Профіль

Oliviya

Oliviya

Україна, Тернопіль

Рейтинг в розділі:

Останні статті

Відцвітає вже літо

Відцвітає вже літо серпневими квітами,
Росяною водою до блиску умитими,
Щойно скошених трав ароматами пізніми
І дощами ще теплими, тільки вже грізними….

Відцвітає… А в серці лишається спомином,

Солов’їної пісні відлунням чи гомоном,
Журавлиної казки кому тільки тугою,
А кому дорогою порадою мудрою.

Пломеніє ще літо… А роси світанками

Холодніше все дихають з кожними ранками,
І стають тихі зорі такими далекими…
Відлітає вже літо у далеч лелеками…

Лиш поруч ти (пісня)

Скільки різних чудес нам дарує Вселена мрійне і нездійсненне, мить, де зайві слова… Знову ти позовеш у польоти шалені, світ відкриєш для мене й я повірю в дива.
Лиш поруч ти – і все засліплює сонце, і цілий світ на долоньці… Скоріш лети, закривши очі від щастя, сьогодні мрії здійсняться, бо поруч ти…
Я тобі розповім все, про що ніч мовчала, як тебе я чекала лиш тебе одногО… Серед хмар-кораблів швидше вітру помчали наші душі – замало стало неба для двох.
Лиш поруч ти – і все засліплює сонце, і цілий світ на долоньці… Скоріш лети, закривши очі від щастя, сьогодні мрії здійсняться, бо поруч ти…

p.s.    хочете послухати??? Дзвоніть,phone поспіваю.boyan

Вартість хвилини розмови 100$  lol lol

Чи ж то зможуть?!


Я не раз сама себе в думках питала:

Що ж це депутати в нас такі зазвичай
Скільки не підвищуй цін, а їм все мало,
Скільки не доводь – межа, а все одно калічать.

Чи адреналіну їм замало дуже,

То б сказали, – ми ж би враз усе владнали –
В шахти, на поля їх, фабрики потужні
Й щоб зарплату років так зо три чекали.

Або на заводи, де відходів маса,

Від яких і можна інвалідом стати
(Це все при умові, що живий зостався),
Бо ж безпеки рівень рівний там зарплаті.

Я б в лікарні й школи теж їх відіслала,

Там такі умови – лиш працюй з сумлінням!
Та боюсь, щоб раптом з вами ми не стали
У червоній книзі зниклим поколінням…

Може депутати в нас такі, бо всюди

Кримінальні справи, і статті, й арешти
Може вони трішки людяніші будуть,
Якщо почитають Тараса нарешті?!

Хоча що Кобзар – щоб з нього щось черпнути

Треба вміти трошки мислити й читати,
Або просто слухать… Чи ж то зможуть втнути
Подвиги такії наші депутати?!

В напівтемряві

В напівтемряві напівтіні…
Серед них впізнаю тебе…
Візерунки ще не осінні,
Та не літні із них уже.

Там, в узорі із незабуток,

Бачиш – серця проплівся щем,
Та по ньому нитками смуток
І розтріпаний біль плачем.

Ні, не те! Я шукаю знову

У мережеві блиск очей
І кохання парчу шовкову,
І тремтливу вуаль ночей.

Я шукаю… а ти журбою

Серед тих напівтіней всіх
Поснуєш мов  на полі бою
Мертві душі бажань моїх…

продали

І скільки можна совісті чекати?

Роки, століття?.. тільки й їх замало,

бо нам для неї душу треба мати,

а душ нема… а душі вже продали…

 

Та продавайте! продавайте! ради

диявола – а він вас возвеличить!

бо що душа – ні грошей, ані влади,

а людяність… – не в моді вже, не личить…

 

І так за днями ночі… більше й більше

продажних душ, пропитої свободи

та програних мізків… І звірів гірше

стають так звані "гордості народу"!

 

Хіба ж Господь в нас хоче так багато?! –

хоч краплю честі, совісті, молитви…

а нам… простіше душі продавати

й збирати трупи вкотре після битви…

А що як?..

Учімось цінувати кожну мить,

що Бог прожити нас благословляє,

бо час біжить, життя за ним біжить,

а ми за буднями цього не помічаєм.

А в нас проблем і клопотів без меж,

не рідко губимо у суєті коханих,

робота – не така, погода теж,

фальшиві усмішки на зустрічах так званих…

А що як за прожитий кожен день

ми навчимося дякувати Богу

замість того, щоб нарікать лишень,

замість зневіри – вірити у Нього?!

А що як суєті наперекір

навчитись бачити лиш позитив щомиті –

і в тій росі, що на очах бринить,

і в казці, що читаєш на ніч дітям,

і в знахідках, і в прикрощах від згуб,

і в часточці розбитої тарілки,

і в кутиках ледь позіхнувших губ,

і в голосі вербової сопілки…

Яке ж то щастя дихати і вслід

за небом плакати, сміятися, любити…

Такий святий і неповторний світ,

лиш треба нам навчитись в ньому жити…

Ви танцювали

Ви танцювали разом з літом
в такт.

Немов життя усе
знайомі були з ним до болю близько.
Я намагаюсь зрозуміти –
знак
чи це все жарт лише?
Бо в вас закохувалась так, немов дівчисько.

Ви танцювали так натхненно.

Я
мов зачарована
невпинно насолоджувалась вами,
вивчала кожен достеменно
па
і неприховано
до вас я рвалася всіма думками.

Ви танцювали… кожен подих

ваш
по тілу розпливавсь
ще пристрасніше тих ночей шалених.
Пориви дикої природи –
шанс
табу всі зруйнувать
й віддатись почуттям, хай незбагненним.

не тому, що

Поруч з тобою у спеку не тану
І не тому, що не  жарко,
Просто в очах в тебе світ океану
І прохолода-бунтарка.

Поруч з тобою не плачу з грозою,

Дощ не тому, що не зливний,
А лиш тому, що коли ти зі мною
Мокну чи ні – не важливо.

Поруч з тобою не треба ні сонця,

Ані веселки пожарів,
Бо ти для мене – весь світ на долоньці
Світ, яким дихаю й марю…

Плавлюсь. HELP! Рятуй!

Плавляться усі думки
від спеки,

в голові суцільна
маячня…
Хоч бери й втікай кудись
далеко,
відключи мобільний –
й навмання
десь до прохолодних хмар
поближче,
до морів безкраїх
чи озер,
де цілунком з диво-чар
обличчя
прохолода раєм
обійме.
Навстіж відкриваю
в серце двері,
протяги гуляють
хай… а тут
фрази вицвітають
на папері,
залишається лиш: «Плавлюсь.
HELP! Рятуй!»

__________________

Як важко розлучатись назавждИ
З людьми, до болю рідними такими.
Лиш кілька слів: «…у серці збережи…»
І все – уста вже стали від тепер німими…

Забракне слів, забракне сліз, та знов

У диво серце вірити посміє,
Що все це сон, що це кошмарний сон,
Ще мить, і ти цей сон страшний розвієш!

Якби ж то це був сон!!! Тоді, повір,

Ми б без вагань безсоння полюбили…
А так… рахуємо мільйони зір,
Але одну знайти тепер несила…

Як важко розлучатись… Скільки ще

Не встигли ми сказати, зрозуміти…
Не встигли… лиш зостався в серці щем
і пам’ять вічно в ньому пломеніти…