Шановна редакція видала мою замітку "Герой телеекрану " Дивно, що повідомлення від редакції не державною мовою написано.

 

І ще

До весни залишИлось три дні.
Скоро ця зима промайнула.
В парку чути пташині пісні,
Від їх співу природа проснулась.

Позбуваються льоду стави,
Пробиваються перші квіти
З-під сухої старої трави -
Новий привід життю порадіти.

Може буде ще сніг і мороз
Та в душі вже весняна відлига,
Хай який там буде прогноз,
Але в серці вже скресла крига.

Законам піддається все і всюди.
Але не всі закони піддаються нам,
Не все і не завжди ми розумієм, бо ми люди.
Ще кожен їх трактує, як захоче сам.

Неправильно їх розуміти часто можем,
А пізнавати їх - це справа нашого життя,
На своїй шкірі все відчути може кожен -
Десь добрі, десь погані відчуття.

З законами фізичними - погані жарти,
Від їх нерозуміння Опіки, порізи й синяки,
А може розчавИти ще на старті,
Не вірять в них лиш повні диваки.

З законами духовними трохи складніше,
Від виконання їх залежить середовище навколо,
Де є любов - там жити завжди ліпше,
А де нема, то там серця розбиті й долі.

За їх порушення відплата не миттєва,
Що іншому зробив, від іншого приймеш колись,
А може діти, внуки... й ситуація життєва
Повернеться до них. Зла не роби - спинись.

Не псуй цей світ - тобі у ньому жити,
Майбутнього не псуй, краще добро твори,
Щоб ти і ті, що поруч, все могли радіти,
Краще добра шлях для прийдешніх обери.

Минулорічні квіти... Хто про них згадає?
Були барвистою прикрасою полів колись
Та слухали, як там пташиний спів лунає,
Із вітром танцювали, підймалися до сонця ввись.

Ділились з бджолами пилком, росі раділи,
Життю раділи - це про них "цвіли та пахли"!
Минуло літо, осінь, відцвіли і постаріли,
Зима, під снігом висохлі гниють зачахлі.

Минулорічні квіти... Хто про них згадає,
Як незабаром нові навесні вже зацвітуть?
Проллє сльозу за ними хтось, бо їх уже немає?
Чи хтось згадає їхню радість, від землі до сонця путь?

Весні вже порадіють не вони, а їхні діти,
Повторять свій щасливого цвітіння шлях,
І не згадають, як могли колись радіти
Їхні батьки в квітучих лише рік тому полях.

Бог не живе в храмах, де Йому відспівають,
А жити у Дусі правди ніколи бажання не мають.
Бездушні ікони там й стіни, а також мертва там віра,
Молитви там не почуті, там Богу огидна офіра.

Богу від нас не треба: дарунків, хвали та жертви,
Щоб ближнього ми полюбили - Він зміг на хресті померти,
Щоб після падінь щоденних знаходили сили встати,
Він після розп'яття й смерті воскрес, щоб надію дати.

Держави вмирають там, де знищує їх беззаконня,
Де сенс існування зникає, де все у безглузді тоне.
Де є справедливість й повага - там розвиток й процвітання.
Не часто таке буває, не все у цей бік в нас старання.

Тепер залишається дім ваш порожнім:
Без зцілень, навчання, молитв почутих.
Тепер вам у домі молитви все можна:
Водити овець і телят, а про Бога забути...

Дозволено вам тепер відкидати
Закон, милосердя і справедливість,
Тепер можна Бога вам розпинати,
Бажання для цього в вас є і сміливість.

Не схожі ви на овець, що відбились
Від стада й рятунку для себе шукають,
Ви швидше вовки, котрі поживитись
І пастирем, й стадом підступно бажають.

Не хочеться чути вам голосу Бога,
Ви й совісті голос в собі все глушили.
Здалась вам ворожою рука допомоги,
Як квочка курчат зберегти ж вас хотіла.

Тепер залишається дім ваш порожнім...
Вам чути приємно дзвенять як монети
Та Бога за них підкупити не можна,
До зла ж за них легко попасти в тенета.

Полистаю своє старе,
Щоб не сталось - стаю собою,
Пам'ять спогадами пробере,
Душа пилу позбудеться слою.

Повертаюся в двадцять, тридцять,
Крізь роки тепло серця збираю,
Справжнє все, а не просто сниться,
Кожну мить життя розглядаю...

Біль і щастя, радість і сум
Поміщаються в усмішку щиру,
Десь зникає зайвого шум,
Котре все віддаляло від миру.

Коли темні та довгі ночі
І у день навіть світла мало,
Коли світла шукають очі,
Тоді в небі Зоря засіяла.

Коли лід і холод є всюди
Та все сковують люті морози,
Коли мерзне весь світ і люди,
Всіх зігріти тепло Зорі в змозі.

Зоря робить цей світ яснішим
Та освітлює душі й розум,
В світі й серці стає тепліше
Попри віхоли та морози.

Ця Зоря - це Ісус-дитятко,
Всім велику надію приносить,
Що любові бУде в достатку,
Світла в душах всім бУде досить.

Егоїзм робить нас дріб'язковими,
Для одного "я" все старається
Та заковує волю оковами -
Світ собою обмежити так намагається.

А любов розширяє обрії,
Душу робить на когось ширшою,
Світлою, теплою, а ще доброю,
Завжди кращою і ніколи гіршою.

Полюбити багато непросто -
Так, щоб світ весь в душу впустити,
В малу душу не схильну до росту
Небагато можна вмістити.

Хто полюбить душею багато,
Тому можуть багато простити,
Той у змозі багато пізнати,
Зможе кращим той світ зробити.

Можна задихнутися без правди,
Нелогічність може усі сенси поламати,
Знищують снагу чужі моральні вади,
Як нема заради чого - важко встати.

Середовище людині, як вода для риби,
Є місця там, де не жити краще, аніж жити,
Де немає з чого вже робити вибір,
Де об розум і добро хтось ноги витер.

Де вже не живе порядність й справедливість,
Де безумство всім керує балом,
Де до хамства та нахабства є лише сміливість,
Де тактовність й співчуття кудись пропали.

Де людина у собі зганьбила образ Божий,
Досягнула дна і стала гірша за тварину,
Де ворожість й егоїзм плекати краще схоже,
Де немає миру в душах, хоч би на хвилину.

Де до цього всі давно пристосувались
І змінити щось на краще вже ніхто не хоче,
Де народжують дітей, щоб в цьому захлинались,
Де надіятись на краще - це брехати собі в очі.

Не потрапити б у час такий і місце,
Де у душах світло назавжди погасло,
Де скувала безнадія усе міцно,
Де "обманюй всіх й себе" - найперше гасло.