Жили-були люди. І жили вони не будь-де, а в самій Казці. Казка ця тривала вже дуже довго і люди звикли до неї. Дива навколо почали сприймати, як щось звичайне та буденне. Вже ніхто не дивувався цвітінню квітів, співу птахів, веселці в небі, сутінкам, які вкладали спати все навколо, безмежному нічному зоряному небу, світанкам, які оживляли все і щоранку дарували нове життя, сонцю, яке не втомлювалося зігрівати всіх своїм теплом, перлинам роси, що виблискували, радіючи першим промінцям сонця, дощику, який додавав сили рости рослинам. Ніхто навіть не дивувався смачним полуницям і черешням… Відчуття буденності та суєта повністю захопили людські душі. Люди відчували, що їм для щастя чогось бракує, але не знали чого.
Кожен шукав своє щастя. Сподівався, що воно десь має бути, саме його щастя і більше нічиє. В пошуках особистого щастя люди нерідко забували про інших, навіть найближчих і найрідніших. Через це навіть їхні бажання часто грали з ними в злі жарти. Бажання радіти - часто породжувало зловтішання, бажання бути багатим - часто робило бідними інших, бажання отримати задоволення лише для себе – часто робило нещасними багатьох інших.
Люди собі жили і не помічали ні добрих, ні поганих очевидних речей, які майже для всіх ховалися, наче за туманом. Кожен вважав себе позитивним героєм лише своєї казки. Від цього спільна Казка, в якій жили люди, ставала сумною, сірою, сповненою болю, страждань, обману, насильства та війн. Любов та Добро в душах згасали. Душа Казки поволі перетворювалась на холодну зиму.
Оскільки Казка була живою та вміла творити дива, то деколи вона набувала людський облік. Вона любила погуляти по зимовій погоді, вигадувати безліч різних цікавих історій і ситуацій, умов, героїв, див... Щось залишалося невтіленим, а щось втілювала в життя. А деколи в неї народжувалися музика, пісеньки чи просто віршики.
Як в снігопаді погляд в небо спрямувати,
Здається, що не сніг паде, а ти летиш увись,
І хочеться рукою білих ангелів дістати,
Котрі із крил стрясають пір'я своє вниз.
Казковий білий пух вкриває все навколо
Та спить чарівним сном під ним весь світ.
Озера та річки, трава, дерева, ліс і поле
Забули метушню, заковані у сніг та лід.
Спустившись з неба, пух лягає на долоні,
За мить зникає, ставши каплями води.
Холодна казка тане у тепла полоні...
Життя долає холод бо вони сумісні не завжди.
Казка подумала, що не така вже і погана зима… хай собі буде… прикрасила холод зими сніжинками, сипнула ними трохи сильніше і…
Сніг в повітрі кружляє,
Ніби ангелів пух
Та собою вкриває
І дерева, і луг...
В білий колір невинний
Одяглася земля,
Мов завите в пелени
Мале немовля.
Зі сторінки новОї
Хоче світ все почати,
Бруд і плями всі свОЇ
Під снігом сховати.
Парк у біле покритий -
Тихий ангельський сад.
Шкода слід залишити…
Все красиво й без вад…
«Не так вже й погано», - знову подумала собі Казка і продовжувала балуватися віршиками та снігом…
Сніг, мов у танці, в повітрі кружляє
І ніби пух повільно летить…
Не поспішає… На час не зважає…
Мов зберігає польоту він мить…
Ніжно торкаючись, землю вкриває
І покривалом пуховим лежить,
Вкривши її – її сон зберігає…
Нехай вона до весни собі спить…
Казка вже і сама хотіла заснути, але вона боялася… Боялась, що цей сон буде вічним… Сон – це не так вже й погано, але проспати всю вічність посеред холоду їй не хотілося. Вона згадала собі останній куплет з першого віршика про тепло, яке топить сніг і їй захотілось трохи розтанути… Їй захотілося чогось казкового, але справжнього, доброго та теплого і вона придумала Різдво. Казка зробила так, як хотіла. На радостях в неї з’явився ще один віршик :
Христос родився і Мале Дитя
Прийшло у непростий, холодний світ.
Прийшла Надія на нове життя.
Прийшло Тепло, яке розтопить лід.
Зійшла Зоря, якій завжди світити
Світлом Святої Божої Любові,
Щоб Казку добру у людей вселити
Та показати горизонти нові.
Хоча тепла та світла шлях
Не все легкий між холоду та тьми,
Якщо та тьма у душах та серцях,
Як серед неї звикли жити ми.
Святе Дитя без злоби та пихи,
З відкритим серцем в яслах помістилось.
Йому болять всі наші помилкИ й гріхи.
Йому Любов’ю врятувати нас судилось.
Сюжет казки закрутився, вона оживилася і чекала нового дива – дива теплих і добрих сердець, Яке це диво мало бути вона ще не повністю знала, але знала, що все має бути добре, навіть, якщо не всі і не завжди розуміють сенс добра. Вона знала, що тепло добра розтопить найхолодніший лід нерозуміння і непорозумінь.
І я там був, місцями казку псував... Можливо не зовсім добрий персонаж, але... Ну то таке...
На всяк випадок напишу, що не на конкурс))
