. Автобусам підніматись на такі висоти заборонено взагалі, а машиною подолати цей непростий шлях можна за 10-12 годин. Окрім того, взимку дорогу можуть закривати із-за заметів. Тому як альтернатива, цю ж відстань можна проскочити літаком, для чого в Киргизії існує регулярний і недорогий пасажирський маршрут, а час польоту складає усього 45 хвилин.

Але все ж хоча б раз у житті цю дорогу варто проїхати саме по землі, аби побачити усі вражаючі природні красоти навколо. Отже, врубайте для ліпшої атмосфери киргизький блек-метал, і понеслись.

Відвідавши Угнів, найменше місто України, переміщуюсь у сусідній Белз, який також можна вважати повноправним містом-привидом.

Населення його побільше – «аж» 2267 осіб. Але й історія солідніша: за Київської Русі Белз був столицею окремого князівства, за Речі Посполитої – воєводства. Причини його сучасної стагнації ті ж самі, що в Угнева та інших містечок Сокальщини: післявоєнний обмін територіями із взаємною депортацією українців та поляків в 1947 та 1951 роках; а єврейська община була знищена нацистами в 1942…

От і вийшло, що вся сучасність Белза оповита летаргією безлюддя. І попри це все, він досі впевнено залишається одним із найцікавіших міст Львівської області.

Давнє містечко Угнів знаходиться на північному заході Львівської області, за 83 км від Львова і всього за 3 км від польського кордону. Їхати сюди далеко та не дуже зручно. І заради джентльменського набору пам’яток (костьол, церква, млин, синагога тощо), можливо, було б і не варто, якби не одне «але». Адже Угнів офіційно вважається найменшим містом України, а це вже щось.

На загублених між тянь-шанськими хребтами плато на висоті 3013 метрів над рівнем моря лежить велике озеро Сон-Куль. Це північ Наринської області Киргизстану, однієї із найменш населених у цій країні. Навколо озера немає міст чи сіл, тільки на теплу пору року з’являються юрти, як кочівні, так і туристичні. В одній із таких ми мали зупинитися на ночівлю.

Тут немає літа у звичному для нас розумінні, як хоч одного стаціонарного будинку чи дерева. По суті, на десятки кілометрів навколо – сама лиш пустота, порізана річками й кряжами. І тим не менш, саме це місце залишило по собі чи не найбільше враження від усієї поїздки в Киргизію; можливо, бо саме такою я її собі й уявляв. Майже космічні холод та тиша, скільки сягає око, і небо, яке ще ніколи не було так близько.

4-денна кругова поїздка по периметру озера Іссик-Куль добігала свого завершення. До майже повного кола залишалося проїхати невеликий південно-західний шматочок.

Мова не про мікрорайон Харкова, а повноцінне місто на північному заході Дніпропетровської області. П’ятихатки – значний залізничний вузол, який я цього року пристосував собі для пересадок по дорозі в Кривий Ріг. А раз через зміну графіку мав чекати свій поїзд майже три години. І використав їх для того, аби побачити, що там є далі вокзалу.

Сьогодні хочу розказати про іще один киргизький каньйон на південному березі озера Іссик-Куль. На відміну від попередніх ущелин, сюди не треба довго їхати в гори, бо знаходиться він майже на березі, кілометри за півтора від траси. І називається не складно та поетично, як більшість ущелин, а просто і ясно – Казка. Казка, і нічого зайвого.