– Ну, звичайно.
 
Хоча я відразу хочу сказати, що той висновок, який зробив Джеймс Мейс зовсім ще молодим на першій у світі науковій конференції по голоду 1932-1933 років в Україні, яка відбулася в Монреалі у 1983 році... Він сказав так, що режим знищував не українців як таких, а громадян України, які були позбавлені волі, які були позбавлені всіх організаційних структур, які могли цю волю направити кудись, але які зберігали пам'ять про недалеке минуле, які завдяки цій пам’яті відчували себе народом.
 
Справа в тім, що СРСР був побудований на підставі «титульних націй» всіляких: і автономних республік, і союзних, і загальносоюзних. І тому титульна нація нібито все визначала. Але це була суто етнічна титульна нація. І більшовицький режим все робив для того, щоб така титульна нація зберігалася, не перетворюючись на націю політичну. Тим-то викликане таке поширене уявлення про Голодомор, спрямований проти українців як етносу. Так само, як, наприклад, знищували євреїв, як етнос, чи вірменів.
 
Насправді українців знищували не як етнос, а як націю, як націю-державу, власне кажучи. Тому що за Конституцією радянською, Україна мала всі державні права аж до права виходу з СРСР.
 
– До Києва приїжджав Тімоті Снайдер, професор історії Єльського університету. Він тут представляв свою книгу «Криваві землі: Європа між Гітлером і Сталіним», яка вийшла українською мовою у видавництві «Грані-Т».
 
Основна теза, яку сформулював Тімоті Снайдер у цій книзі, полягає у тому, що Україна була у 1930-1940 роках минулого століття найнебезпечнішим місцем на землі.
 

«Криваві землі: Європа між Гітлером і Сталіним», Тімоті Снайдер

«Між 1933 і 1938 роками жертвами вбивчої політики Сталіна впало близько 3,5 мільйонів осіб. Після цього між 1941 і 1945 роками ще 3,5 мільйони осіб впали жертвами вбивчої політики німців. Ще близько 3 мільйонів мешканців радянської України загинули у боях. І все-таки українська незалежна держава іноді вдавалася до політики перебільшення.
 
В Україні, важливому місці як сталінового голоду 1932-1933 років, так і Голокосту 1941-1944 років, кількість українців, що загинули від першого, перевищували до тієї міри, що вона перевищувала загальну кількість єврейських жертв останнього.
 
Між 2005 і 2009 роками пов’язані з державними установами українські історики повторювали цифру у 10 мільйонів жертв голоду без найменшої спроби це число обґрунтувати.
 
На початку 2010 року офіційні обрахунки смертей від голоду тихо впали до 4 мільйонів. Таке схвальне і незвичне виправлення у менший бік наблизило офіційну поставу до істини.
 
Специфічність українського голоду заперечує нинішній Президент цієї розділеної країни».
 
(Тімоті Снайдер «Криваві землі. Післямова»).
 
– Ось таке бачення американського історика.
 
– Американським історикам важко розуміти українську мову. Вони дуже рідко можуть читати праці, які тут у нас видані українською мовою.
 
У 1990 році вийшла книга «Голод 1932-1933 років в Україні: очима істориків, мовою документів». Там була моя стаття: 3,5 мільйони. 3,5 мільйони, не більше.
 
– Він, власне, цю цифру й називає.
 
– Він називає цю цифру. Інакше бути не може. Це як таблиця множення. А все, що більше, то вже результат конкуренції різних політичних таборів. Розумієте? І це все несолідно.
 
А стосовно цієї теми, яка дуже емоційна і яка дуже легко піддається політикуванню, то це надто небезпечно.
 
– Є ще такий нюанс, що дуже часто історики, які називають більші цифри, посилаються на те, що довіряти офіційній статистиці практично немає жодних підстав. Тому що ми знаємо, що вона в нас завжди переписувалася у радянські часи. Я сподіваюся, зараз не так.
 
Але якщо зважати на те, яким було населення України на цей час, і що сталося потім, після того, як не народилося ціле покоління, тому що померли підлітки, померли молоді люди, померли люди, які могли народити дітей, то якщо додати ще ці втрати, які фактично є втратами, то ця цифра може вирости.
 
Ви вважаєте, це ми можемо додавати до…?

Прямі втрати від голоду – 3,9 мільйона. Якщо взяти ненароджених, смертність зростає до 5 мільйонів.

– Ні, не можемо. Бо є цілковита згода щодо того, які воєнні втрати. Ми ж не кажемо, скільки від тих солдатів Червоної армії, які загинули, могло б народитися дітей, онуків, правнуків через скільки там поколінь.
 
Є цифри прямих втрат. Прямі втрати від голоду, тобто понаднормативна смертність (смертність завжди є) складає, за сучасники підрахунками Інституту демографії НАНУ, 3,9 мільйона. Ну, мої попередні цифри були 3,5.
 
А якщо взяти ненароджених у розумінні тому, що під час голоду народжуваність різко спадає, завдяки голоду, то ми це теж можемо обрахувати. І тоді смертність зростає від голоду до 5 мільйонів, приблизно так.
 
– Тімоті Снайдер так само поділяє цю тезу, що насправді ці дії були направлені на те, щоб знищити якраз тих, хто може потім змінити обличчя цієї країни, яку вибудував Сталін.

Українців знищували в межах України як титульну націю, яка могла стати політичною нацією. Політична ознака коріниться в серцевині цієї сталінської акції.

– Правильно. Тільки треба додати дуже істотну річ. Українців знищували в межах України як титульну націю, яка могла стати політичною нацією. Українців у Ленінграді чи в Москві ніхто не чіпав, тому що вони були українці. Тобто, не етнічна ознака, а політична коріниться в серцевині цієї сталінської акції.
 
– Послухаймо ще Тімоті Снайдера у тому фрагменті, як, на його думку, має працювати історик і чим він має займатися?
 
Цей голос ми взяли з ефіру телеканалу ТВі, де Тімоті Снайдер розмовляв із паном Княжицьким.
 
Тімоті Снайдер: Історик не повинен трактувати історію, як Ющенко або як Янукович, або будь-який інший політик. Тому що, як ви кажете, історія – це частина політики, пам'ять – це частина політики.
 
Історія страждань може стати об’єднувальним фактором. Історія перемог так само може стати частиною державотворення. Але ці міфи – проблема з погляду історика. Тому що історик не намагається зробити історію хорошою, щоб люди ставилися до своєї історії, як до чогось доброго чи поганого. Історик намагається вірно трактувати історію для того, щоб люди думали про минуле однаково.
 
Хороша історія – вона завжди не зручна. Якщо вам гарно, коли ви читаєте підручник з історії, то це поганий підручник з історії. Історія насправді – це незручна річ, це виклики для людей, які намагаються скласти загальну картину.
 
– Чому таким викликом, власне, для частини політикуму українського і для політикуму російського стало твердження про те, що Голодомор 1932-1933 років – це штучна акція, це акція, направлена «проти політичної нації», як Ви сказали?

Селяни в кінцевому підсумку перемогли оцю державу, яка хотіла побудувати комунізм, який народився в одній голові

– Справа в тім, що в принципі голод 1932-1933 року є штучним голодом, незалежно від того, чи це Голодомор з українською специфікою, чи це Голодомор, який був у Саратовській області (там теж приблизно така ж картина була), чи це в Казахстані, де кількість населення казахського зменшилася більшою мірою, ніж чисельність українського населення. У відносних цифрах, ясна річ.
 
Справа в тім, що цей загальносоюзний голод був наслідком комуністичного будівництва. І від тієї лінії, яку Сталін провадив, так само, як Ленін з 1919 року по 1920 рік, тобто від продрозкладки, Сталін перейшов у січні 1933 року до податкових закупок хліба на податковій основі. Це означало, що він визнав власність колгоспів і селян-одноосібників на їхню продукцію. А податок – це ж частина, яка йде на користь держави. І тільки. Все інше залишається селянам.
 
А до того від 1929 року до 1932 року включно у селян забирали все. Такою була продрозкладка. І, власне, на цьому комуністичне будівництво і припинилося. Як була створена ця сталінська держава в кінці 1932 року, так вона залишалася непорушною до 1991 року. Далі вже не було ніякого скасування товарно-грошових відносин і грошей як таких. Бо це передбачалося програмою РКП(б) 1919 року. Так все і залишилося.
 
Селяни в кінцевому підсумку перемогли оцю державу, яка хотіла побудувати комунізм, який народився в одній голові.
 
– Якою ціною вони здобули цю перемогу!

Український Голодомор, був акцією каральною

– Так, мільйони жертв!
 
Але я кажу про штучний голод як усякий голод. Але український голод, тобто Голодомор, був акцією каральною. Після того, як хліб забрали…
 
– І ми можемо це довести.

Забирали не мішки ж з зерном, а забирали горщик з борщем. Проведена каральна акція, в результаті якої створена ситуація абсолютного голодування

– Тільки що ж ми переслухали людей, які свідчили, що забрали. Забирали не мішки ж з зерном, а забирали горщик з борщем. Тобто в січні була проведена каральна акція, в результаті якої створена ситуація абсолютного голодування.
 
– Пане професоре, чи бачили Ви документальні підтвердження чи речі, які можна визнати такими, які можуть бути аргументами проти тези, що ось це забирання останнього – це не була директива партії, а це просто самі українці такі люди, що приходили до свого сусіда і просто забирали останнє?
 
– Щоб відповісти на це питання, треба дуже фундаментально відповідати. Це дуже не просто відповісти за одну секунду, за півхвилини. Але я можу назвати три речі, які були суто урядовою акцією. Законодавство про натуральні штрафи м'ясом, салом, картоплею. Вона існує. І ми знаємо, що це Сталін руками Молотова тут в Україні, і підписували Косіор і Чубар. Але Сталін це робив. Це перше.
 
Заборона виїзду з України – теж сталінською рукою написано. Це друге.
 
І третє – це інформаційна блокада. Не тільки фізична блокада тоді, а інформаційна блокада, яка тривала (це на пам’яті у всіх) до грудня 1987 року, коли Щербицький вперше сказав, що ось в Україні був голод.
 
– А ще репресії проти тих керівників колгоспів чи райкомів партії, які не поспішали або робили вигляд, що вони роблять насправді, виконують директиви партії, а самі намагалися якось врятувати людей. Дуже ж багато було репресованих за те.
 
– Створення ситуації абсолютного голоду – це репресії проти селянства як такого, незважаючи на те, хто це був: болгарин, українець, німець. Які жили в сільській місцевості в Україні.
 
Але були репресії звичайні, так би мовити. Репресії із заведенням особової справи. Так, як завжди було під час великого терору і так далі. Вони спрямовувалися і проти апарату, якщо він гальмував ці всі директиви, і спрямовувалися проти української інтелігенції. Сюди приїхав Постишев. Його головне завдання було в чому? У тому, щоб знищити українську інтелігенцію, яка виступала проти держави тієї, яка намагалася нав’язати Україні статус оцієї титульної нації, так би мовити, «шароварної» нації, а не політичної нації.
 
– Мені бабуся розповідала, що той, хто забрав останній горщик з квасолею з їхньої хати, коли йому було вже 75 років, прийшов до неї і сказав (до цього вони не розмовляли, живучи в одному селі), що я прошу вибачення, бо я не міг інакше, я знав, що якщо цього не зроблю, то буду покараний. Ось це ще одне свідчення, яке я почула з вуст людини, яка пережила це.
 
– Я хочу сказати і по-іншому. Люди не боялися покарання, ті самі люди, які ходили по хатах. Їх же були десятки тисяч, а то і більше, може. Вони просто були голодні. Бо це були незаможники, а у незаможників немає свого власного господарства, цієї присадибної ділянки, у них не було запасів до наступного… Це півроку. Це ж був січень. До літа 1933 року. І те, що вони забирали, вони і тут же, може бути, і їли.
 
– Ми послухаємо ще одну цитату у Тімоті Снайдера, як він, власне, пояснює мету, з якою він провів це дослідження.
 
Тімоті Снайдер: Перше, те, що я намагаюся описати у своїй книжці, що все це були люди. Коли під час Голодомору вмирали вони від голоду, то це були люди. Більшість з них були українці. Серед них були і росіяни, євреї, поляки і так далі. Але всі вони були людьми! Смерть від голоду людини – це страшна річ!
 
Всі євреї, яких розстріляли у Бабиному Яру в 1941 році – всі вони були євреями, але вони також були і передусім людьми. Кожен вбитий єврей – це вбита людина! Мені здається, що це дуже просто, але не всі думають про це.
 
Головне, не хто загинув: українець чи єврей, а головне, що загинула людина. І це трагедія. Тому не можна сказати, що ці смерті стосуються тебе, а ті смерті стосуються інших людей. Україна, скільки вона не існувала, тут завжди жили різні люди, різних національностей: євреї, вірмени, поляки, росіяни, українці і так далі.
 
Якщо ви хочете мати політичне суспільство в Україні, воно повинне включити всі ці історії. Інакше України не існуватиме.
 
– Він має рацію?
 
– Має рацію. І ми стараємося увесь час працювати саме у цьому напрямку. Бо те , що він каже, це загальні істини. Це, так би мовити, загальнолюдські цінності. Ми звикли зараз казати, що європейські цінності, які мають вагу для кожного з нас, для кожного громадянина України.
 
– Часто докоряють українцям у тому, що вони «смакують» свої трагедії. Я тут цього дієслова навіть не хотіла вживати, але я просто процитувала ті закиди, які звучать на нашу адресу.
 
Як Ви, як історик, можете оцінити, наскільки була затертою пам'ять українців про цю трагедію, яку вони пережили? Ця реакція, яка зараз на це є, виглядає природною.
 
– Я навіть не знаю, що можна відповісти. Бо тут можуть бути різні відповіді. І всі вони правильні. Власне кажучи, пам'ять про голод ніколи не зникала – вона жила у кожній людині.
 
– Тих, хто пройшов через це.
 
– А це всі пройшли.
 
– А в нас є регіони, які були…
 
– Ні!
 
– От, скажімо, Харківщина, Слобожанщина, які були заселені іншими людьми після того, як…

І Комітет по переселенню був створений всесоюзний. Більше 100 тисяч людей сюди направив. Частина їх назад поїхала – не змогли жити у смородом пропахнутих хатинах людей, які повільно вмирали більше ніж півроку

• Пробачте, відносно заселення є така теза. І я знаю… І Комітет по переселенню був створений всесоюзний. Я знаю, що більше 100 тисяч людей він сюди направив. Більша частин їх назад поїхала – не змогли вони тут жити у цих смородом пропахнутих хатинах людей, які повільно вмирали більше ніж півроку.
   
  Отже, не про це мова. Були такі факти. Не треба їх виносити на перший план, тому що це були люди, які не знали… Це просто їх направляли сюди. Вони у тому не винні абсолютно. Я завжди казав… Ну, багато політики у цьому. І мені здається, що це грає просто на шкоду тих самих політиків, які хочуть зробити з цього якийсь зиск.
   
  – Пане Кульчицький, я якраз не про політику. Я якраз про те, чому є такі люди от нашого з Вами віку, старші, молодші, які заперечують цей факт? Я просто намагаюся зрозуміти.
   
  Я просто назвала одне із пояснень, чому є такі люди, які кажуть: Голодомору не було, це був голод природний, який був скрізь, і він був викликаний зовсім не політикою Комуністичної партії і Сталіна?
   
  – Я звик, власне кажучи, не полемізувати з тими людьми. Бо сам за свої майже 75 років… Я вдвічі старший, ніж Ви, до речі.
   
  Справа в тім, що якщо я інакше думав колись тільки через те, що так мене виховували у школі, це не означає, що я тепер повинен картати тих людей, які не читали моїх підручників, тому що вони давно закінчили школу.
   
  – Правда є правда.
   
  – Звичайно.
   
  – Головне – це її визначати і не робити з неї річ, яка розділяє людей. Правда мала б об’єднувати.
   
  – Так, звичайно.

• Версія для друку

• Переслати статтю

• Коментувати (9)

• Поділитись в соціальній мережі

Походження московської мови

Протягом сотень років Москва, знищуючи інші мови, створила міф про свою власну московську мову, присвоївши їй назву "російська" та доказуючи, що вона є істинно слов'янська та першородна, а всі інші (особливо українська та білоруська) є лише діалекти московської мови або діалекти, спотворені польською мовою. Для цього були створені, а інколи просто замовлені десятки різних "теорій", "наукових праць", "досліджень". Чи дійсно це так?

У 1957 році, у п'ятому номері журналу "Вопросы языкознания" на ст. 67, були опубліковані дослідження московської мови, зроблені професором М.Фаснером.

З 4-томного етимологічного словника О.Н.Трубачова він вибрав та проаналізував походження 10779 російських слів і дійшов висновку, що:

6304 слів, або 58,3%, є запозиченими з інших європейських мов;

1119 слів, або 10,3%, є невідомого походження;

3191 слово, або 29,5%, українського походження;

72 слова, або 0,8%, загальносхіднослов'янського походження;

93 слова, або 0,9%, російського, тобто московського, походження.

Щоб зрозуміти таку цікаву картину, треба знову повернутися на сотні років назад. За часів Івана Грозного в московській мові було тільки два руських слова: владика і злат.

В 1589 році в Парижі був виданий словник московської мови, в якому було тільки два руських (українських) слова.

В 1618 році, вчений лінгвист з Англії Ричард Джеймс нарахував в московській мові тільки шістнадцять руських (українських) слів.

У кінці ХVІІ століття німецький вчений Лудольф нарахував у московській мові сорок одне руське (українське) слово.

Як ми вже знаємо, Московія протягом сотень років була одним із улусів Золотої Орди, в якій спочатку панував світогляд китайської філософії, поширювалося християнство, існував іслам. Але коли пізніше татари прийняли магометанство, вони все одно ще деякий час продовжували дотримуватись толерантності китайського релігійного світогляду, в тому числі і старого язичницького світогляду, який їм велів боятись помсти чужих богів. Тому вони пітримували та захищали християнську церкву та священиків у Московії, де вживалась староукраїнська (руська) мова. (Навіть з 1250 р. по 1320 р. Митрополит московської церкви тримав свою катедру в столиці Золотої Орди Сараї, поруч зі ставкою Хана). Це дало змогу зберегти серед провідної верстви населення українську мову ще довгий час (звідси ці 30% українських слів). Але переважна більшість населення Московії була угро-фінно-татарського походження, для якого українська мова була чужа. До того ж, живучи сотні років відокремлено в непрохідних болотах та лісах угро-фінни, мали небагату мовну культуру. До речі слово "Москва" перекладається з фінської як "гниле болото". Вже після занепаду Орди татари масово почали переходили в християнство, часто примусово. Для прикладу: цар Борис Годунов – татарин, князі Хованський, Юсупов, Урусов, Салтиков, Ордин-Нащокін, Мансуров та багато інших теж були татарами. В.Ключевський писав, що в 16-18 століттях 57% московської провідної верстви були татарського походження, тому їм була чужа українська мова, культура, традиції. З цієї причини московські правителі пішли на культурний та мовний розрив з Києвом. Єдине, що їм було потрібне, – це спадщина Київської Русі та її славна історія, щоб оправдовувати свої загарбницькі походи під виглядом об'єднання слов'янських земель та продовжувати ідеї Орди, але тепер вже під назвою Московія, а пізніше Росія. Тобто шлях до ідеї московітів – "Москва є ІІІ Рим" – лежав через Київ. Тому підкорення Києва за всяку ціну було і залишається основним завданням як минулих, так і сучасних московських правителів. Без Києва не може бути Росії. Московія – так, але не Росія. За словами Бабуріна, Україна – це єдине джерело генетичного і інтелектуального потенціалу Російської імперії.

Українські вчителі, священники, монахи заклали основи московської мови, в якій вживалась українська граматика М.Смотрицького. Але пішовши на мовний і культурний розрив з Україною, і не маючи можливості провести філологічну та інші реформи самостійно, оскільки не було кому, вони запросили собі на допомогу німців та інших європейців, які були присутні в усіх сферах життя та принесли з собою тисячі нових для Московії слів.

Москва запросила тисячі європейців, в основному німців, для розбудови своєї держави. Німці "винайшли" сучасну московську мову. Так Н.Греч склав граматику московської мови. Німець Ґрот уклав московський правопис та словник. В.Даль зібрав етнографічний матеріал, німець А.Гільфердінґ – мовний матеріал, німець Г.Бауер видумав їхню "варяжську теорію", німці Брокгауз і Ефрон видали першу інциклопедію і т.д. Німці створили московську технічну термінологію просто переписавши німецькі слова московськими літерами.

З часом німці та інші європейці перебрали правління Московією, але для них слов'янство теж було чуже, і вони продовжували по-варварськи нищити все немосковське. Для прикладу: Катерина ІІ – німкеня, Петро ІІ – німець, і так аж до 1917 року Московією правили німці під назвою династії Романових.

В.Даль, на замовленя московських правителів, уклав словник московської мови, який в оригіналі називався "Толковый словарь великорусского наречия русского языка", де під руським розумівся український. Але в майбутньому царська цензура змінила цю назву на "Толковый словарь живого русского языка". В.Даль, будучи лікарем за освітою, працював у міністерстві внутрішніх справ Російської Імперії "чиновником для особых поручений" при керівникові цього міністерства Л.А.Перовському. Він служив у міністерстві, яке, як відомо з попередніх розділів та історії, було основним душителем "инакомыслия" в "империи". Тому В.Даль не міг скласти правдивий словник московської мови. До того ж, з огляду на його європейське походження і те, що тогочасна московська мова була дуже бідна, він змушений був додавати багато німецьких слів, а інколи просто замінював українські слова на німецькі. Ще до нього, після війни з Наполеоном, в московську мову ввійшли тисячі французьких слів, які він, так би мовити "узаконив", внісши їх у свій словник. Тобто він створив своєрідне "есперанто" для Московії, яке складалося з українських, татарських, німецьких, французьких та слів інших народів. Для прикладу німецькі слова:

Абрикос – жерделя, бархат – оксамит, брюки – штани, брухт – покидьки, бунт – повстання, бурт – купа, вакса – мастило, вал – окіп, ванна – купіль, вахта – варта, гауптвахта – вартівня, горн – ріжок, гастроль – виступ, глазурь – полива, лозунг – гасло, лакей – прислужник, маклер – посередник, мундштук – цибух, орден – відзнака, офицер – старшина, пакгауз – комора, парта – лавка, патронташ – ладунка, пилигрим – прочанин, пушка – гармата, ранец – наплечник, траур – жалоба, фальшивый – підроблений, флюс – пухлина, флаг – прапор, флагшток – щогла, фон – тло, форпост – передова варта, фрахт – перевіз, футляр – коробка, шахта – копальня, швейцар – двірник, шельма – крутій, шина – обруч, шкатулка – коробочка, штемпель – тавро, штука – одиниця, штурм – наступ, штурман – стерновий, шулер – шахрай, палітурка-обкладинка, і інші.

Приклад французьких слів, які були взяті до московської мови:

Азарт – запал, аккомпанемент – супровід, амплуа – роль, анонс – оповістка, антракт – перерва, аплодисменты – оплески, апломб – самовпевненість, армия – військо, артилерист – гармаш, артист – мистець, ассортимент – набір, атака – напад, афиша – оголошення, баланс – рівновага, бандаж – перев'язь, барьер – перепона, бассейн – водойма, блондин – русявий, бокал – келих, бордюр – окрайка, брошюра – книжечка, брюнет – смаглявий, бульон – юшка, бутылка – пляшка, бюджет – кошторис, бюст – погруддя, вуаль – серпанок, галиматья – нісенітниця, гарантия – запорука, гардина – завіса, гарнизон – залога, девиз – гасло, департамент – відділ, деталь – подробиця, частина, диссонанс – розлад, эксплуататор – визискувач, экспорт – вивіз, элегантный – чепурний, этажерка – полиця, каприз – примха, карьер – каменище, квартира – помешкання, квитанция – посвідка, колонист – поселенець, команда – наказ, коммерсант – торговець, компания – товариство, компот – узвар, компрометация – знеславлення, констатировать – стверджувати, контур – обрис, конфеты – цукерки, костюм – вбрання, кошмар – жах, кулинар – кухар, курьер – посланець, магазин – крамниця, манеры – поведінка, манто – накидка, марш – похід, маршрут – розклад подорожі, медаль – відзнака, мемуары – спогади, мотив – спонука, оранжерея – теплиця, пейзаж – краєвид, персона – особа, пьедестал – підніжжя, поза – постава, престиж – повага, приз – нагорода, рапорт – звіт, режим – лад, резонанс – луна, результат – наслідок, репрезентабельный – показний, репрессия – утиск, ресторан – їдальня, ресурсы – засоби, запас, секрет – таємниця, серьезный – поважний, сигнал – знак, спектакль – вистава, стаж – досвід, табуретка – стілець, тираж – наклад, фаворитка – улюблениця, фамильярность – панібратство, флірт – залицяння, флакон – пляшечка, фонд – запас, формат – розмір, шалопай – гульвіса, шофер – водій, і т.д. Таким чином сучасний московський словник налічує біля 50 тисяч іншомовних слів. Про це ще Н.Некрасов написав сатиру "Розмова баріна з мужиком" в якій ні барін ні мужик один одного не розуміли, хоч і розмовляли на "одній мові". Тобто європейці, приїхавши до Московії, створили для себе своєрідний московський суржик (з точки зору корінного населення Московії), яким в 18-19 століттях володіло лише 1%-2% населення (про, що і писав Н.Нєкрасов).

Мало є народів на світі, які пов'язані з природою так близько, як народ український – від матеріальних виявів, як вишивки, писанки, квіти навколо хати і в хаті, музики та музичних інструментів і до духовних, як мораль, релігія, пісні.

На території сучасної України, на її родючих землях, проживали слов'янські племена, які належали до рільничої культури і творцями якої вони були. Пізніше під натиском обставин ці племена пішли на Захід і понесли з собою свою мову, звичаї, культуру і т.д. Початок осілого життя – це початок розвитку культури і землеробства в Європі. Землеробство одним із перших постало на землях сучасної України. Землеробство примушувало шукати пояснень природних явищ та змін, щоб їх передбачати й використовувати чи уникати. Весь кругообіг життя людей був пов'язаний з природою та порами року. Тому назви багатьох подій в житті людей, свят, традицій були відображенням цих змін. Особливо це можливо помітити в назвах місяців, які вживаются в українській мові та мовах деяких інших слов'янських мовах. Січень – сніг січе обличчя. Лютий – час, коли лютують морози. Місяці березень, квітень, травень засвідчують красу пробудження природи після зими. Червень, липень, серпень показують, які зміни відбуваються в природі влітку і як вінець усіх робіт – люди з серпами ідуть збирати врожай. Вересень, жовтень, та листопад показують, як змінюється природа, готуючись до зими. І нарешті, місяць грудень завершує рік, поля вже зорані, тільки видно грудки під снігом. Як цю слов'янську мовну культуру можна прив'язати до назв місяців, які були запроваджені в Московії? Январь, февраль, март, апрель і т.д.

Ці назви запозичені у Європи. Сюди також можна додати тисячі інших слів, які були введені в московську мову європейцями та багатьма іншими творцями цієї мови. Тому дивно звучать твердження минулих та сучасних московських шовіністів про те, що сучасна московська мова є істинно слов'янська, тисячолітня та має бути основною в слов'янському світі. Але чи може мати московська мова панівне становище серед слов'янських народів, якщо в ній понад 60% слів неслов'янського походження, і чи можна, щоб у її назві вживали слова "русь", "руський"? Деякі московити, які навіть проживши десятки років серед інших словянських народів не здатні освоїти їхні мови хоча б на рівні розуміння не говорячи про граматику, письмо та читання. Так, для прикладу, вже колишній посол Москви в Україні В.Чорномирдін, залишаючи Україну сказав, що він розуміє українську мову тільки на 80%, хоч приїхавши в Україну майже десять рків тому обіцяв її вивчити. Якщо головний посол "нашого старшого брата", під цим розуміється, що він освітчена та інтелектуальна людина, не здатний освоїти "братню" для нього мову, (і треба ж такому статись...) то що тоді говорити про більшість останніх московитів? Про яку "братність чи спорідненість" наших мов можливо говорити взагаі? Пітвердження того, що московська мова не є словянською, можна знайти в сучасному повсякденному житті, спілкуючись з іншими слов'янськими народами: поляками, словаками, чехами, болгарами, жителями колишньої Югославії та інш. Якщо кожний з них у якійсь умовно зібраній групі буде говорити тільки своєю мовою, то всі учасники зможуть зрозуміти про, що йде мова, за винятком носіїв московської мови, звісно, якщо носії московської мови не жили серед інших слов'янських народів. Якщо між дійсно словянськими мовами 50%-70% слів співпадають, або звучать зрозуміло один – одному, то в московській мові таких співпадінь дуже мало 5%-10%. Але в своїй шовіністий злобі вони доказують, що їхня мова базова а всі інші спотворені. Особливі і величезні зусилля вони докладають для приниження та знищення української мови. Одною з головних їхніх "наукових теорій" є те, що українська мова це спотворена польська. Як доказ цього один з "науковців чи дослідників" на одному з форумів, (http://forum.pravda.com.ua/read.php?4,205710801) надрукував "свій аналіз" де привів приклад біля 500 слів польських, українських і московських. Всі ці слова мають один корінь в українській і польській мовах, але повністю відмінні від московської мови. Ми можемо тільки уявити задоволення цього дослідника від проведенної роботи. Він (вона) думає, що "втер українцям ніс" та доказав спотворенність української мови. Але він зробив якраз навпаки. Він ще раз доказав, що московська мова штучна і ніякого відношення до словянських мов немає. Для доказу цього ми візьмемо лише декілька слів із інших словянських мов та московської в такій послідовності: українська, польська, чешська, сербо-хорватська, словенська, словатська, московська.

-але, ale, ale, ali, toda, ale, но

-аматор, amator, amatersky, amater, amateskih, amatersky, любитель

-байка, bajka, bajka, basna, fabula, bajku, сказка

-барва, barwa, barva, basa, barva, farba, краска

-блискавка, blyskawica, blesky, strele, blesky, молния

-вага, waga, vaha, teza, vaha, вес

-вечорниці, wieczornica, vechornytsi, vechornytsi, vechornytsi, vechornytsi, посиделки

-виняток, wyjatek, vyjimkou, izuzetak, razen, vynimkou, исключение

-вік, wiek, vek, starost, starost, vek, возраст

-гак, hak, hacek, zakacaljka, hook, hacik, крюк

-гній, gnoj, hnoy, gnoj, hnoj, навоз

-дзвін, dzwon, zvonek, zvonce, zvonce, zvoncek, колокол

-дорадник, doradza, radce, советник

-досить, dosyc, docela, posve, dokaj, docela, хватит, довольно

-займенник, zaimek, zajmeno, zamjenica, zamjenica, zameno, местоимение

-зараз, zaraz, nyni, sade, zdaj, teraz, сейчас

-зле, zle, zlo, zlo, zlo, скверно, плохо

-злодій, zlodziej, zlodej, lopov, lopov, zlodes, вор

-знову, znow, znovu, ponovno, spet, опять, вновь

-зрада, zrada, velezrada, izdaja, veleizdesa, velezrada, измена

-кошик, koszyk, nakupni kosik, kasarica, nacupny kosik, корзина

-крок, krok, krok, korak, korak, krok, шаг

-курча, kurcze, kurc, pile, priscanec, kurca, цыплёнок

-лан, lan, lan, lan, lan, lan, нива, поле

-мапа, mapa, mapa, mapa, zemljevid, mapa, карта

-місто, miasto, mesto, grad, mesto, mesto, город

-неділя, niedzeiela, nedele, nedjelja, nedelja, nedela, воскресенье

-око, oko, oko, oka, oci, oko, глаз

-папір, papier, papir, papir, papir, papier, бумага

-пекло, pieklo, peklo, pakao, pekel, peklo, ад

-призьба, pryzba, pryzba, pryzba, pryzba, pryzba, завалинка

(тут вживаються тільки латинські літери, через відсутність на моєму компютері інших, але кожна словянська мова має свої особливі літери. Також з огляду на те, що майже всі вони вживають латинські літери, яких менше ніж літер в українській мові, то існує деяка відмінність, як слово пишеться і читається. Інколи тяжко зрозуміти коли читаєш, але як тільки вони скажуть це слово, то стає відразу зрозуміло про, що йде мова)

Таким чином ці "дослідники" з шовіністичними мріями, маючи одні цілі на самій справі допомогли нам ще раз розвіяти їхній міф про словянське та домінуюче походження московської мови. (Подякуємо їм та побажаємо їм "успіхів" в цьому напрямку).

(До речі такі, але правдиві, не предвзяті дослідження про спільність та відмінність словянських мов між собою та московською, можуть бути чудовими темами для різних курсових, дипломних, докторських проектів. Те, що зробив в 1957 році М.Фаснер можливо повторити тепер. ВПЕРЕД! СТУДЕНТИ)

З огляду на те, що московська мова штучна, вийшло так, що у "великому і могучому" відсутні багато форм, які присутні в українській мові та інших дійсно словянських мовах. Якщо ми запитаємо сучасного жителя Росії хто ти, то він відповість: "я русский", тобто прикметникова форма. Але питання є, не чий ти або який, а хто ти є. В українській мові є відповідна форма. На запитання хто ти? буде відповідь "я росіянин". Також якщо ми запитаємо нашого дійсного брата білоруса, хто ти?, то він відповість: "Я білорус", але йому й до голови не прийде сказати "я білоруський". Це сталося, скоріше за все, за часів Петра І, коли він змінив назву своєї країни з Московія на Росія. Він наказав щоб усі жителі Московії при зустрічах говорили: ты русский, я русский. Так приживлялась жителям Московії, нова назва. Також ми знаємо, що в Московії ніхто не був вільний, що все, що було на території імперії, належало боярину, князю, а все разом царю. Тобто все живе і неживе було чиєсь. Вся Московія належала царю, але в новій назві держави не знайшлося форми, яка б описувала, хто є її громадяни. Цар і Росія виступають як одне і те ж, тому і всі її жителі є царські, русские, московські, тамбовські і т.д. Звідси і виникла форма "русский", яка говорить про належність чи залежність когось до чогось або когось. Таким чином, напрошується висновок, що всі жителі Московії-Росії оцінюються і називаються за приналежністю до території під назвою Росія, яка і є власником над ними. А в повсякденному житті цей власник представлений в образі президента, який і є їхнім реальним власником. На основі цього за сотні років у жителів Московії розвинувся тільки їм притаманний менталітет, комусь належати та мати "крепкую руку" над собою. Тобто їм не потрібно було шукати форму, яка б пояснювала, хто вони, позаяк їм у повсякденному житті потрібно було пояснювати, чиї вони, якої землі, якого барина, або якого царя холопи.

Сучасні "любителі" та "захисники" московської мови продовжують столітню практику Москви запозичати іншомовні слова, навіть якщо існують власні, так, для показу своєї нібито "особливої культури та інтелекту". Вони з гнівом будуть сперечатись та захищати свою московську мову, коли говориться про українську, білоруську чи інші мови сусідніх народів, але тут же ставати на "лапки" (чего изволите?) перед іншою мовою. Для прикладу. В центрі міста Харкова (і інших міст) стоїть великий будинок на якому великими літерами (з вогнями) написано "СИТИ ЦЕНТР". СИТИ перекладається з англійської мови як МІСТО, тільки написане російськими літерами. В багатьох країнах для туристів багато вивісок та оголошень дублюються іншими мовами (в основному англійською) і це є нормально. В даному разі це мусило бути "CITY CENTR". Але практично ніхто з поваги до своєї країни та своєї мови не принижує себе, пишучи іншомовні слова своїм правописом. Нам зрозуміла ситуація з українською мовою в Харкові, але це доводить "політичну штучність" проблеми російської мови в Україні чи де інде. Крім морального самоприниження "захисників" російської мови, цей "авторський самодебілізм" може привести до багатотисячних чи навіть багатомільйонних збитків. Що ж мається на увазі? Під "СИТИ ЦЕНТР" розуміється приналежність цього будинку чи навколишнього району до якихось бізнесових операцій, зустрічей, конференцій і т.д. При цьому ясно, що всі сторони, які беруть участь у переговорах, перебувають у рівних умовах, у т. ч. й іноземні делегації. Але проведення таких зустрічей у такому "СИТИ ЦЕНТР" ставить приймаючу сторону в заздалегіть невигідні і морально принизливі умови. Для іноземних гостей це означає, що вони є головні, і вони диктують свої умови (тобто ціни).

З подивом можна знайти багато інших таких прикладів – назв магазинів, підприємств, рекламних оголошень які пропонують "ВИКЕНД" (тобто час відпочинку) у Туреччині, "вкусные ЛАНЧИ", "Фитнес-центр" тощо. Новоспечені власники колись державних підприємств наввипередки демонструють якесь неприємне блюзнірство перед кимсь чи перед чимсь, міняючи відразу назви цих підприємств на імпортні. Чи може власник якогось підприємства, який з легкістю відмовляється від своєї материнської основи, претендувати на якесь політичне чи державне лідерство в цій країні?

Можна з певністю сказати, що через сто років праправнук якогось Кушнарьова, Колєснікова, Толочка, Бузини, Грача, Лося буде рвати на собі сорочку та доводити, що "СИТИ" "ЛАНЧ", "ФИТНЕС" та "ВИКЕНД" – це істинно російські слова. Ми розуміємо звідки "ростуть ноги" всіх цих "інтелектуалів".

6 листопада 2006 року гуманітарний віце-премєр України від Партії регіонів, Д.Табачник, договорився до того, що сказав: "Українська мова, економічно невигідна і культурно невиправдана, гальмує розвиток високого мистецтва і зазіхає на українську демократію". Як така людина загалом може бути на цій посаді?

Г.Квітка-Основяненко писав: "Коли українські молоді письменники змужніють, то вони доведуть, що московська мова – це лише дикунська говірка, порівнюючи її до української мови. Коли вони повитягують з московської мови все українське, то най-запекліший шовініст буде змушений визнати жалюгідне убозтво і нижчість московської говірки супроти української мови. І справді, чи ж можна написати звичайнісіньку статтю московською мовою, не вживаючи немосковських слів та виразів? А українською можна. Українське красне письменство, а особливо поезію часом дуже важко перекласти якоюсь європейською мовою докладно і досконало, бо навіть ці багаті мови не мають багатьох досконалих українських форм слова і вислову".

На сьогоднішній день існує багато незаангажованих досліджень, як в самій Москві так і за її межами, про московську, українську та інші словянські мови, де на історичному, науковому, фонетичному рівні доказується, відмінність московської мови від всіх інших словянських. Сучасна літературна, штучна, московська мова, яка налічує тільки 200-300 років своєї історії, не має ні історичної, ні культурної спадщини. До 1917 року вона була мовою лиш декількох відсотків населення, в основному політичної, військової та економічної еліти імперії, яка була в своїй основі не московського походження. Почитайте ще раз твори Л.Толстого, де всі його герої говорять виключно французською мовою. Ситуація різко помінялась після 1917 року, коли більшовики ввели загальну освіту населення, через яку вже пройшло з десяток поколінь для яких московське "есперанто" стало рідною мовою. В цьому не має нічого злого чи поганого. Але коли це робилось і робиться з чисто з шовіністичними та колоніальними цілями, то це вже є зло. Так, Москвою, під час її "цивілізаційної місії", на території імперії були знищенні сотні унікальних, історичних, національних мов. Цей геноцид продовжується і по сьогоднішній день. Так в 2007 році держдума Росії прийняла доповнення до закону "Про освіту", яким відмінила вивчення національних мов, в школах РФ, з вересня 2009. Вся освіта в РФ базується на "великорусском преводсходстве" тобто шовінізмі, який принижує інші народи федерації і подає їх як другосортні. Всі підручники, які видавались в національних республіках, вилучаються з бібліотек та знищуються, в тому числі і українські. Як це нам знайомо!!!

За роки Незалежності України вже опубліковано багато, раніше заборонених в СРСР, але відомих по всьому світі, матеріалів про те, що територія України була колискою багатьох європейських та словянських мов. Це настільки обурює Москву, що вона йде на любі фальсифікації, активізує свою найпотужнішу пропагандиську машину, свої багаточисленні 5-ті колони по колишніх республіках. Але "процес пішов" і його можливо пригальмувати, але вже не зупинити.

НИНІШНЄ І НАСТУПНІ ПОКОЛІННЯ МОСКОВИТІВ БУДУТЬ СТОЯТИ ПЕРЕД СУДОМ ІСТОРІЇ ЗА ЗЛОЧИНИ ІВАНІВ, ПЕТРІВ, КАТЕРИН, ЛЕНІНИХ, СТАЛІНИХ, ПУТІНИХ та інших.

НАШЕ ЗАВДАННЯ ЗБИРАТИ ТА НАКОПИЧУВАТИ ФАКТИ ЦИХ ЗЛОЧІНІВ, ЇХ ОРГАНІЗАТОРІВ, ВИКОНАВЦІВ, ОСОБЛИВО 5-ТИ КОЛОННИКІВ ПО РЕСПУБЛІКАХ, ДЛЯ МАЙБУТНЬОГО СУДУ НАД НИМИ.

От як про це оповів професор Л.Н. Гумільов: „...постраждали міста Рязань, Володимир і маленькі Суздаль, Торжок і Козельськ. Інші міста здалися (Батию. - В.Б.) на капітуляцію і були помилувані. Сільське населення розбіглося по лісах і перечекало, доки пройдуть вороги.” / Л.Н. Гумільов „У пошуках вигаданого царства”. Санкт-Петербург, 1994 рік, стр.282./

Здавшись Хану Батию „на капітуляцію”, князь Ярослав з родичами в тому ж році поступив на службу до монголів.

Першу, так звану „велику перемогу” Олександр, згідно російських писань, отримав 15 липня 1240 року. Того дня на чолі власної дружини він напав на шведів, що висадилися на берег Неви, і „розбив їх в пух і прах”. Здавалося б, дійсно, варто загордитися „найбільшою перемогою” князя. Аж, немає! Совість не дозволяє. Словом „битва” таку дрібну сутичку ніхто не величає. З обох боків в тій бійці взяло участь не більше 300 чоловік. І Олександр в тій сутичці не переміг з тим блиском, як нам казали. „Битва припинилася, мабуть, з наступом темноти, і шведи дістали можливість поховати загиблих. Під покривом ночі залишки ворожого війська завантажилися на кораблі (тура. - В.Б.) і відплили геть. Втрати з російського (??) боку були невеликими - всього 20 чоловік”. /Журнал „Батьківщина” №11, Москва,1993 рік, стр.27./

У тому і полягає секрет російської державної казки, що нам ніколи не дозволяли знати письмові джерела протилежної сторони. Навіщо підносити матеріал для роздумів. Хай людина вірить брехливим державним „оповідям”.

А тепер, читачу, посуди сам - сталася чи то битва, чи то бійка - і в чому полягала її доленосність для майбутньої московії не відомо: „переможені” шведи спокійно поховали убитих, спокійно завантажилися на свої судна і без перешкод попливли.

Варто лише з опису прибрати хвалебну патетику, і як би ми не придивлялися до тієї звичайної дрібної сутички, ні перемоги, ні крупної битви там не видно. Але так вже влаштований імперець-державник - він завжди готовий роздути велич власної перемоги і начорно вимазати чужу доблесть.

За старих часів в московії траплялися бійки і більше Невської, коли на святках йшло битися село на село. Таких „битв” за сотні років проведено десятки тисяч, у тому числі і з інородцями, але жодному російському історикові не спало на думку назвати ці бійки битвами. Та ще - доленосними.

Не варто також забувати, що князь Олександр від народження був хворобливим і до бійок просто негожий.

Майже такого ж рівня була і „битва” Олександра з німцями і естами 5 квітня 1242 року на Чудському озері. До речі, Іпат’євський літопис просто не підтверджує її „буття”. „В лето 6750 не бысть ничтоже”, - свідчить літопис. Тим часом, 6750 - це 1242 рік.

За даними Ордена, Чудська сутичка все ж мала місце і втрати Ордена склали 20 лицарів убитих і 6 лицарів полонених. Проте про розгром не йдеться. Такий масштаб „Чудської битви”.

Здавалося б, навіщо ця брехня російської історії? І тут скринечка відкривається просто. Олександр, так званий Невський, в реальності що народився десь в 1230 році, в 1238 році був забраний ханом Батиєм в аманати (тобто в заручники), інакше його батько Ярослав Всеволодович не отримав би великокняжий стіл. Князь же Ярослав, після повернення Батия з Європи в 1242 році, був відправлений до Каракоруму на коронацію Гуюка, де, до речі, ні хан Батий, ні його син Сартак, ні Олександр Невський участі в коронації Великого Хана Гуюка не приймали.

Так от, пробувши в Орді у Батия з 1238 по 1249 рік, а можливо і по 1252 рік, коли був посланий на великокняжий стіл до Владимира, Олександр не приймав участі ні в одній з серйозних битв. Але так вже склалося, що саме він став родоначальником московських князів. Чому і довелося шукати „перемоги”, інакше предок російських государів опинявся зовсім в негожому світлі.

Після викладених вище фактів, нам повинно стати зрозумілим бажання московської еліти приховати теперішній час появи Москви і Московського князівства, а також бажання „ушляхетнити” родоначальника московії - Олександра Ярославовича, тим більше, що поруч в Київській Русі в ті роки воістину блищав Данило Галицький, що було зафіксовано істориками і літописами Європи.

Історія Російської держави почала письмово викладатися, по суті, з XVIII століття під строгим „оком” і по велінню государів (Формування її було завершене при Катерині ІІ). Московські царі навіть думки не допускали розповісти світу про монгольське походження своєї державності. У тому і полягав секрет, який велено було приховати і заховати у вигадках і фантазіях.

До речі саме Хан Золотої Орди, внук Батия, Менгу-Тімур дозволив заснувати поселення Москва під час третього перепису населення Суздальського, зробленого в 1272 році. А в 1277 році по досягненню Данилом (сином Олександра Невського) повноліття (за монгольськими законами в 16 років) посадив сього князя на „московський стіл”.

Нагадаю читачеві, що в 1257 році монголи, „ці дикі варвари”, як сотню років нам говорили російські історики, зробили другий перепис поселень і населення в землі Суздальській під керівництвом Олександра Невського. Перепис проводили лічильники із ставки Хана, але військове забезпечення операції здійснював князь Володимирський - Олександр Невський. Москва, як поселення, того року не зафіксована, і князь на „московський стіл” не посаджений. Адже йшлося про найбільші на ті часи доходи.

Послухайте європейського мандрівника Плано Карпіні, що побував в Київській Русі в 1246 році:

„Останніх же, згідно зі своїм звичаєм, перерахував, наказуючи, щоб кожен, як мале, так і велике, навіть одноденне немовля, або бідний, або багатий, платив таку дань, а саме, щоб він давав одну шкуру… ведмедя, одного чорного бобра, одного чорного соболя, одну чорну шкуру… дохорь, і одну чорну лисячу шкуру. І всякий, хто не дасть цього, має бути відведений до монголів і обернений в їх раба”. / Іоан де Плано Карпіні „Історія Монголів”. З.-Петербург, 1911 рік, стр.33-34./

Такі порядки були і в землі Суздальській. І в цьому випадку „сказатєльная болтологія” істориків зовсім недоречна. Золота Орда підтримувала порядок і дисципліну на належному рівні. Після вказаного подушного перепису (1257 рік) заборонялося переміщення населення без відома монгольських баскаків. За цим суворо стежили, не забудьте, йшлося про прибутки самої Золотої Орди. А знаходилася в ті роки Орда - в розквіті сил.

Повернемося, проте, до так званого Олександра Невського. Необхідно відзначити, що особливо про „велич” Олександра поклопоталася Російська Православна церква, звівши його в сан „святаго”.

Але в цьому випадку - особлива розмова. У чому дійсно досяг успіху князь Олександр, так це в інтригах і підступах проти своїх рідних братів і сусідніх князів. Давайте, читачу, послухаємо: „Андрій Ярославович (брат Олександра. - В.Б.), ставши князем володимирським (Великим князем. - В.Б.), уклав союз з сильним князем Південної Русі (Київській Русі; такими хитрощами нас намагаються переконати, що існувала і інша Русь. - В.Б.) Данилом Романовичем Галицьким, одружившись на його дочці, і спробувавши вести незалежну від Золотої Орди політику. Але в 1251 році великим ханом став друг і ставленець Батия - Мунке. Це розв’язало руки золотоординському ханові, і наступного року він організував військові акції проти Андрія і Данила. На галицького князя Батий послав рать Куремси, що не добилася успіху, а на Андрія - рать під командуванням Неврюя, що розорила околиці Переяславля. Володимирський князь втік, знайшовши притулок в Швеції (пізніше він повернувся на Русь (?!) і [з дозволу Хана] княжив у Суздалі). У тому ж році ще до походу Неврюя (зверніть на цей факт особливу увагу! - В.Б.) Олександр поїхав до Батия, отримав ярлик на володимирське велике княжіння і після повернення… сів у Володимирі. З 1252 року до своєї смерті в 1263 році Олександр (Невський. - В.Б.) був великим князем володимирським”. / Журнал „Батьківщина” №11, 1993 рік, стр.29./

А зараз, шанований читачу, давай подумаємо. Отже, брат Олександра - великий князь Андрій, по оповіданню російських істориків, об’єднавшись з Данилом Галицьким, виступив проти Батия, тобто проти монгольського поневолення. Поза всяким сумнівом, своїми думками Андрій поділився зі своїм рідним братом Олександром. Яка між ними була розмова, ми не відаємо. Тут російські історики мовчать, нічим хвалитися. Але подальші дії Олександра говорять самі за себе і переконують нас в тому, що Олександр відкинув союз з рідним братом і став на сторону татаро-монголів. Це безперечний факт.

І немає сумніву, що саме дізнавшись про заколот брата, Олександр негайно ж опинився в Золотій Орді у Батия. У столиці Орди, в Сараї, Олександр отримує „стіл” великого володимирського князя, ще до вигнання Андрія.

За що ж Батий вручив Александру великокняжий стіл при живому власнику? Ми не знаємо до того подібного випадку з історії, коли б Хан вручав великокняжий стіл князеві, заздалегідь не відібравши його у власника.

Значить, дійсно, князь Олександр отримав перед Золотою Ордою великі заслуги. У чому ж ці заслуги полягали? Одна з них: Олександр ніколи, як і його батько, не піднімав меч проти татаро-монголів. Але таких князів було більше десятка, а то і два. Значить, щось коштовніше він підніс татаро-монголам. А таким міг бути лише виказ Батию на брата Андрія і особисте відмежування від задумів великого князя. Інше передбачати немає підстав.

Але коли людина вступає на слизьку стежку зради брата, йому доводиться йти по ній до кінця. По цій путі і попрямував Олександр Невський.

У 1257 році монгольська імперія зробила в землі Володимиро-Суздальській, або по іншому - в своїх Північних Улусах, перепис всіх поселень і всього населення краю для посилення податкового обкладення. У цьому заході Золота Орда в першу чергу задіювала князя Олександра Невського. Саме він, Олександр, здійснював військове прикриття татарських лічильників, маючи під рукою свою і монгольську дружини. Російські державні історики, всі до одного, намагаються обґрунтувати участь Олександра в переписі населення землі Володимиро-Суздальській, а пізніше Новгородській і Псковській, як чисто вимушений крок. Але подібне - чистісінької води брехня. Князь ступив на дорогу зради значно раніше, а тут вже діяв, як ми побачимо, добровільно і не без найбільшої старанності. Не варто цю зраду вибілювати.

Саме монгольський перепис залізним ланцюгом прив’язав населення спочатку до монгольських владик, а згодом цей ланцюг виявився в руках московських князів і дружинників, тобто - бояр. І це дійство з’явилося першим правовим кроком по „збиранню землі російської”.

От як про це повідав Н.М. Карамзін. „…Олександр мусив знову їхати до Орди, де сталася велика зміна. Батий помер, син його - ймовірно, Сартак (поріднений брат Олександра! - В.Б.) - хотів панувати над монголами, але був жертвою владолюбного дядька на ім’я Берки, який, убивши племінника, згідно з волею Великого Хана оголосив себе наступником Батиєвим і ввірив справи Російські своєму Намісникові Улавчию. Ця вельможа приймала наших Князів і дари їх.

...слід за ними (за Олександром Невським) приїхали чиновники Монгольські в область Суздальську, Рязанську, Муромську, перелічили жителів і поставили над ними Десятників, Сотників, Темників для збору податків.

Через декілька місяців Великий Князь (Олександр Невський. - В.Б.) повторно їздив до Улавчию. Намісник Ханський вимагав, щоб Новгород також платив дань поголовну. Герой Невський, колись ревний поборник Новогородської честі (велика вигадка! - В.Б.) і вільності, повинен був з гіркотою (чергова вигадка! - В.Б.) узяти на себе справу настільки неприємну і схилити до рабства (ось його діяння. - В.Б.) народ гордий, палкий, який все ще славився своєю винятковою незалежністю.

Сам юний князь Василь (син Александра. - В.Б.), по навіюванню своїх Бояр, виїхав з Новгорода до Пскова, оголосивши, що не хоче покорятися батьку, що везе з собою окови і сором для людей вольних (ось вона дійсна суть вчинків Олександра. - В.Б.).

Великий Князь (Олександр Невський. - В.Б.), обурившись на неслухняного сина, велів схопити його в Пскові і під вартою відвезти в землю Суздальську, а Бояр (і народ Новгородський. - В.Б.). стратив без милосердя. Деякі були засліплені, іншим відрізували ніс.

Бояри радили народові виконати волю Княжу (звернете увагу, перепис - це воля і дійство княже. - В.Б.), а народ не хотів чути про дань і збирався довкола Софійської церкви, бажаючи померти за честь і свободу, бо рознісся слух, що Монголи і спільники їх (Олександр Невський з військами. - В.Б.) мають намір з двох сторін ударити на місто.

Отже народ підкорився. Монголи їздили з вулиці у вулицю, переписуючи доми, безмовність і скорбота царювали в місті”. / Н.М.Карамзін „Історія.”, том 4, стр.197-200./

Не зуміли монголи мечем і силою підкорити великої гордості Київської Русі - Новгород і Псков. Слов’янські святині підніс монголам „на блюдечке с каемочкой” Олександр Невський своєю зрадою. Навіть старшого сина Василя, що відмовився покорятися батьку-зраднику, віддав на розтерзання Хану, аби задобрити своїх панів.

Такий він і є Олександр Невський, без полуди і словоблуддя.

Настав 1262 рік. Олександр Невський виконав всі вимоги Золотої Орди і відправився в Сарай востаннє.

„Олександр пробув в Орді майже рік. Місія його, схоже на все, вдалася. По дорозі назад на Русь 42-річний великий князь розболівся і помер 14 листопада 1263 року в Городці на Волзі.”. / Журнал „Батьківщина” №11, 1993 рік, стр.30./

Так чим же віддячила Золота Орда князя колабораціоніста Олександра Невського?

У історії Московії-Росії дійсно немає князя, що більш попрацював на Орду, як князь Олександр. Як виявилось, „дарунки” Олександру Невському були гідні його вчинків. З найбільшого веління Хана з 1272 року і стала заселятися Москва, цей глухий тайговий кут. А з 1277 року тут засів перший московський князь - Данило, син Олександра Невського.

Існує декілька точок зору на діяльність Олександра Невського. Практично вся європейська історична думка зводиться до того, що „…саме колабораціонізм Олександра по відношенню до монголів, зрада ним братів Андрія і Ярослава в 1252 році стали причиною встановлення на Русі іга Золотої Орди”. /Журнал „Батьківщина” № 11, 1993 рік, стр.30./

Цю думку виклав і деталізував англійський історик Дж. Феннел у своїй книзі „Криза середньовічної Русі”.

Видно, ця неупереджена думка має бути головною під час оцінки діяльності Олександра Невського, як би не прагнули „обілити” його дії російські історики, приписуючи йому свого роду „практицизм”, мовляв, з двох „зол” вибрав менше. Чергова вигадка імпер-державників.

Будучи в абсолютно аналогічних умовах не підкорилися татаро-монголам, литвини-білоруси, поляки, угорці і чехи. Врешті-решт, русяві українці разом з литвинами-білорусами знайшли незалежність від татаро-монгольского поневолення в боротьбі і опорі.

І тут від істини діватися нікуди: саме Олександр Невський сприяв більш ніж 300-річному рабству московитів-росіян; саме він перший, повелів народові підкоритися Золотій Орді без боротьби; саме він, по велінню своїх господарів, виробив подушний перепис і відвіз в Орду першу подушну дань. Олександр Невський услід за батьком без боротьби встав на коліна і поцілував, на знак покірливості, чобіт Великого Золотоординського Хана.

Ковчег з мощами св. Олександра Невського

Все викладене, здається неможливим і протиприродним. Але в тому і лукавість російської історії, що дії своїх предків вони оцінюють „подвійною мірою”.

Послухай, читачу: „…Александр сделал судьбоносный выбор между Востоком и Западом в пользу Востока. Пойдя на союз с Ордой (як незрозуміло сказано, адже пішов-то до Орди в рабство, ставши Золотоординським Улусом. - В.Б.), он предотвратил поглощение Северной Руси (майбутній московії. - В.Б.) католической Европой и тем… спас русское православие”. / Журнал „Батьківщина” №11, 1993 рік, стр.30./

Цими словами сказано абсолютно все.

Ці думки є священним постулатом Російського православ’я. Жодні людські якості або їх відсутність не приймалися Російською церквою до уваги, коли сього князя зводили в сан „святаго Русской Православной церкви”. Всі малодушні підлості князя Олександра пробачили і забули, а з часом - збочені і виправдані всього лише за послуги перед Російським православ’ям.

Не слід забувати, що сама Російська церква в ті часи йшла до інородців з мечем і вогнем. А перед татаро-монголами стала разом з князем на коліна і преклонила голову - за що була винагороджена Ханом – завдяки чому вціліла.

Така російська подвійна міра. Звідси „є і пішло” Московське княжіння…

З книги Володимира Бєлінського „Країна Моксель”