Тегеран. День закритих дверей у димному місті

2. Знайомство з містом почалося класично з вокзалу, який тут примітний не стільки виглядом, як архітектором – проектував його Владислав Городецький (той самий, що автор будинку з химерами і Миколаївського костьолу в Києві, мавзолею Потоцьких у Печері й купи інших небанальних споруд в Україні). Сюди він приїхав на запрошення американців, котрі й стояли за витоком перших залізниць Персії, тут же несподівано помер від інфаркту. Крім вокзалу, у місті за його проектом збудований мінімум один із шахських палаців у резиденції Саадабад, та ймовірно ще кілька будівель (незрозумілого стану збереженості та зі спірним авторством).

3. Як і Шираз перед цим, Тегеран зустрів посиленням карантину до червоної зони і відповідним закриттям практично усього цікавого, тільки тут у нас вже не було чарівних провідників, що могли домовитись відчинити усі потрібні двері. Трапилось би таке в умовній Варшаві чи Мадриді, потиснув би плечима і пішов дивитись архітектуру. У Азії все трохи не так, тут вся краса спрямована найперше всередину, і побачити це виявилось можливо лише за збігом обставин. Наприклад, ось дворик нашого хостелу, колишнього маєтку якогось спортсмена.

Поселення на місці Тегерану існувало ще за 6 тис. років до нашої ери, але мінімум до монгольської навали то було звичайне село. Його роль почала зростати с кінця 13 ст., а столицею його зробив Мухаммед-хан із Каджарів лише в 1796 році. З тих пір і до нашого часу на чолі міста та всієї країни встигло змінитись кілька шахів із різних династій та зрештою режим аятол, і кожен хотів натягнути сову на глобус перебудувати столицю під своє ідеальне бачення, так що в підсумку вийшла повна мішанина. Нині в Тегерані мешкає 8 мільйонів чоловік, не рахуючи приблизно такої ж кількості в передмістях. Він вдвічі менший за Стамбул, але за рахунок сумбурності відчувається вдвічі більшим, а вихлопи десятків тисяч автомобілів та мотоциклів роблять його одним із найбрудніших міст світу.

4. Ну а чи не головним архітектурним символом міста стала так взагалі бетонна арка, якій усього 50 років, заодно один із об’єктів, який можна було без проблем оглянути.

5. У місцевих теж користується популярністю, гуляли там навкруги, фоткались.

6. Звели її в 1971 році в пам’ять про всіх шахів Персії, після ісламської революції перейменували словом Азаді (тобто Свободи; добре, що взагалі не знесли). Із прагматичної точки зору вона не виконує жодної ролі, це просто бетонна громадина на одній із найбільших транспортних розв’язок, але ж яка гарна.

7.

8.

9. Скромний, за мірками Близького Сходу, прапорець.

10. У підземеллі арки в кращі часи можна подивитися виставкові зали, а на даху – оглядовий майданчик. Під вечір вона класно підсвічується, але основну красу пропустив уже банально через втому.

11. Якби не раптове посилення обмежень, я би розказував зараз про шахський палацовий комплекс Голестан, футуристичний міст Табіат (він знаходиться в парку, звідки нас випроводив охоронець, бо аррря, вірус! Хоча буквально поруч по проїжджій частині ходити можна вільно; за абсурдністю карантину Тегеран виявився найгіршим у країні, і не тільки за цим). Можливо, ще щось, існування чого так і залишилося для мене таємницею, але загалом якось цього всього навіть не жаль. Єдине, чого дійсно шкода, – це гранд-базару, і не тільки через частковий облом в покупці подарунків в Україну. Це чи не найбільший критий ринок у світі, ціле місто в місті, а заодно й історичний центр Тегерану, блукати яким мало би бути дуже цікаво.

12. Вночі не менш атмосферно виглядає.

13. Частина лавок все одно працювала, продавали там банальну побутову хімію чи продукти. Хоча побачити «Шалену бджілку» збагачену ураном в адаптації на фарсі було неочікувано.

14. А здебільшого закриті брудні пластикові ширми геть вбивали автентичність та бажання фотографувати.

15. Хоча без одиничних цікавих деталей не обійшлося.

16. А за що тегеранським торжищам можна багато пробачити, так це за полуницю в квітні.

17. Реклама пересадки волосся (чи все ж лисини?..) прямо на тротуарі.

Хоча масово мужиків з забинтованими черепами ми бачили в Ширазі. Взагалі Іран є одним з регіональних лідерів пластичної хірургії, особливо модно у них міняти носи (настільки модно, що хто не має на це грошей, клеїть пластир на носа, аби зробити видимість операції). Неочікувано, цілком легально можна навіть змінити стать, що породило окремий напрямок медичного туризму із сусідніх арабських країн, де таке під забороною.

18. Порівняно з провінцією, набагато більше у місті і державної агітації, найчастіше виконаної у вигляді муралів.

19. Походили і центральними кварталами міста недалеко від базару. Трохи симпатичних садиб чи мечетей у Тегерані все ж є, хоча шукати їх не надто приємно. Шалений смердючий потік транспорту на дорогах і суцільний базар на тротуарах сильно демотивують ходити по місту пішки і знаходити його приховані скарби.

20.

21. Наступні два фото – шахська мечеть (1810-25), нині, звісно, пересвячена як мечеть Імама.

22.

23. Цю вже не впізнаю (та й приїлись трохи ці дзеркальні й мозаїчні візерунки за ті дні).

24. Місцевий мешканець засумував над могилою чи кенотафом шахіда. Шахідами тут називають не підривників-ударників, а національних героїв, за тим виключенням, що заживо шахідом не станеш. Найчастіше мова про загиблих у війні з Іраком в 1980-х чи в Сирії у наші дні. Збоку за щирістю скорботи аборигена приглядають два аятоли. Правіше, на зеленому фоні – Рухолла Хомейні, очільник ісламської революції та післяреволюційного Ірану. За масштабами згадок де тільки можна він не поступається за популярністю Леніну в СРСР, та й чимось схожий – такий собі добрий мудрий дєдушка, хоча хроніки становлення ісламської держави при ньому були ніхера не добрими. Лівіше зображений Алі Хаменеї, аятола з моменту смерті Хомейні в 1989 році й донині. За історичною аналогією і за виразом його грізного обличчя напрошується порівняння зі Сталіним, і якщо придивитись, є в нинішньому Ірані дещо від 1937-го…

25. Наступний кадр, як на мене, вийшов дуже тегеранський – тут і фото шахідів, і хаос на дорозі та в архітектурі, й величні засніжені вершини Ельбурсу (не Ельбрусу), прикриті смогом. А дивний жовто-чорний значок означає вхід до станції метро.

26. Надзвичайно потужну систему метрополітену (7 ліній на 253 км і 142 станції станом на 2018) називають ледь не найкращою в світі. Мені здається, тому що після пекла нагорі в прохолодному чистому підземеллі здається, що потрапив у рай, до того ж всього за три гривні на наші гроші.

27. Однією з фішок поїздів є ділення на жіночі та спільні вагони. Багато станцій прикрашені красивими барельєфами, хоча знімати там типу не можна, то я не дуже зловживав.

28. Але метро було потім, а спочатку ми дісталися до американського посольства. Колишнього, звісно, – в 1979 році його захопив розлючений натовп, а більшість співробітників втрапила в полон на 444 дні. Нині тут музей шпіонажу.

29. Найцікавіший, в першу чергу, зовнішнім оформленням паркану.

30. Не могли обійти вони увагою і Ізраїль деінде.

31.

32. До США можна ставитися по-різному, але в будь-якому випадку варто визнати, хто придумав ці картинки – довбаний геній.

33.

34. Особливо ніжно тут люблять Трампа.

35.

36. А за перехрестям цілком мирно з цим усім уживається грецька православна церква.

37. Ще варто відвідати музей Священної оборони (так називають тут війну з Іраком). Він знаходиться на узвишші, здавалося, бо з усіх сторін нависали хаотичні будівлі на тлі гір:

38.

39. На вході стоїть симпатична мечеть – репліка однієї із зруйнованих у ту війну.

40.

41. Новостворена ісламська республіка була налаштована вороже буквально до всього світу, погрожуючи загибеллю одночасно Ізраїлю, СРСР, та Штатам, натомість отримала удар в 1980 році від сусіднього Іраку – то Саддам вирішив під шумок захопити багату на нафту провінцію Хузестан (і от йому навпаки допомагав ледь не весь світ). Війна розтягнулася на вісім років і забрала не менше 700 тис. життів, закінчившись тим, що кожен залишився при своєму.

42. Тут все-таки шкода, що не було можливості потрапити всередину, де має бути потужний аудіо- та візуальний супровід. Залишалося дивитися техніку ззовні (включаючи трофейну), що й роблять місцеві дівчата.

43. Грізні та дивні скульптури.

44.

45. Пальми на тлі снігу також запам’яталися.

46. Це, певно, місцева варіація на тему «Можем повторить»:

Рідкісний випадок, коли час на подальше знайомство з містом ще був, а бажання – ні. Взагалі мені у подорожах так рідко щось не подобається, що виникає відчуття, що то проблема в моєму сприйнятті, але не місці як такому. Але в даному випадку все однозначно. Тегеран – одне з найбільш потворних, незатишних і відразливих міст із усіх, що я бачив. Єдине хороше, що тут є – це можливість забратися на всі чотири сторони. Причому не обов’язково далеко, адже одразу за містом починаються прекрасні величні гори. Їм і будуть присвяченні останні дві розповіді в моєму іранському циклі.