Черник. In the middle of nowhere

Здавна життя в Карпатах тяжіло до річкових долин. Ближче до води, що породжує життя, під захистом від пронизливих вітрів, що не дають знаходитися довго на високогір’ї. Долинами пролягали дороги, що обростали людським житлом. Досі типово, що все село – одна-дві вулиці понад річкою, зате протягнуті на кілометри, а то й десятки.

2. Деякими з цих долин можна піднятися майже у верхів’я річок, а далі на перевали, по інший бік яких чекає геть інший світ. А деякі так і залишилися тупиковими. Здається, втекти в один з таких тупиків – непоганий варіант для нашого часу. Навіть якщо хоча б на тиждень.

Власне, що я і зробив, скориставшися туром команди «Добре поїхали» з умовною назвою «В долині річки Зелениці». Тиждень відпустки в нинішніх умовах немало вартує для психічної рівноваги, особливо в місці, де час зупинився дуже давно.

Базувалися ми в селі Черник, що за 60 км від Івано-Франківська. Можна подумати, що подібні тупикові села знаходяться тільки десь дуже далеко від великих міст, але ж ні. А на захисті від наступу цивілізації відпрацьовує сама дорога сюди, яка на останніх кілометрах 10-12 більше відповідає слову «напрямок». Та й варіантів ночівлі не те щоб багато, якщо ви без наметів. На все село (а то й не тільки на нього) одна-єдина садиба «Затишок», що може прийняти 8-12 людей одночасно.

3. Знаходиться вона майже в центрі. Будинок повністю дерев’яний, тобто мінусом є проживання всередині акустичної системи, де навіть думки сусідів, здається, можна почути. На цьому мінуси фактично закінчуються. Та й на тиждень часу це некритично, а ось місцеві живуть у подібних все життя. Садиба вклинилась між звичайних сільських дворів, як побічний позитивний ефект від цього, нас постійно навідувала сусідська кішка Маруся, яку туристи годують явно краще за господарів, і дуже рідко з протилежного боку заходив рудий кіт – не їжі заради, а просто показати всім, який він розкішний.

4. Будиночок розташований трохи вище навколишніх хат, що дозволяє оглянути гори у різних напрямках. Якщо найкращі фото за всю відпустку я зробив не з походів, а просто із веранди, це само собою натякає, що розміщена вона вдало.

5. Черник знаходиться у глибокій тупиковій долині однойменного потічка, що в його межах впадає в Зеленицю. Та прямує у куди більше село Зелена, де впадає в Бистрицю, ну а та тягнеться аж до Дністра за Івано-Франківськом. Навіть якщо не лізти на навколишні горби (а підйоми в гори завжди непрості, особливо для тих, хто вперше), цікаво гуляти й самим селом. Вписані у навколишні гори неймовірно естетичні садиби з дерев’яними хатками, конями та іншим колоритом нікого не залишать байдужими.

6. По прямій звідси лише по 15 кілометрів до Яремчі чи Буковеля, але ж наскільки інша тут реальність. У мене всю дорогу чухався язик назвати Черник загубленим раєм, але все ж зупинюся на словосполученні «загублений світ» – надто важко, як для раю, тут треба працювати, аби просто вижити.

7. Архітектурних пам’яток село позбавлене. Церква сучасна, велика й напрочуд вдало вписана в ландшафт. На пагорбі за нею розкинулось кладовище, де поховані зокрема воїни УПА, що найдовше боролися в цих глухих горах із червоною навалою. Відносно недалеко Черника (по прямій, знову ж таки, але не гірськими дорогами) знаходиться урочище «Березовачка», в якому криївка полковника Грома функціонувала до 1954(!) року.

8. Іншою «урбаністичною» цікавинкою села є музей, що знаходиться в школі (яка зараз гордо кличеться гімназією і має цілих два корпуси). Там уже й сама по собі школа як музей, завдяки колориту. Тут древні печі легко уживаються із сучасними мультимедійними дошками, а розвішані на стінах малюнки школярів можуть виявитися куди цікавішими за розхвалене сучасне мистецтво.

(малюнок Софії Осташук)

9. Підбір експонатів типовий для такого місця, скромний, просякнутий духом старовини та душевний.

Але час добиратися до основного, заради чого сюди їдуть, – гір. Точних координат цікавих місцин я називати не буду, все ж таки то був фактично авторський тур, кожна стежка якого спочатку досліджена й пройдена організаторами. А от власні назви, де вони є, – можна, то вже допитливі люди й самі можуть в інтернеті знайти.

10. Власне, безпосередньо із садиби починається стежка на гору над нею, що не має якоїсь встановленої назви, як я зрозумів. Там фактично кілька ярусів, з нижніх добре видно Черник, з верхніх – Зелену в долинах Зелениці та Бистриці.

11. Сюди ж зручно збігати ввечері чи вранці у спробах половити красиве освітлення. Повноцінного сходу чи заходу сонця у Чернику не видно (що можна віднести до одного з небагатьох його мінусів), але підсвічені рожевим вечірні хмарки – то будь ласка:

12. Або заворожуючі вранішні тумани. При виборі дня, коли саме можна себе помучити раннім підйомом, я орієнтувався на прогноз туманів в інтернеті (навіть таке є), хоча підозрюю, щось подібне можна тут зустріти досить часто.

13. Хребет на протилежній стороні Зелениці відносно садиби зветься Сухий Верх. Там і дійсно дерева на вищих ярусах якісь сухі та замучені, правда, то вже швидше наслідок людської діяльності. Цей хребет чудово видно з самої садиби, саме на ньому я ловив імлу прямо з веранди. У денний час найбільше впадають у вічі галявини, де пасуться коні. Особливо один, білий. До нього ми якось сходили в гості, пригостити морквою та познайомитись ближче. Заради такого красеня не шкода і дертися під гору, частина стежок до якої проходить хащами та болотами.

14. Безпосередньо у Чернику можна прогулятися до двох водоспадів. Перший з них однойменний до села, це 3 км на південний захід від центру. Примітний тим, що складається з двох каскадів, зовсім несхожих один на одного. У нижньому в жаркий день можна купатися, якщо ви любите занурюватися у крижану воду (я не дуже).

15. Водоспад Кудринець знаходиться на 7,4 км на південний схід від центру (тут можна згадати, що я говорив вище про протяжність вулиць у таких селах). Він менший, але візуально мені сподобався куди більше.

16. Варто також згадати, що над цими долинами здіймається не який-небудь хребет, а Горгани, відомі своїми розсипами гігантського каміння. Місцями те каміння у цілком фотографічному виді можна побачити після мінімального підйому, дертися десь далеко зовсім необов’язково. Зокрема це стосується Бредулецького заказнику (легко знайти на карті), де підйом до таких каменів проходить через якийсь просто зачарований ліс.

17. Зелениця у заказнику також чарівна і, відповідно до назви, цілком зелена. Але це зовсім не та хвороблива зелень, яку ми звикли бачити в другій половині літа на рівнинних водоймах.

18. Також навкруги Черника видобувають нафту (як і на значній частині Надвірнянщини в цілому). Суто мимохідь ми бачили дві точки з нафтовими качалками, в одній із них вони якраз активно працювали.

19. Можливих маршрутів навколо села є навіть більше, ніж на тиждень. Із пройдених нами мені не сподобався лише підйом в урочище Розсіч (нічого цікавого ні дорогою, ні на фінальній галявинці). Є і складні маршрути, зокрема на гору Пасічанка, на яку ми так і не вибралися. Тому ось вона на фото вдалині:

20. Одним із місць поза пішохідною доступністю можна вважати високогірний дендрарій, що здіймається над долиною Бистриці (в яку Зелениця і впадає). Від Черника це всього-то 19 км, які долатимуться у кращому випадку годину, зважаючи на стан дороги, та й не кожне авто там пройде. Остання точка цивілізації на шляху – село Бистриця, яке вражає розмаїттям відтінків зеленого й оманливо виглядає так, наче знаходиться на рівнині. Насправді навкруги так само гірські вершини й хребти, просто з хатами вони майже на рівні.

21. Далі ще трохи серпантину, і починається власне дендропарк, створений у 1963 році як експериментальний – найбільш високогірний в Україні (і, судячи з його молодого віку, експерименти ще тривають). Окрім краси безпосередньо на місці, він примітний хорошими краєвидами на навколишні вершини. Зокрема на масив Довбушанка, що звідси виглядає наче спина дракона, та й Говерлу у хорошу погоду можна добре розгледіти.

22. Від парковки дендропарку варто пройти ще 4 км із незначним набором висоти по хребту Тавпиширка до його найвищої точки 1499 м над рівнем моря (на MAPS.ME ця символічна вершина зветься Подини, але більше ні від кого я її назви не чув). З кінцевої точки добре видно Велику і Малу Сивулі. Велика Сивуля – найвища в Горганах, має 1837 метрів. Ще за кількасот метрів дороги можна надибати в траві старий прикордонний стовп 1920 року. З цієї точки Прикарпаття поступається місцем Закарпаттю, а колись тут проходив кордон імперій. Також чудно усвідомлювати, що на кілометри навколо немає ні сіл, ні автомобільних доріг, лише стежки через напівзабуті перевали…

23. Найбільший уповільнювач на всіх дорогах Черника та дендропарку – чорниця. Затягує, що страх. Також потрапили на сезон малини, а от брусниця та ожина тільки починалися. Словом, у серпні з вітамінами проблем не виникає.

24. Розказувати, а головне показувати цей маленький куточок Карпат можна ще довго, але всьому має бути край. Відзначу, що дуже ефектно тут виглядають як загальні плани, так і деталі, зокрема всяка живність – варто лише уважніше дивитися під ноги.

Не буду приховувати, що одного тижня виявилось малувато і їхати звідти не хотілося. Це, звісно, якщо говорити про відпочинок, але ні в якому разі не про постійне проживання там – дуже все відрізняється від того, до чого я звик. Як і цим людям своєю чергою було б дико опинитися на довгий час у місті серед постійних натовпів, супермаркетів і заторів. Ми геть різні, але зовсім поруч, в межах однієї країни й кількох годин їзди, і це дуже цінно.

Люди гір звикли жити синхронно зі світловим днем, тому навряд там існує ймовірність бути спійманим за порушення комендантської години, хоч я й не перевіряв. Із заходом сонця село швидко відмирає, затихає і занурюється в абсолютну темряву. Такого яскравого зоряного неба, як там, я більше не пригадую. Близький зачарований світ, де, здається, нічого не змінилося навіть у цьому кошмарному році. Знаходячись там, по іншу сторону гір, може ненароком здатися, що тут теж не триває безперервне жахіття, і всі, хто пішов, насправді досі живі.

І міста, і люди.