Спочатку вони звалися просто Чурилівці, певно, від прізвища засновника чи засновників. З часом перша буква в назві помінялася на К, а коли у містечку звели замок, воно обзавелось епітетом «Муровані».

Сьогодні Муровані Курилівці (або як кажуть в народі, МурКур) – невеличкий райцентр, найзахідніший у Вінницькій області. Для мене ж його відвідування було особливе ще тим, що з ним я закрив своєрідний пасьянс райцентрів Вінниччини – відвідав усі 27. І наостанок залишив містечко не для галочки, а таке, де є на що подивитися.

Друга замітка про Гданськ буде присвячена його оглядовим майданчикам. У місті є одразу декілька точок, із яких можна подивитися на нього згори, або збоку, або те й інше одночасно. Розкажу про чотири з них, дві туристичні та популярні, дві менш відомі. Якраз із менш відомої і почнемо.

Розташований на стику тевтонської і слов’янської культур, Данциг у роки Другої Світової був важливим портовим та промисловим форпостом нацистів, що для нього самого зіграло недобру роль. По війні місто було зруйновано ледь не вщент, зокрема історичний центр – на 90%. Після такого удару відходить не кожен, але Гданську пощастило.

Масштабне відновлення міста почалося в 50-ті роки й подекуди триває і досі. Причому поляки, яким дісталися майже руїни, за зразок для відновлення взяли не довоєнний німецький Данциг, а місто зразка 18 ст., часів ще Речі Посполитої.

Зараз залишається лише дивуватися якості відновлювальних робіт – якби я не знав передісторії, легко повірив би, що ці всі кам’яниці, костьоли і брами насправді стоять незмінними уже кілька століть.

Сучасний Гданськ називають найгарнішим містом Польщі, а то і всієї Європи; звісно, знайдуться люди, які не погодяться з таким твердженням, але так чи інакше воно все ж дуже близьке до істини.

Раньше я любил лето, но потом понял, что лето может быть в любое время года, были бы деньги… Теперь я люблю деньги.

Узагалі не люблю відтворювати подібні заїжджені банальності, але це саме той випадок, коли за тебе уже якнайкраще все сказали. Тож згріб докупи рештки своїх недогуляних у минулі роки днів відпустки і втік на Мальту. Золота осінь – це, звісно, прекрасно, як і можливість носити вдень куртку у руках, бо вранці було холодно (як і винюхувати непроглядний туман у намаганні зрозуміти, наскільки він смог…). Але коли в кінці жовтня навіть уночі температура не опускається нижче +20, плавно перетікаючи кудись у бік +30 вдень, а ще й море досі тепле, о так, це мій клімат.

Шкода тільки, що це стало можливо усього-то на п’ять днів (а не на півроку, наприклад). Хоча й цього часу вистачило і з Середземним морем безпосередньо познайомитися, і відкрити для себе принади Мальти, як загальновідомі, так і не дуже. А дивитись там є на що, навіть важко передати, наскільки така крихітна країна може бути тотально фотогенічною та фантастичною.

Тож нижче розкажу, що з себе взагалі представляє Мальта і навіщо туди їхати (тим більше, туристичний сезон в тій чи іншій мірі там триває цілий рік, хіба що січень-лютий вважаються досить похмурими та прохолодними). І по цінам трохи пройдусь, вони досить лояльні в середньому для Європи і точно нижчі ніж у Словенії чи Хорватії, наприклад. До того ж, виявилося досить просто спланувати поїздку по цій країні своїми силами.

Уперше я побував у Дрогобичі три роки тому, на початку жовтня 2016 року. Часу на все у мене було від сили п’ять годин, походив і побачив тоді немало, але й багато пропустив, у тому числі пару дійсно знакових місць. Був молодий, зелений та недосвідчений, словом, прошу понять і простіть, як то кажуть. Та й не факт, що навіть при ідеальному плануванні осилив би це надзвичайно цікаве місто за один раз.

Із другої спроби часу у мене було також небагато, але достатньо, аби хоча б закрити свій моральний борг перед Дрогобичем. Перша частина, раптом що, лежить тут, ну а ми починаємо спробу номер два.

Минуло усього кілька днів, хоча можливо, і ціла вічність, перш ніж важкі зашкарублі та іржаві двері відчинилися перед ним востаннє і невидимий скрипучий голос скомандував «На вихід». Тоді Митько нарешті дозволив собі припинити думати; часу обдумати все було більш ніж достатньо за години, лік яких він давно втратив у вічній напівтемряві одиночної камери. І хоча далі йому мовчки накинули наручники й повели в гулку сірість нескінченного коридору (як траплялось уже не раз за останні роки), він достеменно відчував, що саме цей раз, ось це кільканадцяте сухе «На вихід» точно останнє.

Якщо побувати у Стрию в якості туриста, то бажано виділити час, аби подивитись і села навколо нього: там можна знайти старовинні храми, палаци чи хоча б файну прикарпатську природу. Інша справа, що до цих сіл кілометрів 5-10 і більше, а при плануванні поїздки розкладу руху приміських автобусів у мене не було.

Тому спершу зупинився на варіанті, до якого йде електричка – дешево, сердито та надійно.

Під ранок пустився шалений дощ, який в принципі ставив під сумнів можливість побачити хоч щось, але на щастя, вчасно спинився, поступившись місцем похмурому дню. І я з чистою совістю сів на дизель до Мукачево, який за півгодини доставив мене до зупинки Стинава-Нижня. Шумне місто залишилось десь позаду, а навколо – самі зелені простори і ближні відроги Карпат у ранковому тумані.

Заключна замітка про поїздку до Киргизії. Зі столиці я починав розповідь про неї (у першій частині показав Ошський базар і площу Ала-Тоо), столицею і закінчу. Зранку останнього дня групова частина нашої поїздки завершилася; так як мій літак вилітав аж ввечері, з’явилась можливість походити по місту своїм ходом. Нижче розкажу, що в ньому варто побачити, і що не варто також.

…у 1862 році в ході війни з кокандським ханом війська Російської імперії захопили і зруйнували фортецю Пішпек. На цьому місці вони встановили невеличку заставу, яка за кілька років переросла у слобідку. Цікаво, що на 1897 рік у переписі населення майбутньої киргизької столиці киргизів узагалі не значилось, а найбільше кількісно були представлені росіяни, дунгани (китайці-мусульмани) і сарти (узбеки-землероби).

На той момент Пішпек був найменшим із майбутніх великих міст Киргизії, і куди логічніше, щоб столицею став сусідній Токмак… але той потерпав від повеней, зрештою в 1924 році до Пішпеку дійшла залізниця, що й зіграло вирішальну роль. Ще через два роки місто перейменували на честь професійного революціонера Фрунзе, який тут народився.

Декомунізація у незалежній Киргизії якщо і була, то дуже символічна, але хоча б зі столицею розібралися. З тим тільки нюансом, що «Пішпек» - узбецьке слово, а киргизи з узбеками нині не надто дружать… І тут хтось згадав майже співзвучне ім’я одного з киргизьких батирів.

Більшості туристів сучасний Бішкек не надто подобається, головним чином із-за тотальної понаїхаловки, і як наслідок, хаосу та сумбуру. З 1991 р. населення міста з 625 тисяч виросло до мільйона, а якщо брати до уваги суцільну смугу сіл навколо, то цю цифру сміливо можна збільшувати в півтора-два рази. Крім того, у традиційно кочових киргизів немає особливо цікавої архітектури і на перший план виходить хіба що радянська спадщина.

Мені ж (так як я досі практично не бачив азіатських міст в принципі) навіть це було цікаво, тому Бішкек більше сподобався, ніж ні. І взагалі, хіба не може не викликати захвату місто, заднім планом для якого виступають фантастичні засніжені вершини Тянь-Шаня?..

Назва міста Стрий найпевніше походить від річки, на березі якої він стоїть, ну а щодо річки, то так чи інакше поява її назви відсилається або до легенди про братів Стрия та Опора, або до західноукраїнських назв дядьків – стрийка та вуйка. Згадати про це доречно, бо саме це місто можна вважати одним із класичних варіантів Бандерштадту, на відміну від того ж опопсіло-обрусілого Львова.

Місто досить велике (четверте у Львівській області) і одне з найцікавіших. Це не той випадок, коли можна все швидко пробігти, ходити Стриєм треба багато й неквапно, роздивляючись тисячі його деталей.

Ош – друге за величиною місто Киргизії (270 тис.) та неофіційна столиця південної її частини. Він був кінцевою південною точкою нашої подорожі, з якої залишилось повернутися в Бішкек і додому.