Власть четко обозначила причину того, что она не может "покращыты життя"
уже сегодня — в государстве нет денег. Новый Кабмин под руководством
премьера Николая Азарова выдал на-гора такие цифры: с декабря 2007-го по
февраль 2010-го государственный долг вырос более чем в три раза и
достиг 316 млрд. грн. "…Это значит, что каждый украинец должен по 7000
грн. Такого дорогого правительства не было еще ни в одной стране мира.
Каждый год правления Тимошенко обходился нашему государству в 100 млрд.
грн.", — было сказано в специальном сообщении Кабмина на эту тему. А
сводный госбюджет страны по итогам первого полугодия-2010 оказался
выполненным всего на 39,3%. Долг Украины только по НДС перед собственным
бизнесом вырос в мае и июне на 4,8 млрд. грн. и на 1 июля вместе с
долгами прошлой власти достиг 30,4 млрд. 

При дефиците внутренних средств Кабинет Азарова просто вынужден был
заняться поиском внешних заимствований. И нашел их. Сначала в виде
снижения цены на российский газ путем обмена ее на продление аренды
российского Черноморского флота в Севастополе еще на 25 лет, начиная с
2017 года. Потом российский банк ВТБ предоставил $2 млрд. кредита на
прямое финансирование дефицита госбюджета. И, наконец, 28 июля сего года
МВФ согласился предоставить кредит на 29 месяцев в размере более $15
млрд. Как отметил Азаров, это самые дешевые заимствования, которые
Украина смогла найти у мировых финансистов…
Но под это дело Украина обязалась перед МВФ выполнить ряд условий: 

— повысить цену на газ для населения и предприятий теплокоммунэнерго и
за несколько кварталов довести ее, цену, до уровня цены на импорт газа в
Украину (сегодня это, например, $249 за 1000 кубометров). Повышение
цены для людей уже произошло с августа этого года, следующее
запланировано на 1 апреля 2011 года;
— реформировать пенсионную систему таким образом, чтобы за 10 лет
уравнять возраст выхода на пенсию мужчин и женщин. То есть женщинам
поднять пенсионный возраст с 55 до 60 лет. А также увеличить с 5 до 15
лет минимальный стаж работы для получения минимальной же пенсии и на 10
лет увеличить стаж работы, необходимый для полноценной пенсии (женщинам —
с 20 до 30 лет, мужикам — с 25 до 35 лет);
— полностью погасить в этом году задолженность по возмещению НДС. Это
будет непросто, учитывая ее размер, но Минфин до конца августа
собирается выпустить под это дело НДС-облигации на 16,4 млрд. грн. с
доходностью 5,5% годовых, а остальную сумму вернуть живыми деньгами;
— вернуть кредит ВТБ в $2 млрд. 

Вот так вот жестко. Если в Тимошенко МВФ еще, не исключено, видел
какую-никакую очередную "надежду украинской демократии" и долго закрывал
глаза на ее "проделки" и "кидалово", то с тандемом Янукович/Азаров уже
не церемонится — времени на раскачку не дает. Выгода для Фонда, что ни
говори, может быть двойная. Экономическая: МВФ может заставить Украину
реформировать свою экономику по его сценариям. И, как это ни цинично
выглядит, политическая: провал программы реформ ввергнет Украину в
нестабильность, и к власти в ней опять могут прийти так называемые
"прозападные" политики. 

МВФ, пользуясь финансово-экономической несостоятельностью Украины,
подошел к ней либо как бандит с ножом к горлу, чтобы заставить сделать
нужное ему, либо как хирург со скальпелем — чтобы отрезать все, что
мешает нормальной жизни экономического организма. Но Украине и ее
гражданам от этого не легче. Выполнение условий МВФ для Украины чревато
не только долгами или проведением рыночных реформ вкупе со структурной
перестройкой всего народнохозяйственного комплекса, но и изменением
привычного уклада жизни многих жителей Украины — от серьезного снижения
уровня жизни (власть уверяет, что это будет только на первых порах, пока
не заработает по-новому экономика) до увеличения пенсионного возраста
уже навсегда. 

это и называется "обреченность на
реформы"…

Україна. 2055 рік - похмурий осінній день. Головна охайно прибрана вулиця районного містечка сповнена 45 років тому щасливими ,працьовитими мешканцями, веселим дитячим сміхом.  Замість щасливих мешканців тут бродять люди, зневірені у своєму житті; люди, які, шукаючи щастя багато років тому, знайшли лише горе та поневіряння. Тут мешкають люди, які намагалися відстояти своє щастя, забезпечити і собі, і своїм дітям життя, гідне їх самих.

…Та зробити їм цього не вдалося. Не вдалося не тільки тому, що їм заважали ті, що просто пливли за течією, а й тому, що були й такі, хто намагався протистояти та присікти їхні спроби та намагання направити життя у правильне русло.

Центральна вулиця містечка завжди відрізнялася від інших своєю чистотою та привабливістю. Зараз же тут повно сміття та бруду, біля якого топчуться жебраки, шукаючи шматок черствого хліба та ковток свіжої води. Дивлячись на цих бездомних людей, напрошуються лише одні питання: “Хто вони, як вони тут опинилися, хто у цьому винен? “

Відповісти на ці питання не так вже й легко, але можна спробувати.

Отже, перенесемось у час, коли ці жебраки жили (можливо й не повноцінним життям, та все ж жили) життям, сповненим надій та ілюзій, а думки про таке майбутнє (якщо й виникали) жахали їх найдужче. Час, коли Держава  мешканцями якої вони були, можливо, не переживала найкращі свої часи, та все ж існувала. Вона переживала тоді кризу, але у жодного громадянина не виникало сумнівів щодо її полегшення. Майже в жодного… А тих, у кого виникала така “безглузда підозра” щодо майбутнього Держави , одразу запевняли та переконували у неправильності поглядів.

Ким це робилося? - владою. Владою, яка намагалася сховати все, а на всезагальний огляд виносила лише “показові виступи”, якими і намагалася “замилити очі”. Якби Ви тільки знали, скільки таких випадків було в цій “утопічній державі”!!! Як намагалася влада запевнити бідний, сповнений надіями народ у тому,що ця криза - лише тимчасове явище, що все піде на краще, що це лише терні, через які має пройти народ, щоб отримати та заволодіти своїм щастям.

…А ці люди вірили, вірили в усе, що їм казали. І тільки зараз, оглядаючись назад, вони нарешті побачили та  зрозуміли свої помилки, свої нерозумні вчинки. Але ні, жодних вчинків не було (а вони мали б бути, нехай і нерозумні), була лише пасивність; пасивність, яка й призвела до того, що вони зараз мають Саме пасивність вбила нас, вбила народ, який прагнув жити, жити в незалежній, вільній, щасливій державі, якої в нас ніколи не було. Адже, що таке держава? Це інститут політичної системи суспільства, головними елементами якого є розумне керівництво, військо та патріотичний народ…

Жодного з елементів вони, на жаль, не мали. Керівництво (яке, до речі, обирали ми самі) не надто переймалося проблемами “нижчих класів”; що ж до війська — його в них не було, не було ні армії, ні людей, які б хотіли її створити, створити ту справжню армію, яка б змогла протистояти ворогу у найважчу хвилину. (А може ми лише того й чекали - потрапити під чиюсь міцну руку?)

Якщо ж немає перших двох складових, то про третю взагалі нічого казати. Патріотичний народ… Його не було в нас ніколи. Немає зараз… Й ще не скоро буде. Не буде доти, поки кожен, не зрозуміє, що він - громадянин своєї держави, потрібен ЇЙ, потрібен, як ніколи, що саме від нього залежить майбутнє його держави.

Не буде цього поки не прокинеться в наших душах національна свідомість. Національна свідомість… Де ж вона? Хтось приспав її дуже давно. Але час минає. Треба щось робити. Робити для того, щоб у 2100 році мешканці  не тільки Головної вулиці ,Держави читали про ці жахливі чорні дні в підручниках з історії і уявляли це як один з найважчих періодів становлення та розвитку своєї держави, іщоб, закриваючи підручник, вони думали: “ Так, це було важко, але чи варте того життя, яке ми маємо зараз?”

Мільйони громадян України працюють за кордоном

 Моя сусідка Надія, маючи за плечима майже два десятки років педагогічного стажу, несподівано залишилась без роботи. Кілька візитів у центр зайнятості нічого не дали і вона зовсім втратила надію знайти роботу в рідному місті. Відтоді купувала рекламні газети з оголошеннями про роботу за кордоном. Телефонувала за вказаними номерами, ходила на зустрічі на якісь майже конспіративні квартири. І нарешті, незважаючи на вмовляння різних знайомих, поїхала на заробітки до Італії...

Довгий час від Надії не було ніяких звісток. Поїхала, і наче у воду канула. Телефон «фірми», якій жінка заплатила 700 «зелених» за щастя потрапити до сонячної Італії, вперто мовчить. Рідні не знаходили собі місця, не взмозі позбутися від невтішних думок і постійної тривоги. І раптом — лист до подруги. Довгий, як зимова ніч. І сумний, як осінній дощ.

«Дорога подруго! Нікому, окрім тебе, не можу розказати й написати про все, що пережила й побачила за ці кілька місяців життя в Італії. Господи,  який тяжкий італійський хліб! Найобразливішим є те, що ми, «новенькі», які приїхали самі по собі, не маючи ні друзів, ні знайомих, потрапляємо у кабалу до своїх же, українців!

Прибульців з України беруть під опіку, як правило, українці. За пошук роботи треба заплатити «хазяїну» тисячу доларів. Хоча роботи може й не бути. У кращому випадку, жінкам пропонують роботу у віддалених гірських районах, де їх віддають у найми до старих друганів. Дівчата не витримують там і місяця — тікають, не дочекавшись оплати. Їх примушують виконувати найбруднішу роботу. Але найстрашніше — ті нікчемні старі принижують їх, не вважають за людей. Якщо мовчки терпіти наругу, можна швидко з’їхати з глузду. Знала я одну таку бідолашну. У неї потьмарився розум після кількох місяців «казкового» життя.

«Наших» тут дуже багато. І все їдуть, їдуть... Доброї роботи, ясна річ, нема. Кому пощастить щось знайти, то «вкалує» на всі сто. Жінки шиють в майстернях від сьомої ранку до сьомої вечора, не розгинаючи спини. Або чистять молоду цибулю. Я бачила їхні розпухлі, аж сині руки, схожі на колодки. Це жах! Іншим щастить влаштуватись на фабрику чи завод вантажницями.Тягають такі важкенні ящики, що очі на лоба лізуть. Та ще й «патрон» може побити. Таке ж ставлення до дівчат у ресторанах, де вони, як правило, миють посуд з дев’ятої ранку й до глухої ночі.

Одну мою знайому влаштували на роботу в нібито багатий дім. Їй відвели кімнату в підвалі. Першої ж ночі прийшли непрохані гості — троє чоловіків, ґвалтували її по черзі, поки не втратила свідомість. Ледве втекла звідти...

Щось я все про інших, а про себе — ні слова. Спочатку працювала кілька днів у сім’ї, де була мала дитина. Потім —у діда з бабою, поки стара не потрапила у лікарню. Знову залишилась без роботи і грошей, бо все, що мала, віддала своїй «мамашці», яка знаходила мені ті підробітки. Через місяць я пішла від неї і почала пошуки самостійно. Жила на кількох квартирах, не один раз доводилось з нашими воювати за місце під сонцем. Зараз я знайшла собі пуліцію, тобто прибирання квартир. Працюю порівняно мало, тому і отримую мало. Вчу мову і збираюсь їхати на північ Італії. Там, кажуть, платять добре, але на наших полює поліція. Небезпечно, можна потрапити за ґрати. Але що робити? Мусиш ризикувати...

Ми, жінки, так само будемо згадувати Італію, як наші чоловіки нині згадують Афган. Тут теж пекло...

Слава Богу, живу в центрі, недалеко від церкви. Ходжу туди кожного дня. Молюся і плачу, виливаю в молитві душу. Завдяки Божій помочі, ще якось тримаюсь, не втрачаю розуму й надії вибратись звідси хоч з якоюсь копійкою, і головне — живою.

Не знаю, як складеться в мене далі. Додому повертатись нема з чим. Буду певно, рухатись на північ — раптом пощастить.

Будеш бачити мого чоловіка з дітьми — ні слова про мої митарства. Я їм зателефоную і, звичайно, скажу, що все прекрасно. Хай спокійно сплять. Одне тебе попрошу, використовуй кожну можливість сказати людям, котрі збираються на роботу за кордон при посередництві всіляких «благодійників» і горе-фірм, що тут їх ніхто не чекає. Хіба що пекло, ганьба і приниження. Вдома може, не краще бути без роботи. Але таки вдома, з рідними людьми. А тут ми поволі стаємо вовками...»