Вітер рвучким поривом ніби спробував зірвати страшний ритуал, смикаючи полум’я свічок. Собака завила вдалині. Хмари  сховали місяць, закриваючи від світла чорну справу. Стогін, тяжкою хвилею, прокотивсь цвинтарем. Земля здригнулась, вогкими грудками розсипалась вбоки й кістлява рука вигреблась назовні. Пальці без плоті вгризались в землю в марній надії зачепитися за щось міцніше. Слідом з’явилась друга рука й вчепилася в дернину, що поросла на могилі. Знов посипалась земля й ось обвітшалий скелет вже стає на бренну землю. Порожніми очними впадинами він тяжко дивиться на сиву заклинательку. Та порилась в своїй торбі й дістала потріпаний плащ, в якому зіяла діромаха.

- Ма-ам... заший, га? - пролунало в мертвій тиші.

Підросла кізонька, настав час її до цапа вести. Прийшли до діда, що тримав цапка для порядку. Провів той нас до загону, гука свого Борьку: «Виходь, тут тобі нєвєсту привели». А кізочка ж в нас білюня-білюня. Вийшов жених-красень, губу задер. «Сміється.»- дід каже. Бєлка глянула на того скоса, та зразу ж цапа на роги – бац, бац! В діда й щелепа відвалилась. «Вперше таке бачу, щоб коза в гоні від цапа відбивалась…» - мовив, як з подивом справився. А бідний жоних не зна, куди від нєвєсти тікать – загорожа невелика. Спіймали ми козу, притисли до огорожі а цап до свого сарайчика – шмиг! «В гробу я бачив такі сватання» - мовляв. Ну, думаєм, треба буде нового жениха шукать. А дід прижимистий був, видно, каже: «Зараз щось придумаєм. Не бува такого, щоб мій Борька та козу не осіменив.».  Прив’язали Бєлку накоротко, дід підвів свого цапа… Бац! – то коза цапа задніми ногами та по морді. Той геть ошалів – збив діда з ніг, й знов забивсь у свій сарайчик. «Тяжкий випадок, та справимся. В’яжи їй ноги.» - не вгамовується дід. А цап, як знов узрів запинену нєвєсту аж затрясся з переляку. Впирається, кричить: «Нє-є!» . Ну, злучили якось їх. На другий рік куди вести козу? Був ще один цап, та чогось його зарізали. Пішли до Борьки.  Той, як вгледів, кого до нього ведуть, весь затрясся, замекав: «Що хочте робіть, не піду!!!» - і до сарайчику… Та всі вже вчені були, мотузками завбачливо запаслись…

-          Що, пива хочеш? – тесть питає, та так, злегка, з горла, на кота – плюсь! – і прямо в рота…

Кіт ковтнув, вирячив очі й дивиться на тестя.

-          Що витріщився? Марш закусювать!

Кіт миттю на кухню, до тещі – шмиг! За мить виходить теща:

-          Ой, котик так зголоднів, так картопельки уплітає…

Поставили всім обідати. Налили по чарчині.  Макс знов чогось до тестя причепивсь. Любов у них така була. Тесть задумливо подививсь на кота:

-          Що, й тобі сто грам? – та шмат млинця макнув в чарчину й котові кинув.

Кіт вмить ковтнув той шмат і знов так виразно подививсь на тестя…

-          Закусь там. – каже тесть і вказує на кухню. Шмиг…

-          Ой, який же кіт сьогодні голодний… - знов теща з кухні проявилась.

Через деякий час застаєм кота за вилизуванням горлечок пляшок з-під пива.

-          Мурченко! Не понижай градус! – це тесть.

Аж тут повз теща йде з тарілкою до кухні. Макс її за ногу - цап! Теща – Ой! Миска – брязь! Кіт  - шмиг надвір, та не добіг… За пару стрибків захитавсь, скрутивсь клубочком і заснув.

-          Що то було? – теща питає.

-          Неоптимальне вживання алкоголю… -  задумливо відповідає їй тесть з глибоко філософським виразом на обличчі.

-          Сусіде, ваш кіт мені всі горшки на горищі потрощив!

-          А то він вам натякає, що час позбавитись від старого мотлоху…

-          Сусіде, ваш кіт повипускав моїх кролів і сидить, роздивляється, як вони бігають!

-          То ж він борець за свободу!.. І подякуйте йому, що приглянув, за вашою худобою…

-          Сусіде, ваш кіт мого загнав на дерево так, що той злізти не може…

-          А хай ваш кіт до його Муськи не ходить!

-          Так він же й до інших кішок нікого не підпускає!

-          Ото ж бо й воно!..

-          Сусіде, ваш кіт мого собаку на хату загнав!

-          То хай ваш собака не чіпа мого кота, бо я й сам його боюсь.

Тесть в мене з гумором був, проте, то інша історія. Макса, хоч і лаяли, проте й поважали, бо він був крисобоєм. Давив щурів з чисто спортивного азарту. Задавить з десяток і виложить перед дверима хазяїв двору акуратним рядочком, перфекціоніст. А ще дуже не любив, коли його ігнорували. Якщо проходиш повз кота на відстані досяжності лап, то просто зобов’язаний виказати пошану його  котячій шевеличносі. Погладити, чи хоч ногою почухати, бо цапне. Цапнути Макс міг і просто так, шоб було, шоб не розслаблялись. А, коли віддаси йому шану, то мурчав так, що здавалось, трактор їде, то ж і повне ім’я мав – Макс Мурченко.

Приїхали ми якось на гостини. Синуля, як взрів кота, миттєво ним зачарувавсь. Для сина перестали існувати мама й тато, дід з бабусею зі своїми гостинцями, був лише КІТ! Проте, знаючи агресивну натуру кота, його шевеличність спровадили з хати й зачинили двері. Сидимо, балакаєм з батьками, малий сопе ззаду, грається своїми забавками. В один момент ми розуміємо, що щось змінилось… Глянули до дитини а там… Макс Мурченко! Всі сполотніли… Кіт лежить на спині, зіщуливсь, зажмуривсь, а дитя розкриває йому очки, смиче вуса на міцність, пробує пальчиком зубки… Спіймавши момент, коли малюк трохи відпустив кота, я схопив його (в смислі, сина, не кота), щоб врятувати. Дитя, ясна річ, розплакалось. Макс схопивсь, та як кинеться кусати мене за руки!.. Сильно. До крові. Після недовгої боротьби, сина все ж таки відтяг вбік. Кіт випнувсь на мене, обматюкав по-своєму, по-котівськи, і одним, майже невловимим випадом, опинивсь знов перед малим в висхідній позиції… Маю сказати, синові тоді й року не було, ледь ходити розпочав, вони з котом майже одного розміру були. Ну, так, то й так. Зеленка, лейкопластир, все знайшлось і приклалось. Коли це дивлюсь – дружина зблідла й рота руками прикрила, щоб не заорати. Оглядаюсь… Мамо моя!.. Йде наше дитя, пихтить, сопе, а через плече котячий хвіст звисає… Бурлаки на Волзі… Ласкаво говорю з сином і обережненько розжимаю його пальченята. Звільнений Максимус тут же знов накидається на мої стражденні руки… За що?! Знов зеленка, пластир… Оглядаюсь.  Дитя вмостило кота в якості подушки, а Максимус поглядом попереджає мене: «Тільки тронь!». Ладно, змирились. Кіт муркоче свою колискову, ми мовчки молимось, дитя засинає. Через деякий час, коли сина вже міцно спав, Макс обережно, по-своєму, вивернувсь з-під дитяти й пішов у своїх справах…

Якось чуємо: Пустолайка  здійняла черговий ґвалт. Зважаючи на її характер, було зрозуміло: то вона радо зустрічає чергового кота. Зазвичай, всі сусідські коти адекватно реагували: дибились, шипіли і давали дьору. Пустобреха гордо гавкала їм услід і, з почуттям виконаного обов’язку, заглядала до нас у вікно. Проте цього разу гавкіт не припинявся а перейшов в несамовите скавуління… Собака гавкала й скавчала, неначе… Та й не придумаєш, на що це схоже. В інтонаціях Пустолайки відчувались біль і радість одночасно. Геть заінтриговані ми припали до вікна…

Взамін передчасно почившої під колесами шального авто ЛедіВаськи нам подарували кошеня. Дівчинку. Така вся симпатюля, сіро-димчаста, з полосками на спині й білою грудкою. Викапана леді. Так і назвали, не без пам’яті почившої попередниці. І ось така картина: три-чотиримісячне кошеня сидить перед лайкою-переводняком. Пустолайка завбільшки з мале теля а Леді – зо два кулаки, і то, як розпушиться. І всілася, буквально, за палець від того одоробла. Лайка рвется, гавка, скавчить, проте лиш на саму малість не дотягується до киці. А та сидить, голову нахилила, грудку випнула – супер-лапуля. І так, поблажливо, псину по носі лапкою – тиць! Пустолайка від щастя підскакує на метр вгору, намотує пару кіл по своєму периметру і знов вся історія по-новій: гавкіт, лемент… І Леді її знову – тиць!..

                Очі… Червоні, великі очі заглядали до вікна. Щось там не просто заглядало. Щоб подивитись на нас воно пригиналось, бо раз за разом ті очі зникали за верхньою фрамугою. «Фундамент, стіна, вікно – більше чотирьох мерів!» - мелькнуло в моїй голові… Очі не зникали, і це не було галюцинацією. Ми обоє їх бачили. Тваринний страх все більш глибше проникав у єство. Воно там рухалось, ми тут вклякли і що робити далі? Тут почав подавати ознаки буття мій розум: «Нема такої тварі, щоб так заглядати». На геть ватяних ногах я почав підходити до вікна, щоб роздивитись на той жах… І тут я зрозумів…

                На днях нам презентували собачку, «щоб двір боронила». Таку собі, ледь не до пояса, лайку-якийсь-гад-споганив. І ця пустобреха, за своє невгамовне бажання потренувати свій голосок і подратувати нас, одразу ж отримала ймення Пустолайка. Ця скотина гавкала лиш на котів та горобців. А як кого з людей бачила, то засовувала свій язик кудись так, що й не знайдеш. Спрацьовував інстинкт самозбереження, не інакше. Що ж зробить кіт чи горобець? Втіче. А людина може й палицею дати… І, виходило, що, в разі вторгнення, ми не чули гавкоту. По цьому й орієнтувались. Пристроїли Пустолайку за хатою, саме під вікнами кухні. А поруч з вікнами стояла драбина на горище…

-          Пустолайка, скотина дурна-небита! – в серцях вигукнув я. – Шо ж ти нас так лякаєш, альпіністка ти недороблена…

Я всівсь на табуретку, бо ноги вже геть не тримали. Пустобреха весело гавкнула нам у вікно і спустилась з драбини додолу. Дружина прийшла до тями і розверзлась такими словесними епітетами, що професійні алкаші з замиранням серця конспектували б її, боячись пропустити хоч слово. Рекламний блок скінчився і ми пішли додивлятись фільм.

Якось сіли обідати. Насипали собі, насипали того ж самого Васьці. Ця приндцеса лиш скоса глянула на свою порцію і давай виводити немелодійні рулади на тему: «чого мене садять окремо, я теж хочу їсти зі столу…». На моє «Тпрусь!» наділила мене зневажливим поглядом і продовжила на вищих тонах. Врешті-решт мій терпець увірвався і довелося використати радикальніші міри. Ложками, як мій нині покійний вже дядько, кидатись по котах не звичний. Тарілку жаль, в ній борщ. Проте, на колінах рушник лежав. Чим для своєї тварі не пожертвуєш? Запустив я тим рушником по Васьці. Промазав… Васька романтично прослідкувала поглядом за польотом рушника, задумалась…Потім вперла свій погляд в мене і так виразно: «Ня-а-ав!..» - і дивиться, знов: «Ня-а-ав!..» - і знов-таки очі в очі. Хто ж стерпить відверте знущання ? Довелось пожертвувати тапком… Знов не влучив. Ну, пожалів, заразу… Які ж висновки зробила киця? Прослідкувавши за стрибками тапка до дальньої стіни кухні, Васька відійшла й залізла за газову плиту. Переконавшись, що не знаходиться на лінії прямого вогню, знов почала: висунеться з-за плити: «Ня-а-ав!..» - і сховається, перечекає трохи і знов: «Ня-а-ав!..». «Концерт по заявках» - для кращого травлення…

А ще ця зараза хитрющою була… Сидимо в кімнаті, чуємо: з кухні долинають звуки, ніби там бенкет: ложки цокають, чашки. На столі чисто, все прибрано, знаю ж котячі вподобання. Єдине: посудника в нас не було і посуд акуратненько стояв на столі. Виходжу: порядок і тиша І Васька в кутку, згорнута клубком, підіймає голову: «Га?». І ні сліду. Полишаю все, як є, переходжу до кімнати. Через деякий час – знов бенкет… Я – на кухню… там та ж сама картина: «Га?». Попалася на тому, що шерсть полишила на митому посуду. Ревізорша, блін.

Васька2 росла розумницею, жвавою і веселою. За культурну поведінку швидко отримала доповнення до свого імені і стала Леді Васька. Генетична пам'ять, мабуть, сильна штука, оскільки Леді Васька стала ходить за мною, як її мамка за моїм братом. Проте визначною рисою киці було вміння втрапляти до екстремальних ситуацій.

Одного разу, моя дружина забігає до кімнати, скидає халатик на стілець і гепається на нього, аж ноги задерла. І завмерла… І затихла… Скочила, вся труситься, плаче:

-          Т-там…  Т-там… - і пальцем на стілець вказує.

Я зірвав халатик а там… Васька… Сіла, головою трусить. Глянула на дружину таким поглядом, що та ще дужче заплакала, виматюкалась щось по-своєму, по-котячому, перебігла на диван і вже звідти дивилась на дружину так, ніби роздумувала, як би їй помститись. З тиждень Леді Васька всім своїм виглядом виказувала свою думку про дружину. Тиждень дружина підлещувалась до Васьки ковбасками та рибками. Коли вже на другий тиждень я забрав черговий гостинець киці прямо в неї з-під носу і сказав: «Дулю тобі з маком!», - Леді жваво вискочила до дружини на руки й стала умиватись, ніби тільки-но й не тероризувала її.

Іншого разу… Прокидаємось о п’ятій ранку від дивного, безперервного виття. І щось борсається на підвіконні. Ми – туди, а там наша Леді з дротом від переноски в зубах витанцьовує танець «мене довбонуло». Дружина до кішки, я дружину по руках і висмикнув переноску з розетки. Васька обм’якла. Полежала, доки моя благовірна трохи отямилась і протягла до киці руки, щоб взяти її. Тут Васька як скочить, як помчиться!... Давай гратися. Ганяє глюків по всій хаті. По підлозі, на килим, на шафу, на килим, на сервант, на підлогу… І так безупинно. По завершенні другої години таких ігрищ я зробив висновок, що Вася перезарядила батарейки і їй треба випрацювати надлишковий заряд. Насипали ми Васьці харчу, щоб поснідала. Киця підбігла до своєї миски, схопила шмат картоплі і… Мені здалося, що вона його ковтнула на ходу, продовжуючи гратися з глюками. Три дні Васька їла, не перестаючи гратись, пристосувавшись бігати довкола мисочки, доки не поїсть. На четвертий батарейки здохли. Васька гепнулась на бігу і тут же заснула. І проспала цілу добу.

-          Нарікаю тебе Ваською!..

Мати одразу ж здибилась:

-          Ти що? Сусіда ж нашого Василем звуть! Він же може образитись!..

-          По-перше, його звуть Василем, а не Ваською. А по-друге, з якого дива йому ображатись? Він же, здається, не повний ідіот.

-          Та… Якось це не правильно…

-          Васька. Я сказав.

Брат підтримав, батько теж, мати залишилась у меншості, проте ще довго бубніла про «образиться», «неправильно» і «мужиків, що ополчились проти неї». Проте ім’я прижилось. Став Васька жить-поживать, сала наживать. Під кінець наступного літа кошак став доволі помітно товстим. Одного дня, зранку, заходить мій брат (на той час йому виповнилось чи то 6, чи то 7 років) на кухню і щось в руках тримає. За ним Васька дибає і добре-таки нервується.

-          Ма, дивись, шо Васька притаскав… - і показує новонароджене кошеня…

Ми всі скочили до братової кімнати, а там вся подушка у слідах окоту. Приїхали… Наш Владика виявився Владичицею… Прибрали брудну білизну, оформили кішці з приплодом місце, задумались.

-          Що робити будемо? Це ж назвати треба по-людському, - мати знов знайшла собі клопіт. -  Не по-людськи так, в нас кішка, а звемо, як кота.

-          Ну, знов недогода? – це я включивсь. – Вона ж відкликається на Ваську і вже звиклась. Перейменуєш – тільки мороку знайдеш, не зрозуміє ця твар, чого її по-іншому звуть. Хай так і живе Ваською.

-          Так Вася – це ж мужик!

-          А Василина – це баба! І сусід точно, ображатися не буде, він же не Василина а Василь. – з’єхидничав я.

Знов почалось про «підлих мужиків», «ополченіє» і «нестерпний характер».

Цей перший окіт Василини припав на кінець літа і кошеня, чомусь, видалось кволим і немічним, то ж до зими і не дотягло. А кішка сильно прив’язалась до брата, прям-таки жити без нього не могла. Слухалась лише його. Спати кішка всіма правдами й неправдами пробиралася до брата під бік.  Якщо брат скаже: туди не можна, то вона там і не лазила (окрім ліжка). Часто можна було побачити таку картину: лежить брат на підлозі, перед ним шахова дошка (полюбляв він шахи), а за супротивника сидить – Василина… В шахи, звісно, не грала, проте масовку підтримувала. Весь комізм був у тому, що кішка була доволі рослою, а брат – малого зросту. І були вони, майже врівні розміром, ну, брат таки трохи більший. Улюблена поза у Васьки була така: сидячи в брата на руках, клала передні лапи йому на плечі, ніс до носа.

Прийшла весна. В очікуванні кошачого поповнення, завчасно підготували Васьці місце, там, де вона, зазвичай, вилежувалась. Ми з братом зладнали їй коробку з «фірточкою». Васька залізла, оцінила наші старання, сказала: «Мур!» і залишилась там спати. Ну, ніби-то все готово…

Якогось дня виходить братик з кімнати і зове всіх:

-          Скажіть, як це називається?

Заходимо: Васька окотилась знов на його подушці. Ми до неї:

-          Ах, ти ж така-сяка! Ми ж тобі он де квартиру з усіма зручностями виладнали, а ти…

ЇЇ величність Васька взяла одне своє кошеня і мовчки занесла до коробки, потім перетягла туди ж інших двох. По тому висунулась, глянула на нас вовком і сховалась: «Не турбувати…».

Надалі кішка котилась завжди на братовій постілі. Ми, навіть, жартували, мовляв, він у нас котячий акушер. Проте з братом продовжувала носитись до кінця своїх днів, мов він її кошеня, інколи, навіть ігноруючи своє потомство.

                Якось вранці, мліючи під теплою ковдрою, я куняв, додивляючись одним оком сон, а іншим вже поглядав, чи не встав тітчин син, щоб разом з ним встигнути щось втнути. І тут, на своє коронне місце, вискочив Котяра… Його місце вже було зайняте!.. Кіт мить постояв, подумав і сповз вниз. Посидів… Підняв голову… Точно, хтось є!.. Сховавсь… Витягнув з-за дивану лапу, поторгав мене за носа: «Ти не глюк?»… Подививсь: «Глюк, ти ще тут?»… Знов сховавсь… Зробив другу спробу, вискочив на диван: «Ти ди'! Лежить!»,- і тут же зіскочив. Ще трохи подумав і пішов, зігнав молодшого з його місця: «Там в мене якесь чувирло лежить… Піди глянь…». Той зігнав ще молодшого… Пішла ротація котячого воїнства, доки не зігнали самого крайнього. Той покрутивсь - кого б його ще послать, а оскільки варіантів вже не було, то застрибнув до мене: «Можна, я тут скраєчку примостюсь?». Я не втримавсь і пирснув сміхом. «ЙОЙ! ВОНО ЩЕ Й ТАКЕ ВМІЄ!!!»,- старші коти повскакували і дружною вервечкою, підтюпцем вишмигнули надвір. А наймолодший весело вмостивсь в мене під боком: «Тепер я тут пан!»

Окрім Кішки ми мишей виводили і мишоловками, звичайними хлопавками. Якось одна розумна (чи дурна) миша спіймалась за хвоста, живою. З доброти душевної (чи здуру) вирішили ми влаштувати для Рудька живе сафарі. Дістали з горища здоровенький фанерний ящик, посадили туди майбутнього хижака і випустили мишу. Вийшло так, що здобич приземлилася позаду Рудька і одразу ж метнулась подалі від нього. Добігши до кутка, пішла по периметру і скоро попала в поле зору кошеняти.  Рудько підскочив… Рудько витріщив очі… Рудько позадкував… Увесь його вид говорив: «Що це за ЖАХІТТЯ???» Миша ж, добігши до чергового кута, чомусь змінила плани. Вона рвонулась до середини коробки, прямо на перелякане кошеня. Рудько видав якийсь неймовірний звук і вперсь задом в протилежний куток. Миша йшла далі(чи то осліпла з переляку, чи просто була схильна до суїциду). Рудько, з положення «по-пластунськи» перейшов у сидяче і, щоб не доторкнутися до миші, підібрав передні лапи й встав на задні.

Передфінальна сцена: кіт стоїть в кутку  на задніх лапах навитяжку, передні лапи розвів у боки і тулився ними в стінки коробки, голову задер вгору і вбік, очі зажмурив, миша сидить перед котом.

Фінал: миша пискнула: «кінчай скоріш» , - кіт смикнувсь, обм’як ,заваливсь на бік і стих. Вдруге за своє життя я бачив як кіт втратив свідомість.

Поруч пробігала Гася. Почувши мишачий писк, вона одним махом перемайнула через край коробки і миттю припинила страждання нещасної тваринки, точніше, одразу двох тваринок. Мишу прикінчила одним рухом своїх щелеп, побачила Рудька, загарчала, почала бити його лапою.  Кіт підскочив (мабуть вирішив, що миша геть знахабніла), знов зіп’явсь в кутку на задні лапи, отримав від Гасі ще пару ударів лапою і знов втратив свідомість, на цей раз міцніше, бо вже перестав реагувати зовсім. Гася, побачивши, що Рудько вже не зашкодить, забрала свою законну здобич, перемайнула знов через край коробки і пішла до свого місця харчування смакувати свіженьку мишку. В коробці, безформенним рудим комком хутра, лежав опозорений, знепритомілий Рудько, лиш рух ребер від дихання видавав, що кіт ще живий…