2023

Але по правді, мені є за що подякувати цьому страшному рокові. За те, що я живу в місті, яке вважаю найкращим в Україні. За те, що не забрав нікого зі знайомих, хто там. За те, що не забрав нікого з рідних, яких і без того так мало. Рідних душ насправді навіть додалося, і якщо ви подумали зараз про дитину, то дарма.

А ще були подорожі. В дуже обмеженому виді, порівняно з тим, що було до 2022, але все пізнається у порівнянні: на початку цього року я про таке і мріяти не міг. Тим більше, коли я нарешті маю змогу ділити враження з дружиною. Так що хочеться закричати «Господи, як же це було ахуєнно!», але спиняє те, що хвалитися зараз таким недоречно. І, тому що одразу накатує усвідомлення, що це все, хороше і яскраве, залишилося в минулому, і в наступному році не світить навіть частинки від того вже пережитого щастя. З моїм песимістичним поглядом на життя насправді досить часто здається, що не може ж так завжди щастити, і ось тепер точно все закінчиться.

І колись це відчуття виявиться правдивим. Зважаючи на останні новини, можливо, навіть прямо зараз.

Але що було – не викреслиш. Тому залишу цю статистику тут для себе на згадку: 47 міст, сіл та природних точок у 9 областях, із яких 27 – вперше.

На навігаторі в моєму телефоні досі відмічені цікаві місця Ізюма, Бердянська чи Краматорська, котрі, якби не війна, я б досі, напевно, відвідав. Рука не підіймається видалити, як і не підіймається видалити мітки у містах декількох європейських країн. Нехай ці мітки залишатимуться для мене символічним проявом оптимізму у світі, в майбутньому якого я не бачу нічого хорошого.

Варто зізнатися, що після успіхів ЗСУ наприкінці 2022, я на деякий час повірив, що у цьому році все* дійсно може скінчитися. Правда, ця віра так само різко згасла ще десь взимку, задовго до контрнаступу на Роботине. (*під словом все я маю на увазі закінчення активних бойових дій. Так-то ясно, що в тому чи іншому вигляді ця війна продовжуватиметься доки існуємо або ми, або виблядочна педерація. У цьому контексті дуже весело згадувати, що ми маємо у ролі керманичів йобане шапіто, яке у випадку затишшя займатиметься явно не ППО та мінуванням кордонів, а мільярдом дерев і дорогами. Дякую, дуже дякую).

Власне, так само все* може скінчитися і у 2024, хоча явно не в тому варіанті, на який ми сподіваємось. Скажімо, прийняття України в НАТО в фактично контрольованих межах із довгим видавлюванням решти територій багатьма розцінюється як зрада, а мені цей варіант виглядає аж надто оптимістичним, аби стати реальністю. Але розказувати про повернення до кордонів 1991 року військовим шляхом і каву в Ялті мають схильність здебільшого ті, хто особисто точно не піде на штурм Перекопу. Після майже 10 років відчуження і відрази я теж знову хочу в Крим, не стільки щоб надолужити пропущене, як попрати ногами зірване кацапське ганчір'я на головній площі Сімферополя. Але оскільки я хочу заїхати туди на чужих плечах, почуття мої не патріотичні, а нікчемні й мерзенні.

Війна взагалі пробуджує найгірші почуття у слабких натурах типу мене. По-перше, звісно, це суміш сорому і страху. Я досить добре оцінюю свій фізичний стан та здібності, аби розуміти, що потрапляння на передок буде для мене дорогою в один кінець (добре, якщо з дурості не прихоплю нікого з собою), як і розумію, що на нинішніх медкомісіях ніхто на таке не зважатиме. Це перетворює життя на не дуже веселий квест, який чим далі, тим буде важчим та менш сприйнятливим для оточення. Мені ці відчуття нагадують невиліковну хворобу: ніби й гроші на лікування є, але воно неможливе.

Це ще в перші місяці було модно розказувати за «економічний фронт», зараз за таке хіба що наб'ють їбало. Мені взагалі важко уявити, наскільки майже 2 роки там змінили людей, і як їм дивитись в очі після їх повернення назад. І чим далі, тим більше ця прірва між військовими та цивільними тільки зростатиме. При тому, що ми (цивільні) уже й без того охуїли, мало того що у вигляді просідання донатів, то ще й, бачте, контрнаступають вони погано (без повітряної переваги проти однієї з найпотужніших армій світу).

Інше почуття – заздрість. До всіх мешканців мирних держав, що живуть зараз своє краще життя. До наших панянок, що катаються у подорожі за кордон по кілька разів на рік, будують життя на дві країни чи виїжджають взагалі, просто тому, що можуть. Я не бажаю, щоб у них забрали цю можливість, але заздрю по-чорному. Бо трохи харить, що у когось таке право відібрали за первинними статевими ознаками та оголосили за замовчуванням злочинцями, які у випадку чого втечуть усі й не повернуться (охочі розказати про патріархальний гніт, ваш вихід).

При цьому я розумію, що для мене все склалося ще непогано, бо хоча би була змога поїздити по Україні. Ті, хто сидить вдома, певно, так само заздрять мені. А ті, хто в окопах, заздрять тим, хто сидить вдома. А ті, хто загинули, могли б позаздрити тим, хто в окопах, але мертві не відчувають нічого, навіть заздрості.

А може, взагалі не варто паритися, бо вже фактично триває третя світова і херово скоро буде майже скрізь. У цьому протистоянні ми наче й на світлій стороні, але вона якась вона надто розбещена відчуттям своєї уявної переваги та всякої хуйні типу кількості вигаданих гендерів. Загравання з диктатурами призвело лиш до того, що будь-яка обісцяна Венесуела може шматувати міжнародно визнані кордони на свій лад, і ніхто їй нічого не зробить. Якщо ЄС і НАТО не можуть справитися навіть з відвертими внутрішніми ворогами (Уйобщина), а їх мудрі виборці скоро вдруге приведуть до влади Трампа, шоб точно всьо, то про що взагалі говорити.

Правда, мені б ще дорікати комусь за Трампа, коли у нас, блядь, Безугла – народний депутат. Якщо це не одна з ознак наближення кінця світу, то я просто не знаю.

Та навіть в таких умовах ми навчилися дуже правдоподібно симулювати життя. У західних скептиків довбойобів у соцмережах можна час від часу побачити картинки переповненого кафе в Києві чи переповненого пляжу в Одесі з коментарем, а чи дійсно в нас все погано й треба допомога, коли ось же, все чудово. 

Шкода, я не маю змоги розказати їм особисто, наскільки все чудово насправді. Коли за півтора року тобі стає вже так поїбати на ті тривоги, що ти просто забиваєш хер і продовжуєш лишатися на роботі чи в магазині, чи на відпочинку з абсолютним пофігом, прилетить воно зараз саме по тобі чи ні. Коли загибель співвітчизників щодня стає настільки буденним фоном, що обіцяєш розібратися з сумлінням якось потім, а поки дозволяєш собі навіть в таких умовах розслабитись чи повеселитись, ну або хоч зробити погляд, що веселишся, бо без того якось геть труба.

Я вже не кажу про якісь глобальні речі, типу планування нового житла чи дитини, коли через кілька місяців у твій будинок або в тебе особисто може прилетіти блєдіна, або заберуть на війну, а дитина залишиться сиротою чи калікою. Прям чудове життя, яке я тим скептикам побажав би прожити особисто.

Ну а викорінити у європейців/американців (навіть адекватних) уявлення про поганого путіна і хороших росіян, яким би тільки вилізти з-під цього гніту, певно, нереально. Це треба як мінімум вільно володіти москальською мовою і заглянути в око прірви всього того, що вони бажають з нами зробити. 140 мільйонів маленьких недоносків-путіних, які забрали у нас цивілізацію та майбутнє. Поки значна частина країн живе найкраще  життя, яке будь-коли траплялося в історії людства, українці вимушені стиратися, зачищаючи навалу біосміття, або від цієї навали загинути. Адекватних типу Бабченко серед русні скількись є, та жодної ролі вони не відіграють. Говорити про щось з рештою немає сенсу, тому я можу їм тільки побажати:

Будьте прокляті на віки віків, живі, мертві й ненароджені, і хай все ваше зло повернеться вам стократно – за всі наші відібрані життя, вкрадені роки й отруєну землю. Живіть у гівні, здохніть у муках і горіть у пеклі. За рядом причин ефективного військового із мене ніколи не вийде, але опосередковано я робитиму все від себе залежне, аби ЗСУ вбили вас як можна більше.

Можливо, цей мій підсумковий текст не сильно надихає оптимізмом і не вселяє надію, але в кінці від себе попрошу усіх вас не здаватися й продовжувати робити на своєму місці усе від себе залежне для перемоги, якою б далекою та неймовірною вона не здавалася. Незалежно від того, як закінчиться війна, хай одним із підсумків буде якомога більше мертвих ворогів. Якщо не для нас самих, то хоч для нащадків. Найгірше, що може бути у кінці, – якщо виявиться, що жертва стількох українців була марною.

Тим більше у нас так добре виходить симулювати нормальне життя, майже будь-де. Навіть в умовному Херсоні, у зоні досяжності російської артилерії, працюють кав'ярні, ходить транспорт, відбуваються заходи. Правда, з моменту визволення русня вбила там уже більш як 400 мирних людей.

Щодня сліпий жереб вибирає одного мешканця Міста, незалежно од віку чи статі, і він тут же помирає.

Якщо ЗСУ не втримаються, ця умовна одиничка перетвориться на сотні й тисячі щодня.

P. S. Ще зазвичай у підсумках року я роблю добірку власних фото, але то вже буде окремим постом, післясвят.