Біла Церква, частина 1. Під наглядом

Це місто було у моїх планах так давно, що десь валяється навіть його паперова карта – тобто ще з тих олдскульних часів, коли я не дуже дружив із навігатором у телефоні. Проте, попри близькість до Вінниці, транспортне сполучення між двома містами досить кволе, тому сталося це тільки зараз, коли та сама паперова карта так і не знадобилася, поступившися зручністю міткам на maps.me.

1. Транспортна незручність, однак, нікуди не поділася. Поїзд прибуває пізно ввечері, ще й Укрзалізниця підігріла інтригу традиційним його запізненням – у готель ми забігли за 4 хвилини до початку комендантської й потім ще дуже довго слухали через вікно шум автомобілів, що старанно її дотримуються. Трафік у БЦ взагалі набагато більший ніж я очікував, навіть зважаючи на те, що це, на секундочку, найбільше місто Київської області, що лиш трішки поступається населенням Тернополю чи Луцьку.

2. Ну а похмурого суботнього ранку настав час оглянути «урбаністичну» частину Білої Церкви, яка досить різноманітна, проте компактно зосереджена у центрі. Не рахуючи цілі архітектурні комплекси – склади Браницьких (проігнорував) та поштової станції (бачив, але не вразила). А ось, наприклад, хедер (єврейська релігійна школа, 1901):

3. Декілька симпатичних старих особняків можна знайти на вулиці Хмельницького, що якраз від хедера і починається.

5. Однак, безперервна стара забудова не збереглася, максимум щось таке:

7. Окрім вищезгаданого хедера, із єврейських памяток вцілів готель та три синагоги (усі не діють за первісним призначенням). Найменша з них, реміснича, не має охоронного статусу, і, судячи з її поточного стану, скоро у місті залишаться дві синагоги.

8. Той же готель – зараз звичайний житловий будинок:

9. Це вже центральна частина міста, де чимало кафешок, в тому числі з милими детальками, що запамятовуються.

10. Корови на даху? Чом би й ні.

11. Це, я так розумію, «оптимізували» старий маленький будинок.

12. У архітектурно неоднорідному центрі новобудов узагалі немало, деякі цілком симпатичні на мій смак. Поєднання давнього і сучасного:

13. Актуальний стінопис.

14. Ще один гарний особнячок.

15. За нами стежать:

16. Площа Небесної Сотні з кулькою, яку я спершу прийняв за неробочий фонтан.

17. …але то виявилася вже готова інсталяція під назвою «остання крапля людського терпіння» чи щось таке. Люблю подібні штуки завдяки можливості поекспериментувати з фотоапаратом.

18. Далі дорогою трапились інші дві синагоги, що знаходяться майже поруч. Спочатку купецька:

19. І хоральна, будівлю якої зараз займає Технолого-економічний коледж.

20. Невеличкий променад за коледжем:

21. У перспективі вулиці Ярослава Мудрого видніється костьол, одна з головних пам'яток міста, але про нього трохи згодом.

22. Натомість ще поблукаємо провулками середмістя.

23. Майже весь цей час я кружляв навколо Торгової площі, в центрі якої стоять власне торгові ряди (1809-14).

24. Зараз частина їх дійсно зайнята крамницями чи кафешками, в той самий час, значний відсоток приміщень не використовується. Тут стає помітно, що Біла Церква – все ж не облцентр, і значна частина місцевого ресурсу висмоктується Києвом. У Вінниці при наявності такої споруди в центрі не простоював би жоден квадратний сантиметр.

25. Досить рідкісне для міста явище – мурал, намальований киянами, у яких такого добра вже повно.

26. Скульптурна композиція на честь Шолом-Алейхема на вулиці… ні, не його імені, а Леся Курбаса.

27. Неординарні двері якогось закладу.

28. Далі настала черга парків. Це імені Тараса Шевченка:

29.

30. Досить живе місце з усякими інсталяціями, атракціонами та кафе, на стінах одного з яких знайшлась милота:

31. Карусель ввечері ефектно підсвічується, чудовий обєкт для експериментів із витримкою фотоапарата.

32. Але повернемося в день і наступний парк, що буквально через дорогу. Колишній танцмайданчик обзавівся дивними графіті, а от побачити без охорони справне піаніно, на якому ще й хтось грає у випадковий момент часу – нечаста для наших міст річ.

33. Щось дивне на задвірках:

34. Щось красиве з протилежного боку:

35. Поруч знаходиться одна з найвідоміших памяток БЦ, зимовий палац Браницьких (1796). Забігаючи наперед, скажу що літній палац був у «Олександрії», і від нього залишився тільки фундамент, на жаль.

36. Палац розташований досить близько до річки Рось, на березі якої обладнано маленький пляж, вдень майже безлюдний. З крупних обєктів виділявся лише жирний мужик, що псував кадр, і червоний човник, що прикрашав.

37. На протилежній стороні видніється горбик, що гордо зветься Замковою горою. Там колись був білоцерківський замок, а зараз розташовані головні храми міста.

38. Безпосередньо на горі зустрічає памятник Ярославу Мудрому, який заснував місто у 1032 році й назвав Юрїв, на честь себе коханого. Солідний 990-річний ювілей Біла Церква відзначила у вересні, вже після мого візиту.

39. Ті ж самі храми зблизька. На передньому плані – та сама «біла» Георгіївська церква, на честь якої й з'явилася сучасна назва. На жаль, це не автентичний храм домонгольської епохи, а реконструкція, хоч і дуже якісна та правдоподібна.

40. Костьол Івана Хрестителя закладений тими ж Браницькими у 1796 році, от він справжній. Зараз суміщує в собі функції чинного католицького храму та міського органного залу.

Дуже гарна сама по собі й Рось біля Замкової гори, і арковий автомобільний міст через неї. Щойно я його сфотографував, поруч матеріалізувався дядько у військовій формі й ввічливо попросив видалити те фото. Однак, дозволив знімати з самого мосту, про що потім очевидно пошкодував, бо я пронісся по ньому туди-назад із завзятістю японського туриста, надто привертаючи увагу. Також я скромно промовчав, що у моєму фотоапараті вже було кілька фоток мосту, зроблених із пляжу… але викладати їх до кінця війни не буду, ну його нафіг. З іншого боку, в інтернеті повно довоєнних фото, тому дивно це все. Але то вже їх проблеми.

41. Краєвид у західному напрямку, проти течії річки. Тут знаходиться великий острів:

42. Один із канонічних ракурсів на церкву:

43. Найкраще скелясті виступи над Россю має бути видно з протилежного берега, як зійти з мосту в сторону його підніжжя, але колись туристична скульптурка радила цього не робити. Я взагалі охуїв, побачивши це, бо якраз послідовно й показово порушив усі пункти.

44. Ну а не маючи вже що втрачати, так само показово пройшовся іншою стороною мосту назад. Це вже не згадаю що і на якій стороні.

45. Рось вниз за течією. Привертають до себе увагу колоритні сарайчики просто над водою.

46. Та церква Марії Магдалини (1843), чи не єдина міська пам’ятка на південному березі. До неї я так і не дійшов, хоч то й недалеко.

47. В районі Замкової гори є ще декілька схожих мініскульптур.

48. Корпус аграрного університету – також пам’ятка, колишній сільськогосподарський інститут (1931).

49. Так костьол виглядає спереду. Найцікавіше у ньому – інтер’єри, проте, на жаль, все було наглухо зачинено.

50. Після мосту настрій до прогулянок трохи згас, ще й здавалося, що всі патрульні авто (а їх містом їздило немало) приглядають якраз за нами. Але ще кілька будівель зафіксував на пам’ять, наприклад, Спасо-Преображенський кафедральний собор (1833-39).

51. На його задньому дворі сховалася маленька Микільська церква, куди старша – 1706 року, закладена ще Мазепою та козацьким полковником Костянтином Мокієвським.

52. Осторонь середмістя на березі Росі стоїть маленький млин.

53. Річка біля нього штучно розширена. Повноцінно насолодитися краєвидами заважав запах дохлої риби, якої чомусь тут спливло забагато.

54. Будинок купця Таубіна – один із найяскравіших представників старої забудови БЦ. То вже знов центр, таким чином я замкнув символічне коло по місту.

55. Стінопис із міськими пам’ятками в одному із проходів недалеко від будинку Таубіна.

56. За 2 км на північ від центру сховалася ще одна досить екзотична будівля – гіперболоїдна водонапірна вежа за проектом інженера Шухова. Збудована в 1929 році, знаходиться на території водоканалу, який за нею доглядає, хоч і не використовує за призначенням.

57. Якщо я нічого не упустив, то побачив уже всі шухівські вежі України, крім двох. І якщо в Пісківку Київської області з’їздити цілком реально, то коли я зможу сказати те саме про Часів Яр?..

Навіть у страшні дні лютого-березня, коли існувала реальна загроза оточення Києва, Біла Церква була досить далеко від основних подій, тому мені уявлялася таким же спокійним тилом, як і Вінниця. На практиці ж виявилося, що ставлення до війни тут куди серйозніше. Коли готельний чудік почав о 23:05 тарабанити у двері номера, щоб вимкнули світло, це відверто здивувало. Вуличне освітлення в місті не вмикають взагалі, і можна скільки завгодно посилатися на світломаскування, але, як на мене, це еталонне рагульське жлобство і неповага до містян. Єдиний плюс у цьому всьому – у повністю темному місті зоряне небо виглядає не менш дивовижно, ніж де-небудь у Карпатах.

На щастя, у Білій Церкві є величезна територія, де фотоапарат не викликає жодних питань чи підозр. Туди і направимося наступного разу.