Втекти у гори біля Пас-Гале

Однією із особливостей показаного у попередній розповіді Тегерану є гори, що нависають над містом із півночі. Мова про хребет Ельбурс, що тягнеться на кілька сотень кілометрів із заходу на схід, відділяючи південне узбережжя Каспійського моря від Іранського плато. Найвища його вершина має 5600 м над рівнем моря, але про неї ще буде привід поговорити, а сьогодні відправляємось до трохи скромніших гір безпосередньо над сумбурною іранською столицею.

1. Нагору можна легко забратися за допомогою підйомника (а там діє повноцінний гірськолижний курорт, що трохи відомий навіть на міжнародному рівні), але ж то для слабаків, коли можна видертися на власних двох.

2. Сам Тегеран лежить на плато, нахиленому від гір з півночі на південь з 1800 до 1100 метрів, і жити в місті чим вище, тим більш престижно. Тобто центр насправді є досить посереднім місцем, а от під горами, де і спека куди легше переноситься – то для місцевої еліти. Ми стартували з району Дарбанд, звідки уздовж річки Таджріш витягується відпочинкова зона, плавно переходячи в трекінгову стежку:

3. Майже одразу за кінцем автомобільної дороги зі скелі спадає кволий водоспадик, як демо-версія того, що чекає на нас ближче до вершин.

4. Все готове для прийому відпочивальників.

5. Тільки вранці робочого дня їх ще немає, а от ввечері буде людно. Дуже характерно розставлені лавки для відпочинку, прямо над бурхливим потоком гірської річки.

7. Формально це все вже не Тегеран, а окреме сільце Пас-Гале на 300 з чимось мешканців, назва якого куди би більше пасувала французьким Альпам, а не околицям одного з найбрудніших міст світу. Дерлися ми не на конкретну вершину, а тупо вгору, і думаю, я не погрішу сильно від істини, якщо й прилеглу частину Ельбурсу називатиму теж Пас-Гале. За селом хребет розгортається на всю ширину обзору, і уважні читачі помітять не тільки запізнілий сніжок на вершинах, а й один із водоспадів:

9. Позаду залишається звивиста ущелина річки, що нанизує на себе відпочинкову зону:

10. А скоро за тим усім покажуться укутані традиційним смогом висотки Тегерану.

11.

12. Стежка там фактично одна і веде до водоспаду Доголу, що можна перекласти як «роздвоєний», думаю, уже зрозуміло чому:

13.

14. Панорама міста, чим вище, тим більш всеосяжна, але завжди безкрайня:

15. Якщо в Тегерані в ті дні, незважаючи на хмарність, було душно й неприємно, у горах трималася чарівна прохолода і тільки починалася справжня весна, буяючи рясним цвітом на досі безлистих деревах.

16.

17. Водоспад все ближче й ближче. Набір висоти там ніфіговий, тому підійматись було важкувато.

18. Де стежки особливо складні (а в кінці треку то було майже безперервно), облаштовані канати, сходинки й місточки. Знову ж таки, ніби то якась Норвегія, а не дикий в нашому уявленні Іран.

19.

20. Нависаюча велич навколо:

21. Нарешті підійшли впритул.

22.

23. Поруч є ще кілька простіших водоспадів.

24.

25. І сніг, хоч до літа він має зійти, але його все одно чудно бачити у квітні зовсім близько до розпеченого мегаполіса.

26. Із кряжу панорами Тегерану позаду робляться абсолютно всеосяжними.

27. Це якісь елітні райончики високогірної північної околиці:

28. Але в цілому лице столиці Ірану страшне. Місто без краю і кінця у вічному тумані з найкращих жахів Кінга, над яким немає неба.

29. Найбільш пізнавана домінанта – 435-метрова телевежа Мілад (2007).

30.

31. Далі ми планували по плато дійти до однієї зі станцій підйомника, але виявилось, що стежка по ньому не пряма, а постійно скаче вгору-вниз, як ось цей серпантин, наприклад:

Тому вирішили повертатися назад тією ж дорогою. У підсумку в одну сторону пройшли 5 кілометрів з набором висоти 950 метрів, і так само назад, тобто на тлі загалом легенького міського туру по Ірану вийшов досить суровий гірський похід.

32. Але саме з висоти кряжу можна якнайкраще оцінити весь розмах і красу цих неймовірних гір. Для повноти картини, в останній частині зганяємо подивитися на найвищу із них.