Не син і не наймит для Бога,
Народжений з плоті бажання,
Призначений хто зна для чого,
Не перший і не останній.

Не демон, не ангел - людина,
Без мудрості, знань, тимчасово.
Немов на вітрі пір'їна,
Не сильний ні ділом, ні словом.

Один серед всіх собі схожих -
З розбещених та невірних,
Зі ставленням хижим й ворожим,
А ще з апетитом безмірним.

До Бога, як до слуги свого,
З бажаннями до виконання,
Щоб знак показав вимога...
Розп'яття, як ні, без вагання.

Хто, Боже, для Тебе людина,
Що Ти пам'ятаєш про неї?
У Всесвіті наче піщина
З душею, як лотерея.

Одна на мільйон з призом -
Без злоби, пихи, добродушна,
Без богом бути капризу,
В любові і вірі незрушна.

Ми, як один, раби своїх ілюзій:
Про світ, про Бога, про людей, про себе,
Про правду і брехню, про ворогів і друзів,
Про віру і любов, про землю і про небо.

Як часто нерозумним розум оперує,
На помилках формує непрості структури,
Складає, підбирає, будує і руйнує,
Малює пальцем в небо - не з натури.

Ми домальовуєм реальність в свої фарби,
У свої ноти, свої справи, душу та думки,
Хтось схожий на Ейнштейна, хтось на Барбі
І розширяють світ бажання та смаки.
Ми часто хочемо одне, хоч інше зовсім треба -
Ілюзії частенько з нами грають у злі жарти,
Крізь терни нас ведуть самих до себе,
Частіше в темну, приховавши карти.

Жереб на вході в світ
Наш визначає стан:
Хтось в молоко та мід,
Хтось серед сліз та ран...

Далі за кроком крок
Через добро і зло...
Вибір, ефект, урок,
Де-не-де повезло...

То в небеса, то в ад
По пізнання кривій...
В душах наводим лад,
Шлях випрямляєм свій...

Вийдемо звідси куди?
Шлях наш закінчиться де?
В пеклі, в раю назавжди?
БУде - як жереб впаде?

До мене самка  пристала.
Кружляла навколо мене,
Від справи відволікала
І вперта така страшенно.

Саме мене обрала,
Щоб рід продовжити свій
І просто на мене напала…
Й до справи давай мерщій…

Почала мене кусати -
Це просто якийсь жах!
Дітей мені… Що за мати?
Чужому їх… де її страх?

Жорстоким змушений стати,
Зі спухлої зовсім руки
Дітей довелось виселяти…
Нащо мені оводюки?!?

Така ось вона природа -
Є люди, є організми…
Нікому нікого не шкода,
Але є баланс… в егоїзмі…

Коли торкаєшся до Бога - хочеш жити,
Весна в душі співає й розквітає,
Любов'ю дихаєш і нею весь зігрітий,
Між ангелів у небесах високо десь літаєш.

Надія, ніби твердь незрушна та міцна,
А віра сильна, мов саме життя
Й на добрі справи й задуми рясна,
Наче потрапив у щасливе ти буття.

Все розбивається, коли лукавого торкнешся
І легше тоді вмерти, аніж далі жити,
Стає безглуздим все, без сенсу задихнешся
І порожнечу у душі нічим не перекрити.

Як хочеться в житті подалі бути
Від всього злого й доброго триматись,
Та вберегти свій розум, серце від отрути,
Бути собою й з Богом залишатись.

Хай не заступить, Боже, моя слабість Твою Силу,
Хай Твому Світлу моя тьма не робить тінь нікому,
Хай нерозумність моя не зведе когось в могилу.
Хай Твоя Мудрість осіяє шлях до Істини - додому!

Хай холод мій Тепла Твого комусь не зменшить,
Моя байдужість хай Твою Любов нікому не остудить,
Нехай ніхто не сплутає мою останність й Твою першість.
Хай Твоя Милостива й Справедлива Воля на все буде!

Коли тривога роз'їдає спокій
І видається, що розчинить скоро все,
Коли з вогню лишився тільки попіл
Й від нього холодом і сирістю несе...

Хай щира посмішка чиясь тебе зігріє
І в серці проросте букетом квітів.
Все буде добре! Хай душа радіє
Бо є ще те, заради чого варто жити :)

Велику радість дарувати, хоч самі малі.

Я просто йду і не шукаю слави,
Мені б святе з душі не розгубити
Та не звернути ні наліво. ні направо
З дороги "ВІРИТИ, НАДІЯТИСЬ, ЛЮБИТИ".

Душею до тепла і світла б дотягнутись,
Щоб в тьмі і сирості вона не заржавіла,
Щоб те, що цінне міг відчути і збагнути
Та в побуті земному не згубити крила…

Я просто йду – не вчу нікого жити
Бо сам не вмію, а щодня лиш вчуся.
Хоча втомився помилки робити -
Надіюсь, що крізь них до істини прорвуся…

PS Це якби навіяно віршом Шевченка про долю. Близький мені цей вірш, крім останніх двох рядків. Їх я і переписав на свій лад. Давно це було...

ДОЛЯ

Ти не лукавила зо мною,
Ти другом, братом і сестрою
Сіромі стала. Ти взяла
Мене, маленького, за руку
І в школу хлопця одвела
До п’яного дяка в науку.
— Учися, серденько, колись
З нас будуть люде, — ти сказала.
А я й послухав, і учивсь,
І вивчився. А ти збрехала.
Які з нас люде? Та дарма!
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою.
Ходімо ж, доленько моя!
Мій друже вбогий, нелукавий!
Ходімо дальше, дальше слава,
А слава — заповідь моя.


Як це багато:
Які з нас люде? Та дарма!
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою.

В цих словах для мене весь Шевченко