Володимирець – райцентр при бурштиновому шляху

2. Місцевий хмарочос:

3. Будинок культури:

4. Дозвілля:

5.

6. Вулиця Соборна приводить не до собору, але до дерев’яної церкви (Успіння Матері Божої, 1897). Гарненька:

7.

8. Паралельно до Соборної лежить зелений уквітчаний сквер. Чимось схоже на Сарни, тільки тут кидається у вічі майже тотальна відсутність людей.

9. Хіба що пара юних ролерів під районною радою оживляла обстановку.

10. Конструкція на вході в сквер:

11. У Володимирці я й обідав. Зазвичай не акцентую увагу на кафе, але цього разу варто на ньому зупинитись детальніше.

12. Кафе «Кукушка» займає шматочок того ж таки будинку культури, і обіграє чи не єдину місцеву цікавинку – вузькоколійку. Лавки у літньому залі стилізовані під загальні сидіння у вагоні:

13. Старі карти та фотографії:

14. Схема залізниці та розклад:

15. Підвальна зала також оформлена тематично. Та й деруни у них смачні.

16.

17. Покінчивши з центром, пішов у парк. Що добре у поліських парках, вони більше схожі на ліс.

18. Близько одна до одної одразу дві церкви, чи недавно відкриті, чи взагалі недобудовані. Якщо вони не різних конфесій, то незрозуміло навіщо так багато.

19.

20. Узагалі Володимирець справив хороше враження, куди краще, ніж я сподівався. Але є й солідна ложка дьогтю, яка псує весь мед. Це палац Красицьких.

Збудований у 1827 році для графа Фердинанда Красицького. У міжвоєнний період належав бельгійській родині де Пурбе. В радянські часи використовувався як сирітський притулок, зараз стоїть порожній і розвалюється… Ніби це й далеко від багатого на подібні історії Поділля, а ситуація така ж.

21. Можна зазирнути на трешак всередині (там і залізти не проблема, та я манав при такому його стані).

22. Хрест на портику – слід від церкви, яка займала це приміщення в 2002-08 роках. Далі ж – лише забуття і необхідні мільйони на відновлення, кількість яких з часом тільки зростатиме.

23. Ставок при парку в народі зветься «басейн».

24. Над малоповерховим селищем домінують водонапірна вежа та церква.

25.

Пішов на станцію, яка за його межами; від центру до неї трохи більше трьох кілометрів.

26. Старі будинки Володимирця характерно дерев’яні (Полісся ж!), але практично без жодного декору.

27.

28.

Як вийти із селища, звертає на себе увагу інша місцева проблема – бурштин. Це було ще якраз у ті дні, коли припиздент приїхав і комусь там пригрозив пальчиком, що копачі аж схаменулись і розвернути помпи на реверс (ні).

29. Відпрацьовані копанки деінде видно тупо від дороги, та чомусь їх ніхто впритул не помічає. Але ж це тільки квіточки, а що в глибині лісів, страшно уявити.

30. Нарешті дійшов до вузькоколійки, яка перетинає автомобільну дорогу перпендикулярно. Найперше примітний семафор (на стандартних залізницях, мабуть, вони уже всі замінені на світлофори). Тут же музейний не тільки рухомий склад, а взагалі вся інфраструктура – жива і досі робоча історія:

31.

Трохи далі видна і станція, підозріло безлюдна.

32. Вокзал був зачинений, але мені для ступору вистачило й об’яви у вікні – поїзд ходить по середах, п’ятницях та неділях, а я приперся в суботу. Довірився розкладу на сайті Укрзалізниці, де вказаний щоденний графік курсування.

33. Володимерецький «двірець» дерев’яний, між іншим:

Для очистки совісті потовкся на місці ще трохи часу, аби впевнитись, що чуда не станеться. Паралельно зловив слабенький мобільний інтернет, начитався всякого про сумну долю Поліської «кукушки», яка на ладан дихає і перебуває під постійною загрозою закриття. Заодно накидав собі новий план на завтра; від поїздки у Волинську область довелось відмовитись, щоб усе ж спробувати з другої спроби впіймати злощасний поїздок.

На той же момент не лишалось нічого іншого, як так само пішки вертатись на автостанцію і банальним автобусом їхати на ночівлю в Рівне.