Коли Сніжинка перетворилась на пару, то почала підніматися в небо до хмар, щоб стати знову Сніжинкою і щоб знову подружитися з Вітром та продовжити свої цікаві подорожі та пригоди.
Але вона не помітила, як виросла. Вона ж колись взяла частинку душі Вітру і відчула, що зможе літати, а не тільки падати до землі. Ще після зустрічі з дівчиною Сніжинка навчилась бути легшою від повітря і взявши частинку її душі, навчилась зберігати теплі спогади, а ще вона навчилась мріяти… Піднявшись високо в небо Сніжинка зрозуміла, що вона вже не та, не Сніжинка, бо вона вже не могла бути Сніжинкою, маючи таку душу. Тепер її душа вже просто не могла поміститись в маленьку сніжинку. Вона стала Хмаринкою - білою та пухнастою Хмаринкою. Вона несла в собі мрії, бажання, думки дівчинки, піднімала їх з собою високо в небо і часом вони відображалось там, як біла пухнаста симпатична хмаринка, яка мала форму якоїсь мрії.
Піднявшись в небо і застигши в польоті високо над землею, вона дуже зраділа. Тепер їй не треба так швидко падати до землі, як сніжинці, а можна літати і літати. Тепер можна було постійно бачити сонце, зорі та місяць, виблискувати в промінні сонця різними кольорами, зранку і ввечері бути ніжно рожевою чи помаранчевою, а вдень білою та пухнастою. Такою новою вона собі дуже подобалась. В її думках промайнув віршик невідомого автора:
Намалював сьогодні день блакитне небо,
Та відпустив в політ хмаринки білі,
Легенький вітер Їх несе куди їм треба
Поволі, тихо, плавно, упівсили.
Вони пухнасті всім показують дива,
І різних форм в польоті набувають.
На неба тлі сюжетів безліч ожива,
Немов історії з казок в повітрі десь витають…
Вона подумала, що сьогодні майже такий день: є неозоре блакитне небо, є вона - Хмаринка, але нема Вітру, який мав понести її кудись... І зробилось їй трохи сумно... Чи впізнає тепер її Вітер? Хмаринка глянула вниз, а там її Вітер з самого ранку забавлявся та веселився з іншими сніжинками та піднімав хуртовини. Хмаринка подумала, що напевно він про неї забув і з сумом зітхнула.
Але довго чекати Вітру не довелося. Він якраз вилетів невідомо звідки на прогулянку. Спочатку оглянув землю, потім ялинки, пролетів навколо озера, ніби когось шукав. Підіймав місцями хуртовини, приглядався до сніжинок, які підіймалися з землі в повітря, шукав чи то сніжинку, чи то краплинку, чи то крижинку. Він бачив, як його Сніжинка падала на носик дівчинці, але не зовсім зрозумів, що трапилося далі. Він знав, що Сніжинка могла розтопитися і впасти капелькою на землю та перетворитись на крижинку… Він знав, що від тепла Сніжинка могла розтопитись і навіть випаруватися, але тоді її вже не знайти. Він не хотів навіть про це думати… На небі світило сонце, небо було практично без хмар і Вітер вже навіть втомився від пошуків та думок. Аж ось на землі з’явилась тінь від якоїсь одинокої хмаринки. Він глянув вгору і звичайно він її впізнав. Він стрімголов, як тільки міг, як тільки може летіти вітер, полетів вгору, полетів до Хмаринки. Від цього пориву Вітру сколихнулись ялинки в лісі і з них обпали їх білосніжні сукні, а над землею піднялась така курява зі снігу, що нічого не було видно вже за два метри. Вітер піднімаючись вгору, в міру наближення до Хмаринки, потрохи сповільнювався. Він не хотів їй завдати шкоди і підлетівши ближче до Хмаринки, став ніжним легеньким Вітерцем, котрий віє упівсили так, як у віршику невідомого автора. Підлетів і привітався, кажучи:
- Доброго та чарівного тобі ранку Хмаринко-Сніжинко!
Хмаринці стало дуже радісно, але як він її впізнав? І вона про це запитала:
- Звідки ти знаєш, що я Хмаринка-Сніжинка?
- Ну а ти в дзеркало дивилась? - запитав Вітер.
- В мене нема дзеркала... - несміливо відповіла Хмаринка.
- А озеро тобі для чого? – усміхаючись і радіючи, запитав Вітер.
Хмаринка подивилась вниз і побачила озеро, над яким вона літала з Вітром, коли ще була Сніжинкою. Воно було в основному вкрите льодом і лише в місці, де в нього впадав невеликий струмок, воно блистіло на сонці і посилало Хмаринці сонячних зайчиків, щоб вона швидше звернула на нього увагу... Хмаринці було достатньо цього, невкритого кригою місця озерця-дзеркальця, щоб побачити себе. Вона глянула на себе і побачила, що вона Хмаринка схожа на велику сніжинку. Вона дуже зраділа і навіть засміялась та захіхікала.
- Ось чому ти мене назвав Хмаринкою-Сніжинкою? А я думала ти...- не встигла завершити думку Хмаринка, оскільки Вітер не дав їй це зробити перебивши її.
- Впізнав, упізнав... Я знав, що це ти, я бачив, що з тобою сталось, як ти впала дівчинці на носик і як ти зникла. Я навіть не сподівався, що ти піднімешся в небо, шукав тебе на землі, хоча знав, що ти могла піднятися в небо.
Хмаринці було на душі дуже затишно і приємно через те, що так все добре склалось. Вона ще раз пригадала уривок віршика невідомого автора, була рада, що тепер і в неї є Вітер і що скоро збудеться і друга частина віршика про хмаринки:
Вони пухнасті всім показують дива,
І різних форм в польоті набувають.
На неба тлі сюжетів безліч ожива,
Немов історії з казок в повітрі десь витають.
З радості вона увібрала в себе стільки сонячного проміння, що сама засіяла, наче сонце, яскраво-помаранчевим кольором.
Десь так, як на цій фотографії сіяла)) фото реальне)
