Профіль

_R

_R

Мальдівські о-ви, Мале

Рейтинг в розділі:

_R

_R

Турбота

Це ж яка турбота в путіна про російськомовних в днрлнр... Люди там жили, мали житло, мали якісь кошти, мали сусідів, свій двір, врешті мали свою малу батьківщину. Тепер їх, як тупе стадо ведуть в ростовську область, де нема нічого, з того, що вони мали.
Їхні будинки РФ використає для провокацій і швидше за все від них нічого не залишиться.

Цих людей лякають наступом ЗСУ саме в той момент, коли навколо кордону російська армія.

Ось така вона турбота РФ про людей. Такий то він рускій мір - мір ідіотизму, обману і насилля.
Дивно, що є прихильники такого щастя.
Дивно для нормальної людини, а для адептів рускава міра - це щастя. Вони чекають путіна і хочуть щоб так, як в днрлнр було і тут.

_R

_R

Диво

  • 18.02.22, 21:04
Бог нам дарує диво... А що далі?
Диво яскраве, тепле, а ми в печалі.
В нас є буденність сіра, зима і холод.
Губиться диво, ми далі йдемо по колу.

Нам не до дива: в нас свої справи і ролі,
Диво зникає і цей подарунок долі
В світ не вписався, нам далі без нього жити.
Диво ж продати важко, щоб щось купити.

_R

_R

Буває

  • 15.02.22, 14:16
Буває - птахи зимою співають,
Буває - квіти в снігу цвітуть,
Травинки з асфальту проростають,
На скелях дерева столітні ростуть.

Якщо з глибини душі пісня лунає -
Ніхто не зможе її перервати,
Як пагін до світла шлях прокладає,
То твердь і тьму він зможе здолати.

Духом в життя само вкорінившись,
Сили знайшовши в своїй душі,
Крізь холод і тьму до світла пробившись,
З'являються квіти, пісні та вірші.

Зернинка віри гори звертає,
Капля любові всіх може зігріти,
Від щастя душа у небі літає,
Якщо є добро, то йому слід радіти.

Дотична до вірша музика




_R

_R

Сонце сховалось за хмари

  • 10.02.22, 17:40
Сонце сховалось за хмари.
Сонце образилось може?
Хмари, мов темні чари,
Смутком все вкрили схоже.

Усмішка сонця пропала
Та промінців немає,
Світла й тепла не стало,
Радість без них десь блукає.

Сонце, чому ти капризне?
Світлом своїм поділися!
Небо без тебе грізне...
Виглянь та усміхнися!

_R

_R

Вітер і Хмаринка-Сніжинка


      Коли Сніжинка перетворилась на пару, то почала підніматися в небо до хмар, щоб стати знову Сніжинкою і щоб знову подружитися з Вітром та продовжити свої цікаві подорожі та пригоди.
 
       Але вона не помітила, як виросла. Вона ж колись взяла частинку душі Вітру і відчула, що зможе літати, а не тільки падати до землі. Ще після зустрічі з дівчиною Сніжинка навчилась бути легшою від повітря і взявши частинку її душі, навчилась зберігати теплі спогади, а ще вона навчилась мріяти… Піднявшись високо в небо Сніжинка зрозуміла, що вона вже не та, не Сніжинка, бо вона вже не могла бути Сніжинкою, маючи таку душу. Тепер її душа вже просто не могла поміститись в маленьку сніжинку. Вона стала Хмаринкою - білою та пухнастою Хмаринкою. Вона несла в собі мрії, бажання, думки дівчинки, піднімала їх з собою високо в небо і часом вони відображалось там, як біла пухнаста симпатична хмаринка, яка мала форму якоїсь мрії.

       Піднявшись в небо і застигши в польоті високо над землею, вона дуже зраділа. Тепер їй не треба так швидко падати до землі, як сніжинці, а можна літати і літати. Тепер можна було постійно бачити сонце, зорі та місяць, виблискувати в промінні сонця різними кольорами, зранку і ввечері бути ніжно рожевою чи помаранчевою, а вдень білою та пухнастою. Такою новою вона собі дуже подобалась. В її думках промайнув віршик невідомого автора:

Намалював сьогодні день блакитне небо,
Та відпустив в політ хмаринки білі,
Легенький вітер Їх несе куди їм треба
Поволі, тихо, плавно, упівсили.

Вони пухнасті всім показують дива,
І різних форм в польоті набувають.
На неба тлі сюжетів безліч ожива,
Немов історії з казок в повітрі десь витають…

       Вона подумала, що сьогодні майже такий день: є неозоре блакитне небо, є вона - Хмаринка, але нема Вітру, який мав понести її кудись... І зробилось їй трохи сумно... Чи впізнає тепер її Вітер? Хмаринка глянула вниз, а там її Вітер з самого ранку забавлявся та веселився з іншими сніжинками та піднімав хуртовини. Хмаринка подумала, що напевно він про неї забув і з сумом зітхнула.

       Але довго чекати Вітру не довелося. Він якраз вилетів невідомо звідки на прогулянку. Спочатку оглянув землю, потім ялинки, пролетів навколо озера, ніби когось шукав. Підіймав місцями хуртовини, приглядався до сніжинок, які підіймалися з землі в повітря, шукав чи то сніжинку, чи то краплинку, чи то крижинку. Він бачив, як його Сніжинка падала на носик дівчинці, але не зовсім зрозумів, що трапилося далі. Він знав, що Сніжинка могла розтопитися і впасти капелькою на землю та перетворитись на крижинку… Він знав, що від тепла Сніжинка могла розтопитись і навіть випаруватися, але тоді її вже не знайти. Він не хотів навіть про це думати… На небі світило сонце, небо було практично без хмар і Вітер вже навіть втомився від пошуків та думок. Аж ось на землі з’явилась тінь від якоїсь одинокої хмаринки. Він глянув вгору і звичайно він її впізнав. Він стрімголов, як тільки міг, як тільки може летіти вітер, полетів вгору, полетів до Хмаринки. Від цього пориву Вітру сколихнулись ялинки в лісі і з них обпали їх білосніжні сукні, а над землею піднялась така курява зі снігу, що нічого не було видно вже за два метри. Вітер піднімаючись вгору, в міру наближення до Хмаринки, потрохи сповільнювався. Він не хотів їй завдати шкоди і підлетівши ближче до Хмаринки, став ніжним легеньким Вітерцем, котрий віє упівсили так, як у віршику невідомого автора. Підлетів і привітався, кажучи:
- Доброго та чарівного тобі ранку Хмаринко-Сніжинко!
Хмаринці стало дуже радісно, але як він її впізнав? І вона про це запитала:
- Звідки ти знаєш, що я Хмаринка-Сніжинка?
- Ну а ти в дзеркало дивилась? - запитав Вітер.
- В мене нема дзеркала... - несміливо відповіла Хмаринка.
- А озеро тобі для чого? – усміхаючись і радіючи, запитав Вітер.
Хмаринка подивилась вниз і побачила озеро, над яким вона літала з Вітром, коли ще була Сніжинкою. Воно було в основному вкрите льодом і лише в місці, де в нього впадав невеликий струмок, воно блистіло на сонці і посилало Хмаринці сонячних зайчиків, щоб вона швидше звернула на нього увагу... Хмаринці було достатньо цього, невкритого кригою місця озерця-дзеркальця, щоб побачити себе. Вона глянула на себе і побачила, що вона Хмаринка схожа на велику сніжинку. Вона дуже зраділа і навіть засміялась та захіхікала.
- Ось чому ти мене назвав Хмаринкою-Сніжинкою? А я думала ти...- не встигла завершити думку Хмаринка, оскільки Вітер не дав їй це зробити перебивши її.
- Впізнав, упізнав... Я знав, що це ти, я бачив, що з тобою сталось, як ти впала дівчинці на носик і як ти зникла. Я навіть не сподівався, що ти піднімешся в небо, шукав тебе на землі, хоча знав, що ти могла піднятися в небо.
      Хмаринці було на душі дуже затишно і приємно через те, що так все добре склалось. Вона ще раз пригадала уривок віршика невідомого автора, була рада, що тепер і в неї є Вітер і що скоро збудеться і друга частина віршика про хмаринки:

Вони пухнасті всім показують дива,
І різних форм в польоті набувають.
На неба тлі сюжетів безліч ожива,
Немов історії з казок в повітрі десь витають.


З радості вона увібрала в себе стільки сонячного проміння, що сама засіяла, наче сонце, яскраво-помаранчевим кольором.

Десь так, як на цій фотографії сіяла)) фото реальне)

_R

_R

Сипле сніг

  • 30.01.22, 16:46
Сипле сніг, сплячу землю вкриває
І під білим холодом вона тихенько спить,
Скована морозом, сили геть не має,
Мить їй наче вічність, ну а вічність ніби мить.

Десь над нею хуртовини, вітер виє,
Та від холоду дерева всі тремтять,
Шаром снігу замело весняні мрії,
А сніжинки до землі усе летять й летять...

Засипає снігом ті місця, де були колись трави,
Де пахучі квіти тішили метеликів і бджіл,
Холод й завірюха - ось такі у світі справи.
Це зима, її сувора воля і такий її уділ.

_R

_R

День

  • 24.01.22, 16:00

Найкращий день - це той, котрий прИйде?
А може той, котрий уже минув?
Ніхто не знав чи з нього щось вИйде...
Найкращий день не знав, що він ним був.

Він просто був, він є, він може ще бУде...
Він просто день життя, яке минає...
Прийшов, піде, його може забудем ...
А може його пам'ять, скільки може, зберігає...

_R

_R

світ казковий

  • 23.01.22, 11:11
За незримими дверима світ казковий:
Там трава, дерева, вітер, квіти розмовляють,
Мріють, посміхаються, в душі повні любові,
Таємниці всі у всьому світі знають.

Світ цей не для всіх і не завжди відкритий,
Відкривається він тим, у кого серце щире,
Тим, хто вміє вірити, надіятись й любити,
Хто до нього йде в душі з добром та миром.

Хто туди потрапив - той там хоче залишитись
Та назад дороги він не хоче вже шукати,
В світі тім так легко розчинитись
Та частиною його так легко стати.

Деколи незримі двері - інші люди,
Через них в світи ми інші потрапляєм,
Та потрапити все ж хочеться не всюди,
Двері деякі ми просто оминаєм.

Сам Христос казав, що двері Він до раю,
Через Нього можна лиш туди ввійти,
В притчах Він про рай розповідає,
Каже Царство Боже у собі можна знайти...

_R

_R

прощають...

  • 20.01.22, 18:31
Минуле не можна змінити,
Не виправити там нічого
Та щоб було легше жити
Все ж дещо зробити є змога:

Якщо хтось образив - простити
Та зла в душі не тримати,
Пробачення попросити
За зло, що комусь міг завдати.

Бо просять простити й прощають
Не щоб змінити минуле -
З життя так зло проганяють,
Щоб кращим майбутнє бУло.

Хоч краще ні словом, ні ділом
Нікого не ображати,
Як ні, то знайти треба силу
Недобрий тягар з душі зняти:

Якщо хтось образив - простити
Та зла в душі не тримати,
Пробачення попросити
За зло, що комусь міг завдати.

Можливо, що в часі прийдешнім
Від давніх обрАз старі рани,
Що зроблені в віці тутешнім,
Душі непідйомними стануть.

ПрощЕння надію дарує,
Що буде краще надалі,
Зруйноване відбудує
З любов'ю та без печалі.

_R

_R

Вітер і Сніжинка

       Був хмарний зимовий день. З неба собі тихесенько падали Сніжинки, кружляючи в повітрі і нікуди не поспішаючи. Вони ніби змагалися, хто з них зробить більше віражів в повітрі, повільніше і довше буде летіти до землі, не поспішали, а відчували насолоду від повільного польоту. Смакували кожною миттю... Благо погода була спокійною і зовсім без вітру.

       Раптом все змінилося. Чи то з-за гір, чи то з-за лісу, чи то взагалі невідомо звідки прилетів Вітерець.  Він підхопив Сніжинки і почав разом з ними, ніби танцюючи, кружляти в повітрі. Не всім Сніжинкам це подобалось, але йому було весело. Деякі Сніжинки нарікали і називали його хуліганом та казали, щоб він перестав хуліганити, бо їм вже кругом пішла голова, а деякі усміхалися і радісно кружляли з ним в хороводі… Вітерець був добрий і тому відпускав всіх Сніжинок, яким не хотілося кружляти разом з ним… Поступово сніжинки втомлювалися від танців і виходили з танкУ, продовжуючи свій шлях до землі. Так через певний час залишилась з ним лише одна Сніжинка. Він подружився з нею. Захотів показати їй все, що бачив сам. Спочатку він зі своєю подружкою Сніжинкою полетів високо вгору і розігнав хмари. На небі стало сонячно і Сніжинка з радості стала блистіти-усміхатися. Йому дуже подобалися дивитися на усмішку. Він і літом під час дощу любив розганяти хмари, щоб з-за хмар виглядало сонечко, а в небі в цей час з'являлась веселка, від якої всім навколо ставало веселіше.
 
       Вітерець носив Сніжинку на своїх плечах кружив її так, що дух в неї перехоплювало. Піднімав в небо, проносив попри вікна людей, над лісом, над озером, деколи вона застигала в польоті, щоб до чогось  придивитися. Вона любила затримуватися, щоб заглянути в вікна будинків. В одних вікнах були дорослі люди, в інших - дітки і до діток їй найбільше хотілося заглядати. Їй подобалося, як вони бавляться, сміються і вона хотіла би колись потоваришувати з одним хлопчиком чи дівчинкою, яких побачила в вікнах.
       Хіба вона про це подумала та сказала Вітру, то Вітер поніс її далі...
Він сказав, що їй небезпечно з людьми товаришувати, але чому не сказав.. Цей Вітер і сам любив людей, але яка може бути любов в таку стужу? Один його подих міг призвести до застуди. А йому подобалося бути добрим, лагідним і ніжним. Таким Вітер був літом. Коли торкався когось, то ніби гладив та дарував свій теплий, але свіжий дотик.

       Вітер поніс Сніжинку до озера… Показав кришталевий лід, яким було сковане озеро, де на ковзанах каталося багато дітей, розказав їй, що воно не завжди було таким, що колись по ньому плавали човни та білі лебеді...
Вона слухала, але не дуже уважно... Бо вона знову чула дитячий сміх, який її заворожував...

       А вітер ніс її далі... В ліс, де ялинки, наче наречені, стояли в білосніжних сукнях зі снігу. Їх сукні були з таких же сніжинок, як вона, вони блистіли на сонці ніби мільйони діамантів.
Їй перехопило дух і вона подумала: "Яка краса!". Вона навіть на одну мить хотіла стати такою ж блискучою прикрасою ялинки-нареченої...
Але вітер ніс її далі...

       Вітер підіймав Сніжинку високо в небо, то ніс її з шаленою швидкістю над землею, де підхоплював з землі її подружок і вони разом кружляли в хороводі... Кружляли… Кружляли, поки аж всім іншим сніжинкам не набридло і він їх відпустив…  
       Знову залишилась з ним лише одна його вірна подружка Сніжинка. Вона вже стільки сьогодні побачила… Стільки накружлялася… Стільки натанцювалася, стільки повеселилася і пораділа, що навіть трохи втомилася… Вітер бачив, що Сніжинка втомилась  захотів, щоб вона трохи відпочила… Підняв її високо вгору, де вони зустрілися, аж на те місце, де були колись хмари та відпустив її, щоб вона могла якомога довше насолоджуватися польотом. Вітер і сам відчув, що втомився і час йому вже лягати спати... Він легенько зівнув і заснув та зник... 

       А Сніжинка знову почала свій неспішний політ… Оскільки Сніжинка була дуже високо, то вона бачила все місто, ліс, озеро... Вона згадувала місця, де побувала, кружляння і танці…

       Вже вечоріло… Вікна будинків почали світитися жовтим кольором, на вулицях засвітились ліхтарі, в небі з'явилися місяць і зорі...

       Сніжинка повільно гойдаючись в повітрі, дивилась на цю всю красу і вже готова була злитися з снігом, який щедро вкривав землю і блистів мільярдами сніжинок, відбиваючи світло ліхтарів та місяця так, ніби світився сам і від цього вулиця здавалась світлою...

       Сніжинка летіла все ближче до землі і побачила прямо внизу маленьку дівчинку. Дівчинка дуже сподобалась Сніжинці і вона вирішила, що обов'язково приземлиться десь на неї і потоваришує з нею...
В цей момент дівчинка підняла голову вгору, ніби відчула, що за нею спостерігають...
       А Сніжинка сіла дівчинці прямо на носик. Дівчинка усміхнулась від цього.
       Сніжинка відчула тепло носика дівчинки і її доброї усмішки та зрозуміла, що з нею щось відбувається.  Сніжинка почала танути і перетворилась на крапельку. Згадала слова вітру про небезпеку і подумала, що не так це вже небезпечно. Вона була зігріта, від цього тепла відчула себе щасливою так, як відчуває себе щасливою вся природа, зустрічаючи весну....

       І так їй було тепло та легко, що вона відчула себе легшою за повітря і через якусь мить перетворилась на пару та почала підніматися в небо до хмар, щоб стати знову Сніжинкою і щоб знову подружитися з Вітром та продовжити свої цікаві подорожі та пригоди))