Невигадані історії про котів 10.

            Принесли нам на заміну почившого Мурчика Пальоного кошеня, нащадка славнозвісної Шапки. Вдалось воно простецьке, сіре, полосате, проте гонористе. В першу чергу, потрапивши до нашої квартири, воно провело генеральну інспекцію всіх закутків. Впевнившись, що пилу і павутиння можна назбирати достатньо, воно всілося на кріслі і винесло вердикт: «Тепер я тут Владика, а ви всі – мої слуги…». Стали «слуги» вияснять, якої ж статі їх владика, як звертатися до цієї шевеличності. Крутили його і так і сяк, заглядали куди треба і куди й не треба – ніхто не може точно сказати хто ж це кіт, чи кішка. Пішли з цим щастям до сусідів, може в них хто розумніший, сусідка ж бо головний зоотехнік району… Непруха… Ледь не довели їхню сім’ю до сварки, бо в них теж думки розійшлися… Коли тут, на щастя, під’їхала тітка, знатна котолюбителька. Покрутила вона нашу величність, заглянула під хвоста, дмухнула на пузо і винесла свій вердикт: «Кіт!». На цьому слідство вирішили й завершити. Проте, виникло нове питання: як станем звать нового владику закутків і диванів? Мурчиком? Так в сусідів вже й не один Мурчик, плутаниці доволі й так. Пушок? Та, як на гріх, кошеня вдалося геть короткошерстим, вигляд мало, ніби взагалі лисе. Тоді я видав:

-          Нарікаю тебе Ваською!..

Мати одразу ж здибилась:

-          Ти що? Сусіда ж нашого Василем звуть! Він же може образитись!..

-          По-перше, його звуть Василем, а не Ваською. А по-друге, з якого дива йому ображатись? Він же, здається, не повний ідіот.

-          Та… Якось це не правильно…

-          Васька. Я сказав.

Брат підтримав, батько теж, мати залишилась у меншості, проте ще довго бубніла про «образиться», «неправильно» і «мужиків, що ополчились проти неї». Проте ім’я прижилось. Став Васька жить-поживать, сала наживать. Під кінець наступного літа кошак став доволі помітно товстим. Одного дня, зранку, заходить мій брат (на той час йому виповнилось чи то 6, чи то 7 років) на кухню і щось в руках тримає. За ним Васька дибає і добре-таки нервується.

-          Ма, дивись, шо Васька притаскав… - і показує новонароджене кошеня…

Ми всі скочили до братової кімнати, а там вся подушка у слідах окоту. Приїхали… Наш Владика виявився Владичицею… Прибрали брудну білизну, оформили кішці з приплодом місце, задумались.

-          Що робити будемо? Це ж назвати треба по-людському, - мати знов знайшла собі клопіт. -  Не по-людськи так, в нас кішка, а звемо, як кота.

-          Ну, знов недогода? – це я включивсь. – Вона ж відкликається на Ваську і вже звиклась. Перейменуєш – тільки мороку знайдеш, не зрозуміє ця твар, чого її по-іншому звуть. Хай так і живе Ваською.

-          Так Вася – це ж мужик!

-          А Василина – це баба! І сусід точно, ображатися не буде, він же не Василина а Василь. – з’єхидничав я.

Знов почалось про «підлих мужиків», «ополченіє» і «нестерпний характер».

Цей перший окіт Василини припав на кінець літа і кошеня, чомусь, видалось кволим і немічним, то ж до зими і не дотягло. А кішка сильно прив’язалась до брата, прям-таки жити без нього не могла. Слухалась лише його. Спати кішка всіма правдами й неправдами пробиралася до брата під бік.  Якщо брат скаже: туди не можна, то вона там і не лазила (окрім ліжка). Часто можна було побачити таку картину: лежить брат на підлозі, перед ним шахова дошка (полюбляв він шахи), а за супротивника сидить – Василина… В шахи, звісно, не грала, проте масовку підтримувала. Весь комізм був у тому, що кішка була доволі рослою, а брат – малого зросту. І були вони, майже врівні розміром, ну, брат таки трохи більший. Улюблена поза у Васьки була така: сидячи в брата на руках, клала передні лапи йому на плечі, ніс до носа.

Прийшла весна. В очікуванні кошачого поповнення, завчасно підготували Васьці місце, там, де вона, зазвичай, вилежувалась. Ми з братом зладнали їй коробку з «фірточкою». Васька залізла, оцінила наші старання, сказала: «Мур!» і залишилась там спати. Ну, ніби-то все готово…

Якогось дня виходить братик з кімнати і зове всіх:

-          Скажіть, як це називається?

Заходимо: Васька окотилась знов на його подушці. Ми до неї:

-          Ах, ти ж така-сяка! Ми ж тобі он де квартиру з усіма зручностями виладнали, а ти…

ЇЇ величність Васька взяла одне своє кошеня і мовчки занесла до коробки, потім перетягла туди ж інших двох. По тому висунулась, глянула на нас вовком і сховалась: «Не турбувати…».

Надалі кішка котилась завжди на братовій постілі. Ми, навіть, жартували, мовляв, він у нас котячий акушер. Проте з братом продовжувала носитись до кінця своїх днів, мов він її кошеня, інколи, навіть ігноруючи своє потомство.