Хтось каже, що він зовсім не втомився
Від ігор лицемірства і брехні у світі,
Що він прекрасно в цю картину влився,
Що можна в гроші ігри ці перетворити.

Хтось каже, що він зовсім не боїться
Потрапити туди, куди ми разом всі йдемО,
І що отруту нам віддасть запльована криниця,
І що посіяли колись, те саме й пожнемО.

Хтось каже, що йому зовсім не сумно,
Що є - як є, хоч краще могло бути -
Добріше та з любов'ю, більш розумно,
Що не вдалося зло та дурість оминути...

А я втомився, трохи сумно й страшно,
Мов на Голгофу знов ведем Христа,
Але не Він це - ведЕмо долю власну...
Самі себе чи ми врятуєм від хреста?

У океані правди та оман наші думки

І там десь темні, а десь світлі наші мрії,

Нерідко ми сприймаємо все навпаки

І борсається в океані кожен так, як вміє.

 

Затягує на дно болото із оман,

Штовхає в нього темна правда безнадії,

Зробивши на душі немало ран…

Тонути рано поки світла правда ще жевріє.

 

Стояти на ній легко бо вона тривка,

Якщо на неї став, то легше шлях долати,

Можливо, що дорога нею нелегка

Та краще це, ніж у оманах потопати.

Якими милими бувають сподівання,
Що в цьому світі рідний хтось знайдеться,
Вона будЕ його, а він її коханням
І стане раєм світ для них та все складеться.

Якими милими бувають сподівання,
Що поєднають назавжди назустріч кроки
Та що будЕ сердець і душ єднання,
Одна дорога щастя на безмежну кількість років.

Якими милими бувають сподівання,
Коли в своє життя їх втілять двоє,
Коли у вчинках є турбота і старання,
Коли любов та ніжність навзаєм дарують свою.

Соціальні істоти люди
Гуртуватися дуже люблять,
Як захочуть - так все і буде:
Побудують або погублять.

Разом і батька легше бити,
Разом біду легше долати,
Кожен свій вибір може зробити,
Кожному наслідки пожинати.

Десь розіп'яли разом Бога,
Десь горе й біду подолали,
Десь було все і нема нічого.
Десь із нічого рай збудували.

Десь чорноземи й лютує голод,
Десь на піску нема голодних,
ТЕпло і світло, де тьма і холод...
Щастя не все в умовах природних.

Якість життя від ідей залежить,
Що культивують, те й пожинають,
Щоб добре все було розумні стежать,
А нерозумні біду в дім пускають.

Як спокійно на душі - чудова мить.
Чути шум дощу і вітру подих,
Не болить душа та серце не щемить
і вдихаєш мокрий запах прохолоди.

Совість не кричить, що щось не так,
Жадібність мовчить немов убита,
В світі, як завжди, трохи бардак,
Але я навчився вже з цим жити.

Інші мріють про війну, про ще один мільярд,
Віднімають в когось чи життя, чи статки,
Підіймаються в своїх очах, радіють не на жарт,
Як на своє божевілля із безглуздя шиють латки.

Це шиття зачепить інших і мене,
Бо не довподоби комусь мир та спокій...
Зараз дощ і свіжість... І не варто про сумне...
Нехай мир в душі побуде ще там поки...

В мовчанні темно, що нічого не побачиш,
Але слова летять, мов кванти світла, в темноті
З душІ у дУші й відкривають інший світ неначе,
Чийсь світ думок, емоцій, відчуттів і почуттів.

Малюють інших Образи, відтворюють картини
На фоні свого розмальованого вщент вже полотна,
Відтворені десь точно наслідки й причини,
Десь в перемішку своя осінь і чужа весна...

Десь змішані чужа зима і своє літо,
Своя любов, чужа ненависть й навпаки...
Ми умудряємось у сурогаті цьому жити...
Та часом чистим серцем пізнаємо справді світ який.

Щирі слова буває потрапляють в серце чисте
Й єднає душі, мов світи, зі слів контакт,
Різні світи єднаються в одне намисто
І щирістю пов'язані серця там б'ються в такт.

Не син і не наймит для Бога,
Народжений з плоті бажання,
Призначений хто зна для чого,
Не перший і не останній.

Не демон, не ангел - людина,
Без мудрості, знань, тимчасово.
Немов на вітрі пір'їна,
Не сильний ні ділом, ні словом.

Один серед всіх собі схожих -
З розбещених та невірних,
Зі ставленням хижим й ворожим,
А ще з апетитом безмірним.

До Бога, як до слуги свого,
З бажаннями до виконання,
Щоб знак показав вимога...
Розп'яття, як ні, без вагання.

Хто, Боже, для Тебе людина,
Що Ти пам'ятаєш про неї?
У Всесвіті наче піщина
З душею, як лотерея.

Одна на мільйон з призом -
Без злоби, пихи, добродушна,
Без богом бути капризу,
В любові і вірі незрушна.

Ми, як один, раби своїх ілюзій:
Про світ, про Бога, про людей, про себе,
Про правду і брехню, про ворогів і друзів,
Про віру і любов, про землю і про небо.

Як часто нерозумним розум оперує,
На помилках формує непрості структури,
Складає, підбирає, будує і руйнує,
Малює пальцем в небо - не з натури.

Ми домальовуєм реальність в свої фарби,
У свої ноти, свої справи, душу та думки,
Хтось схожий на Ейнштейна, хтось на Барбі
І розширяють світ бажання та смаки.
Ми часто хочемо одне, хоч інше зовсім треба -
Ілюзії частенько з нами грають у злі жарти,
Крізь терни нас ведуть самих до себе,
Частіше в темну, приховавши карти.

Жереб на вході в світ
Наш визначає стан:
Хтось в молоко та мід,
Хтось серед сліз та ран...

Далі за кроком крок
Через добро і зло...
Вибір, ефект, урок,
Де-не-де повезло...

То в небеса, то в ад
По пізнання кривій...
В душах наводим лад,
Шлях випрямляєм свій...

Вийдемо звідси куди?
Шлях наш закінчиться де?
В пеклі, в раю назавжди?
БУде - як жереб впаде?