Як москалями фальсифікувалас я наша історія
- 06.12.14, 06:37
Українцям уже давно
слід припинити сперечатися з нащадками
кагебістів, штатних комсомольців та
комуністів з приводу того, був Голодомор
1933 року геноцидом чи ні. Якщо ми не хочемо
втратити нашу державність, нам треба
боротися з наслідками цієї нашої
національної трагедії, без подолання
яких Україна і надалі буде залишатися
за всіма соціально-економічними
показниками серед країн Центральної
Америки та екваторіальної Африки та
посміховиськом для усієї Європи, включно
навіть із євразійською Росією.
Дивує
пасивність у цій царині представників
української соціології та історіографії,
які, схоже, взагалі, не розуміють, про
що йдеться. Інакше як черговим проявом
постгеноцидного синдрому це не пояснити.
Тому не дивно, що за нас це робили і
роблять іноземці: консул Італії в СРСР
Серджіо Ґраденіґо, американський історик
Джеймс Мейс і його всесвітньо відомий
співвітчизник Френсіс Фукуяма. Але
навіть порада останнього українській
інтелектуальній еліті в його київській
лекції 2006 року будувати громадянське
суспільство в Україні через засвоєння
її громадянами «спільного травматичного
досвіду» (тобто належного ставлення до
Голодомору – І.М.) не була тією
елітою впритул почутою, і це також ніщо
інше, як прояв того самого синдрому.
Мета
кремлівських катів у 1933-му році була в
цілому досягнута
Це сьогодні
більшість українців має великі проблеми
з європейською ментальністю та тотожністю.
А до Голодомору українські селяни за
своїм світоглядом практично нічим не
відрізнялися від сучасних польських
селян чи французьких фермерів. З такими
рисами вони ніколи б не стали зразковими
колгоспниками, без чого остаточна
перемога соціалізму в СРСР була б
неможливою. Для підтвердження цієї
думки вимушена вже вкотре (!) навести
цитату шістдесятника Василя Овсієнка:
«Українці як етнос з їхньою глибокою
релігійністю, індивідуалізмом,
приватновласництвом, прив’язаністю
до своєї землі не підходили для будівництва
комунізму – і на це вказували радянські
високопосадовці. Україна повинна бути
стертою з лиця землі, а остатки українського
народу повинні стати матеріалом для
«нової історичної спільноти» –
радянського народу, основою якого було
б російське населення, мова, культура.
Увійти до комунізму українцем як таким
було неможливо у принципі».
Яскравим
доказом здійснення цього злочину
комуністів може бути те, що такі відомі
в усьому світі російськомовні українці,
як Віталій Кличко та Андрій Шевченко,
вивчили в Україні свою рідну мову лише
через неабияку політичну потребу в
доволі таки зрілому віці лише після
того, як оволоділи англійською, німецькою
та італійською мовами!
Але, може,
для когось із читачів Василь Овсієнко
не є авторитетом, тоді, будь ласка, думка
з цього приводу останнього Російського
Інтелігента Андрія Сахарова: «Великая
страна находилась под коммунистическим
контролем. Большинство ее населения
враждебно относилось к системе.
Представители национальной культуры
и даже значительная часть коммунистов
приняли московское господство только
условно. С точки зрения партии, это было
плохо не только само по себе, но и таило
большую опасность для режима в
будущем».
Тобто можна стверджувати,
що Україна, яка була окупована більшовицькою
Росією територіально та адміністративно,
залишалася нескореною духовно та
ментально.
Для Кремля це була
проблема з розряду «бути чи не бути», і
він пішов на небачений до того в історії
людства злочин. Для тих, хто не згоден
з цим, наведу вислів з приводу Голодомору
світоча європейської історіографії
Нормана Дейвіса, запідозрити якого в
заангажованості не може жоден із поважних
істориків: «У 1932-1933 роках в Україні та
козацьких землях сталінський режим
запровадив штучно створений голодомор.
Мета полягала в знищенні української
нації, а разом з нею і «класового ворога».
Світ бачив не один страшний голод. Проте
голод, створений як геноцидний акт
державної політики, слід уважати
унікальним».
Чому комуністичний
режим обрав саме штучний голод – також,
гадаю, зрозуміло. Бо ця злочинна екзекуція
не тільки руйнувала особистість
голодуючих, вона дозволяла змінити їхню
ненависну більшовицькому Кремлю
європейську ментальність на таку любу
йому євразійсько-радянську.
Руйнація
особистостей українських селян у 1933
році часто-густо доходила до канібалізму,
який не залишає людині нічого людського
взагалі, окрім тваринного інстинкту
самозбереження. Про національну
самосвідомість, любов до свого клаптика
землі вже не йдеться, бо вони зникають
в абсолютно голодної людини, за спогадами
Григорія Бевза (який особисто пережив
Голодомор), за кілька днів до того, коли
та людина вперше подивиться на свою чи
сусідську дитину поглядом хижого
звіра.
А коли додати до цього те,
що сталінський режим у червні 1933 року
почав потроху підгодовувати українських
селян хлібом із того самого збіжжя, що
той режим забрав у них же до останньої
зернини взимку 1932-1933 років, то стає
зрозумілим, що комуністи штучним голодом
хотіли не винищити українське село
фізично, вони прагнули винищити його
духовно та ментально.
З цього
можна зробити висновок про те, що ті
кілька мільйонів заморених голодом
українців були для червоного Кремля
лише дрізками, а вирубаним лісом для
нього були ті з них, що пережили Голодомор
і свідомість яких зазнала таких бажаних
для їхніх катів трансформацій.
Отже,
цей злочин комуністичного режиму був
не тільки геноцидом, а ще й етноцидом,
скерованим ідеологами Голодомору перш
за все на руйнацію системних зв’язків
усередині українського народу,
підштовхуючи його таким чином до переходу
в іншу етнічну якість.
Як зауважив
професор Гарварду, українець Григорій
Грабович, «головне завдання політики
етноциду – знищення основних ознак
етносу (етнічної території, мови,
культури, історичної пам’яті) і, нарешті,
самосвідомості». Якщо додати до цього,
що ця політика комуністичного етноциду
в 1933 році була застосована відносно
всіх українських селян та козаків СРСР,
то й наслідки для нашого народу були
катастрофічними. Саме після комуністичного
етноциду майже вся південно-східна
Україна (де Голодомор, за Вадимом
Скуратівським, був особливо жорстоким)
стала російськомовною. І з історичною
пам’яттю тут зовсім кепсько, бо
поминальних свічок на День скорботи
наприкінці листопада в Одесі, Харкові,
Донецьку, Запоріжжі, Херсоні, Луганську,
Миколаєві та Дніпропетровську годі
побачити у вікнах.
Ще більш
жахливі наслідки етноциду на Кубані,
де українська мова була заборонена
сталінським указом у грудні 1932 року.
Якщо до Голодомору там було 75% українців,
то за останнім російським переписом їх
залишилось на Кубані лише 6% ( відносне
зменшення у 12,5 разів!). Куди ж вони
поділися, якщо комуністи вислали на
Сибір лише дві кубанські станиці
(Полтавську та Уманську), які піднялися
проти насильницької русифікації? Усе
дуже просто і водночас страшно – тамтешні
українці записалися росіянами, переробивши
при цьому свої старовинні козацькі
прізвища на однозвучні російські.
Нещодавно
довелося поспілкуватися з одним таким
перевертнем років 70-ти, з якого можна
писати портрет січовика-запорожця. Так
от той ще міцний, кремезний чолов’яга
запевнив мене, що в їхній станиці
Червоноартільській (колишній Київській)
«хахлов сроду не было». Як бачимо, на
Кубані присутні всі наслідки етноциду,
за Грабовичем.
Тому можна тільки
позаздрити проникливості італійського
консула в Харкові Серджіо Ґраденіґо,
який передбачив наслідки комуністичного
етноциду ще в тому ж 1933 році: «Теперішнє
нещастя призведе до колонізації України,
переважно російської. Воно змінить її
етнічний характер, і, можливо, в дуже
близькому майбутньому не можна буде
говорити про Україну, про українську
проблему, оскільки Україна насправді
стане російською країною».
Не
менше, якщо не більше, вражає і наш
український фольклор, який свідчить
про те, що Голодомор-етноцид переробив
на рабів-совків усе ж таки не всіх до
останнього селянина. Ось фрагмент вірша,
записаного в Таращанському районі
Київщини:
Сидить Сталін на
престолі
Та на скрипку грає.
На
Вкраїну хліборобну
Скоса
поглядає.
Ой грав
Сталін, ой грав Сталін –
Аж струни
порвались.
На Вкраїні люди
вмерли,
Деякі остались.
Не
знаю, як для вас, шановний читачу, а для
мене ось це «деякі» звучить у цьому
контексті дещо зловісно.
Православна
церква московського патріархату в
Україні, як і належить департаменту
міністерства закордонних справ Росії,
залишається осторонь ушанування пам’яті
жертв Голодомору. Священиків цієї церкви
на роковинах цієї трагедії в Луганську
я бачила тільки одного разу – у 2008 році.
Але є і серед них порядні люди, для яких
правда вища за вказівки з Москви. Ось
що, наприклад, написав про етноцид
українців протоієрей Микола Забуга:
«Как ни горька правда, но нужно признать,
что в период 1932-1933 годов была предпринята
попытка уничтожения не просто отдельных
непокорных, но попытка стереть с лица
земли целую культуру, менталитет, особый
образ жизни народа, который никак не
соглашался расставаться со своими
религиозными и частнособственническими
«предрассудками».
Час, що минув
з тих далеких часів нашої національної
Голгофи, на превеликий жаль, не повернув
українцям їхньої європейської
ментальності. І це констатував усесвітньо
відомий дослідник Голодомору Джеймс
Мейс: «Саме тому вивчення політичних
причин голодомору може і повинно
відігравати важливу роль в усвідомлені
істориками, політиками, державними
діячами Заходу не лише минулого України,
а й того, що відбувається тут сьогодні
і що може трапитися завтра».
Так
чесно про наслідки цього етноциду в
Україні висловилося лише двоє вітчизняних
інтелектуалів. Іван Дзюба зауважив, що
після 1933 року історія України пішла
вниз. А Вадим Скуратівський був іще
більш щирим: «Свідомо спрямований і
бездоганно виконаний кремлівськими
сатанистами Голодомор 1932-1933 років
унеможлив утвердитись Україні міцною
і потужною державою на європейському
континенті. Власне, на це і була розрахована
іноетничками-українофобами підступна
акція».
Тільки вже з цих висловів
велетів інтелекту стає зрозумілим, чому
наша держава на 22-му році своєї незалежності
й досі залишається лише умовно
незалежною.
Метастази
Голодомору в нашому сьогоденні
Для
того, щоб виявити їх, треба пильніше
придивитися до тих ментальних зламів,
що відбулися в результаті етноциду
української нації в 1933 році. Так, руйнація
системних зв’язків усередині українського
етносу означає ніщо інше, як утрату
нашим народом «чуття єдиної родини»,
без якого уявити собі здорову повноцінну
європейську націю неможливо. Таким
чином, українці внаслідок Голодомору
втратили національну самосвідомість
і самоідентифікацію. А без цього вже
ніякі закордонні гранти не допоможуть
нам розбудувати громадянське суспільство,
скільки б їх і як довго Україні не
виділяли приватні та державні структури
країн Заходу.
Усім їм хотілося
б нагадати мудрий вислів одного з батьків
французького націоналізму Шарля Морраса:
«Нація являє собою найбільше з існуючих
громадянське об’єднання, потужне і
самодостатнє. Розбийте його – і ви
оголите індивіда. Він утратить усе –
захист, підтримку, допомогу». Саме так,
сам на сам зі своїми проблемами і животіє
сьогодні абсолютна більшість українців
у нашій країні, радіючи з приводу
негараздів своїх сусідів та співробітників.
Саме тому так легко і невимушено було
розбудовано за лічені роки громадянські
суспільства Польщі, Чехії та країн
Балтії, що з титульними націями там було
все гаразд.
Перетворившись
унаслідок етноциду з вільних хазяїв на
колгоспних рабів, українці набули всіх
огидних ментальних рис останніх, які,
як відомо, наближають людину до тварини.
Раб, як і пес, тим більше слухається
свого хазяїна, чим жорсткіше той хазяїн
ставиться до нього. Саме тому в
постгеноцидній Україні так швидко
здувся політичний рейтинг Ющенка та
«Нашої України» і так поволі опускається
він в Януковича та Партії регіонів.
Особливо в тих регіонах, де останні
мають свою представницьку владу, яка
дозволяє їм застосовувати на кожних
виборах адмінресурс у необмежених
масштабах, що викликає в ментальних
рабів не спротив, а лише послух та повагу
до тих господарів життя.
Тут саме
час згадати вислів з цього приводу
класика світової політології Макіавеллі:
«Людина, яка мріє лише про шматок хліба
(у прямому розумінні цього слова), не
може бути повноцінним громадянином і
адекватно реагувати на те, що відбувається
в державі».
Як тут не згадати, як
наше суспільство відреагувало на
ув’язнення Юлії Тимошенко, підписання
харківських угод та закон про мови
Ківалова-Колесніченка. Хіба можлива
була б така реакція на щось подібне в
Польщі чи Литві, з якими ми кілька сторіч
знаходились в одній державі й ментальністю
від литовців та поляків нічим не
відрізнялись? Нас із ними розвів по
різні боки духовного кордону між Європою
та Євразією саме Голодомор.
Невипадково
ніхто і ніщо не може подолати й тотальну
корупцію в Україні. І марні тут сподівання
на те, що, як тільки з’явиться в нас свій
Саакашвілі, то корупцію буде подолано.
Не буде, бо корупція в Грузії та Україні
має різну природу. Якщо колишня
курортно-мандаринова республіка була
просто трохи розбещена радянською
владою починаючи зі сталінських часів,
то з Україною все набагато
складніше.
Голодомор-етноцид
розтрощив ментально українську націю
на окремі сім’ї. Внаслідок цього в нас
відсутнє почуття національної
солідарності. Саме тому українці з
легкістю давали, дають і даватимуть
хабарі за свої незаконні пільги, посади,
місця та привілеї, зовсім не замислюючись
над тим, скільки їхніх співгромадян
унаслідок цього не отримають їх законно.
Тому, коли державні вповноважені будуть
їм про все це розповідати, ефект у
порівнянні з грузинським виявиться
нульовим. Бо грузини, на відміну від
нас, є здоровою, солідарною нацією.
Саме
внаслідок етноциду української нації
вона стала частково російськомовною,
що, за класиком філософії ХІХ сторіччя
Джоном Стюартом Мілем, і стало причиною
її суспільно-політичного розколу: «Серед
людей, яким бракує почуття солідарності,
особливо якщо вони читають та розмовляють
різними мовами, не може існувати і
спільна громадська думка, необхідна
для діяльності представницького
врядування. Впливи, які формують
громадську думку – і, отже, визначають
прийняття політичних рішень, будуть
різними в різних частинах країни. В
одній частині будуть довіряти зовсім
іншій категорії лідерів, ніж в іншій».
Уже тільки ця цитата знаного англійця
свідчить про те, що той був дещо мудріший
та розумніший за наших ківалових-колесніченків,
які волають про те, що двомовність є
великим благом для України.
Зовсім
невипадковим є й непереборний потяг
українців до будь-яких владних посад.
Він викликаний нічим іншим, як інтуїтивною
постгеноцидною потребою гарантувати
свою присутність під час наступної
державної екзекуції на боці її виконавців,
а не жертв, як у 1933-му році. Так, становлячи
лише 20% населення колишнього СРСР,
українці на час його розпаду складали
66% прапорщиків, старшинського та
сержантського складу Радянської Армії
і 31% союзної міліції.
Та ж таки
земельна реформа зайшла в Україні в
глухий кут не лише внаслідок недолугого
законодавства та владних інтриг. Сьогодні
наші селяни мають можливість працювати
на своїх земельних паях та жити з цього.
Цього не відбувається зовсім не тому,
що на українському селі переважають
літні люди, хоча б тому, що майже в усіх
них є працездатні діти в наших
містах.
Куди більш вірогідною
тут виглядає версія дослідниці Голодомору
Ганни Горинь: «Жорстоко і назавжди було
розірвано тяглість поколінного досвіду.
Втратилися давні господарські культурні
орієнтації, що призвело і до втрати
культурного спадкоємництва. Совєтська
система, убиваючи в українському
селянинові свідомого вольового господаря
своєї землі, планово виховала покоління
людей безініціативних, бездумних, яких
задовольняє рабське животіння. Криза
і терор над селянином породили кризу
людини, власника, господаря». Ось чим
постгеноцидний український селянин
докорінно відрізняється не тільки від
селянина польського, але й від традиційно
українського.
Отож, з постгеноцидного
багна Україну навряд чи зможуть витягнути
рецепти польських реформ чи традиційні
закордонні гранти. Дуже вже в нас
ексклюзивна історія, на відміну від
країн Центральної Європи чи Балтії.
Тому і наш шлях у правове демократичне
майбутнє має бути дещо іншим. Але це вже
тема окремої розмови.
Ірина Магрицька
Недавно
в
Україні була видана унікальна карта "
Голодомор 1932 - 1933 років ”,
на якій
позначені не лише місця так званих
"чорних дощок" (спеціальні
каральні
заходи проти окремих сіл, коли голодне
село оточували
озброєними загонами,
чим прирікали його на загибель, жорстоку
смерть), але й дороги переселення на
вимерлі території людей з Росії та
Білорусі.
З Білоруської РСР в Одеську
область - 68 ешелонів, із західних областей
РРФСР в Дніпропетровську - 125 ешелонів,
з Горького в Одеську - 141 ешелонів, з
центрально-чорноземного регіону Росії
в Харківську область -188 ешелонів. З
Іванівської в Донецьку - 147 ешелони, і
багато - багато інших людей та ешолонів,
яких не вдалося встановити. На карті
вказано переселення за один місяць.
Переселяли коней, корів, овець, завозили
курей та інший скот, переселяли цілі
колгоспи з технікою та інвентарем.
Переселяли російських вчителів . Багато
мільйонів переселених ! Переселяли
родинами, діти, їх старі бабусі, всі
родичі родини, двоюродні, троюродні.Тисячі
сел стояло пустих, на пів пусті міста,
після закатованих голодом українців,
а закатували московити майже 10 мільйонів,
закатували за 6 місяці (зими-весни)!!! За
такий короткий термін і така велика
кількість масового вбивства,- великий
геній був сталін. Навіть Гітлер заздрив
цьому факту і посилав лідерів СС до СРСР
переймати такий досвід.
Те, що пророссійські
південь та схід України сьогодні -
це наслідки Голодомору і подальшого
масового заселення українських територій
переважно московитами, не новина... Але
вона кожного разу приголомшує мене,
навіваючи сумні думки, особливо останнім
часом, коли все частіше говорять про
можливий розкол країни.
Россіяни
мені здаються людьми хорошими . Але,
на жаль, зневага до інших націй характерна
для всіх них, особливо вороже вони
ставляться до слов'янських народів,
добре вони ставляться тільки до
споріднених з ними по крові - азійських
націй . А ще вони дуже важко пристосовуються
до життя поза межами Россії, погано
асимілюються.
Відомо, що досить багато
з них, переселившись до Америки, так і
не освоїли англійську мову...Тому, вважаю,
їм краще жити на своїй землі.
Але
багато хто з них не хоче жити в Россії
з економічних і соціальних міркувань
і прагнуть емігрувати. І ті, кому це
вдалося, не хочуть повертатися на
історичну батьківщину. Хоча продовжують
вважати Россію своєю батьківщиною,
любити її (на словах, адже на відстані
її любити легко) і страждати на чужині.
Напевно, це одна із загадок москвинської
душі.
Якось була можливість
спілкуватися з москвинкою, яка живе в
Естонії. Ми зустрілися в Москві, куди
вона приїхала в гості до родичів. Привезла
з собою копчену скумбрію. "Це єдине,
що залишилося смачного з естонських
продуктів після вступу країни до
Євросоюзу", - пояснювала вона кожному,
кого пригощала. Мені довелося вислухати
довгу, неначе завчену напам'ять, розповідь
про те, як погано живеться в країнах
Прибалтики після розвалу СРСР... Про те,
як естонці вдають, ніби вони не знають
россійської, і їй доводиться спілкуватися
з ними лише естонською
мовою. Про те,
як там не люблять московитів і вороже
до них відносяться. Про те, як вона не
любить естонців, Естонію, Євросоюз і не
сприймає політичних, економічних та
соціальних змін, які там сталися. При
цьому вона не переставала захоплюватися
Россією. "У Россії краще, ніж де б то
не
було, ви щасливі тим, що живете в
Россії", - повторювала вона,
звертаючись
до своїх россійських родичів і друзів,
які без особливого ентузіазму погоджувалися
з нею.
"Я не зміг б жити в країні,
яку так сильно не люблю, де мені так
некомфортно. Це ж справжня мука", -
сказав я їй. - Може, тобі краще повернутися
до Россії? І теж бути щасливою?"
Вона
замовкла і пильно поглянула мені в очі,
намагаючись зрозуміти, чи не насміхаюся
я випадково над нею.
Ні, я не насміхався.
Я говорив цілком серйозно, тому що дійсно
не уявляю собі життя в чужій, ненависній
країні. Вона
щось спробувала пояснити.
Говорила так непереконливо, що я навіть
не запам'ятав її аргументів. Суть в тому,
що повертатися до Россії вона жодним
чином не бажає.
Пам'ятаю лише, що її
россійська подруга сказала: "А я
змогла б жити в будь-якій країні, якби
там було море, - я море дуже люблю". От
і в Україні вони живуть, їдять українських
хліб, і хаять Україну та українців з
усіх боків, скиглять про мову, а переїхати
назад не хочуть, мову вивчати також, і
вчать цієї зневаги своїх дітей.
Напевно,
ті московити які після 1933 року переселялися
на південь та схід України, теж мріяли
про море. Або, може, їх приваблювали
родючі землі (хоча московити ніколи не
любили рильництво), та залишені вимерлими
українцями будинки і майно дуже
приваблювало, ( вони б і пішки пішли
б, аби забрати щось чуже собі, то вже у
генах)...
Що б там не було, але тепер їх
нащадки є громадянами України.
І
не варто було б згадувати про те, що було
колись, якби минуле не мало наслідків
у наш час.
А наслідки є, і вони дійсно
вражаючі. Це велике переселення московитів
виявилося бомбою сповільненої дії, і
час цієї дії настав сьогодні. Ми маємо
здебільш непатріотичний, неукраїнський
південь та схід, який тяжіє до Россії
так, що аж готовий злитися з нею. Частина
громадян нашої держави не зацікавлена
в її територіальній цілісності і в її
існуванні взагалі, краще б зникла Україна
з мапи світу. Від переселенців пішли
матюки, п'яниці та гульки по поводу та
й без нього, аби не робити, брехня, зрада,
крадіжки - це кредо московита!, у українців
такого не було взагалі, до приходу
московитів у нас хати не запиралися! (
про це все детально описав у
історично-дослідницькій праці Пало
Штепа "Московство" : -
http://moskovstvo.narod.ru/MOS/zmist.htm
...На
презентації вищезазначеної карти
Голодомору колишній директор Українського
інституту національної пам'яті академік
НАН України Ігор Юхновський (його на
цій посаді змінив якийсь неокомуніст),
зокрема, розповів про те як у Верховній
Раді ухвалювався закон про визнання
Голодомору геноцидом. Частина депутатів
з партії регіонів проголосувала за цей
закон (на його прохання), а частина - ні.
То були
депутати з місць, заселених московитами...
-
Ігор Рафаїлович, це ж не єдине голосування,
де виявляється відношення цих людей до
країни, в якій вони живуть. Була безліч
інших важливих голосувань, це
і громадська думка, і народне волевиявлення,
це і відповідне відношення до української
мови й культури, до української історії.
Це формування негативного іміджу країни
за кордоном. Це виховання нового покоління
українських росіян у дусі неповаги до
власної держави...
Пан
Юхновський сказав наступне: -
Дійсно,
те, що ці люди були переселені, впливає
на їх ставлення до України як до держави.
Люди по-різному поводяться на чужій
землі. Але вони
приїхали на чужу землю від імені держави,
яка їх послала, і вони підтримуватимуть
ту державу, яка їх послала. Вони самі
цього можуть і не усвідомлювати.
-
Отже, ми приречені на те, що частина
людей в Україні - нащадки тих
переселенців-московитів - весь
час прагнутимуть до Россії,
відповідно
голосувати на виборах, виявляти неповагу
до української мови і культури й
виховувати в цьому дусі своїх дітей?
-
Проходить час, і кожна земля «творить»
націю. Неукраїнці асимілюються, стають
українцями, і це не залежить від свідомості
людей або від директив влади. Так само
чужоземці стають поляками на польській
землі, французами - на французькій землі,
німцями - на німецькій. Хоча з
московитами це питання проходить дуже
тяжко, не піддається цей народ асиміляції,
для нього люба нація світу - ворожа
нація, може час все виправить.
Я
позаздрив оптимізму пана Юхновського.
Скільки ж ще потрібно часу, аби московити
стали українцями?
Напевно, не менше сотні років, або більше.
Думаю, цей процес піде швидшим, якщо
Україна зможе підняти економіку. Якщо
життєвий рівень в Україні буде вищий,
ніж в Россії, «співвітчизники» вже не
хотітимуть злиття з історичною
батьківщиною. Як показує світовий
досвід, ситі і задоволені життям московити
нудьгують за батьківщиною не менше
голодних і знервованих, але повертатися
в неї не квапляться. І зливатися з нею
теж.
Vavit:
Тож українці - робимо,
пашемо, кормимо московита, аби він був
нагодований і не волав про розкол
України та приєднання Криму, Донбасу
до московії ! А може треба поступати так
як поступають прибалти, там мешкало 45%
московитів, зараз набагато меньше. Вони
просто не беруть на роботу якщо не
володієш національною мовою, і не
звертають уваги на тих хто балакає чужою
для них, ті українці яких примушували
вивчати россійську і вони вже забули
українську, це не біда, українець швидко
та легко востанове все втрачене,( бо
воно своє, рідне), дітей будуть навчати
рідній мові. Треба зробити так щоб
пенсіонери россійсько флоту не залишалися
у Криму, а виїзджали назад до себе, а це
тисячі військових + їхні сім'ї, діти.
Українцю у Україні немає місця, звідусіль
з нього знущаються владні табачники,
колеснікови, царьови, вітренчихи і т.д.,
церкву гноблять, мову нищать, культуру
нищать, історію переписують...
PS
Россія - не Русь,
вказано дві літели "СС", московит
не слов'янин і ніколи ним не був. Слов'янин
для московита найлютіший ворог.
Приховуванням правди, ретушуванням її напівправдою, брехнею задавненої хвороби не вилікуєш, лишень загостренню процесу сприятимеш. Тож і у відношеннях межи народами-сусідами мусить бути чітка ясність.
"Пізнайте правду, і правда
визволить вас...".
Від частого
повторення брехня не стає правдою, однак
усе більше тих, хто не вміє чи не бажає
логічно мислити, проявляють готовність
повірити в неї. Спрацьовує не логіка,
спрацьовує стереотип мислення: "Якщо
стільки відомих і шанованих людей так
довго повторюють це твердження і,
напевно, вірять у його істинність, то
не може ж воно бути суцільною вигадкою.
Хай не все, але хоча б якась доля істини
в ньому мусить бути присутня...".
Щось
подібне сталося з не одне десятиліття
пропагованими московською імперією
міфами про "вєлічіє і могущєство
руского язика". Нам, українцям, у своїй
незалежній державі що до того?
У тім
то й річ, що вигаданий колись для
ідеологічного виправдання уярмлення
та тотальної русифікації пригарбаних
Москвою народів міф продовжує руйнувати
свідомість пересічного українця й
сьогодні, а його адепти перейшли до ще
більш нахабних і провокативних форм
пропаганди.
І сьогодні не лише десь
там, у Москві, Твері, в наших-таки
Сімферополі, Донецьку, Луганську в
російськомовних українофобських
виданнях можна надибати твердження на
кшталт: "Ніякої української мови
немає...", "Українська мова – то
зіпсований полонізмами "русcкій
язик..." і т.ін.
Належної відсічі
такі інсинуації сучасних валуєвих ані
від офіційних структур, ані від патріотично
орієнтованих засобів масової інформації
не отримують. Найбільше, на що, бува,
спромагаються окремі вітчизняні
публіцисти, то кволі заяви виправдального
штибу: "українська й російська мови
сестри"...
Однак уважний неупереджений
аналіз мов-сусідок підштовхує до іншого
висновку. Мова спадкоємців племені
кривичів, що стало основною слов'янською
складовою в тюрко-фіно-угорському
конгломераті, нині іменованому "русcкім
народом" – не "сестра", а "дочка"
русинської – української мови. Дочка
кривобока і кривоуста, котра, примхою
долі доскочивши короткочасного, за
мірилом історії, панування над матір'ю,
в процесі того панування прагла зневажати
та упослідити ту, яка дарувала їй
життя.
Для тих, хто вже готовий,
захлинаючись, бризкати слиною заперечень,
повторюємо: саме так, російська мова у
слов'янській своїй частині – вторинна,
дочірня, – замало того – пародійна
стосовно нашої РА-синської, русинської,
що сьогодні іменуємо її українською,
мови.
Для тих заяв потрібні докази.
І їх є безліч.
Біля вашого будинку
зупинився автомобіль технічних служб
"Міськгазу" з написом "Аварійна
газова служба". За совєтських часів
напис звучав "Аварійна-я газова-я
служба".В гастрономі вашу увагу
привернули ковбаси "Молочна",
"Докторська". Вражена комплексом
"ВМРЯ" продавщиця на цінниках
написала "молочна-я", "
докторска-я"... "Вам годиться ця
синя торбинка?" – питають вас в іншому
відділі. Сусідньою мовою торбинка була
б "синя-я".
Стривайте, та ж
більшість прикметників жіночого роду
в російській мові створені із самодостатніх
українських (до кількох згаданих можна
долучити "добра", "зла",
"велика", "мала", "печальна",
"весела", "мудра", "дурна",
"молода", "стара", "давня",
"крайня", "зимня" і т.ін.).
Дотуліть до наведеної низки слів по
літері "я" і отримаєте "руські-є"
слова.
Зайвість, пародійність прийому
яскраво підкреслюють "яя" в словах,
де "я" вже присутнє в слові
українському: "давня-я", "крайня-я",
"синя-я", " зимня-я".
Прикметники
середнього роду та у множині створювалися
за тією ж схемою, тільки тут замість "я"
доточувалося українське слово "є".
"Давні-є", "крайні-є", "сині-є",
"тонкі-є", "давнє-є", "крайнє-є",
"синє-є". І знову ці пародійні
подвоєння "єє".
Та хіба
лише одні прикметники? Власне, більшість
слов'янського коріння слів сусідньої
мови сконструйовані з наших самодостатніх
першослів шляхом доточення до них
наших-таки слів "я", "є", "ні",
"лє" (є, так), "ще", "що",
"це", "де", "бо",
"то".
Часто-густо до словосполучень
додавалося по кілька взаємозаперечувальних
слів ("є", "ні", "лє", "ні"),
вочевидь, аби підсилити пародійність
звучання та полегшити розуміння
вторинності "новомови" для задурених
краян, для дослідників майбутнього.
Коли,
хто і навіщо "бавився" у такі
мовотворчі "ігри" – нині можемо
тільки здогадуватись. Свою версію
бачення давніх подій запропонуємо у
заключній частині публікації, а наразі
перейдемо до ілюстративної частини
сформульованих вище постулатів.
"Буду-ще-є",
"на-сто-я-ще-є", "наступ-лє-ні-є",
"напад-є-ні-є", "по-ра-жє-ні-є",
"пора-бо-ще-ні-є", "по-бо-є-ще",
"по-ні-маєш", "оглав-лє-ні-є",
"заблужд-є-ні-є", "дє-лє-ні-є",
"удар-є-ні-є", "росте-ні-є","лє-то",
"є-с-ть", "є-що","є-то",
"є-ті", "розум-є-ні-є",
"глум-лє-ні-є" "і так далі-є"...
Як бачимо, "ісконно русскіє слова"
розкладаються на питомі українські
складові.
Значний блок українських
слів, створених з використанням і нині
активно діючих у нашій мові займенників
"це", "ця", "ці", позичивши,
сусіди знову-таки недоладно поперекручували
заміною в згаданих займенниках голосних
на "о", "а", "ьі" та втуленням
у слова зайвих ускладнюючих вимову
приголосних "л", "д" тощо.
"Сон-це" – "со-Л-н-це", "сер-це"
– "сер-Д-це" (більшість сусідів при
вимові ті "л", "д" опускають).
"Я-й-Це" – "я-й-Цо", "кіль-Це"
– "коль-Цо" (від слова "коло"),
"молодці" – "молод-Цы",
"молоди-Ці" – "молоди-Цы",
"сестри-Ці" – "сестри-Цы",
"от-Ці" – "от-Цы", "стани-Ця"
– "стани-Ца", "околи-Ця" –
"околи-Ца", "столи-Ця" –
"столи-Ца", "стори-Ця" –
"сто-ри-Ца" і т.ін. ... "Гоп-ца,
дри-ца, дри-ца-ца..."
"Цо", "цы",
"ца" – немає в тамтешній мові таких
займенників.
Якщо згаданого корпусу
запозичень та зумисних недоречностей
комусь видається замало, то наведемо
ще кілька яскравих прикладів алогізмів:
Сім
днів ("тиждень" по-нашому) у сусідській
мові іменується "нє-дєля". Недоречна
калька з нашої логічної "неділі"
("не діло" – вихідний день себто).
Але сім днів неробства поспіль, а затим
знову "нє-дєля" – чи не забагато?
Коли ж у вас "дєля", сусіди?
Їхні
квасні "патріоти" намагаються
етимологію "нєдєлі" виводити від
"нєдєлімая". Не менша недоречність,
бо тиждень ділиться на дні, дні на години,
години на хвилини і "так далі-є".
Бездумно
запозичена з нашої мови і назва плодових
кущів – "черная, красная, бєлая
смородіна". Насправді смородиною від
нашого слова "сморід" (запах) є лише
чорна. Червоні ж та білі порічки (росли
в дикому стані "по річці") смороду
не мають.
Та що там "смородина"?
Навіть перетворені тамтешніми борзописцями
в національний символ "русски-є
березки" носять запозичене, знову-таки
у нас, наймення. Наші "бе-різки"
("бе"-руть із них "різки" для
підмітання та "роздачі хльости"
неслухам) на захутірмихайлівських
теренах обернулися на "бе-резки".
Але "резок" у російській мові немає,
є "розги", себто по-їхньому білокорі
красуні мали б називатися "бе-розги"..!
Що ж до доточеного епітета "русскі-є",
то вони в однаковій мірі можуть бути
фінськими, шведськими, норвезькими,
польськими, білоруськими, литовськими,
волинськими, поліськими, сіверськими,
бо ростуть на північних теренах Євразії
справіку.
Деякі, здавалося б
на перший погляд, зовсім далекі від
нашої мови, "російські" терміни
при вдумливому аналізі виявляють своє
не надто приховане українське (русинське)
коріння.
"Сірники" (із сірки
зроблено основний елемент) на Яузі-ріці
носять "самостійну" назву "спички"
(замість скалки взятої "з пічки",
не "с-печки"!)
"Це-глина"
там "к-ир-пич" (к теплу, "ір-ію
"піч", знову таки не "к-ир-печ"!).
"3-десь" (був "десь" далеко та
змістився сюди, за тубільною логікою
слово мало би формулюватись як
"с-где-то").
Лише ледачий,
нездатний мислити не помітить сусідських
позичок при компонуванні термінів для
виміру часу. Наше всеохопне поняття
"час" вони зробили одиницею виміру:
"один час", "два часа" і так
далі – є... Для найменування приладу з
виміру часу "годинника" пристосували
множину нашого слова "часи". Для
означення 1/60 години — нашої "хвилини"
(що наче морська хвиля накочується на
берег вічності) вживається "минута"
(похідне слово від нашого "минати",
їхньою мовою "проходить"!). Тож при
використанні власного арсеналу
термінотворіння оголошення
захутірмихай-лівських телеорадіостанцій,
для прикладу, "мас-ковско-є" время
14 часов 25 минут" повинно звучати
"масковско-є" время 14 временей 25
проходок"...
Не будемо
зупинятися тут на величезному материкові
мовного арсеналу сучасної російської
мови, позиченому нею із мов угро-фінських
і татаро-монгольських народів: "арба",
"арбуз", "дєньгі", "таможня",
"ямщік", і несть їм числа...
До
речі, за Київської держави, до приходу
татаро-монголів митні заклади під
Москвою іменувалися "Митищі"
(великі митниці). Святослав Войовник у
підкореній Хозарії заснував місто Білу
Вежу (не "Башню"), а на територіях
давньої землі Новгородської в сучасних
губерніях Архангельській, Тверській,
Псковській, Новгородській дотепер
збереглися ріки з бездискусійно
русинськими (українськими) назвами:
Волошка, Хмара, Люта, Межа, Мста, Велика-я,
населені пункти Середа, Селище, Марево,
Мста, Волошка, Змієвка, Молоді, Плесо,
Луки, Великі-є Луки, Прилуки, Галич,
Солігалич, Руська (ще без доважка
"я").
Варто тут нагадати і про
загальновідомий факт заснування
теперішньої сусідської столиці Великим
київським князем Юрієм Довгоруким.
"Долго-рукім" – поправлять знавці,
й зайвий раз продемонструють свою нехіть
критично мислити. Бо чому в народі
отримав таке прізвисько наш давній
володар? Авжеж, мав князь "довгі руки":
не проти був їх і до чужих володінь
протягати (хіба він один? Є така "професійна
хвороба" у володарів усіх часів та
народів). Але в мові кривицькій, що нині
іменується "російською", "довгі
руки" звучать "длінниє". І князь
по-їхньому мав би називатись "Дліннорукім"
(поняття "долго" ж у них вживається
для означення часу, а не простору). Себто
князя – засновника Мокви (саме так,
гадаю, звучало пер-шоім'я майбутньої
"білокам'яної", від нашого-таки
слова "моква" – мокровище,
болотовиння) найменували наші предки
русини по-русинському. А пізніше
омосковлення заміною в слові "Довгорукий"
"в" на "л" русинського походження
його посутньо не приховало. Як і подібна
"операція" у назві заполярного в
Баренцовому морі витягнутого майже по
меридіану довгого острова "Долгій".
Це
інформація до суперечок на тему «Яка
мова в Київській імперії була
панівною?».
Власне, що українська
мова була тоді, за сучасною термінологією,
державною і панувала не лише в Києві та
усіх наших етнічних територіях, а й на
підкорених нашими володарями землях,
ще в XIX столітті вимушений був визнати
в одній зі своїх лекцій відомий московський
історик Василь Ключевський, котрому,
попри його великодержавну зашореність,
совість науковця збрехати не дозволила.
Що
ж до українських топонімів, гідронімів
за сучасними межами нашої держави, то,
окрім РФ, їх чимало і в інших сусідніх
державах на наших прадавніх етнічних
територіях. Берестя, Пінськ, Кам'янець,
Дорогочин, Малорита, Косово (!), Рось(!) —
(міста), Піна (ріка) в Білорусі на
Берестейсько-Пінсько-Турівських землях,
де й до сьогодні незай-шле населення
розмовляє практично поліським діалектом
нашої мови. Знаково, для мислячих, звучить
наймення Турово-Пінщини, зафіксоване
ще недавніми совєтськими мапами
"Загороддя". (За городами, містами
метрополії Галицько-Волинсь-ко-Київської).
Порівняймо із "Заліссям" (за лісами
стосовно Києва) — назвою Володимиро-Суздальських
земель у літописній Київській
державі.
Доводити українське коріння
заснованих нашими володарами на наших
землях міст сьогочасного так званого
Закерзоння: Перемишля, Ярослава, Санка,
Холма, Ряшева, Грубишева, Кросна і так
далі є, словацьких: Пряшева, Дукли,
Свидника, Лаборця особливої потреби
немає.
Важко приховати русинське
коріння назв річок Сан, Лада, Удаль,
Шкло, Вишня, Одра (Польща), Тутова, Ракова,
Бистриця (Румунія).
Кілька сусідських
столиць найменовані були з використанням
русинського лінгвоарсеналу. Мінськ
(від слова "міняти"), Вільнюс (до
початку XX століття Вільно, не "вольно"
польською, не "свободньїй"
російською), Кишинів (від слова "кишеня"),
Брат-іслава (бра ти славу, брати слави).
Та й Будапешт (колись два міста: давніше
Буда та молодше Пешт) наших витоків не
дуже приховав. "Буда, будівля,
будуватися" і сьогодні активно
працюють у наші мові. Та то тема для
окремої бесіди.
Повернемося до
основної розмови і ще раз наголосимо:
сучасна так звана російська мова – це
пародійне середньовічне "есперанто",
штучно створене на базі русинської
(української) мови і посутньо "статарщене"
після того, як Московсько-Суздальські
землі потрапили в залежність від Орди.
-
Але ж на цьому "есперанто" створено
визнану світом велику літературу, –
скажете.
Атож. Створено і визнано. Якби
творіння однієї людини, поляка Земенгофа,
вдалося прищепити сьогодні якомусь
племені, то до кінця третього тисячоліття
цілком вірогідна з'ява вагомої літератури
на "есперанто". А гіпотетичні творці
кривиць-кої відрубної мови київські
відуни, брагмани, волохи були, вочевидь,
не безталанніші від автора есперанто.
Що
ж до "ахів" та "охів" стосовно
творів, писаних "російською мовою",
то варто зазначити таке: ніхто у світі
до сьогодні ще не виконав серйозних
студій з україно-російського порівняльного
мовознавства, так само, як із
татаро-російського. Гадаємо, такі студії
неспростовно доведуть: самозвана
претендентка на королівські шати все
життя проходила в позичених із сусідського
плеча вдягачках.
Московин на
бутерброд намащує "масло слівоч-но-
є", для салатів вживає "масло
растітєльно- є", для змащення
використовує "масло машінно-є". В
нашій мові для кожного виду "масел"
є своя назва: "масло", "олія",
"мастило"...
Проте найбільше
недолугість "язика" впадає в очі,
шемкотить у вуха при порівнянні пестливих
суфіксів, наших різноманітних і
милозвучних з їхніми одноманітними та
шиплячими:
Мам-уся мам-аша
Тат-усь
пап-аша
Дорог-енька
Дорог-енький
дорог-уша
Дорог-еньке
Солов-ейко
солов-ушка
Голів-онька голов-ушка
Дівчин-онька
дев-ушка
Хат-инка изб-ушка
Колом-ийка
част-ушка
Жаб-ка ляг-ушка
Незалежно
від роду, породи, живе, неживе — усе
поспіль "аша", "уша", "ушка".
І
апофеоз тамтешньої ніжності, лагідності
"ушечка", "юшечка" ("дорог-уша",
"дорог-ушеч-ка", "ляг-ушечка",
хр-юшечка").
Подібно співвідносяться
і пестливі імена в сусідських
мовах.
Петр-ик Петр-уша
Павл-ик
Павл-уша
Про "ніжність"
сусідських ліричних пісень можна
роман-фейлетон настрочити. У нас соловейко
"тьохкає", "щебече" ("сміються,
плачуть солов'ї, і б'ють піснями в груди"),
у них "щелкает" ("соловей запел,
защелкал"). Ну ніяк не можу уявити
собі "щелкающего" соловейка, хіба
що папугу, рахівницю в руках колгоспного
бухгалтера. Так само не годен уявити
"поднимающего трезвон" жайвора,
скорше будильник чи звукову сигналізацію
в сільській крамниці.
Та перейдемо
до обіцяної версії: "коли, хто й
навіщо...". Побіжно вже висловлювався
здогад, що творцями "русского язика"
були носії мови русинської (української)
– київські відуни (волхви). Відбувалося
те дійство орієнтовно десь у другій
половині першого тисячоліття нової ери
під час переселення Великим київським
князем племені кривичів із північних
районів Білорусі, де й тепер є місто
Кривичі, у Залісся (верхів'я Волги та
Оки). Тоді ж на окраїни Европи ближче до
Уральських гір відселені були племена
в'ятичів і родимичів, зазначимо
принагідно.
І якщо в'ятичів і родимичів
переселяли з метою колонізації нових
просторів, то з племенем кривичів не
все було так однозначно. Себто і завдання
колонізації не виключалось, однак
превалювало в причинах перенаселення
не воно. Підказка таїться в самій назві
(ясно, що то не самоназва, хто сам себе
назве "кривим"?) та у відсутності
в нашій мові алогізмів. Звичаї відселенців
не збігалися зі звичаями наших предків.
"Срамословіє у них перед невістками
і доньками своїми" – гласить літопис.
– "Є вони ледачкуваті, нестримні в
пияцтві та гульбищах". Вертаючись у
сьогодення, бачимо, що тисячоліття
істотно не поміняло сусідської вдачі.
І сьогодні згадані риси в російському
менталітеті домінуючі.
Тому, аби
відгородити племена дреговичів, полочан,
сіверян від згубного впливу кривичів,
останнє переселяється у Залісся. Тоді
ж йому створюється відрубна мова, що
мала слугувати засобом відчуження від
решти русинських племен, проте бути
доста зрозумілою для засвоєння.
Складається враження, що відунам відомий був перебіг прийдешніх подій. Знали вони, що тодішні підданці русинів доскочать у майбутньому влади над своїми довговіковими володарями, будуть намагатися знищити їх духовно і фізично. ("Не дай, Боже, з Івана пана"). Знали, що багато нащадків русинів за століття неволі забудуть величну історію свого народу, погодяться з її кривицькими перебріхуваннями, засвоять пародійну мову своїх колишніх данників.
Але час спокути скінчився. Ми звільнилися
від державного, фізичного рабства
Московії. Та багато з нас залишилося в
рабстві духовному: в московській церкві,
в московській мові, у вторинності та
пародійності якої ми щойно переконалися.
Тож
позбудемося змосковщення в душах своїх,
молитвах своїх. "Бо коли молюсь я
мовою чужою, то розум мій без плоду",
– речуть біблейські віровчителі.
"Пустопорожнім мозок мій стає, –
додамо від себе, – коли я й мислю (чи
мислю?) чужинською мовою".
Тому й
бідуємо на найбагатших у світі чорноземах.
Проте так більше бути не повинно і не
буде.
Однак ось як оцінюють свою
мову її носії — ультрапатріоти,
представники здавна одержавленої
московської церкви: «Соврємєнний
жаргонно-опошлєнний русскій язик,
которий дажє язиком-то нє назовьош, для
целєй богослуженія іспользовать
нєвозможно, потому что в ньом много
зла...» «Аргументи і факти», №11, 1999.
Так
тож "язик" сучасний, колись він
красивим, милозвучним був! "Я помню
чудное мгновенье", — пригадуєте? Як
не пригадати відповідне до нашої "миті"
– "мгно-вє-ні-є" (ох ці "ні",
"є" – немає від них сховку). Наше
односкладове з 4-х літер слово, на вимову
якого справді мить тратиться, та їхнє
4-складове аж із 9-ти літер! Тут і в 3 миті
не вкладешся, а яке "солодкоголосе,
високопоетичне, легковимовне"
словосполучення з 3-х приголосних
"мгн"... У нас ще "миг" є! – хтось
відтіля вискочить. І в нас той синонім
є, від нас до вас забрів.
Власне,
дивуватися недолугості сусідського
"язика" особливо не доводиться.
Спільнота, що відмовилася від сакрального
наймення, притаманного лише людині
засобу спілкування "мови", назвавши
натомість той засіб "язиком" (а
язики мають і представники тваринного
світу: ссавці, птахи, плазуни, навіть
комахи деякі), свідомо чи несвідомо
принизила, десакралізувала свою мову.
Від інтуїтивного, а мо', й осмисленого
розуміння того приниження, і незатухаючі
заклинання про "ве-лич-і-є та
могуще-ст-во"...
Хоча навіть
посередніх здібностей автори тамтешніх
бандитських телесеріалів починають
розуміти реальний стан свого "язика"
і намагаються вивільнити його від
доважок, доліпок, дотулень. Внаслідок
чого отримують першоджерельні українські
терміни. "А она "заяву"
("заяв-лє-ніє", сиріч) написала"?
– питає один міліціонер у іншого.
А
велика література, створена сусідською
мовою (про що ми вже згадували тут), хіба
не "до-каз" (наш чіткий лаконічний
із 5-ти літер термін) "величі та могуті"?
Перепрошую, "доказ-а-тель-с-тво"
(14-літерне неоковирне одоробало,
злампічене механічним дотуленням до
нашого "доказу" абсолютно зайвого,
непотрібного апендикса-доліпка —
9-літерного "атєльства").
Ні,
вельмишановні! То лише потверджа
талантів, величі, а то й геніальності
творців тієї літератури. Здебільшого
перекинчиків, відступників, представників
інших етносів, що "прімкнулі" до
"язика масковскава" під пресом
денаціоналізації, в силу слабкості
власного національного стрижня, заради
"лакомства неситого"... Микола
Гоголь, Анна Ахматова, Володимир
Короленко, Володимир Маяковський, Іван
Тургєнєв, Сергій Аксаков, Олександр
Блок, Осип Мандельштам, Борис Пастернак,
Михайло Зощенко, Ісаак Бабель, Белла
Ахмадуліна, Чингіз Айтматов, Булат
Окуджава, Едуард Лімонов, Євген Євтушенко
і так далі є...
Точніше, так було. Бо
той же Ч. Айтматов демонстративно
відійшов від імперської літератури,
чого не скажеш про Є.Євтушенка, Е.Лімонова
(Савенка). Ці перекотипільці із ще більшим
завзяттям закусили вудила, впряглися
у московську шлею. Далися взнаки
кількасотлітня імперська "розкрутка"
"язика", паралельно з тотальним
нищенням, потоптом, забороною мов народів
"возз'єднаних", підбитих,
загарбаних...
Власне, хіба тільки
мов? Планомірно, системно нищилися і
самі народи, носії тих мов. Найбільше,
найретельніше найнебезпечніший для
існування імперії народ український.
Але то окрема на багато томів і не для
одного автора тема.
Карб
(жартівливий)
Чому ти вважаєш, що
досконалість мови короткістю термінів
можна обчисляти? Чому наш "доказ"
досконаліший від москвинського "доказ-
(а-тє--ль-с-т-ва) "? – начебто щиро
допитувалася начебто недурна знайома
з начебто вищою гуманітарною освітою.
Хіба
мав доводити кобіті, що коротке, стисліше,
вужче – краще від довгого, одоробистого,
коли вона знає, що довше, товстіше в
окремих випадках таки ліпше...
Публікація
в "Літературній Україні" викликала
"нє-годо-вані-є" деяких удаваних
москвинів, українців. Україногенні
читачі звикле відмовчалися. Щоправда,
до честі головного редактора Петра
Перебийноса, мені були надані шпальти
для відповіді опонентам.
Щодо свіжої
інформації, то, зокрема, моск-винський
письменник (юдейських коренів, до речі,
як і більшість тамтешніх/тутешніх
"москофілів") Василь Аксьонов волає
про примітивізацію, деградацію, змертвіння
заліщуцької мови, суголосно з
рідіґерівськими попами. Побіжно
зауважимо: ні у попів, ні в Аксьонова не
вистачає мужности? мудрости? публічно
визнати, що від часів з'яви своєї "язик"
був спримітивізованою калькою. Хоча,
схоже, що автор популярних колись в
Есересерії "Колег", "Апельсинів
із Мароко" має розуміння витоків
"язика", і тому налаштований
радикально
Вважає умовою збереження
Московії від розповзання, розпаду –
поглинання її Україною, в мовному плані
насамперед.
Операція не потребуватиме
якихось надзусиль, хіба що психологічних.
Затруєним брехнями про своє "первородство"
заліщукам буде попервах гіркувато. А
так відкидай лише доліпки/доклейки –
отримуй першоджерельну українську. І
"Війна та мир", "Цусіма", "Мої
університети" стануть на чверть чи
й на третину коротшими, а відтак
читабельнішими у сьогоднішній
круговерті.
Одноплемінники Аксьонова,
політики штибу Жиріновського, Лужкова...
мають протилежну думку, умову виживання
Ерефії вбачають у поглинанні нею нашої
держави. Два "наші" попередні
президенти для реалізації задумів
Жириновських/ Лужкових доклали чимало
зусиль.
Не загальмував суттєво процесу і вже начебто не "нацменшинський" Президент, оточений тими ж самими радниками/дорадниками. Деукраїніза-ція українців в Україні, калічення, суржикізація нашої прамови тривають.
Відбуваються і зворотні, очищувальні
процеси, але надто вже повільно,
ненаступально.
Вироджуючись,
мертвіючи само, потугами своїх бездумних
(чи, може, й навіть дуже думних) апологетів,
москвинське "язичіє" поширює свої
гангренозні метастази у мови сусідські.
Прислухайтесь тільки, як розмовляють
пересічні молодики: через слово
"мать-пєрємать, б...".
Принагідно
зазначимо, що більшості зі згаданих і
не згаданих тут апологетів доля
тамтешнього, нашого народу, їхньої,
нашої мови, вибачайте на слові, до одного
місця. Не всі здатні чи хочуть мислити
по-аксьоновськи. Викачати з територій
якомога більше ресурсів (із Московії –
природних, з України – найперше людських)
у якомога стисліші терміни – їхнє
завдання.
Абись режисери дійства
електорату-охлосу не дуже у вічі кидалися,
незлецько москвинів, українців частіше
лобами зістукувати, щоби гризлися,
гарикалися межи собою. На нещодавньому
потайному збіговиську у Штатах один
вихідець з України заявив: "Нам нужно
всємегно поддєгжівать гускіх на Укгаінє,
ібо ані – дубінка в нашіх гуках пготів
укгаінцев"... Антиукраїнські
нацменшинські партії, партійки –
"гонів", "налів", "ністів",
"лістів" (прогресивних, регресивних,
агресивних) -слухняні виконавці згаданих
вказівок. Тому, окрім мовної конфронтації,
розпалюється й боротьба з народними
звичаями, піснями, гумором, прадідівськими
строями. І то не лише у нас, у Московії
– також. Чого вартий накинутий вер-тухаями
з "українських" телебачення,
друкованих ЗМІ похід проти "шароварщини".
Вже й у журналі, редагованому сином
правдешнього Героя України, "шароварами,
хрущами над вишнями" цюпає нам у вічі
колишній дисидент із Франції. Нехай
ліпше колорадські жуки гудуть над нашими
вишнями? Так вони ж безгучно літають,
пане Плюще (той, котрий Леонід).
Уявляєте
в Японії інтелігентський похід проти
"кімоновщини"? Не заважають японцям
кімоно, традиційна народна культура
бути однією з наймодерніших націй.
Та
візьмемося нарешті до заявлених мовних
вправ.
Розглянуті на попередніх
сторінках дослідження пари: "тиждень"
– "нєдєля", "сірники" –
"спічкі", "порічки" – "красная
смородіна", "тут" – "здесь",
"мова" – "язик", тим більше
словоконструкції, неприховано отримані
з наших слів дотуленням "-атєльство",
"-лє-ні-є", "-є-ні-є", "-ні-є",
"-є", "-я" і "так далі-є",
ще раз наводити, міркую, не варто.
Обмежимося
дещицею знакових, на гадку автора, слів,
термінів материнської та похідної від
неї мов.
З процесів творення
сім'ї розпочнемо. Аби вона брунькуватися
узялася, з чоловічого стану має з'явитися
у нас – "за-лиця-льник", в Московії
– "уха-жор". Що би там не казали про
ґаздинські риси (мудрість, роботящість,
навіть багатство) потенційної дружини,
а парубок найперше на красиве личко
звертає увагу, "за лиця" до неї
вчащає. Аналог сусідський дуже вже
далеко відбіг від "ходити". Мо',
"ухі-жор", ходить, щоби "ухі
нажрать-ся" на дармівщину? Та як би
там не було, а той, що шукає собі пару
під бік ("парубок" – у нас), "парень"
(пари не має – у сусідів) знайшли собі
дівчат.
Засилаються "свати",
особи, уповноважені "звати" дівчину
до парубкового дому.
За сприятливого
сватання отримують у нас дівчина та
хлопець статус "наречених"
(оголошених родові, громаді). У сусідів
відповідно – "жє-ні-х", "нє-ве-с-та".
Не знають він – ні куди та як, вона – з
та ще не мала діла.
Згодом
відбувається "весілля" (веселощі
для молодих, роду, громади), а потім
"шлюб" (злюб) -у нас, у сусідів –
"свадьба" (гуляння для сватів), а
затим "брак". Ось тобі маєш, тільки
побралися – і вже браковані? Чого бракує
– харчів? Схоже на те. "Же-брак" (у
нас) – бракує сердезі харчів, одягу,
даху над головою. "Ні-щі-й" (у них)
– навіть "щі" не їв, бідака.
Від
пари під боком молодиця стає "вагітна"
(набуває ваги в тілі та громаді). У сусідів
така жінка "бере-менна" (бере мене).
Авжеж, для того й одружувалися.
Згодом
відбувається "народ-же-ння"
(поповнення народу) "немовляти"
(не мовить ще), тільки зіп'явшись на ноги,
трохи навчившись розмовляти, вже "малюк".
В москвинок – "рожден-і-є". "Малютка",
"ма-лиш" (має лиш потреби). Наше
"лиш" – ще незіпсоване,
первозданне.
Новому членові сім'ї
найперше потрібне "годування" (від
"годити"), на берегах Мокви –
"корм-лє-ні-є" (традиційно
спародійований "лє-ні-є-"м наш
термін, тільки у нас він вживається
стосовно братів менших). Проте, як не
крути, а дитя (дорослих теж) треба
"годувати", "корміть". "Не
годовані є" вони капризні. Себто,
обурюються сусіди, коли їх не годують.
І
"виховання" (на українських родючих
землях дитину треба було пильнувати,
"ховати", аби якийсь зайда не вкрав),
на сусідських болотах перетворилося у
проблему харчування – "пітанія"
(вос-пітанія), котре розкладається на
первинні (питання є). Хоч і побутує там
поговірка "Даст Бог день, даст Бог
піщу", однак питання "пітані-я"
залишається завжди актуальним.
Тож
розглянемо ще кілька дотичних термінів,
хоча б назв ранкового та вечірнього
прийняття страв. Наші відповідники
"сні-данок" (сну дання, данець),
"вечеря" (від "вечора") – вельми
прозорі. Що ж за дивні, незрозумілі
аналоги у сусідів? Як то можна сьогодні
вранці їсти на "завтра"? З "уж-іном"
– взагалі тупик, начебто, безпросвітний.
Але докопатися до істини не так уже й
складно. Терміни, гадаю, виникли в
середовищі племені кривичів, на базі
чийого спародійованого діалекту і
формувався при переселенні майбутній
"язик". Кривицькі чоловіки-мисливці,
вечеряти приходили в селища, споживали
їжу "у жін" (у жінок, себто). Вдосвіта
господині випроваджували їх на промисел,
давши із собою заготовлений вчора "на
завтра" сніданок. Відсіля й "завтрак"
– вчорашні харчі на сьогоднішній
ранок.
"Не все ж навколо харчів,
їжі крутиться. Мають і самостійні
терміни. Ваша "лікарня" там
"больніца", "лікар" – "врач",
– хтось за "язик" заступиться.
Справді, "боль-ні-ця", де кажуть
"болю ні" "лікарі", а не "врачі"
– ті котрі "врут". Брехнею болю не
"вилікуєш".
Зупинюся ще
на кількох позиціях. Зокрема, на схильності
москвинів до гіперболізації у бік величі
("вєлічі-я"), аж до святості, розбивання
лобів чи, навпаки, приниження, десакралізації
позичених термінів, понять.
Найбільше
вони полюбляють наш епітет "вєліка-я".
І самозвана "Русь" їхня "вєліка-я",
і війна, і революція (переворот
більшовицький). Про вождів, государів
(від слова нашого "господар") годі
й говорити – мало не всі – "вєлікі-є".
Навіть безпорадного, нікчемного
самодержця Миколу II, котрого із сім'єю
разом брутально знищили, десятиліттями
ганьбили, опльовували, ниньки святим
проголосили. Що не заважає у центрі
столиці своєї тримати в шані та догляді
мумію його вбивці.
Наші "кущі"
стали "кустамі", але залишилися
"кущамі" в раю, лише наголос на "у"
перескочив.
Згадана вже "вечеря"
в "ужін" перетворилася, однак у
апостолів зі Спасителем наймення
зберегла.
Знову-таки згадувані
"жебраки"-"старці" стали у
тамтешніх літераторів поважними
чоловіками похилого віку "старцамі".
Наш
"лихий" (злий, напасний індивід)
перетворився у такого собі зуха,
шибайголову. "Казак ліхой"... І
"лихо" наше теж поміняло полюс на
протилежний.
Щодо прикладів зниження
вартості термінів, то наведу їх лише
два.
"ОРА-ти" (дбаєш оРА ти) –
священне дійство для основоположника
рільництва -укРАЇнця. "Радісно плуг
землю оре!" – розшифрував московський
україно-грецьких коренів шумеролог
Анатолій Кифішин багатотисячоліт-ньої
давності напис у святилищі "Кам'яна
Могила" під Мелітополем.
Москвинські
дячки доклалися до десакралізації
терміна. Тепер там "орать" – кричати,
репетувати. Відповідник нашому "орати"
– "па-хать", звично витягнене з
нашої мови поняття ("па" – діставати
для "хать", хати).
Хтось закине:
ти теж ідеш на повідку, допомагаєш своїми
студіями сусідів лобами зіштовхувати.
Та ні, вельмишановні. Допомагаю народу
своєму давати "від-Січ", "од-Коша"
знахабнілим ідеологам, чий "хитрий
писок" уже й не з-за спини (згадаймо
знамениту Франкову формулу), а часто-густо
на передньому плані вмощується. До
слова, обидва прадавні знакові козацькі
терміни наші (відганяти ворога від Січі,
Коша) сусідською перекладаються
тривіально "от-пор" (оружно відганяти
напасників чи відбріхуватись,
"отпіраться"). Бо не мали ніколи ні
Січі, ні Коша своїх. Власне якби мені
запропонували одним-двома словами
окреслити історію нашого народу, я
зупинився б на щойно наведених "від-Січ",
"од-Коша", так планую назвати
наступне видання спарених
брошур.
Приховуванням правди,
ретушуванням її напівправдою, брехнею,
чи як ниньки модно казати, макіяжем,
задавненої хвороби не вилікуєш, лишень
загостренню процесу сприятимеш. Тож і
у відношеннях межи народами-сусідами
мусить бути чітка ясність. Хто, коли,
що, кому, як... Хто кому майбутню столицю
заснував... Хто кого читати, рахувати
навчив... Хто кого у верхів'я Вологи, Оки,
а хто кого до Магаданів, Соловків
відселяв... Хто кому писок під Оршею,
Конотопом, Чудновим натовк, а хто кому
– під Полтавою, Крутами...
Ну і,
звісно, хто кому свою мову, спародіювавши,
позичив. Авжеж. "Пізнаймо правду і
правда визволить нас!" – повторимо
вступну цитацію розвідки.
***
«Коли
українські молоді письменники змужніють,
то вони доведуть, що московська мова є
лише дикунською говіркою, порівнюючи
її до мови української. Коли вони
повитягають з московської мови все
українське, то найзапекліший московський
шовініст буде змушений визнати жалюгідне
убозтво і нижчість московської говірки
супроти української мови».
(Григорій
Квітка-Основ 'яненко, Лист до А.Красовського
28.ХІІ.1841)
«Займаючись довгий
час порівнянням арійських мов, я прийшов
до висновку, що українська мова не тільки
старша всіх слов'янських, не виключаючи
т. зв. старослов'янської, але й санскриту,
грецької, латини та інших арійських».
(Михайло Красуцький, польський та російський лінгвіст; «Древність української мови», Одеса, 1880)
Джерело http://ukrlife.org/main/prosvita/koval.html
Походження московської
мови
Протягом сотень років Москва,
знищуючи інші мови, створила міф про
свою власну московську мову, присвоївши
їй назву "російська" та доказуючи,
що вона є істинно слов'янська та
першородна, а всі інші (особливо українська
та білоруська) є лише діалекти московської
мови або діалекти, спотворені польською
мовою. Для цього були створені, а інколи
просто замовлені десятки різних "теорій",
"наукових праць", "досліджень".
Чи дійсно це так?
У 1957 році, у п'ятому
номері журналу "Вопросы языкознания"
на ст. 67, були опубліковані дослідження
московської мови, зроблені професором
М.Фаснером.
З 4-томного етимологічного
словника О.Н.Трубачова він вибрав та
проаналізував походження 10779 російських
слів і дійшов висновку, що:
6304 слів,
або 58,3%, є запозиченими з інших європейських
мов;
1119 слів, або 10,3%, є невідомого
походження;
3191 слово, або 29,5%,
українського походження;
72 слова,
або 0,8%, загальносхіднослов'янського
походження;
93 слова, або 0,9%, російського,
тобто московського, походження.
Щоб
зрозуміти таку цікаву картину, треба
знову повернутися на сотні років назад.
За часів Івана Грозного в московській
мові було тільки два руських слова:
владика і злат.
В 1589 році в Парижі
був виданий словник московської мови,
в якому було тільки два руських
(українських) слова.
В 1618 році, вчений
лінгвист з Англії Ричард Джеймс нарахував
в московській мові тільки шістнадцять
руських (українських) слів.
У кінці
ХVІІ століття німецький вчений Лудольф
нарахував у московській мові сорок одне
руське (українське) слово.
Як ми вже
знаємо, Московія протягом сотень років
була одним із улусів Золотої Орди, в
якій спочатку панував світогляд
китайської філософії, поширювалося
християнство, існував іслам. Але коли
пізніше татари прийняли магометанство,
вони все одно ще деякий час продовжували
дотримуватись толерантності китайського
релігійного світогляду, в тому числі і
старого язичницького світогляду, який
їм велів боятись помсти чужих богів.
Тому вони пітримували та захищали
християнську церкву та священиків у
Московії, де вживалась староукраїнська
(руська) мова. (Навіть з 1250 р. по 1320 р.
Митрополит московської церкви тримав
свою катедру в столиці Золотої Орди
Сараї, поруч зі ставкою Хана). Це дало
змогу зберегти серед провідної верстви
населення українську мову ще довгий
час (звідси ці 30% українських слів). Але
переважна більшість населення Московії
була угро-фінно-татарського походження,
для якого українська мова була чужа. До
того ж, живучи сотні років відокремлено
в непрохідних болотах та лісах угро-фінни,
мали небагату мовну культуру. До речі
слово "Москва" перекладається з
фінської як "гниле болото". Вже
після занепаду Орди татари масово почали
переходили в християнство, часто
примусово. Для прикладу: цар Борис
Годунов – татарин, князі Хованський,
Юсупов, Урусов, Салтиков, Ордин-Нащокін,
Мансуров та багато інших теж були
татарами. В.Ключевський писав, що в 16-18
століттях 57% московської провідної
верстви були татарського походження,
тому їм була чужа українська мова,
культура, традиції. З цієї причини
московські правителі пішли на культурний
та мовний розрив з Києвом. Єдине, що їм
було потрібне, – це спадщина Київської
Русі та її славна історія, щоб оправдовувати
свої загарбницькі походи під виглядом
об'єднання слов'янських земель та
продовжувати ідеї Орди, але тепер вже
під назвою Московія, а пізніше Росія.
Тобто шлях до ідеї московітів – "Москва
є ІІІ Рим" – лежав через Київ. Тому
підкорення Києва за всяку ціну було і
залишається основним завданням як
минулих, так і сучасних московських
правителів. Без Києва не може бути Росії.
Московія – так, але не Росія. За словами
Бабуріна, Україна – це єдине джерело
генетичного і інтелектуального потенціалу
Російської імперії.
Українські
вчителі, священники, монахи заклали
основи московської мови, в якій вживалась
українська граматика М.Смотрицького.
Але пішовши на мовний і культурний
розрив з Україною, і не маючи можливості
провести філологічну та інші реформи
самостійно, оскільки не було кому, вони
запросили собі на допомогу німців та
інших європейців, які були присутні в
усіх сферах життя та принесли з собою
тисячі нових для Московії слів.
Москва
запросила тисячі європейців, в основному
німців, для розбудови своєї держави.
Німці "винайшли" сучасну московську
мову. Так Н.Греч склав граматику
московської мови. Німець Ґрот уклав
московський правопис та словник. В.Даль
зібрав етнографічний матеріал, німець
А.Гільфердінґ – мовний матеріал, німець
Г.Бауер видумав їхню "варяжську
теорію", німці Брокгауз і Ефрон видали
першу інциклопедію і т.д. Німці створили
московську технічну термінологію просто
переписавши німецькі слова московськими
літерами.
З часом німці та інші
європейці перебрали правління Московією,
але для них слов'янство теж було чуже,
і вони продовжували по-варварськи нищити
все немосковське. Для прикладу: Катерина
ІІ – німкеня, Петро ІІ – німець, і так
аж до 1917 року Московією правили німці
під назвою династії Романових.
В.Даль,
на замовленя московських правителів,
уклав словник московської мови, який в
оригіналі називався "Толковый словарь
великорусского наречия русского языка",
де під руським розумівся український.
Але в майбутньому царська цензура
змінила цю назву на "Толковый словарь
живого русского языка". В.Даль, будучи
лікарем за освітою, працював у міністерстві
внутрішніх справ Російської Імперії
"чиновником для особых поручений"
при керівникові цього міністерства
Л.А.Перовському. Він служив у міністерстві,
яке, як відомо з попередніх розділів та
історії, було основним душителем
"инакомыслия" в "империи".
Тому В.Даль не міг скласти правдивий
словник московської мови. До того ж, з
огляду на його європейське походження
і те, що тогочасна московська мова була
дуже бідна, він змушений був додавати
багато німецьких слів, а інколи просто
замінював українські слова на німецькі.
Ще до нього, після війни з Наполеоном,
в московську мову ввійшли тисячі
французьких слів, які він, так би мовити
"узаконив", внісши їх у свій словник.
Тобто він створив своєрідне "есперанто"
для Московії, яке складалося з українських,
татарських, німецьких, французьких та
слів інших народів. Для прикладу німецькі
слова:
Абрикос – жерделя, бархат –
оксамит, брюки – штани, брухт – покидьки,
бунт – повстання, бурт – купа, вакса –
мастило, вал – окіп, ванна – купіль,
вахта – варта, гауптвахта – вартівня,
горн – ріжок, гастроль – виступ, глазурь
– полива, лозунг – гасло, лакей –
прислужник, маклер – посередник, мундштук
– цибух, орден – відзнака, офицер –
старшина, пакгауз – комора, парта –
лавка, патронташ – ладунка, пилигрим –
прочанин, пушка – гармата, ранец –
наплечник, траур – жалоба, фальшивый –
підроблений, флюс – пухлина, флаг –
прапор, флагшток – щогла, фон – тло,
форпост – передова варта, фрахт –
перевіз, футляр – коробка, шахта –
копальня, швейцар – двірник, шельма –
крутій, шина – обруч, шкатулка –
коробочка, штемпель – тавро, штука –
одиниця, штурм – наступ, штурман –
стерновий, шулер – шахрай,
палітурка-обкладинка, і інші.
Приклад
французьких слів, які були взяті до
московської мови:
Азарт – запал,
аккомпанемент – супровід, амплуа –
роль, анонс – оповістка, антракт –
перерва, аплодисменты – оплески, апломб
– самовпевненість, армия – військо,
артилерист – гармаш, артист – мистець,
ассортимент – набір, атака – напад,
афиша – оголошення, баланс – рівновага,
бандаж – перев'язь, барьер – перепона,
бассейн – водойма, блондин – русявий,
бокал – келих, бордюр – окрайка, брошюра
– книжечка, брюнет – смаглявий, бульон
– юшка, бутылка – пляшка, бюджет –
кошторис, бюст – погруддя, вуаль –
серпанок, галиматья – нісенітниця,
гарантия – запорука, гардина – завіса,
гарнизон – залога, девиз – гасло,
департамент – відділ, деталь – подробиця,
частина, диссонанс – розлад, эксплуататор
– визискувач, экспорт – вивіз, элегантный
– чепурний, этажерка – полиця, каприз
– примха, карьер – каменище, квартира
– помешкання, квитанция – посвідка,
колонист – поселенець, команда – наказ,
коммерсант – торговець, компания –
товариство, компот – узвар, компрометация
– знеславлення, констатировать –
стверджувати, контур – обрис, конфеты
– цукерки, костюм – вбрання, кошмар –
жах, кулинар – кухар, курьер – посланець,
магазин – крамниця, манеры – поведінка,
манто – накидка, марш – похід, маршрут
– розклад подорожі, медаль – відзнака,
мемуары – спогади, мотив – спонука,
оранжерея – теплиця, пейзаж – краєвид,
персона – особа, пьедестал – підніжжя,
поза – постава, престиж – повага, приз
– нагорода, рапорт – звіт, режим – лад,
резонанс – луна, результат – наслідок,
репрезентабельный – показний, репрессия
– утиск, ресторан – їдальня, ресурсы –
засоби, запас, секрет – таємниця,
серьезный – поважний, сигнал – знак,
спектакль – вистава, стаж – досвід,
табуретка – стілець, тираж – наклад,
фаворитка – улюблениця, фамильярность
– панібратство, флірт – залицяння,
флакон – пляшечка, фонд – запас, формат
– розмір, шалопай – гульвіса, шофер –
водій, і т.д. Таким чином сучасний
московський словник налічує біля 50
тисяч іншомовних слів. Про це ще Н.Некрасов
написав сатиру "Розмова баріна з
мужиком" в якій ні барін ні мужик один
одного не розуміли, хоч і розмовляли на
"одній мові". Тобто європейці,
приїхавши до Московії, створили для
себе своєрідний московський суржик (з
точки зору корінного населення Московії),
яким в 18-19 століттях володіло лише 1%-2%
населення (про, що і писав Н.Нєкрасов).
Мало
є народів на світі, які пов'язані з
природою так близько, як народ український
– від матеріальних виявів, як вишивки,
писанки, квіти навколо хати і в хаті,
музики та музичних інструментів і до
духовних, як мораль, релігія, пісні.
На
території сучасної України, на її родючих
землях, проживали слов'янські племена,
які належали до рільничої культури і
творцями якої вони були. Пізніше під
натиском обставин ці племена пішли на
Захід і понесли з собою свою мову, звичаї,
культуру і т.д. Початок осілого життя –
це початок розвитку культури і землеробства
в Європі. Землеробство одним із перших
постало на землях сучасної України.
Землеробство примушувало шукати пояснень
природних явищ та змін, щоб їх передбачати
й використовувати чи уникати. Весь
кругообіг життя людей був пов'язаний з
природою та порами року. Тому назви
багатьох подій в житті людей, свят,
традицій були відображенням цих змін.
Особливо це можливо помітити в назвах
місяців, які вживаются в українській
мові та мовах деяких інших слов'янських
мовах. Січень – сніг січе обличчя. Лютий
– час, коли лютують морози. Місяці
березень, квітень, травень засвідчують
красу пробудження природи після зими.
Червень, липень, серпень показують, які
зміни відбуваються в природі влітку і
як вінець усіх робіт – люди з серпами
ідуть збирати врожай. Вересень, жовтень,
та листопад показують, як змінюється
природа, готуючись до зими. І нарешті,
місяць грудень завершує рік, поля вже
зорані, тільки видно грудки під снігом.
Як цю слов'янську мовну культуру можна
прив'язати до назв місяців, які були
запроваджені в Московії? Январь, февраль,
март, апрель і т.д.
Ці назви запозичені
у Європи. Сюди також можна додати тисячі
інших слів, які були введені в московську
мову європейцями та багатьма іншими
творцями цієї мови. Тому дивно звучать
твердження минулих та сучасних московських
шовіністів про те, що сучасна московська
мова є істинно слов'янська, тисячолітня
та має бути основною в слов'янському
світі. Але чи може мати московська мова
панівне становище серед слов'янських
народів, якщо в ній понад 60% слів
неслов'янського походження, і чи можна,
щоб у її назві вживали слова "русь",
"руський"? Деякі московити, які
навіть проживши десятки років серед
інших словянських народів не здатні
освоїти їхні мови хоча б на рівні
розуміння не говорячи про граматику,
письмо та читання. Так, для прикладу,
вже колишній посол Москви в Україні
В.Чорномирдін, залишаючи Україну сказав,
що він розуміє українську мову тільки
на 80%, хоч приїхавши в Україну майже
десять рків тому обіцяв її вивчити. Якщо
головний посол "нашого старшого
брата", під цим розуміється, що він
освітчена та інтелектуальна людина, не
здатний освоїти "братню" для нього
мову, (і треба ж такому статись...) то що
тоді говорити про більшість останніх
московитів? Про яку "братність чи
спорідненість" наших мов можливо
говорити взагаі? Пітвердження того, що
московська мова не є словянською, можна
знайти в сучасному повсякденному житті,
спілкуючись з іншими слов'янськими
народами: поляками, словаками, чехами,
болгарами, жителями колишньої Югославії
та інш. Якщо кожний з них у якійсь умовно
зібраній групі буде говорити тільки
своєю мовою, то всі учасники зможуть
зрозуміти про, що йде мова, за винятком
носіїв московської мови, звісно, якщо
носії московської мови не жили серед
інших слов'янських народів. Якщо між
дійсно словянськими мовами 50%-70% слів
співпадають, або звучать зрозуміло один
– одному, то в московській мові таких
співпадінь дуже мало 5%-10%. Але в своїй
шовіністий злобі вони доказують, що
їхня мова базова а всі інші спотворені.
Особливі і величезні зусилля вони
докладають для приниження та знищення
української мови. Одною з головних їхніх
"наукових теорій" є те, що українська
мова це спотворена польська. Як доказ
цього один з "науковців чи дослідників"
на одному з форумів,
(http://forum.pravda.com.ua/read.php?4,205710801) надрукував
"свій аналіз" де привів приклад
біля 500 слів польських, українських і
московських. Всі ці слова мають один
корінь в українській і польській мовах,
але повністю відмінні від московської
мови. Ми можемо тільки уявити задоволення
цього дослідника від проведенної роботи.
Він (вона) думає, що "втер українцям
ніс" та доказав спотворенність
української мови. Але він зробив якраз
навпаки. Він ще раз доказав, що московська
мова штучна і ніякого відношення до
словянських мов немає. Для доказу цього
ми візьмемо лише декілька слів із інших
словянських мов та московської в такій
послідовності:
українська, польська,
чешська, сербо-хорватська, словенська,
словатська, московська.
-але, ale, ale,
ali, toda, ale, но
-аматор, amator, amatersky, amater,
amateskih, amatersky, любитель
-байка, bajka,
bajka, basna, fabula, bajku, сказка
-барва, barwa,
barva, basa, barva, farba, краска
-блискавка,
blyskawica, blesky, strele, blesky, молния
-вага,
waga, vaha, teza, vaha, вес
-вечорниці,
wieczornica, vechornytsi, vechornytsi, vechornytsi, vechornytsi,
посиделки
-виняток, wyjatek, vyjimkou,
izuzetak, razen, vynimkou, исключение
-вік, wiek,
vek, starost, starost, vek, возраст
-гак, hak,
hacek, zakacaljka, hook, hacik, крюк
-гній, gnoj,
hnoy, gnoj, hnoj, навоз
-дзвін, dzwon, zvonek,
zvonce, zvonce, zvoncek, колокол
-дорадник,
doradza, radce, советник
-досить, dosyc, docela,
posve, dokaj, docela, хватит, довольно
-займенник,
zaimek, zajmeno, zamjenica, zamjenica, zameno, местоимение
-зараз,
zaraz, nyni, sade, zdaj, teraz, сейчас
-зле, zle,
zlo, zlo, zlo, скверно, плохо
-злодій,
zlodziej, zlodej, lopov, lopov, zlodes, вор
-знову,
znow, znovu, ponovno, spet, опять, вновь
-зрада,
zrada, velezrada, izdaja, veleizdesa, velezrada, измена
-кошик,
koszyk, nakupni kosik, kasarica, nacupny kosik, корзина
-крок,
krok, krok, korak, korak, krok, шаг
-курча, kurcze,
kurc, pile, priscanec, kurca, цыплёнок
-лан, lan,
lan, lan, lan, lan, нива, поле
-мапа, mapa, mapa,
mapa, zemljevid, mapa, карта
-місто, miasto, mesto,
grad, mesto, mesto, город
-неділя, niedzeiela,
nedele, nedjelja, nedelja, nedela, воскресенье
-око,
oko, oko, oka, oci, oko, глаз
-папір, papier, papir,
papir, papir, papier, бумага
-пекло, pieklo, peklo,
pakao, pekel, peklo, ад
-призьба, pryzba, pryzba,
pryzba, pryzba, pryzba, завалинка
(тут вживаються
тільки латинські літери, через відсутність
на моєму компютері інших, але кожна
словянська мова має свої особливі
літери. Також з огляду на те, що майже
всі вони вживають латинські літери,
яких менше ніж літер в українській мові,
то існує деяка відмінність, як слово
пишеться і читається. Інколи тяжко
зрозуміти коли читаєш, але як тільки
вони скажуть це слово, то стає відразу
зрозуміло про, що йде мова)
Таким
чином ці "дослідники" з шовіністичними
мріями, маючи одні цілі на самій справі
допомогли нам ще раз розвіяти їхній міф
про словянське та домінуюче походження
московської мови. (Подякуємо їм та
побажаємо їм "успіхів" в цьому
напрямку).
(До речі такі, але правдиві,
не предвзяті дослідження про спільність
та відмінність словянських мов між
собою та московською, можуть бути
чудовими темами для різних курсових,
дипломних, докторських проектів. Те, що
зробив в 1957 році М.Фаснер можливо
повторити тепер. ВПЕРЕД! СТУДЕНТИ)
З
огляду на те, що московська мова штучна,
вийшло так, що у "великому і могучому"
відсутні багато форм, які присутні в
українській мові та інших дійсно
словянських мовах. Якщо ми запитаємо
сучасного жителя Росії хто ти, то він
відповість: "я русский", тобто
прикметникова форма. Але питання є, не
чий ти або який, а хто ти є. В українській
мові є відповідна форма. На запитання
хто ти? буде відповідь "я росіянин".
Також якщо ми запитаємо нашого дійсного
брата білоруса, хто ти?, то він відповість:
"Я білорус", але йому й до голови
не прийде сказати "я білоруський".
Це сталося, скоріше за все, за часів
Петра І, коли він змінив назву своєї
країни з Московія на Росія. Він наказав
щоб усі жителі Московії при зустрічах
говорили: ты русский, я русский. Так
приживлялась жителям Московії, нова
назва. Також ми знаємо, що в Московії
ніхто не був вільний, що все, що було на
території імперії, належало боярину,
князю, а все разом царю. Тобто все живе
і неживе було чиєсь. Вся Московія належала
царю, але в новій назві держави не
знайшлося форми, яка б описувала, хто є
її громадяни. Цар і Росія виступають як
одне і те ж, тому і всі її жителі є царські,
русские, московські, тамбовські і т.д.
Звідси і виникла форма "русский",
яка говорить про належність чи залежність
когось до чогось або когось. Таким чином,
напрошується висновок, що всі жителі
Московії-Росії оцінюються і називаються
за приналежністю до території під назвою
Росія, яка і є власником над ними. А в
повсякденному житті цей власник
представлений в образі президента, який
і є їхнім реальним власником. На основі
цього за сотні років у жителів Московії
розвинувся тільки їм притаманний
менталітет, комусь належати та мати
"крепкую руку" над собою. Тобто їм
не потрібно було шукати форму, яка б
пояснювала, хто вони, позаяк їм у
повсякденному житті потрібно було
пояснювати, чиї вони, якої землі, якого
барина, або якого царя холопи.
Сучасні
"любителі" та "захисники"
московської мови продовжують столітню
практику Москви запозичати іншомовні
слова, навіть якщо існують власні, так,
для показу своєї нібито "особливої
культури та інтелекту". Вони з гнівом
будуть сперечатись та захищати свою
московську мову, коли говориться про
українську, білоруську чи інші мови
сусідніх народів, але тут же ставати на
"лапки" (чего изволите?) перед іншою
мовою. Для прикладу. В центрі міста
Харкова (і інших міст) стоїть великий
будинок на якому великими літерами (з
вогнями) написано "СИТИ ЦЕНТР".
СИТИ перекладається з англійської мови
як МІСТО, тільки написане російськими
літерами. В багатьох країнах для туристів
багато вивісок та оголошень дублюються
іншими мовами (в основному англійською)
і це є нормально. В даному разі це мусило
бути "CITY CENTR". Але практично ніхто
з поваги до своєї країни та своєї мови
не принижує себе, пишучи іншомовні слова
своїм правописом. Нам зрозуміла ситуація
з українською мовою в Харкові, але це
доводить "політичну штучність"
проблеми російської мови в Україні чи
де інде. Крім морального самоприниження
"захисників" російської мови, цей
"авторський самодебілізм" може
привести до багатотисячних чи навіть
багатомільйонних збитків. Що ж мається
на увазі? Під "СИТИ ЦЕНТР" розуміється
приналежність цього будинку чи
навколишнього району до якихось
бізнесових операцій, зустрічей,
конференцій і т.д. При цьому ясно, що всі
сторони, які беруть участь у переговорах,
перебувають у рівних умовах, у т. ч. й
іноземні делегації. Але проведення
таких зустрічей у такому "СИТИ ЦЕНТР"
ставить приймаючу сторону в заздалегіть
невигідні і морально принизливі умови.
Для іноземних гостей це означає, що вони
є головні, і вони диктують свої умови
(тобто ціни).
З подивом можна знайти
багато інших таких прикладів – назв
магазинів, підприємств, рекламних
оголошень які пропонують "ВИКЕНД"
(тобто час відпочинку) у Туреччині,
"вкусные ЛАНЧИ", "Фитнес-центр"
тощо. Новоспечені власники колись
державних підприємств наввипередки
демонструють якесь неприємне блюзнірство
перед кимсь чи перед чимсь, міняючи
відразу назви цих підприємств на
імпортні. Чи може власник якогось
підприємства, який з легкістю відмовляється
від своєї материнської основи, претендувати
на якесь політичне чи державне лідерство
в цій країні?
Можна з певністю
сказати, що через сто років праправнук
якогось Кушнарьова, Колєснікова, Толочка,
Бузини, Грача, Лося буде рвати на собі
сорочку та доводити, що "СИТИ"
"ЛАНЧ", "ФИТНЕС" та "ВИКЕНД"
– це істинно російські слова. Ми розуміємо
звідки "ростуть ноги" всіх цих
"інтелектуалів".
6 листопада
2006 року гуманітарний віце-премєр України
від Партії регіонів, Д.Табачник,
договорився до того, що сказав: "Українська
мова, економічно невигідна і культурно
невиправдана, гальмує розвиток високого
мистецтва і зазіхає на українську
демократію". Як така людина загалом
може бути на цій посаді?
Г.Квітка-Основяненко
писав: "Коли українські молоді
письменники змужніють, то вони доведуть,
що московська мова – це лише дикунська
говірка, порівнюючи її до української
мови. Коли вони повитягують з московської
мови все українське, то най-запекліший
шовініст буде змушений визнати жалюгідне
убозтво і нижчість московської говірки
супроти української мови. І справді, чи
ж можна написати звичайнісіньку статтю
московською мовою, не вживаючи
немосковських слів та виразів? А
українською можна. Українське красне
письменство, а особливо поезію часом
дуже важко перекласти якоюсь європейською
мовою докладно і досконало, бо навіть
ці багаті мови не мають багатьох
досконалих українських форм слова і
вислову".
На сьогоднішній день
існує багато незаангажованих досліджень,
як в самій Москві так і за її межами, про
московську, українську та інші словянські
мови, де на історичному, науковому,
фонетичному рівні доказується, відмінність
московської мови від всіх інших
словянських. Сучасна літературна,
штучна, московська мова, яка налічує
тільки 200-300 років своєї історії, не має
ні історичної, ні культурної спадщини.
До 1917 року вона була мовою лиш декількох
відсотків населення, в основному
політичної, військової та економічної
еліти імперії, яка була в своїй основі
не московського походження. Почитайте
ще раз твори Л.Толстого, де всі його
герої говорять виключно французською
мовою. Ситуація різко помінялась після
1917 року, коли більшовики ввели загальну
освіту населення, через яку вже пройшло
з десяток поколінь для яких московське
"есперанто" стало рідною мовою. В
цьому не має нічого злого чи поганого.
Але коли це робилось і робиться з чисто
з шовіністичними та колоніальними
цілями, то це вже є зло. Так, Москвою, під
час її "цивілізаційної місії", на
території імперії були знищенні сотні
унікальних, історичних, національних
мов. Цей геноцид продовжується і по
сьогоднішній день. Так в 2007 році держдума
Росії прийняла доповнення до закону
"Про освіту", яким відмінила вивчення
національних мов, в школах РФ, з вересня
2009. Вся освіта в РФ базується на
"великорусском преводсходстве"
тобто шовінізмі, який принижує інші
народи федерації і подає їх як другосортні.
Всі підручники, які видавались в
національних республіках, вилучаються
з бібліотек та знищуються, в тому числі
і українські. Як це нам знайомо!!!
За
роки Незалежності України вже опубліковано
багато, раніше заборонених в СРСР, але
відомих по всьому світі, матеріалів про
те, що територія України була колискою
багатьох європейських та словянських
мов. Це настільки обурює Москву, що вона
йде на любі фальсифікації, активізує
свою найпотужнішу пропагандиську
машину, свої багаточисленні 5-ті колони
по колишніх республіках. Але "процес
пішов" і його можливо пригальмувати,
але вже не зупинити.
НИНІШНЄ І
НАСТУПНІ ПОКОЛІННЯ МОСКОВИТІВ БУДУТЬ
СТОЯТИ ПЕРЕД СУДОМ ІСТОРІЇ ЗА ЗЛОЧИНИ
ІВАНІВ, ПЕТРІВ, КАТЕРИН, ЛЕНІНИХ, СТАЛІНИХ,
ПУТІНИХ та інших.
НАШЕ ЗАВДАННЯ
ЗБИРАТИ ТА НАКОПИЧУВАТИ ФАКТИ ЦИХ
ЗЛОЧІНІВ, ЇХ ОРГАНІЗАТОРІВ, ВИКОНАВЦІВ,
ОСОБЛИВО 5-ТИ КОЛОННИКІВ ПО РЕСПУБЛІКАХ,
ДЛЯ МАЙБУТНЬОГО СУДУ НАД НИМИ.