Доросла людина походить з юності, юна - з дитинства, дитя - від батьків, батьки - від їх батьків... Історія настільки давня, що навряд чи хтось зможе впевнено сказати, що людина взялась звідти чи он звідти. Історія людського роду губиться десь в далекому-далекому минулому.

       Можна придумувати різні версії походження людини, але... Обмежуся періодом від народження. Кожна людина походить зі свого народження. З'являється вона на світ гола, боса, безпорадна, плаксива, з відчуттям голоду та страху. Плаче бо не знає куди попала і що її чекає. Плаче поки не відчує, що в безпеці і поки її не нагодують. Дати цій маленькій людині одне та друге і вона вже щаслива, задоволена життям, починає посміхатися... Яка все ж проста людина в перші миті життя! 

       А далі хочеться пісяти і какати... З'являються нові проблеми з комфортом, хочеться чистоти... Потім малій людині хочеться уваги, іграшок, побавитися, а якщо чогось їй буде бракувати, то починаються сльози... Батьки тішать дитину іграшками, погремушками -  переконують дитину, що в  цьому світі весело і цікаво. Дитина дивиться на старання батьків і вірить  їм, посміхається, радіє. В її маленькій голівці з'являються думки, що не в таке вже погане місце вона попала, що тут доволі весело.

       Погремушки потрохи набридають і їхнє брязкання не таке вже переконливе, хочеться чогось більшого. Дитина показує пальчиком на різні речі і батьки тицяють їй все. Чим би дитина не тішилась, лише б не плакала... Далі, щоб дитина не плакала, їй купляють машинки, літачки, ляльки... Дитина їх вивчає, крутить в ручках, випробовує на міцність ручками, ніжками, зубками... І до певного часу їй цікаво, все її влаштовує, світ прекрасний.

       Далі дитина пробує повторювати звуки, які виробляють ротом батьки, Називає маму - мама, тата -тятя, кицю - кі, машинку - сьинька, літачок - тяцьок, ляльку - ляля, корівку - ойка, морозиво - озьо, цукерок -  цюцьо... і т.д. І це вже зовсім не та людина, яка була до того, як навчилася говорити. Цій людині вже замало іграшок. Вона хоче все знати, задає безліч питань, хоче вірити, що світ прекрасний, хоче слухати казочки, хоче в них вірити, хоче бути впевнена, що всі історії закінчуються добре... Ну і батьки розказують їй добрі казочки...

       Потім починається вже більш відповідальне життя. Дитина вчиться читати і писати. Отримує інструмент самостійного пізнання світу. Отримує його неохоче. Інструмент не такий веселий, як просто слухати й дивитися на того, хто щось розказує. Читати треба самому, прикладати зусилля, долати страх "багатобукв"... І цілих довгих вісім/дев'ять/десять/одинадцять/дванадцять років шкільного життя дитина вчиться користуватися цим інструментом. А далі за межами школи  до кінця життя вона користується цим інструментом. Так людина набирається знань...

       Пізніше набуття фаху, праця, гроші... Кохання, шлюб, діти.. Час невідомо куди втікає... Все по накатаній схемі...

       Але десь там в цій схемі людина набирається людяності і стає людиною. Десь тоді, коли захотілося допомогти батькам зробити якусь роботу... десь там, коли треба було когось підтримати добрим словом чи справою... десь там, де прийшло розуміння, що не тільки ти живеш в цьому світі і що після тебе ще будуть люди, які захочуть радіти життю. Народження  чи то пробудження людини в кожному з нас проходить по-своєму, хоча схема життя у всіх приблизно однакова. Питання тільки в тому чи встигнемо пробудитися поки ми ще в тілі...

        Думаю, що людина походить з доброти, доброзичливості, любові, віри, надії, мудрості..

Ми даємо дорогу прогресу:
Нам замало лише наших рук,
В допомогу ногам є колеса,
Крила є і ми швидші за звук…

Один одного можем почути
З протилежного боку Землі,
Тепер можем мобільними бути,
Відстань стерлась тепер взагалі.

І на лініях автоматичних
Щораз більше можна зробити
Речей різних практичних й незвичних,
Без яких вже не можемо жити.

Ми вже масово вмієм вбивати
Континенти, народи, країни…
Й від життя тільки попіл лишати,
А від міст залишати руїни.

Наш технічний прогрес все росте,
А духовний позаду лишився
Нам багато під силу, проте,
Зміст життя сенсом не збагатився…


Ми даємо дорогу прогресу,
Без думок хочем розум лишити
І тепер наші всі інтереси
Інтелект штучний має рішити.

А якщо всемогутній прогрес
Нас лінивих не схоче тягнути,
Скаже це не його інтерес
І що нам краще навіть не бути?...

А якщо побудує він рай
Та нас знову виженуть звідти
У запущений дикістю край,
Де малому треба радіти?

Сніг в повітрі кружляє,
Ніби ангелів пух
Та собою вкриває
І дерева, і луг...

В білий колір невинний
Одяглася земля,
Мов завите в пелени
Мале немовля.

Зі сторінки новОї
Хоче світ все почати,
Бруд і плями всі свОЇ
Під снігом сховати.

Парк у біле покритий -
Тихий ангельський сад.
Шкода слід залишити…
Все красиво й без вад…

Віра в дива окриляє,
Якщо мудра її основа,
Коли силу творити має
Добрі справи з доброго слова.

Коли на рай собі заробляють
Ділами добрими в світі цьому,
Не обкрадають і не вбивають,
А ближньому помагають свому.

Віра в дива окриляє
Коли від злого вона рятує,
Коли робить світ трохи раєм,
Де любов, гармонія й мир панує.

Віра в дива окриляє,
Коли народжує вона диво,
Що світ весь преображає
В Мудро, Мирно, Добре й Красиво.

Віра в дива заколисує світ,
Як алкоголь жертву,
Шепочучи їй, що він ліки від бід,
Поки не зробить мертвим.

Злодій пожертву на церкву дав -
Місце в раю купляє...
Жертва ж його, що він обікрав,
З голоду помирає.

Вірить робочий, що вкрадена річ
Просто не так лежала....
Ось в фірмі фінансовий параліч
Й скорочення штату настало.

Вірить політик, що завжди народ
Має його любити.
За всеобіцяючий без справ рот -
Можуть також побити…

Дива від Бога чекають всі,
Сіючи вбивство й прокльони...
Отримають відповідь у всій красі -
Ознаку пророка Йони.

Зухвалість безбожна все проковтне,
Як Йону колись риба...
А може безпечність наша мине?...
Знов хочеться дива з Неба.

Мінус десять, а співають птахи,
Дуже тихо, але співають,
Серед снігу ці диваки
Перехожим весну провіщають.

Хоча січень ще надворІ
І навколо все льодом вкрите
Та гарячі серця в цій порі
Співом інші серця можуть гріти.

На деревах засніжених в парку
Їм тепліше, ніж на Мальдівах -
Від любові їм тут жарко,
Тому радують всіх співом.

В цьому світі не так все просто,
Неузгоджень в ньому багато,
Ми усі тут неначе гості,
Що зібралися тут на свято.

Хтось наїстись ніяк не може,
Хтось напитися дуже хоче,
Все це дійство на п'янку схоже,
Де так рідко тверезі очі.

Тут у кожного своє "п'яно"
Та у кожного своє "сито",
Своє в кожного "пізно" й "рано",
Своє "щось ще ближньому залишити".

       Завжди любив ходити на Водохрестя на нічне богослужіння. Вночі тихо, ніщо не відволікає від слухання і від підняття духу десь у вись. Але цього року так сталося, що з нічним богослужінням не вийшло і пішов на ранкове. Стояв, слухав, люди то виходили з церкви, то заходили, священик і хор собі щось співали.
       Дехто з прихожан  слухав уважно, дехто навіть співав, дехто просто собі стояв і чекав освячення води. Я напевно можу себе віднести до всіх категорій людей бо не можу похвалитися тим, що постійно уважно слухав і співав, а ще й час від часу дивився на годинник і чекав, коли вже будуть освячувати воду, оскільки Водохрестя припало на робочий день і після богослужіння ще треба було йти на роботу.
       Під час богослужіння виникало багато питань і щодо служіння отців, про їх не таке святе життя, про людей, які йдуть до церкви, які можливо все ж ведуть себе в церкві достатньо пристойно, а поза церквою не дуже дотримуються Законів Божих та є не дуже свідомим громадянами, які прийшли на свято в честь того, що Абсолютно Чистий від пороків і гріховних думок Ісус взяв участь в обряді хрещення-очищення під проводом майже чистого Івана Хрестителя, котрий не вживав п’янких напоїв, не хворів на спрагу розкоші.

       Задумався над прийнятим масами алгоритмом святкування, що трохи місцями суперечить самому сенсу свята:
*не для всіх обов’язкові стадії святкування.

       Одним словом  - в мені зашкалювало фарисейство.

       Стояв я, слухав деколи уважно, деколи не дуже, але дещо таки запало мені в душу. Вже перед самим освяченням води прозвучали слова пророка Ісаї: Бо ваші думки не Мої це думки, а дороги Мої то не ваші дороги, говорить Господь. Бо наскільки небо вище за землю, настільки вищі дороги Мої за ваші дороги, а думки Мої за ваші думки. Бо як дощ чи то сніг сходить з неба й туди не вертається, аж поки землі не напоїть і родючою вчинить її, і насіння дає сівачеві, а хліб їдунові, так буде і Слово Моє, що виходить із уст Моїх: порожнім до Мене воно не вертається, але зробить, що Я пожадав, і буде мати поводження в тому, на що Я його посилав! (Ісая 55:8-11)
       І якось мені соромно стало за мої думки. Напевно в кожному Слова Божі залягли  по-різному. Напевно не мені вирішувати як і в кому вони мають проявлятися… Подумалося «Нехай буде Воля Твоя, але якщо хтось впав у спокусу випити надмірну кількість алкоголю, то визбави цих людей від лукавого, хоча мої думки не такі масштабні, як Твої Думки і мої дороги – не такі Великі, як Твої».
       Коли повертався додому, то десь між сходом і південним сходом почало сходити сонце, якось не так, як завжди. Спочатку з’явилося досить виразне проміння, яке виривалося з-за хмар, які були трохи вище горизонту і трохи далі в цих променях  засвітилася яскраво-біла хмарка схожа на голуба, що летить. От шкодую, що не сфотографував, але щоб це запам’ятати, таки вирішив написати цю замітку собі на замітку.


       так що можна не тільки на нічні богослужіння ходити...

Кліщами стискають спокуси,
Нав’язують волю своЮ,
Шепочуть: "Зробити це мусиш
І будеш ти, наче в раю".

В самісіньке пекло штовхають,
Кидають на дно твою волю
Та спокій твій забирають,
Формують в душі вир із болю.

А далі за вітром погоня
Крізь жорна тугИ і печалі,
Непотріб якийсь у долонях
Й питання: «Навіщо?», «Що далі?»…

…………………………………………………..

Лиш Тиша душу лікує
Й туман безнадії розвіє,
Гармонії світ подарує,
Освітить, що темне… зігріє…

Джерела, які засмітили,
Очистять в душі собі путь,
Відновлять сенси та сили,
Ключем життєдайним заб’ють.


чомусь написалось...

Зачаровані тим, чого нема.
Повні віри в те, чого не буде.
Тепла прагнуть ті, в кого зима
У душі й шматок льоду у грудях.

Про тверезість говорить алкаш,
Брехун правду оспівує вічно,
Все життя, як якийсь єралаш:
Десь абсурдно, десь смішно й трагічно.

Вище всього любов до речей,
Вже давно їм приносимо жертви:
Біль, сум,  кров та сльози з очей…
Наша жадність безжалісно вперта.

На деревах сніг схожий на цвіт,
Може здатись очам - це весна!
Та в серцях і на вулиці лід…
Тепло все ж від омани вина.

PS
Ну і ліричний відступ в вигляді музичної паузи, щоб сни страшні не снилися