Вісім

Традиційно 8 листопада я символічно відзначаю своє особисте свято, відсутнє у всіх календарях – річницю переїзду у Вінницю. Цього разу це ще й 8 років, така собі нескінченність, перевернута набік. Ніколи мені не довелося шкодувати про це рішення та про всі перепони, які виникали на моєму шляху в буремному 2014-му.

Як і два роки тому, коли подорожі надовго накрилися (тільки з іншої причини), мене дуже підтримувало лише усвідомлення того, що я тут, а не деінде, як і можливість подорожувати хоча б у межах міста, яке ніби вже все знайоме, але раз по раз поділиться чимось новим, та й давно знайомі місця не приїдаються. Тепер до цього додався відносний спокій знаходження в глибокому тилу, хоч я й усвідомлюю, що це просто пощастило за збігом обставин. Та ж сама умовна Буча до 23 лютого багатьом здавалася нічим не гіршим варіантом. Я так і не порозумівся з мешканцями Вінниці, які для мене – зовсім окрема субстанція відносно міста, яке вони населяють, але нестрашно. По-перше, така ж проблема у мене була і в попередніх локаціях тривалого проживання, по-друге, це і не проблема, бо навіщо ті люди в принципі потрібні. Достатньо лише однієї.

1. Ну а під катом сховані цьогорічні фотографії мого Міста. Їх назбиралося немало, позаяк давно вже не викладав у блозі нічого вінницького.

2. Окремо, звісно, виділяється період до 24.02. Хоча взимку знімати толком нічого, максимум пташок. Провідав сов, які живуть на березі просто в одному з міських дворів. Вдень вони дрімають дуже високо, тому традиційно фіг що роздивишся. Тоді я просто почекав біля найближчого підїзду, зайшов з його мешканцями і дістався вікон сходової клітини на верхніх поверхах, та з них було взагалі нічого не видно. А зараз би вже не зважився на таке, забагато ризиків.

3. Пізніше завдяки спійманому на початку лютого модному ГРВІ гуляв у найбільш безлюдних закутках свого парку, де виявив ще й снігурів. Були там і синиці, яким залишав сало, але на фото вони не потрапили, та й то синиці, а снігурів наживо побачив чи не вперше в житті.

4. Взагалі рік був багатий саме в сенсі орнітологічних знахідок, але то було потім… А в тій попередній реальності можна було стояти на мосту і фотографувати хтозна-що, і ні в кого це не викликало жодних питань.

5. Перші воєнні фото також для мене особливі, хоч і з відсутньою художньою цінністю, але самим фактом можливості їх зробити. Спочатку мені здавалося, що просто за наявність фотоапарата в руках будуть одразу бити по морді, кругом і скрізь, тому зважувався дістати його лише в лісопарку, коли навколо нікого.

6. Сам лісопарк дуже швидко змінювався, із сірих тонів у всі відтінки зеленого. До речі, він аж досі під забороною відвідування, як і всі ліси на Вінниччині, хоча на те давно всі поклали товстий болт.

9. Фотографування прапора на Замковій горі теж не повинно було викликати ні в кого підозр. Наш символ, що неймовірними зусиллями ЗСУ досі красується там, де й має бути.

10. А мертва воєнна весна продовжувала пробуджуватись, квітнути й маскуватися під живу та справжню.

11.

12. З періодами, коли все тонуло в білих квітах, за якими могло здаватися, що все знову нормально, і нічого страшного навколо не відбувається.

13.

14.

15. Та все ж ця весна запамятається колючою, обмеженою і вкраденою. І ми нізащо не забудемо, чия в цьому вина.

16. Як згадував вище, блукання малолюдними закутками було результативним у плані фото живності, особливо пернатої. Одудів зустрічав і раніше, але в об’єктив вони досі не попадалися.

17. А от бугайчик наживо показався мені вперше, ще й вистояв, поки я встиг зробити кілька кадрів.

18. Лебеді зустрічаються куди частіше, але вони прекрасні завжди.

19.

20. Черепахи на Вишенському озері також були, як і минулого року, але в меншій кількості. І так само кудись безслідно поділися в другій половині літа.

21. І колючих товаришів зустрічав не так часто, хоча вони ніби й непогано інтегруються в життя посеред асфальту й бетону.

22. Знову раніше невідома пташка, яку з допомогою фейсбучної групи ідентифікував як очеретянку велику. Прикольно, коли скільки живих істот можна зустріти просто в межах міста.

23. Велика жаба – гарна жаба:

24. Ну і само собою, цей звіт був би неповний без котиків. Точніше, самих лише їхніх фото вистачило б на окремий великий звіт, та спробую обійтися декількома.

25.

26.

27. Завдяки активному блуканню Вінницею в голові вже сформувалася своєрідна карта котів, які дають себе погладити, а от на фото якось потрапляють навпаки не вони. Але подібні зустрічі все одно цінні.

28. З часом усе ж набрався сміливості фотографувати місто саме як місто. Починаючи з банальних сюжетів із всюдисущою сакурою та головними пам’ятками…

29.

30. Та трамваями, як же без них.

31. Раритетний автомобіль коло готелю «Франція».

32. Одного зі «швейцарців» розмалювали в знак подяки Швейцарії за гуманітарну допомогу. Раніше цей вагон був єдиним білим зі збереженою оригінальною рекламою.

Йому ж судилося постраждати в ході терористичного ракетного нальоту русні на площу Перемоги 14 липня. Але якщо шибки у вагоні відновили швидко, то людей не повернеш. Пасажири самого трамваю відбулися максимум порізами чи контузіями, до речі, що зайвий раз натякає, наскільки дебільна ідея – висаджувати людей із транспорту під час тривог. На щастя, у Вінниці швидко від неї відмовилися.

33. Якщо перший час постраждала територія була закрита для проходу, вже днів через десять можна було все вільно дивитися і фотографувати. Будинок побуту «Ювілейний» – одна з найпотворніших споруд міста, яку, чесно кажучи, давно пора знести, але не таким же чином.

34. Будинок офіцерів разом з «Ювілейним» та літаком-пам’ятником залишився огородженим, проте через дірку в паркані всі зацікавлені могли заглянути на заборонену територію.

35. А околиці обросли стихійними меморіалами. Версій щодо приводу атаки на Будинок офіцерів (який є тупо концертним залом, а не чимось військовим) були різні, але за тим усім важливо не забувати, що йобане біосміття взагалі-то не має жодного права атакувати будь-що в чужій країні. росія – держава-гній, населена опаришами.

36. Через ту саму дірку можна побачити усе, що лишилося від новенької приватної клініки. У будній день там було немало відвідувачів, частина загиблих – саме її лікарі, персонал та пацієнти.

37. За цим усім літо проминуло неповноцінним і майже непоміченим. Але за межами воєнної реальності воно все одно було теплим та гарним.

38.

39. З уже неодмінними зустрічами заходу сонця на Вишенських озерах.

40.

41. Та дослідженням віддалених міських районів. Одразу за одним із них, Тяжиловим, починаються поля, що тоді саме утворювали кольори нашого прапора.

42. Там же знайшлась симпатична дика алея (якщо абстрагуватися від сміття під ногами). Всупереч очікуванням, в осінніх кольорах вона виглядає не так ефектно.

43. У Вінниці навіть на рядових вулицях цікаво шукати дрібні деталі.

44.

45.

46. Нові стінописи, для яких цього року зявилося багато нових ідей.

47. Непопсовий ракурс на відому памятку.

48. А там почалася й осінь, спочатку зелена і сонячна, але зовсім недовго.

49.

50. Холодним та похмурим, як і майже весь вересень, вийшов і день міста. Цього року, зі зрозумілих причин, жодних заходів не проводили.

51. Одна із сакур в центрі переплутала сезони й розпустилася ще раз.

52. За відверто гівняним у плані погоди вереснем прийшов погожий жовтень, якого я і так більше люблю. Особливо за магічні вранішні тумани.

53.

54.

55. А коли при такому тумані немає хмар, ще й магічними світанками. Заради фото двох сонць довелося лізти в болото мочити ноги, про що ні разу не шкодую.

56.

57.

58. Золота осінь теж вийшла цілком пристойна з виду.

59. Пора підготовки до найтяжчої частини року, яка цього разу буде особливо тяжкою. Але заради можливості так само святкувати й наступну річницю варто спробувати витерпіти, продовжуючи вносити щось від себе у фундамент нашої майбутньої перемоги.