Світ ненаситний по природі -
Ми всі одні для інших корм,
Тут кожен може стати при нагоді
Поживою|їдцем для різних форм.

Тут, щоби жити - треба їсти,
Спочатку ми, а потім нас з’їдять.
"Все безвідходно!" – кажуть оптимісти.
А песимісти невдоволено триндять.

Давно не бачились з тобою,
Хоча я зовсім не скучаю
За прохолодою сирою,
Назустріч ще не поспішаю.

Та знаю ти вже недалеко,
Скоро зустрінемося знову
На території без спеки,
Під монотонну злив промову.

Ти запалаєш знов багрянцем,
Світ в жовті фарби розмалюєш,
Потішиш листопаду танцем,
З листям і вітром потанцюєш.

Аж до не хочу покружлявши,
Все вкриєш килимом яскравим,
Знесилена від танцю впавши,
Зимі віддаш кружляти право.

Я прожив до літ дев’яносто
І напевно пора сповідатись,
У житті не бУло так все просто,
Як могло дуже часто здаватись.

Я хотів би не помилятись,
Не робити синців собі й іншим,
Але часто не міг розібратись,
Що є краще, а що є гірше.

Наробив я помИлок багато,
Суть хотів би їх розібрати,
Вони десь поміж тим, що хтів мати
Й поміж тим, що було слід бажати.

Я просив для дітей достатку
І здоров’я просив для них в Тебе  -
Так і є, у них з цим все в порядку.
Та, на жаль… це не все, що їм треба.

Із достатком, здорові й бездушні,
Знати більше нікого не хочуть,
У чужій біді незворушні,
Лицемірні і брешуть в очі…

Я просив здоров’я для хворих,
Ти дав знов, а вони його гроблять,
Перетворюють світло на порох,
Я просив для бідних достатку,
Але він зіпсував їх сильно,
Вони гірші, ніж були спочатку,
Коли були від нього вільні.

Я просив й для себе багато
І ніколи Ти не скупився,
А от я не те міг прохати,
Об бажання свої забруднився.

Зараз соромно щось просити,
Нехай буде на все Твоя Воля,
Може вийде нас всіх простити,
Що нерівна така у нас доля.

Щоб сенсу більше та щасливих більше днів.

Після спеки дощ все ж піде,

Буває в суєті зникає простота,
Тьмяніють фарби та смаки тускніють,
Згубитись можуть сенс й життя мета,
Як не мов сонце вони світять й гріють.

О наївне "святе" лицемірство,
Робиш все, щоби білим здаватись,
Хоча часто спроможне на звірство
І при цьому усім посміхатись.

Любиш фрази з Святого Писання,
Прикриватися ними ти любиш -
На словах цих чітке зависання:
«Не суди і судимим не будеш».

Ти на гріб побілений схоже
Всередині з трупом зігнилим.
Знай! Писання судити теж може -

Знайоме відчуття – щось має написатись,
Щось між думок і почуттів лишає супокою
Та хоче прорости і ввись піднятись,
Щось тліє в серці ледь помітною іскрою…

Можливо щось несказане, а може щось забуте,
Незроблене… чи ненаповнений це змістом час
Шепоче тихим голосом, котрий ледь чути:
«Життя, буває, просто так іде від нас,

Минає й не лягає ні на справи, ні на пам’ять,
Проходить вхолосту, відходить просто так,
Під рівний стукіт серця рОки тарабанять
Й просто зникають, як годинника тік-так…

Буває, що життя лишає щось у цьому світі,
Порожній простір заповняє певним вмістом...
Як добрі наповняють  світ цей справи-діти -
На рай стає світ схожий з добрим змістом».