Хто такі чумаки та чим вони займалися — знають усі, проте одиниці можуть сказати про них щось більше. Ми незаслужено забули унікальний і споконвічно український промисел, котрий століттями формувався на нашій землі й став своєрідною автономією з власними законами, ієрархією влади, фольклором тощо. Дана, говорячи сучасною мовою, субкультура завжди перебувала в тіні козаків, захоплюючі легенди про яких і нині вражають свідомість їх нащадків-хлопчаків. Не маю нічого проти культу козака, лише хочу пролити трохи світла на кремезну чумацьку постать. Аби не бути нудним, пропоную ознайомитись із кількома цікавими фактами, які, можливо, заохотять читача до подальшого вивчення теми.

› 1. Чумаки породили козацтво

Складність їхньої праці полягала в тому, що вони не просто перевозили товар на відстані тисяч кілометрів, а й захищали його від численних розбійників (лугарів). Напади останніх були справою частою, і це розвило в чумака відчуття воїна не в меншій мірі, ніж торгівця. Саме зі старих чумаків сформувався стержень козацтва як класу.

› 2. Чумаки були дипломатами

Вони укладали міждержавні економічні угоди незалежно від військово-політичної ситуації земель, на яких здійснювали свою діяльність. Це дозволяло чумакам не боятися армій сусідів, із якими постійно точилися війни, а стабільно займатися своєю справою та відкривати для себе нові ринки збуту й імпорту.

› 3. Влада підтримувала чумацтво

У Катеринославі 1788 року Потьомкіним був організований «обоз» (близько трьох тисяч чотириволових фур, понад тисяча волів та півтори тисячі погоничів) для постачання стотисячної армії, що тримала в облозі Очаків. До нього ввійшли здебільшого мешканці Єлисаветградщини, оскільки саме там був один із найбільших осередків чумацтва.

› 4. Промисел назвали від хвороби

У часи існування чумаків Європа була накрита епідемією чуми. Чумаки, аби не занести вірус в Україну, з ніг до голови вимазувалися дьогтем. За однією з версій, слово «чумак» пішло саме від візуальної схожості темних постатей з образом недуги, котру зображали як стару жінку в чорному вбранні.

› 5. Чумаки заклали сучасні дороги

Майже всі шляхи загальноукраїнського значення сьогодні - засновані саме чумаками. Коли нашу територію вкривали безкраї степи, більшість доріг виключно з’єднували між собою найближчі села. Чумакам було не вигідно втрачати час, подорожуючи поселеннями, і вони прокладали власні маршрути, прив’язуючись лише до річок (задля орієнтації на місцевості та постійного доступу до прісної води).

Хто має каятися?

У чому насправді полягав гріх київських князів, і хто має каятися.

"Отож, наші предки примусово русифікували угро-фінів... Тому, здається, прийшов час нашому народові покаятися перед росіянами, головну біологічну основу яких складають угро-фінські племена, – за кривди заподіяні нашими князями". (Роман Ревчук. "Покаяння перед угро-фінами", "Українська правда").

Такого висновку дійшов автор названої публікації і навіть навів коментар з УП: "Следовательно, русичи (украинцы) русифицировали угро-финнов. Русификация, которая была насильственной, воспитала таких же насильников. Вот они и пришли к учителям повторить их подвиги..." Не заперечуючи вартості статті Романа Ревчука, я все-таки вважаю за необхідне висловити відмінні погляди на декотрі історичні процеси і дещо додати в межах означеної теми. Для цього долучу окремі свої думки, висловлені раніше в періодиці та в Інтернеті.

Спочатку розберемось, якою мовою розмовляли давні українці. Авжеж не писемною давньоруською, не церковно-слов'янською і не мовою радимичів та в'ятичів, які прийшли "від ляхів" із власною слов'янською мовою. То що за мова побутувала у наших предків-русичів?... Нагадаємо: на питання "Як говорили в Київській Русі?" історик другої половини XIX – початку XX ст. В.Ключевський відповідав: "Так, як го¬ворять малороси". І це казав почесний академік Петербурзької академії наук, який розглядав історію Росії з позицій російського егоцентризму.

Член-кореспондент Російської Академії Наук з відділу російської мови та словесності М.Максимович теж не сумнівався, що говір руських князів тотожний говорові сучасного мало¬руського селянина Київщини. А ось висновок В.Ягича – доктора філософії у Лейпцизькому та доктора слов'янської філології у Петербурзькому університетах, професора чотирьох університетів, першого історика української філологічної науки: "У Києві ХІ-ІХГУ століть говорили по-малоруськи, але з відомими відмінностями від малоруського наріччя Волині і Галичини; ця відмінність наріччя збереглась і до нашого часу" (Українська мова. Refine.org.ua).

Які ж фактори смертельно загрожували мові угро-фінів? Може, слов'яно-фінський койне?... Ні, він був лексично обмежений, починав із примітивного товарообміну, у своєму асиміляційному просуванні досяг небагато і легко поступився тюрксько-татарській мові з монгольською компонентою. Койне був набагато слабкішй від нашого суржику, бо обіймав неспоріднені мови. Хоч дехто й перебільшував його силу. Але то були такі перебори, за яких "...лапти – это тоже чисто финский атрибут: славяне никогда лаптей не носили, а носили только кожаную обувь – тогда как все финские народы носят лапти".

Не опанувала місцеве населення і чужа йому церковно-слов'янська мова – давньоболгарська з домішкою чехо-моравської. Подібне відбувалося й на території Київської Русі: наші предки не перейшли на рідну мову Рюриковичів та їхніх варязьких дружин, так само не взяли собі для спілкування церковно-слов'янську мову, хоч вона їм була набагато ближчою, ніж угро-фінам.

На мою думку, мовний гріх київських князів, зокрема Юрія Довгорукого й Андрія Боголюбського полягав у тім, що вони підтримували зрозумілу для себе мову колонізаторів – радимичів і в'ятичів та, вірогідно, використовували їхніх представників для посилення свого контролю над тубільцями. Нав'язати ж угро-фінським селянам якусь іншу мову прибулий князь, може, й намагався, але без успіху: надто малими за чисельністю були його почет і – не завжди рідномовна – дружина.

Становлення офіційної мови Московської держави відбувалося повільно і важко. "Ибо язык Московии был скуден на славянскую лексику, - писав російський лінгвіст І.Улуханов ("Русская речь", N5, 1972).- Круг славянизмов, регулярно повторявшихся в живой речи народа Московии, расширялся очень медленно. Записи живой устной речи, произведенные иностранцами в Московии в XVI-XVII веках, включают только некоторые славянизмы на фоне основной массы местной финской и тюркской лексики".

Але не можна погодитися з тими, хто вважає російську мову цілком штучним продуктом, навіть називає її другим есперанто. Прихід племен "від ляхів" багато що означає і пояснює. Радимичі та в'ятичі, що компактно оселилися на нових землях, поступово опанували мовну ситуацію в країні. Їхня усна мова виконала роль станового хребта в затяжному творенні національної російської мови, що у свою чергу зумовило наближення ділової та літературної мови до живої розмовної. Аналогічний процес наближення відбувався і в Україні до її живої розмовної мови.

Зрозуміло, гріхом не називають зовнішні позитивні впливи, що сприяють розвитку і збагаченню мови. Як писав російський літературознавець і лінгвіст-русист, академік АН СРСР В.Виноградов, "...резко усиливается влияние на славянский язык украинского литературного языка, подвергшегося воздействию западноевропейской культуры и пестревшего латинизмами и полонизмами. Юго-Западная Русь становится во второй половине XVII в. посредницей между Московской Русью и Западной Европой... Украинский литературный язык раньше русского вступил на путь освобождения от засилья церковнославянских элементов, на путь европеизации. Там раньше развились такие литературные жанры, как виршевая поэзия, интермедии и драмы. Там острее и напряженнее – в борьбе с насильственной колонизацией – протекал процесс национализации славяно-русского языка. Юго-западное влияние несло с собою в русскую литературную речь поток европеизмов".

Так, долаючи старокнижні традиції, приказно-адміністративну мову, під впливом України та Європи взагалі, це зробила саме вона, природна слов'янська мова радимичів і в'ятичів, бо, як уже доведено, ніякої спільної давньоруської мови окремо для українців, білорусів та росіян не було. Як не було і "спільної колиски трьох братніх народів". Насправді то був штучно збиваний драбиняк – віз, куди ревнителі різномастих імперій запихали українця, білоруса і москвина та кожного разу везли до якоїсь "пресвітлої мети".

Сьогодні може викликати тільки сміх колись нав'язуване згори і повторюване місцевими пристосуванцями твердження, ніби мови цих "виколисаних" родаків і дружбанів утворилися аж у XIV-XV століттях. Та, навіть забувши про історичні джерела, тільки за допомогою простої логіки можна довести, що відмінні синтаксичні та фразеологічні форми, самі лексеми так швидко не утворюються. Бо що для мови два століття?... Це коли прадід Іван може сказати правнукові, що розмовляє з ним тією ж мовою, що й Іванів прадід. За тогочасних комунікацій такі серйозні масові зміни були просто неможливі. Проникати могли тільки окремі слова. Двомовність (а не синтез мов!) могла виникати лише десь на пограниччі або у спільних поселеннях. Навіть розділені державними кордонами, русичі-українці зберегли свою рідну мову з властивими для себе діалектними прикметами.

Доказом того, що угро-фінів асимілювали все-таки осілі серед них радимичі і в'ятичі "з роду ляхів", є незаперечна спорідненість російської мови з польською. Насамперед це форма інфінітива: "видеть – widzie", "ходить – chodzi"; дієслівні форми минулого часу: "видел – widzia", "ходил – chodzi"; прикметникові суфікси без м'якого знака: "Новаковский – Nowakowski", "королевский – krlewski"; майже однакова вимова багатьох слів, як от: "хлеб" – "chleb", "есть" – "jest", "каждый" – "kady"; наявність близьких за вимовою та значенням "утро" і "jutro"... Навіть "язык" і "jzyk" означають одне поняття.

Очевидно, спільність у російській та польській мовах виникла ще на ранній стадії їх творення, що було зумовлено спільністю походження і проживання їхніх носіїв, в українську ж мову польські слова як неологізми потрапляли значно пізніше, вже після її сформування. Відповідно у польську мову потрапляли українські. То був цілком взаємотворчий процес, правда, пізніше не взаємо-пропорційний, оскільки проникнення польської мови в українську посилювали асиміляційні дії Речі Посполитої, так само як російську мову жорстко запроваджувала в Україні Російська імперія, потім – СРСР.

Наявність власної та збереженої слов'янської мови у прийшлих племен підтверджують і їхні нові топоніми, в т.ч. похідні від обсценної лексики. На цю тему читай статтю "Запрошення до подвигів" на сайті paliychuk.ho.ua в розділі "Статті".

Якби наші предки-русичі справді асимілювали угро-фінів, то сьогодні в Росії розмовляли б і писали українською мовою. Та й сама країна мала б інше обличчя. Тож варто погодитися з висновком, що "Происхождения русского языка и украинского можно понять через этнические процессы. На территории России первые славяне появились относительно недавно. Это вятичи и радимичи в центральной России, и словены в Новгороде".

Спочатку вагоміший, вплив північно-західного регіону (Новгорода, Пскова і Полоцько-Смоленщини) на російське мовотворення згодом не витримав тиску з боку московського центру. Як зауважив Лев Успенський, "Если бы лет сорок назад где-нибудь возле Великих Лук, завидев замурзаного парнишку на деревенском крыльце, вы окликнули его: "Вань, а ваши где?", вы рисковали бы услышать в ответ что-нибудь вроде: "Да батька уже помешлся, так ён на будврице орёт, а матка, тая шум с избы пше" (Отец закончил вторую вспашку поля и теперь поднимает огород возле избы, а мать – та выметает мусор из дому).

Отже, мовний гріх тяжіє лише над князями з династії Рюриковичів, що правили у IX-XIII століттях. Та й Рюрики не з нашого кореня, вони самі прийшли до нас як завойовники, тому історична вина українців тут може існувати хіба що в містичному тлумаченні розплати за неї. Справді, чи могли ті князі колись навіть припустити, що підтримувана ними практика витіснення, а то й знищення іншої мови, у майбутньому жорстоко перекинеться на їхню метрополію, на самих нащадків русичів? Що 1729 року буде наказ Петра І переписати в Україні державні постанови і розпорядження з української мови на російську. 1863 року – циркуляр міністра внутрішніх справ П.Валуєва про заборону видавати підручники, літературу для народного читання та книжки релігійного змісту українською мовою: "Української мови не було, немає і бути не може, а хто цього не розуміє – ворог Росії". 1876 року – Емський указ Олександра II про заборону ввезення до імперії будь-яких книжок і брошур "малоросійським наріччям", заборону друкувати оригінальні твори художньої літератури, в яких "не допускати жодних відхилень від загальновизнаного російського правопису". Заборонено також сценічні вистави, читання та друкування текстів до них українською мовою, про що Н.К.Садовський скаже: "Тридцятимільйонному народу вирізали язик".

Будуть і такі паскудства: 1888 року – указ Олександр III "Про заборону вживання в офіційних установах української мови та хрещення українськими іменами". 1970 року – наказ Міністерства освіти СРСР про написання і захист усіх дисертацій лише російською мовою навіть із питань української мови та літератури. 1983 р. – андроповська Постанова ЦК КПРС про посилення вивчення російської мови в школах і виплату 16% надбавки до платні вчителям російської мови та літератури й директива колегії Міністерства освіти УРСР "Про додаткові заходи по удосконаленню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах, педагогічних навчальних закладах, дошкільних і позашкільних установах республіки.

Про ті та інші злочини можна докладніше прочитати на веб-сторінці Народного Руху України http://www.nru.org.ua/print/?id=4497&t=news або у праці академіка Григорія Півторака "Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов" http://litopys.org.ua/pivtorak/pivtorak.htm в інших дослідженнях.

А тепер настав час для простого запитання: ну, то хто має каятися і перед ким?

Олекса Палійчук.   http://narodna.pravda.com.ua/history/4cd921e078b81/

ВЕЛИКИЙ ВОЖДЬ І ВЧИТЕЛЬ ВСІХ ЧАСІВ І НАРОДІВ - РІДНИЙ БАТЬКО МОСКОВСЬКОЇ ПАТРІАРХІЇ

Але й у статусі більшовицького вождя сталінська Патріархія прославляла свого хресного батька паче всіх святих. От як описують враження від зустрічі з Й. Сталіним 10 квітня 1945 року патріарх Алексій I і митрополит Микола: „Повні щастя бачити віч-на-віч того, одне ім'я якого з любов'ю вимовляється не тільки у всіх куточках нашої країни, але й у всіх волелюбних і миролюбних країнах, ми висловлювали Йосипові Віссаріоновичу нашу подяку... Бесіда була зовсім невимушеною бесідою батька з дітьми”. – Батька з дітьми! Що може бути красномовнішим від цього нещадного самовикриття патріархії? 

У 1947 році з нагоди святкування 800-річчя Москви патріарх Алексій I заявляє, що ведена їм релігійна організація здійснює „ретельну всецерковну, всеросійську молитву про державу, перемогу, світ, здоров'ї й порятунок... всіх доблесних керівників нашої країни на чолі з нашим Великим мудрим Вождем, що твердо веде нашу Батьківщину по священному шляху моці, величі й слави”. 

Смерть засновника РПЦ Генералісимуса Й.Сталіна у 1953 році стала важким ударом для його духовних чад - патріарха Алексія (Симанського) і його підручних, увергнула їх у тяжку скорботу. Поминати своє божество як „раба божого Йосипа” (стандартне формулювання церковного поминовіння) здалося з „богословської” точки зору принизливим. Тому на заупокійній службі поминали покійного вождя як „генералісимуса Йосипа”. У слові перед панахидою патріарх Алексій I благовєствовал: „великого Вождя нашого народу Йосипа Віссаріоновича Сталіна не стало. Зникла сила велика, суспільна: сила, у якій народ наш відчував власну силу, якою він керувався у своїх творчих працях і підприємствах, якою він утішався протягом багатьох років. Не було області, куди б не проникав глибокий погляд великого Вождя... Жодне питання, з яким би ми до нього не звернулися, не було ним відкинуть; він задовольняв всі наші прохання. Пам'ять про нього для нас незабутня...” 

Навіть у хрущовські часи, коли КПРС на XX і XXII з'їздах „покаялась” в „культі особи”, радянські ієрархи залишилися вірні незабутній пам'яті свого Батька - „великого Вождя”. „служителі культу” залишаються віддані „культу” свого духовного Батька-Засновника й донині. Від імені Московської патріархії жодного разу не пролунало ні слова покаяння за ці ганебні сторінки минулого.

ХРУЩОВ - НОВИЙ „ЮЛІАН-ВІДТСТУПНИК”

Прийшовши до влади, перший перебудівник Н.Хрущов вирішив поставити православних служителів культу Сталіна на місце. Щоб відомстити за шанування Сталіна він запропонував їм самим почати нове масове закриття приходів, духовних семінарій і монастирів. Орденоносні радянські владики стали самі спішно доводити непотрібність релігії соціалістичному суспільству й поспішно закривати приходи. Архієреї, що досягли найбільших успіхів в цьому, вдостоювалися нагород і підвищення по службі. З 1958 по 1964 рік кількість приходів скоротилося більше ніж в 2 рази! Ставши проти цього, архієпископ Калузький Гермоген (Голубєв) був беззаконно позбавлений кафедри й заточений у монастир на тюремних умовах. 

Злилася із КДБ сергіанська ієрархія була в принципі нездатна піклуватися про інтереси віруючих. У 1961 році руками патріарха Алексія I і майбутнього патріарха Пімена все духівництво було повністю відсторонене від впливу на господарсько-адміністративне життя Церкви, так що парафіяльні священики стали найманими робітниками в сформованих радянськими виконкомами „двадцяток” засновників приходів, якими насправді були не віруючі, а найчастіше ветерани КПРС і КДБ. У результаті на вимогу влади так звана „двадцятка” могла в будь-який момент закрити храм або розірвати договір з політично нелояльним священиком і зробити його по суті безробітним. У 60-і роки втрачали місця пастирського служіння навіть за те, що видавали характеристики молодим віруючої для поступлення в дозволену Духовну семінарію. А архієпископ Пімен (Ізвеков), що був одним з головних провідників впровадження в Церкві цього безбожного порядку у 1961 році, одержав у нагороду від соціалістичної Батьківщини звання митрополита, орден Трудового Червоного Прапора й другу по значимості кафедру - Ленінградську, а пізніше був просунутий у патріархи.

МОСКОВСЬКА ПАТРІАРХІЯ Й КДБ

При Н.Хрущові процес вербування священнослужителів поширився й на нижчі поверхи церковної структури. Через вербувальне сито спецслужб пропускався не тільки епископат, але й значна частина рядового духівництва, а також мирян, що служать у церкві, - члени двадцяток, алтарники, півчі, сторожа, прибиральниці. 

Ще у 1922 році в органах ЧК була підготовлена секретна інструкція про те, як методом батога й пряника вербувати православних священнослужителів, щоб вони стали „вічними рабами ЧК”: 

„Доклад помічника уповноваженого секретного відділу ВЧК про агентурну й інформаційну роботу серед духівництва за 1921 рік. 

1. Користуватися у своїх цілях духівництвом, що займає особливо важливе службове в церковному житті положення, архієреями, митрополитами, і т.п., змушуючи їх під страхом суворої відповідальності видавати по духівництву ті або інші розпорядження, що можуть бути нам корисними, наприклад: припинення забороненої агітації із приводу декретів, закриття монастирів і т.п. 

2. З'ясувати характер окремих єпископів, вікаріїв щоб обігравати на межі честолюбства різного роду варіанти, заохочуючи їх бажання і задуми. 

3. Вербувати інформаторів по духівництву пропонується після деякого знайомства з духовним світом і з'ясуванням докладних рис характеру по кожному служителю культу окремо. Матеріали можуть бути добуті різними шляхами, а головним чином, через вилучення переписки при обшуках і через особисте знайомство з духовним середовищем. 

Матеріальне зацікавлення того або іншого інформатора серед духівництва необхідно, при тому ж субсидії грошові й натурою без сумніву їх будуть зв'язувати більше з нами й в іншім відношенні, а саме в тім, що він буде вічний раб ЧК, що боїться розконспірувати свою діяльність. 

Правда, спосіб досить ненадійний і здатний бути корисним тільки в тому випадку, коли об'єкт для вербування слабохарактерний і безвладний”.

У п'ятидесятих - шістдесятих роках ця установка чекістів стала реалізовуватися в повному обсязі. І не дивно - адже вся ієрархія зверху була створена руками володарів ЧК. Особливу силу цей процес отримав після вступу РПЦ у Всесвітню Раду Церков, Християнську Мирну Конференцію й інші міжнародні організації. Вербування священнослужителів РПЦ набуло такого розмаху, що вже було важко розрізнити, де вони вирішували релігійні, де чекістські, а де партійні проблеми. 

В 1983 році було опубліковано відкрите Послання Патріарха Пимона Президентові США Р.Рейганові з осудом політики США й захистом політики СРСР. В архівах КДБ утримується інформація про те, як насправді готувалося послання: „через агентів „островского” і „кузнецова” був підготовлено відкритий лист патріарха Пимона Президентові США Рейганові. Лист опублікований у газеті „нью-Йорк таймс”, передруковано в „известиях” і спрямоване друзям для публікації в їхніх газетах”. 

Цілі й завдання сановних агентів не обмежувалися простим стукачеством і лжесвідченням. Так наприклад, у жовтні 1969 року делегації Московської патріархії на засіданні Християнської Мирної Конференції було дане завдання „скомпрометувати на пості Генерального секретаря ХМК Ондру (громадянина ЧССР, під час подій 1968 року в цій країні виступив з антирадянськими заявами), і домогтися відходу його з цієї посади”. Завдання було виконано. 

Бували доручення й політико-стратегічного характеру: „в рамках спільного плану зі Службою „А” ПГУ КДБ СРСР по наданню вигідного Радянському Союзу впливу на клерикальні кола Заходу через провідні агенти органів КДБ по релігійних каналах здійснювався комплекс акцій по впливу на суспільно-політичну кризу західноєвропейських країн” (1981 рік). Однак настільки складна місія виявилася для Московської патріархії „важким хрестом” - „комплекс акцій”, проведений провідними агентами в рясах, привів до протилежного результату - у безвихідній кризі виявилися не західноєвропейські країни, а сам Радянський Союз. 

У той же час самі органи КДБ СРСР зворушливо піклувалися про пріоритет інтересів своєї хресної дочки - Московської патріархії: „для навчання в теологічних навчальних закладах СРСР, СФРЮ, ЧССР, НРБ і ПНР спрямовані агенти... Перед ними поставлене завдання по доведенню до духівництва церков цих країн інформації про гегемоністські устремління Константинопольського патріарха на шкоду інтересам православних церков, установленню контактів з духівництвом і виявленню устремлінь супротивника” (грудень 1988 року!). 

Показово, що й сьогодні в церковного керма стоять ті ж кормчі, як і раніше ті ж кадри - „рішають все”. І у квітні 1995 року патріарх Алексій II в інтерв'ю радіостанції „радонеж” продовжує засуджувати „гегемоністські устремління Константинопольського патріарха”!

„МИТРОПОЛИТБЮРО” - ГОЛОВНИЙ ШТАБ БОРОТЬБИ З РЕЛІГІЄЮ В СРСР

Священиків, що не бажали співробітничати з таємною поліцією, але й не займалися політикою взагалі, репресували тільки за те, що вони хотіли сумлінно виконувати свої пастирські обов'язки. Найбільш показовий тут приклад отця Олександра Меня, багато років гнобленого своїм церковним начальством. І подібних прикладів чимало. Коли священиків і мирян карали за „надмірну” релігійну активність, Московська патріархія не тільки не клопотала за них перед рідною їй владою, але й відмежовувалася від них, письмово спростовувала факти переслідувань за віру, чим ще більше розв'язувала руки каральним органам для придушення релігії. Досить знаменна характеристика архієреїв РПЦ, дана Радою у справах релігій при Раді міністрів СРСР як звіт перед ЦК КПРС у 1978 році: 

Найбільш позитивними для комуністів є ті „архієреї, які й на словах і на ділі підтверджують не тільки лояльність, але й патріотичність до соціалістичного суспільства, реально усвідомлюють, що наша держава не зацікавлена в піднесенні ролі релігії й церкви в суспільстві й, розуміючи це, не проявляють особливої активності в розширенні впливу православ'я серед населення. До них можна віднести: патріарха Пімена, митрополита Талліннського Алексія (нинішнього патріарха „всєя Русі”) митрополита Тульського Ювеналія (нині митрополита Крутицького й Коломенського), архієпископа Харківського Никодима...” Не дивно, що саме Алексій перемінив Пимона на пості патріарха „всея Русі”. 

У тім же 1974 року Алексій Рідігер, що керував також і навчальним комітетом РПЦ, по власному почину одержав добро Ради у справах релігії на введення нових „богословських” дисциплін у підвідомчі йому духовних семінаріях: 

а) „виховання пастви в дусі любові до Батьківщини, радянського патріотизму, чесного, сумлінного відношення до праці на благо Вітчизни - завдання православного пастиря”; 

б)„що таке радянська Батьківщина, радянський громадянин”. 

Ще більше вражають одні тільки назви прочитаних у духовних семінаріях по духовному почину, Алексія Рідігера, нинішнього патріарха, лекцій: 

- „В.І.Ленін і культурна революція”; 

- „комуністична мораль про відношення до праці й соціалістичної власності”; 

- „виховання нової людини - найважливіше завдання комуністичного будівництва”. 

Рада у справах релігій при Радміні СРСР у 1975 р. щиро „радіє” тому, що завдяки проробленій нинішнім патріархом Алексієм роботі з'явилася „можливість впливати на майбутніх служителів культу в необхідному для нас напрямку, розширити його теоретичні й практичні пізнання в матеріалістичному дусі. А це буде підривати релігійно-містичні ідеали майбутнього пастиря: може привести ... до розуміння власної марності як служителя культу”. - За такі праці одного ордена Трудового Червоного Прапора явно недостатньо! Отут і до Знака Почесного Чекіста або почесної грамоти КДБ недалеко (отриманої в 1988 р. видатним ієрархом по агентурній кличці „дроздов” за особливо активну оперативно-розшукову діяльність). 

Не дуже відстав від старшого товариша нинішній керівник Української Православної Церкви в складі сталінської Московської патріархії митрополит Володимир (Сабодан). На прийомі в Раді у справах релігій при Радміні СРСР 23 грудня 1974 року Володимир Сабодан, що був тоді ректором Московської Духовної академії й семінарії, підлеглим Рідігера, заявив: „ви знаєте, що в середовищі наших учнів ще чимало юнаків з негативними поглядами на земне життя, вихованих фанатичними бабусями й батьками. Ці погляди необхідно переломити. Нас турбує, що в середовищі заочників сьогоднішніх священнослужителів ще досить багато людей з відсталими й навіть ворожими поглядами, які вони вміло ховають і розкривають лише в нашому колі”. 

Ті пастирі, які всупереч начальству не прийшли „до розуміння власної марності” і насмілювалися розкривати не матеріалістичну, а релігійну віру, „переламувались” патріархом і митрополитами тим, що відправлялися на віддалені сільські приходи, а то й насильно за штат без права служити й проповідувати. Ті ж, хто мав сміливість відкривати віру в Бога в широкому колі, ставали об'єктами діяльності каральних органів, викликалися на „проработку”, допити, відправлялися у в'язниці й табори; залякувалися навіть їхні родичі.

МОСКОВСЬКА ПАТРІАРХІЯ СЬОГОДНІ

Після того, як у 1988р. генсек КПРС М.Горбачов наказав членам Митрополітбюро зайнятися „духовним відродженням” рядового складу соцтабору, ідеологам у митрах довелося терміново „перебудовуватися”. 

У 1990 році на Помісному соборі РПЦ таємним голосуванням патріархом „всєя Русі” був вибраний Олексій Михайлович Рідігер, причому знову було порушено канонічний порядок, установлений на Помісному соборі 1917-1918 років. Члени собору 1990 року побоялися довірити Богу доленосну для Росії справу. Тому єпископат сам собі вибирав начальника із двох борців з „відсталими й ворожими поглядами” (тобто з релігією): митрополитами Алексієм (Рідігером) і Володимиром (Сабоданом), що виховали не одне покоління радянських пастирів у дусі ленінської моралі й соціалістичного відношення до власності. Митрополит Алексій, що має більше орденів, почесних знаків і грамот, здобув закономірну перемогу. 

Уже в жовтні 1990 року були прийняті союзний і російський закони про свободу віросповідань, що надали церкві право юридичної особи й необмежену волю як релігійно-просвітницької, так і видавничої та господарчої-виробничої діяльності. 

Як скористалася Московська патріархія цією свободою? Проблема офіційної соціальної доктрини й проповіді церкви в суспільстві (місіонерська діяльність) зацікавила Московську патріархію тільки через чотири роки (!) після отримання законодавчих прав. Замість цього мала місце лише турбота про одержання всіляких матеріальних пільг, а також масове відкриття зруйнованих храмів і монастирів, навіть якщо в них практично немає віруючих і немає засобів для реставрації - аби тільки вони не дісталися щирим правонаступникам Православної Російської Церкви - церкви катакомбної, з фанатичною завзятістю гнаної КДБ, і церкви синодальної Закордонної - „білої церкви”. 

За чотири з половиною року повної, навіть безконтрольної свободи Московська патріархія всі зусилля зосередила на поліпшенні умов життя адміністративної верхівки церковного керівництва, а також займалася масованим лобіюванням усіляких пільг для різних комерційних і напівкомерційних структур, що діляться частиною „тіньового” прибутку із церковними апаратниками. Московська патріархія, синодальні відділи, члени Синоду виступають співзасновниками, членами правлінь або акціонерами сумнівних банків, підприємств по збуту дорогоцінних металів, нафти тощо. Податкові пільги для релігійних об'єднань, а також і пролобійовані частки пільг, спецліцензії на експорт нафти й іншої сировини - це і є частка Московської патріархії в тіньовому бізнесі. Однак прибуток, одержуваний за рахунок цієї частки, безвісти зникає, коли мова заходить про фінансування духовного відродження, освіти, добродійності, соціального служіння, телепередач. На це грошей у Патріархії немає. Зате в архієреїв, як манна з небес, з'являються розкішні іномарки. Митрополит Смоленський Кирило, шеф Відділу зовнішніх церковних зносин, що був до розпаду СРСР одним з головних опорних баз КДБ СРСР у Церкві, в одному з документальних фільмів призиває „допомагати бідним”, сидячи за кермом новенького джипу. 

Патріарх Алексій-II має 2 броньованих урядових ЗІЛла, президентську охорону, кремлівський спецзв'язок. Навіть по краях його патріаршої кафедри в храмі вартують тепер „двоє у цивільному” без видимих ознак релігійності. Такого немає в жодного грецького патріарха, ні навіть у Папи Римського! 

Як помітив один письменник, образ Московської патріархії представляється йому так: серед сіл, що гинуть, жебракування населення й сільського бездоріжжя їде урядовий „членовоз”, з якого в білому куколі визирає глава Московської патріархії й чекає всенародного йому поклоніння.

ГОНІННЯ НА ДІЙСНУ ВІРУ В БОГА ТРИВАЮТЬ

Все нове, що намагається пробитися через бетонну плиту сталінсько-брєжнєвської ієрархії, піддається гонінням. Зуміли священики Олександр Борисов і Георгій Кочетков навернути до Бога по кілька тисяч чоловік, причому, в основному молоді, і от Указом патріарха отець Георгій переводиться до маленького храму, де його громада фізично не зможе розміститися. При цьому патріархія всіляко потурає різним екстремістам, антисемітам, людям схильним до заперечення волі вибору й насильству в питаннях віри. Оскільки нічого позитивного патріархія і її служителі сучасному суспільству сказати не можуть, то вся їхній „проповідь” зводиться до закликів: „заборонити”, „відлучити”, „проклясти”, і все частіше призивається на підмогу такій псевдопроповеді державне насильство. 

У 1994-95 роках Московська патріархія уклала якісь майже секретні договори з усіма силовими структурами: Міноборони, МВС РФ, прикордонними військами й навіть ФАПСИ (Федеральне агентство урядового зв'язку й інформації). Навіщо договори з такою екзотичною організацією як урядовий зв'язок? Адже й так патріарх має прямий зв'язок із Президентом, а також „вертушки” (АТС-1 і АТС-2). Напевно, весь корпус єпископату бажає підключитися до телефонно-номенклатурних благ, а заодно до прослуховування розмов своїх духовних братів. ІЗ ФСБ договір заключати потреби немає, тому що всі агенти КДБ СРСР, що проходили як „ієрархи” патріархії, або залишилися на тих же церковних посадах, або навіть просунулися ще вище. Тому місцеві влади й міліція створюють перешкоди канонічним структурам Істинно Православної Церкви, Російської Православної Вільної Церкви й інших конфесій. Так що „вічні раби” усе більше претендують на зовнішнє панування над рядовими росіянами.

В СТРЄЛЬНІНСЬКОМУ ХРАМІ З’ЯВИЛАСЬ ІКОНА З ЗОБРАЖЕННЯМ СТАЛІНА

В місті Стрєльна Ленінградської області в храмі святої княгині Ольги з’явилась ікона з зображенням Йосипа Сталіна. Про це повідомила газета «Новиє ізвєстія» . Настоятель храму ігумен Євстафій Жаков розповідає, що Сталін, згідно легенди дуже часто вів бесіди з такою собі «Блаженною Матроною Московською». Сцена такої бесіди зображена на виставленній в храмі іконі. До речі, прихожанам ікона не сподобалась, тому її розмістили в дальному куті церкви. 

«У мене було два батька, окрім батька небесного: один мій батько по плоті, а другий- це батько народів, котрий був суворим , котрий судив, котрий, можливо, помилявся, але котрий все одно був батьком моєї країни.»,- пояснив свою ініціативу Жаков. В те, що Сталін був атеїстом, ігумен не вірить. 

Погляди настоятеля стрєльнінського храму не унікальні для РПЦ. Іноді звучать навіть пропозиції зарахувати Сталіна до лику святих. Хоча, наприклад, настоятель Московського храму царя-мученика Миколая, протоієрей Михайло Ардов заявив в бесіді з журналістами: «Те, що ми бачимо по телевізору, як ідуть на якісь демонстрації літні жінки і чоловіки и несуть одночасно портрети Сталіна і православні ікони-знак жахливий, знак того, що люди зовсім загубили почуття правди, істини». 

Коментар редакції сайту «Бандерівець»: Що ж, подібні випадки в російській православній церкві вже нікого не дивують-вже звучали пропозиції зарахувати до лику святих Царя Івана Грозного, котрий вів розбещений спосіб життя, мав декількох дружин, деяких з котрих вбив, а деяких постриг в монахині, провів криваву зачистку Росії, так звана «опричнина», відкрито жив з коханцем, тобто був содомітом, також звучали пропозиції зарахувати до лику святих Царя Петра I, котрий був алкоголіком, патологічним садистом, відверто спав зі своїми гренадерами, і своїм дружком Меншиковим, ліквідував пост Патріарха Московської церкви, а натомість ввів посаду обер-прокурора ,Святішого Синода, державного органу, котрий фактично керував справами церкви, тепер настала черга Сталіна, котрий був як відомо семінаристом-недоучкою, атеїстом, і на совісті котрого фізичне знищення майже всього Єпископату РПЦ в 20-30рр. XX ст., а також десятків тисяч священників. За логікою дій наступними претендентами на канонізацію після того як був канонізований Цар Микола II, котрий увійшов в історію, як Микола Кривавий, має бути Лєнін а після нього - Путін. Оце і є справжнє обличчя Російської православної церкви, котра дбає не про спасіння душ своїх вірних а про насадження імперської ідеології в свідомість російського народу.

У суспільній свідомості склався образ Сталіна, як аскетичного трудоголіка. У численних статтях ми часто бачимо картину радянського вождя, який дні і ночі проводить в безперестанної роботі на благо країни. Цікаво, що в полоні цього міфу в тій чи іншій мірі знаходимося майже всі ми. Навіть антисталіністами при всьому своєму неприйнятті сталінських методів та ідеології виявляються мимовільними заручниками цього димного міражу. Що ж було насправді? Чи був Сталін аскетом-трудоголіком? Спробуємо розібратися.

У статтях сталіністів ми часто можемо прочитати про якусь особливу скромності товариша Сталіна. У нього, за словами його шанувальників, було нібито дуже мало особистих речей і взагалі особистого майна. Про це нас вчили з дитинства. Але при уважному розгляді питання картина сильно змінюється. Візьмемо хоча б нерухомість. Нещодавно одна з дач Сталіна в Грузії була придбана Олегом Дерипаскою. Коштувала вона близько 10 млн. Дол. Але це ще дуже скромно. Головне нерухоме майно, що знаходилося у повному розпорядженні Сталіна, - це його дача в Кунцево або так звана «Ближня дача». Будинок Сталіна оточений масивом лісу, який і зараз добре видно з супутникових фотографій. Розміри лісового масиву навколо дачі - приблизно 500 на 500 метрів. Нещодавно одне з провідних агентств нерухомості Москви почало продаж ділянок землі під житлове будівництво на цьому масиві. Цікаво, що за розцінками агентства всю ділянку дачі Сталіна в 2011 році коштував близько 350 млн. Дол. Таким чином, дача Сталіна виявляється найдорожчою дачею в межах міської межі всіх європейських столиць. Також виявляється, що дача Сталіна в нинішніх цінах за вартістю перевершила навіть Кенсінгтонський палац принцеси Діани на найдорожчій вулиці Європи - Кенсінгтон стріт у Лондоні. Одне це вже ставить велике питання чи можна назвати Сталіна аскетичним безсрібників. Тим більше, що, як ми пам'ятаємо, під керівництвом Леніна і Сталіна радянським урядом була на свій рахунок приватизована вся взагалі власність країни. Чи можна взагалі говорити в такому випадку про бессребреннічестве головного розпорядника всієї власності країни?

Сталін дійсно був особливим в пристрастях. Він не вимагав собі різноманітності з чергуванням між якими-небудь мавританським і неаполітанським стилями, проте він бажав звичної обстановки. І його бажання не мало ціни. Тому коли для Сталіна та його найближчого оточення по всій країні було побудовано близько 100 об'єктів-бомбосховищ, то в багатьох з них була повністю відтворена обстановка його кремлівського кабінету. Копіювали не тільки сталінський дубовий стіл, але навіть шафи і штори. Тільки для споруди першої черги бомбосховищ для Сталіна було виділено з задихався бюджету осені 1941 року 50 млн. Руб. Для того, щоб зрозуміти, що означає ця сума восени 1941 року треба тільки згадати, що гвинтівка Мосіна коштувала 162 крб., Автомат ППШ - близько 500 руб., А кулемет Дегтярьова - 767 руб. Таким чином, тільки перший цикл будівництва бомбосховищ Сталіна і його оточення був еквівалентний 100 тис. Автоматів ППШ. І це в ті дні, коли навіть гвинтівка іноді була одна на трьох.

Ще більш важливим, на мій погляд, є спростування міфу про нібито величезної працездатності Сталіна. Чи так це? Наскільки багато в дійсності працював «вождь народів»?

Журнал відвідувань кабінету Сталіна дає дуже багато докладної інформації про робочі дні Сталіна майже на всьому протязі його керівництва Радянським Союзом. З журналу ми можемо легко побачити, що Сталін вельми мало працював. Якщо підсумувати час прийомів Сталіна у своєму кабінеті за будь-який місяць або рік, то виходить, що в середньому він працював 2-3 години кожен робочий день. Звичайно ж, крім прийому в своєму кабінеті Сталін приблизно раз на тиждень брав участь у засіданнях Політбюро, що проходили протягом 3-4 годин. Однак у дні засідань Політбюро у своєму кабінеті Сталін вже, як правило, не приймав. Журнал відвідувань кабінету Сталіна зазвичай показує пропуски в дні проведення засідань Політбюро. З урахуванням цих засідань завантаженість Сталіна трошки збільшується. Однак крім цього радянський диктатор не відвідувала заводів і фабрик і дуже рідко відвідував різні наркомати. Майже вся його робота полягала в прийомі в кабінеті і на засіданнях Політбюро. У підсумку це показує не просто слабку, а дуже слабку завантаженість.

За спогадами Коржакова, начальника служби безпеки президента Єльцина, в останні роки Борис Миколайович працював в середньому 2 години на день. Працювати більше Борису Миколайовичу було важко. І ніхто не називає Єльцина аскетичним трудоголіком. А Сталіна називають при завантаженості в 2-3 години в день. Чи не дивно? Тим більше, що Єльцин в кінці 90-х був у такому ж віці, як і Сталін під час війни.

У статистику роботи Сталіна в його кабінеті неважко поглибитися. Наприклад, візьмемо травень і червень 1941 року. Країна на порозі війни. На Захід йдуть грандіозні переміщення військ, промисловість уже перебудована на військові рейки. Залізниці вже працюють по військовому графіком. Проводиться прихована мобілізація. Всі збройні сили СРСР готуються переходити в наступ. Однак у травні 1941 року Сталін в середньому працював у своєму кабінеті 2,8 годин кожен робочий день. У червні 1941 року до 21 числа включно - по 2,5 години на день. Погодьтеся, що це вельми мало з урахуванням напруженості моменту.

Особливо цікаві статистичні показники роботи Сталіна в перші дні війни. 21 червня 1941 через прикордонні річки вже перепливають німецькі комуністи з повідомленнями про прийдешнє нападі, чутні шуми ворожої техніки, всі німецькі торгові кораблі вже далеко від берегів СРСР, а товариш Сталін не перевантажувати себе. 21 червня він приймав у своєму кабінеті 4,5 години (з 18.30 до 23.00). Керівництво Генштабу в особі Тимошенко і Жукова взагалі покинули кабінет Сталіна в 22.20. Пізніше в «Спогадах і роздумах» Жуков або його автори скажуть, що він точно знав про майбутнє нападі. Але спокійний, навіть якийсь млявий режим роботи 21 червня змушує нас сумніватися в цих пізніших твердженнях.

Звичайно ж, перший тиждень війни стала самої трудової для Сталіна за весь час його керівництва. Але які були ці пікові значення сталінської завантаженості? 22 червня прийом почався о 5.45 ранку і закінчився майже без перерви о 16.45. Разом 11 годин роботи. На наступний день 23 червня Сталін приймав протягом 9,5 годин. 24 червня - 5 годин. 25 червня - 10,5 годин. 26 червня - 11 годин. І це рекордні значення для Сталіна за весь час його керівництва. Але це зовсім не так і багато для працьовитого людини, враховуючи гостроту моменту.

Записи журналу відвідувань кабінету Сталіна показують і факт відомого відчаю Сталіна 29 і 30 червня 1941 року. У журналі відвідувань кабінету за ці дні немає записів, що підтверджує свідчення Молотова і Мікояна про прострації радянського диктатора. Також цікаво, що в липні 1941 року Сталін досить швидко «скотився» з активного по його мірках режиму роботи в останній тиждень червня до свого звичайного графіку. Так, якщо в перший тиждень липня Сталін в середньому брав кожен робочий день майже по 6 годин, то в наступні тижні липня в середньому лише по 3 години на день. А в день першого нальоту німецької авіації на Москву 22 липня Сталін взагалі не брав нікого. Не брав і наступного дня, хоча день був робочий.

Особливий інтерес представляє графік роботи Сталіна у найважчі для Москви дні. Так, 15 жовтня було прийнято рішення про евакуацію всіх урядових установ Москви. Постанову підписав сам Сталін. У місті почалася паніка, і один день навіть не працювало метро і міський транспорт. Неодноразово ми чули на адресу Сталіна хвалебні заяви, що він залишився в столиці, незважаючи на те, що інші діячі партії і держави виїхали в Куйбишев. Проте дійсність виявляється не такою картинної. Справа в тому, що Сталін і не повинен був евакуюватися до Куйбишева. Ставка ДКО повинна була бути перенесена в Горький, де спішно готувалися потужні бомбосховища. Туди-то і повинен був переїхати Сталін у першу чергу. Вже неодноразово заявлялося, що в Куйбишев радянський диктатор так і не прибув. Але відносно Горького таких однозначних заяв ніколи не робилося, а секретний бункер ГКО в Горькому так і не був розсекречений. Можливо, що Сталін евакуювався в Горький, оскільки, починаючи з кінця жовтня 1941 року, журнал відвідувань кабінету Сталіна починає показувати воістину величезні пропуски. І це при тому, що для Сталіна було приготовлено відразу кілька його робочих кабінетів, куди він переїжджав разом зі своїми секретарями. І навіть, якщо Сталін не доїхав до Горького, то він був відсутній більшу частину часу і в своєму звичайному кремлівському кабінеті, і в бомбосховищі під Кремлем, де була виготовлена точна копія його робочої обстановки. Де ж був у ці дні Сталін? У цей час він завбачливо евакуювався в ще один свій кабінет у бомбосховищі в Ізмайлово біля самої околиці Москви. Справа в тому, що один з бункерів Сталіна, де зараз знаходиться філія Центрального Музею Збройних Сил, знаходиться всього в 200 метрах від Щелковського шосе - найкоротшого шляху евакуації в Горький. Таким чином, формально кажучи, Сталін дійсно не покинув Москви. Однак він влаштувався на самому краю столиці, щоб в будь-який момент при першій небезпеці і першим же покинути місто по найкоротшому шляху.

Який режим роботи відображається у найнебезпечніші для Москви дні в журналі відвідувань його кабінету? У другій половині жовтня Сталін приймав відвідувачів у порівняно звичайному режимі до 27-го числа приблизно по 3 години на день, виключаючи вихідні. Проте потім починаються величезні пропуски. У листопаді Сталін проводив наради тільки 2-го, 7-го, 8-го, 15-го і 27-го листопада. Тобто за весь найбільш напружений місяць битви за Москву Сталін проводив наради лише 4 рази. У грудні спочатку сталінські наради були такими ж рідкісними і короткими. Так після 1-го грудня (3:00 нарад) наступне було лише 6-го (15 хвилин). Кілька наступних днів наради мали місце, але були особливо короткими. Це були прийоми 7-го (30 хвилин), 10-го (40 хвилин) і 11-го (2 години). І лише після обозначившегося успіху контрнаступу під Москвою сталінська робота знову стала більш-менш повсякденного по 2-3 години кожен робочий день. Але також, як і раніше, бачити самовіддану багатогодинна праця ніяк не виходить.

Чим же займався Сталін кожен день, якщо робота займала так небагато часу? Це були нічні обіди щоночі з рясними випивками. За спогадами осіб з найближчого кола радянського вождя обід на дачі проходив у вузькому колі членів Політбюро і тривав зазвичай близько 6-ти годин. Як правило, він починався в проміжок з 10 години вечора до півночі і тривав до 4-6-ї ранку. Після закінчення обіду неабияк випили гості розходилися спати. На ранок Сталін вставав пізно, похмелитися, снідав, відпочивав, їв ще раз і лише до вечора їхав на роботу. Наступну ніч все повторювалося. У ходу на застіллях була ненормативна лексика, сальні жарти з реготом. Особливо Сталін любив споювати своїх товаришів по чарці до повної втрати контролю. Збереглися численні спогади, як Сталін тиснув на людину до тих пір, поки він не напивався до безпам'ятства. Сталін також любив змушувати членів Політбюро танцювати один з одним. Пізніше Хрущов прямо на пленумі ЦК сказав під стенограму, як його накачували коньяком через клізму на таких п'янках. Це визнання Хрущова досить добре показує моральний рівень радянських керівників. Зрідка на подібних оргіях були присутні сторонні гості. Так, наприклад, Уїнстон Черчілль, сам страждав схильністю до алкоголю, випробував на собі сталінське п'яне роздратування. У його спогадах переданий епізод, коли радянський лідер обсипав його п'яними образами і безперестанку наливав спиртне. Подібне ж пережив і міністр закордонних справ Німеччини Ріббентропп, коли відразу після підписання пакту з Молотовим він був напоєне Сталіним до стану важкої алкогольної інтоксикації. У підвалі дачі Сталіна завжди знаходилися великі запаси алкоголю. Цікаво, що у винному підвалі був постійний черговий військовослужбовець НКВД. Він повинен навантажувати алкогольний ліфт у будь-який час дня і ночі і стежити за тим, щоб ніхто не підсипав отруту в пляшки. В останні роки життя дряхліючий Сталін уже не міг пити так багато, як раніше, однак він продовжував наполегливо споювати інших. У результаті виявляється, що в середньому Сталін витрачав на п'яне застілля приблизно в 2-3 рази більше часу (6 годин), ніж на робочі прийоми в кабінеті (2-3 години). Це ніяк не в'яжеться з образом аскета і трудоголіка.

Останні роки тема сталінських п'янок була досить добре вивчена. Тут необхідно порекомендувати дослідження доктора історичних наук Володимира Невежина «Застілля Йосипа Сталіна». На перший погляд тема дослідження і книги може здатися неважливою і порожній. Здавалося б, чи не все одно, що їв і пив Сталін і в якій компанії він це робив? Однак якщо задуматися, то слід визнати, що автор і доктор історичних наук вибрав розумний і правильний шлях. «Де скарб ваш, там буде і серце Ваше» (Матв. 6,21), - говорить Євангеліє. Тобто де людина проводить більшу частину свого часу, то саме справу і визначатиме багато чого в його поведінці. Якби Сталін був дійсно трудоголіком і аскетом, як його багато малюють, то більша частина його дій повинна б була пояснюватися логікою розуму. У даному ж випадку, коли радянський диктатор набагато більше часу проводив у розвагах та алкогольних узливаннях, багато чого в його поведінці слід пояснювати особистими відносинами з учасниками його п'янок. І якщо рушійною силою Сталіна все одно залишалася його ідеологія, то в психології його особливостей поведінки такі регулярні алкогольні узливання повинні були неминуче породити безліч наслідків.

Тут мені хотілося б висунути одну гіпотезу, яка на мій погляд багато чого пояснює в сталінській кадровій політиці. А саме, швидше за все Сталін підбирав собі найближчих підлеглих за критерієм їх придатності до нескінченним п'янкам і вірності собі особисто під час цих п'янок. Можливо, що саме в цьому можна знайти психологічне пояснення, чому їм були знищені майже всі старі члени Політбюро, ще пам'ятали Леніна. Ленін не був любителем п'яних оргій, і тому порівняння Леніна зі Сталіним для жалюгідних залишків спотвореної совісті старих більшовиків було явно не на користь Сталіна. Він міг це відчувати. Одночасно сам Сталін міг чинитися в постійному полоні підозр щодо тих, хто не пов'язував себе щодня цієї воістину демонічної чашею єднання або був нещирий.

Приходить час, коли історична правда поступово відкриє народу справжній образ Сталіна. Замість аскета і подвижника на благо народу люди побачать з найбільшою виразністю зловісний демонічний образ войовничого безбожника і вбивці, зав'язаного пристрастями. Тоді багато православних побачать, кого вони шанували і перед ким схилялися, кого вони приводили в приклад. Побачать і усвідомлюють, що саме так будуть вони спокушені антихристом.

Автор: ієрей Микола Савченко

стоїмо тепер, Братіє, між двома проваллями, готовими нас пожерти, коли не виберемо шляху для себе надійного, щоб їх обминути. Воюючі між собою монархи, що наблизили театр війни до границь наших, до того розлючені один на одного, що підвладні їм народи терплять уже і ще перетерплять безодню лиха незмірну, а ми між ними є точка, або ціль всього нещастя. Обидва вони, через свавільство своє і привласнення необмеженої влади, подобляться найстрашнішим деспотам, яких вся Азія і Африка навряд чи коли спороджувала. І тому подоланий з них і повалений зруйнує собою державу свою і оберне її нанівець. Жереб держав тих визначила наперед доля рішитися в нашій отчизні і на очах наших, і нам, бачивши загрозу тую, що зібралася над головами нашими, як не помислити й не подумати про себе самих? Моє міркування, чуже усім пристрастям і шкідливим для душі замірам, є таке: коли Король Шведський, завше непереможний, якого вся Європа поважає і боїться, подолає Царя Російського і зруйнує царство його, то ми, з волі переможця, неминуче причислені будемо до Польщі і віддані в рабство Полякам і на волю його створіння та улюбленця, Короля Лещинського; і вже тут нема й не буде місця договорам про наші права та привілеї, та й попередні на теє договори і трактати самі собою скасуються, бо ми, природно, пораховані будемо як завойовані, або зброєю підкорені, отже, будемо раби неключимі, і доля наша остання буде гірша за першу, якої предки наші від Поляків зазнали з таким горем, що й сама згадка про неї жах наганяє. А як допустити Царя Російського вийти переможцем, то вже лиха година прийде до нас од самого Царя того; бо ви бачите, що хоч він походить од коліна, вибраного народом з Дворянства свого, але, прибравши собі владу необмежену, карає народ той свавільно, і не тільки свобода та добро народне, але й саме життя його підбиті єдиній волі та забаганці Царській. Бачили ви і наслідки деспотизму того, яким він винищив численні родини найбільш варварськими карами за провини, стягнені наклепом та вимушені тиранськими тортурами, що їх ніякий народ стерпіти й перетерпіти не годен. Початок спільних недуг наших зазнав я на самому собі. Вам-бо відомо, що за відмову мою в задумах його, убивчих для нашої отчизни, вибито мене по щоках, як безчесну блудницю. І хто ж тут не признає, що тиран, який образив так ганебно особу, що репрезентує націю, вважає, звичайно, членів її за худобу нетямущу і свій послід? Та й справді за таких їх уважає, коли посланого до нього депутата всенародного Войнаровського із скаргою на зухвальства та звірства, чинені безустанно народові од військ Московських, і з проханням потвердити договірні статті, при віданні Хмельницького уложені, яких він ще не потверджував, а повинен за тими ж договорами потвердити, він прийняв поличниками й тюрмою і вислати хотів був на шибеницю, від якої врятувався той лише втечею. Отже, зостається нам, Братіє, з видимих зол, які нас спіткали, вибрати менше, щоб нащадки наші, кинуті в рабство нашою неключимістю, наріканнями своїми та прокляттями нас не обтяжили. Я їх не маю і мати, звичайно, не можу, отже, непричетний єсьм в інтересах успадкування, і нічого не шукаю, окрім благоденства тому народові, який ушанував мене Гетьманською гідністю і з нею довірив мені долю свою. Окаянний був би я і зовсім безсовісний, якби віддавав вам зле за добре і зрадив його за свої інтереси! Але час освідчитися вам, що я вибрав для народу свого і самих вас. Довголітнє мистецтво моє у справах політичних і знання інтересів народних одкрили мені очі на нинішній стан справ Міністерських і як вони зблизилися до нашої отчизни. За першу умілість вважається в таких випадках таїна, неприступна ні для кого, аж до її події. Я її довірив одному собі, і вона мене перед вами виправдовує своєю важливістю. Бачився я з обома воюючими Королями, Шведським і Польським, і все вміння своє ужив перед ними, щоб переконати першого про протекцію і милість отчизні нашій од військових напастей та руйнацій у майбутній на неї навалі, а щодо Великоросії, нам єдиновірної і єдиноплемінної, випросив у нього нейтралітет, себто не повинні ми воювати зі Шведами, ані з Поляками, ані з Великоросіянами, а повинні, зібравшися з військовими силами нашими, стояти в належних місцях і боронити власну отчизну свою, відбиваючи того, хто нападе на неї війною, про що зараз ми повинні оголосити Государеві, а Бояри його, які не заражені ще Німещиною і пам’ятають пролиту безневинно кров своїх родичів, про все теє повідомлені і зо мною згодні. Для всіх же воюючих військ виставляти ми повинні за плату провіант і фураж, в кількості можливій без власного зубожіння нашого; а при майбутньому загальному замиренні всіх воюючих держав вирішено поставити країну нашу в той стан держав, у якому вона була перед володінням Польським, із своїми природними Князями та з усіма колишніми правами й привілеями, що вільну націю означають. Поручитися за теє взялися найперші в Європі держави: Франція і Німещина; і ся остання сильним чином наполягала на такому становищі нашому ще в днях Гетьмана Зиновія Хмельницького, за імператора Фердінанда III, але не справдилося воно через міжусобицю та необдуманість предків наших. Договори наші про вищесказане уклав я з Королем Шведським письмовим актом, підписаним з обох сторін і оголошеним в означених державах. І ми тепер уважати повинні Шведів за своїх приятелів, союзників, добродіїв і немовби од Бога посланих, щоб увільнити нас од рабства та зневаги і поновити на найвищому ступені свободи та самодержавство. Відомо ж бо, що колись були ми те, що тепер московці: уряд, первинність і сама назва Русь од нас до них перейшло. Але ми тепер у них – яко притча во язиціх! Договори сії з Швецією не суть нові і перші ще з нею, але потверджують вони і поновлюють попередні договори та союзи, од предків наших з Королями Шведськими укладені. Бо відомо, що дід і батько нинішнього Короля Шведського, мавши важливі послуги од військ наших у війні їх з Лівонцями, Германцями та Данією, гарантували країну нашу і часто за нею обставали супроти Поляків, а тому й од Гетьмана Хмельницького, по злуці вже з Росією, вислано сильний корпус Козацький з Наказним Гетьманом Адамовичем на підмогу Королеві Шведському Густавові, і допомагав він йому під час здобування столиць Польських – Варшави й Кракова. Ітак, нинішні договори наші з Швецією суть тільки продовження колишніх, в усіх народах уживаних. Та й що ж то за народ, коли за свою користь не дбає і очевидній небезпеці не запобігає? Такий народ не ключимістю своєю подобиться воістину нетямущим тваринам, од усіх народів зневажаним. 

Тут знайшли останній притулок сотні тисяч українців — жертви голодоморів і терору ЧК-НКВД. Поширена нині вигадка про Бабин Яр була створена комуністичною пропагандою для приховання цього злочину. А в 1941 р. тут сталася «найбільша трагедія за всю історію єврейства»: «Німці зігнали тисячі жидів до тієї частини православного кладовища, яку тоді ще не використовували, наказали роздягтися догола тим, хто добровільно не хотів віддати коштовностей. У тому страшному місці випороли все золото з їхнього одягу та забрали коштовності з клунків. Після того їх вивезли з Києва».

Впродовж півстоліття Бабин Яр набув сумної слави «найбільшої трагедії за всю історію жидівства». Це сприймалося скрізь як незаперечна істина. Сьогодні, здається, віра в це похитнулася як і в Україні, і в цілому світі. 

Дивним виглядає те, що «червоні слідопити» радянської доби, які обстежили майже кожен куточок української землі, старанно обминали Бабин Яр, де знайшли останній притулок сотні тисяч українців — жертви голодоморів і терору ЧК-НКВД. З відомих причин це старанно приховувалось і замовчувалось.

Однак правду про страшну історію Бабиного Яру приховувати вічно не вдалося. Останнім часом українські й американські дослідження піднімають завісу над таємницями Бабиного Яру. Це не просто свідчення «очевидців» і «вцілілих», а дані прискіпливого аналізу аерофотознімків і документів в архівах Києва, Львова, Харкова, Берліна, Варшави, Лондона, Вашингтона, Нью-Йорка, Сан-Франциско та інших міст.

Цей матеріал — про те, що насправді було в Бабиному Яру. Тепер ледь не всі думають, що історія «винищення» жидів у Бабиному Яру почалася у вересні-жовтні 1941 року. Насправді НКВД розпочав цю історію після того, як німці влітку 1943 року розкрили могили 10 тис. жертв ЧК-НКВД у Вінниці, а закінчив — після визволення Києва наприкінці 1943 року. Радянський полковник-прокурор жид О.Смірнов порушив справу Бабиного Яру на Нюрнберзькому процесі. Одначе його докази були такі непереконливі, що судді, переважно американські жиди, зокрема Муррі Берніс і Давид Маркус, потрактували справу Бабиного Яру як другорядну, а західна преса зовсім не завважила її. Однак тепер усе бачиться інакше. Бабин Яр намагаються зробити місцем чи не найбільшої трагедії жидів. Прослідкуймо, як до того дійшло, і відділимо зерно від полови.

Львів, Крим і Одеса були попереду щодо кількості жертв під час Нюрнберзького процесу. А як інакше? Тоді не Бабин Яр — а це приблизно 100 тис. жертв — був «найбільшою різнею за всю історію людства», а Львів з його 600 тис. жертв (за звітом Чрезвычайной государственной комиссии від 23.ХІІ.1944 р.), та ще Крим (мовляв, фашисти втопили у морі 200 тис. жидів) і Одеса (там, нібито, гітлерівці живцем спалили 200 тис. жидівського народу). Крім того, нібито, у воєнному Харкові окупанти замучили на смерть, застрелили або винищили у душогубках 195 тис. юдеїв, а Славута мала бути місцем страти 150 тис. «советских граждан» (усе це беремо із судового звіту — І том 48-томного збірника матеріалів Нюрнберзького процесу за датами 14.ХІ.45-1.Х.46, виданого 1947 року). Нині ці післявоєнні совєтські «статистики», за винятком Бабиного Яру, майже не згадуються. Ці всі вигадки були б правдивими, якби в них закреслити щонайменше останні два нулі.

Після того, як 1948 р. утворилася держава Ізраїль за підтримки Америки, СРСР розпочав інтенсивну антиізраїльську політику. Тому впродовж близько п’ятнадцяти літ замовчували справу трагедії жидів у Бабиному Яру та інших місцях Східної і Середньої. Однак 1960 р. КГБ вирішив роздмухати справу співучасті українців у «різанині» жидів, щоб у такий спосіб запобігти співпраці поміж жидівськими й українськими дисидентами.

Аби відновити в пам’яті призабуту жидівську «трагедію», КГБ вдався до послуг знаного в Америці україножера, автора-історика та соціолога Иосифа Шехтмана. 1919 року Шехтмана обрали депутатом з Одеси до УЦР, а згодом — членом «Секретаріату жидівської національності» у Києві. 1921 р. він виїхав до Америки і там під час і після Другої світової війни був працівником OeCeC (OSS), а згодом, після зміни назви, — СіАйЕй (СІА). 1960 р. КГБ зорганізував Шехтманові прогулянку по Україні, після якої він видав в Америці книжку «Star in Eclipse» («Зоря в екліпсі», 1961 p.), аби відновити призабуту історію Бабиного Яру.

Однак в Америці книжка Шехтмана про жидівську трагедію у Бабиному Яру не привернула до себе великої уваги. Лише 1966 року, в час посиленої антинімецької політики й антиукраїнської кампанії в УРСР, СРСР ще раз порушив справу Бабиного Яру. Це увінчалося успіхом — 1968 розпочався процес у Дармштадті, на якому було винесено 11 досмертних вироків. З цієї нагоди, вперше після війни, «Нью-Йорк Тайме», власником якого є жидівська родина Сулзбергерів зі Стемфорда, вирішив згадати про Бабин Яр (через 27 років після тієї події). Розбуджена тим жидівська діаспора почала інтенсивно роздмухувати цю легенду, і то не одразу, а вже на початку 70-х років. Пропаганда Сходу і Заходу поступово перетворила цю вигадану подію Другої світової війни у найбільший злочин за всю історію людства, а Бабин Яр — у місце паломництва світового жидівства. Тож не дивно, що два останні президенти Америки, вірячи у правдивість тієї пропаганди, вшанували своєю присутністю місце надуманої трагедії жидів, молячись там у своїх ярмулках під менорою (юдейським свічником). 1987 року в антиукраїнській радянській кінопрограмі «Бабин Яр» редактор «Огонька», «українець-поет» Віталій Коротич назвав Бабин Яр «найвідомішою спробою масового винищення євреїв». Мабуть, під впливом тієї програми на початку 90-х Бабин Яр став місцем «найбільшої трагедії в історії людства». Нині історики, вчителі, преса і телебачення повторюють, що у Бабиному Яру:

з 29 вересня 1941 року, впродовж 3—5 днів, у Києві діяла українська поліція, здебільшого «галичани з довгими вусами у вишиваних сорочках» та німці (так писав письменник-жид Анатолій Кузнецов у книжці «Бабин Яр», нашвидкуруч скроєній на замовлення КГБ влітку 1964 року);

Василь Кабайда був «відповідальним за розстріли євреїв» (подано редактором «Огонька», жидом Віталієм Коротичем і дорадником М.Горбачева у його кінопрограмі «Бабин Яр» з 1987 року);

нагаями примушували єврейський народ роздягатися догола; в час очікування смерті кати гвалтували молодих жінок (за свідченнями уцілілих у книжці Кузнецова «Бабин Яр»);

їх вели до Бабиного Яру за кладовищем, а там над яром строчив кулемет і змітав їх у яр; німці кидали одну-дві гранати й земля присипала тисячі чи то недострілених, чи то живих» (так 1956 року писала у своїх спогадах про Бабин Яр Докія Гуменна, киянка, українська письменниця, яка тепер живе у США);

цими способами українські і німецькі кати вимордували 200 тис. євреїв (це за жидом В. Познером, коментатором советского, а тепер американського та російського телебачення),

що насправді було 300 тис. жертв (це нове число В.Коротич подав у доповіді у Торонто 23 квітня 1990 року),

що знищено 50 тис. єврейських дітей (з доповіді 1991 року у Вашингтоні Посла Радянської України Геннадія Удовенка);

українські опричники вбивали палицями і довбнями (спомини уцілілих «очевидців» на святкуванні 80-ї річниці Бабиного Яру в синагозі на Брайтон-Біч у Брукліні — 1994 P.);

що могилу-яр німці засипали за допомогою динаміту (за партійним звітом 1946 року та свідченням у німецькому суді 1968 року); а після того земля на цій братській могилі в Бабиному Яру ворушилася від останніх порухів жертв ще 4—7 днів (свідчення уцілілих, а також численних інших «очевидців» на Нюрнберзькому процесі);

весь район Бабиного Яру було оточено колючим дротом — близько 20 км довжини — з високою електричною напругою (за Віктором Коптіловим у паризькій Енциклопедії українознавства — НТШ, том 11, 1994р.);

що цілий місяць кров з могили пливла струмком до Дніпра (свідчення уцілілих жидів, зібрані для НКВД 22.11.43, а також у «Чорній книзі» І.Еренбурга - 1991 p.);

що під час відлиги навесні 1942 року «кров вибухала малими гейзерами на поверхню могили» (з книжки-спогаду «Ніч» 1972 p., лауреата Нобелівської премії миру Елі Візеля);

що наприкінці серпня та у вересні 1943-го німецькі й українські охоронці примусили 327 жидів-в’язнів розрити братські могили за допомогою екскаваторів і бульдозерів; що на штабелях в дванадцять метрів заввишки спалили, обливши нафтою і бензином, тіла 70 тис. небіжчиків і сто тіл полонених моряків Дніпровської флотилії, попередньо задушених у Бабиному Яру в машинах-душогубках (за свідченнями Якова Стеюка, Владіміра Давидова та шести інших уцілілих жидів, що їх дано в Києві для НКВД 22 листопада 1943 року, а потім згадано у радянській кінопрограмі «Бабин Яр» Віталія Коротича — 1987 p., а також за чотиритомовою англомовною «Енциклопедією Голокосту», виданою 1991 р. в Єрусалимі і Нью-Йорку).

Завжди, коли заходить мова про ті страхіття, як от про те, що українці вбили довбнями 50 тис. жидівських дітей, або що земля ворушилася шість днів від ще живих жертв, пересічна людина так жахається, що вже втрачає здатність аналізувати й мимоволі в усе це вірить. А тим часом подумаймо: по-перше, там мусило бути щонайменше 500 людей, аби розібрати догола та вбити «вручну» 50 тис. дітей, бо більше ста людей за день навіть наймогутніші богатирі не подужали б вбити довбнями, не кажучи вже про те, що діти втікали б по ярках і ярчаках як зайці.

По-друге, людина, присипана землею, може дихати не більш як кілька хвилин (знаємо це з нещасних випадків, коли земля засипала робітників). Отже, не можна вірити ані пропагандистам, ані «очевидцям», а лише розкопкам (їх у Бабиному Яру не було) і аерофотознімкам (на них біля жидівського кладовища не видно ані могил, ані бульдозерів, ані дванадцятиметрових «штабелів» для спалювання тіл).

Від кінця 1930-х років німці літали над європейською частиною СРСР у розвідувальних «літаках-олівцях». На першому повітряному знімку, зробленому німцями напередодні війни у травні 1939 року, видно: лише в одній частині Бабиного Яру, десь за кілометр від місця колишнього царського іподрому, терен одного з ярчаків повністю наповнено землею. Згодом з археологічних розкопок стане зрозуміло: там поховано багато десятків тисяч українських жертв ЧеКа, яких після 1933 року почали ховати за Дніпром, у Биківні. У лужному грунті околиць Києва кістяки зберігаються століттями. Гадаю, вони діждуться розкопок.

Після розгляду знімків можна сміливо сказати, що за час німецької окупації природу в Бабиному Яру в районі жидівського кладовища не було порушено. Аналіз аерофотознімків за час окупації Києва відкинув версію щодо навіть малих поховань у ярках поряд жидівського кладовища. Проте привертає увагу таке. Німці зігнали тисячі жидів до тієї частини православного кладовища, яку тоді ще не використовували (тепер терен військового цвинтаря), наказали роздягтися догола тим, хто добровільно не хотів віддати коштовностей. У тому страшному місці випороли все золото з їхнього одягу та забрали коштовності з клунків. Після того наказали вбратися і повели на станцію «Товарна» вздовж східного муру православного цвинтаря та поміж будовами військових складів. На станції стояли підготовлені вагони, якими їх вивезли, мабуть, до ближніх колгоспів або спустошеного Мінська. Якщо пересічний читач може розпізнати на аерофотознімках яму та поодиноку людину, то як можна було не побачити могили на 100 тис. людей?

Під час Другої світової війни німці вважали вилучення жидівського золота за воєнну контрибуцію. У липні 1941 року лише у Львові у жидів було відібрано майже 5 тонн золота. Це саме німці робили у Лодзі, Варшаві, Вільні, в кожному великому місті України. У Львові німці зробили для жидів гето, тож з міста їх не вивозили, як це робили в Києві, де створення таких гето не планували.

Перше завдання українських істориків — віднайти місця, куди німці вивезли з Києва жидівських жителів, дослідити їхню подальшу долю та, можливо, місце знищення. Цього нам не вдасться дізнатися від «уцілілих» з Бабиного Яру — насправді вислужників НКВД. Вони, як і колись, поширюють казку Соломона Лозовського, Іллі Еренбурга та їхнього Совінформбюро. Навіть у похилому віці не припиняють відстоювати свою більшовицьку брехню ветерани ЧК, НКВД і КГБ.

Сподіватися віднайти правду можна лише у гітлерівських картотеках поодиноких есесманів, які донині зберігаються у контрольованому донедавна американцями Berlin Documentation Center (сховище документів у Берліні). Там їх зібрано понад мільйон. У цих картках записано про рідню, платню, медалі й покарання, виконані й невиконані військові завдання кожного есесмана. Не важко довідатися, хто з них був у Києві у вересні — жовтні 1941 року.

Другий спосіб дослідження долі депортованих юдеїв — пошук у банкових книгах головного банку Третього Райху у Берліні. У них, безсумнівно, записано кількість золота і коштовностей, відібраних у київських жидів.

В Американському національному архіві зберігається близько ста тонн гітлерівських документів, що їх досі ніхто не переглядав. Мабуть, удвічі більше документів у архівах колишнього Радянського Союзу. У них напевно ховається відповідь на київську «загадку в загадці»:

ДВІ ТИСЯЧІ УКРАЇНСЬКИХ ЖЕРТВ ГИТЛЕРИЗМУ ПОХОВАНО НА ТЕРЕНІ КИЇВСЬКОЇ ТЕЛЕВЕЖІ.

Тижневик «Україна» і «Ліберальна газета» першими не обмежилися свідченнями «уцілілих». Зате вони описали, як за допомогою аерофото-знімків і локальної обсервації терену встановлено місце поховання більшості українських жертв, убитих гітлерівцями в Києві, а між ними й поетеси Олени Теліги. Біля цієї братської могили — одна з чотирьох опор телевізійної вежі. Тут, на місці поховання, хтось із працівників телебачення посадив малинник й донині ростуть дві великі липи, які видно малими деревцями на фотознімках часів війни. Перевірка на місці в листопаді 1993 року виявила: невеликий пам’ятний дерев’яний хрест на леваді, що за 750 метрів на захід від терену телевежі, стоїть на місці, яке не має нічого спільного з братськими могилами. Ще далі від могил жертв ЧеКа і гітлерівців зведено бронзовий соцреалістичний пам’ятник Бабиного Яру — за 300 метрів на південь від дерев’яного хреста.

Для голови Єврейської ради України І.Левітаса Бабин Яр — це «загадка в загадці». Ілля Левітас, голова Єврейської ради України (об’єднання жидівських товариств в Україні), 1993 року в статті «Нерозгадані таємниці Бабиного Яру» тижневика «Еврейские вести» висловив віру щодо знищення сотень тисяч жидів у Бабиному Яру. Проте, будучи людиною якоюсь мірою об’єктивною, він нарахував і проаналізував п’ятнадцять суперечностей у всій цій історії, які бентежать його і яких він ніяк не може пояснити. Тому й назвав історію Бабиного Яру «загадкою в загадці».

Голова Левітас так пише про своє збентеження: «Як бачимо, кількість жертв зростає. Однак Надзвичайна комісія з розслідування злодіянь фашистів на окупованій території, яка почала свою роботу одразу ж після визволення Києва, знову подала кількість жертв з німецькою точністю — 33771 осіб. Як це число потрапило 1943 року до Надзвичайної комісії — теж загадка. Те, що ця цифра знову збіглася з точністю до однієї людини в наших даних і в даних окупантів, — це вже «загадка в загадці».

На нашу думку, таємні звіти Einsatzgruppen, звідки взято ці числа, це одна з багатьох совєтських або альянтових підробок. Левітасові варто пригадати про ще одну з багатьох та важливих суперечностей у свідченнях «очевидців» і «уцілілих». Майже всі уцілілі жиди через два роки після «різні» у Бабиному Яру свідчили, що в останні дні вересня та в перші дні жовтня 1941 року врятувалися від екзекуції, ховаючись голими по ярках. Вони розповідали, що тоді була така посуха й спека, що одна жидівка через нестачу води мусила своєю слиною поїти голе немовля. У статті І.Левітаса також читаємо: «Одна жінка розповідала, що їй і подрузі (їм було по 12 років) дали баночки з водою і ватні тампони, їх просили змочувати губи дітям, які були з ними.

— Жаль діток, вони пити хочуть, — сказали дяді.

День був теплий, діти справді хотіли пити, і подруги старанно змочували їм губи. Потім з’ясувалося, що в баночках була отрута, і діти невдовзі того самого дня померли. Жінка добре пам’ятає, що це було 2 жовтня — це був її день народження».

Однак ці свідчення ніяк не можна узгодити зі споминами генерала Баграмяна, де сказано про погоду 29 вересня: «Прошел дождь. Машини буксовали, увязая в грязи. Фашисты оставляли застрявшие машины» (с. 377).

Так само й німці у щоденних записах дивізійних хронік (Kriegstagebuch) писали, що в цей час стояло «бездонне болото» в околиці Києва, а про погоду в місті зазначено:

«28 вересня: зимно, хмарно, без дощу. Семиденна велика пожежа у Києві припиняється».

«29 вересня: цілий день лив дощ, дороги перетворилися в багно. Надвечір прояснилося, стало холодно. Пожежу в Києві майже погасили».

«30 вересня: падає сніг з дощем. Дороги погіршуються».

«1 жовтня: мокро, дороги в околиці 48-го відділу артилерії перетворилися в бездонне болото».

«2 жовтня: безхмарне небо, осіння погода. Дороги обсихають».

«З жовтня: безхмарне небо, осіння погода. Більшість доріг обсохла».

Ось тут постає кілька запитань:

Як «уціліла» Ася Несгорт та інші вижили голими у корчах та з немовлятами на руках в яру, опинившись кілька днів під дощем зі снігом, коли ще не було сухого листя на землі? Як «уціліла» І.Пронічева могла свідчити в дармштадтському суді, що упродовж цих чотирьох днів вона помирала від спраги і спеки?

На нашу думку, І.Левітас з крихіткою об’єктивності мусить більше довіряти німцям і Баграмяну, ніж «уцілілим» одноплемінникам. Чому писарі вермахту брехали б про погоду? А якби було й так, то чому радянські військові хронікери (на їхні записи спирався у своїх споминах генерал Баграмян) мали у брехні наслідувати гітлерівців?

У брошурі про Бабин Яр, виданій 1991року О.Шлаєном та І.Левітасом, «уціліла» Раїса Дашкевич чомусь згадала, що в день розстрілів «було зимно». Зате підлітки, які на кладовищі поїли отрутною водою жидівських дітей, згадують, що в цей день було «тепло». Як ці суперечливі свідчення можна звести до одного правдивого?

А чому, коли молоді жидівки отруювали жидівських дітей, матері, бачачи, що їхні діти помирають, не протестували? Критична людина ніколи не повірить таким казкам «уцілілих».

Хронікери Києва О.Довженко, Т.Строкач і А.Чеканюк у книжках з воєнного часу занотували дещо про депортації, однак не завважили винищування киян.

Киянин, видатний кінорежисер і сценарист Олександр Довженко у своїй книжці «Не хазяйнувати німцям на Україні», виданій на початку 1943 року, писав, що німці вивезли жидів з Києва, а не замордували: «Вивозять людей. З самого лише Києва вивезли в жовтні 1941 року 50 000 жінок».

Чи ж ті 50 000 жінок не ті самі 52 000 киян, яких Молотов для пропаганди між альянтами вирішив проголосити розстріляними?

У книжках Т.Строкача «Партизани України» та А.Чеканюка «Народне ополчення в героїчній обороні Києва і Одеси» теж нема й згадки про Бабин Яр. Бо Інформбюро Наркоміндєлу «пустило качку» про винищення населення Києва лишень між західними альянтами, оскільки тоді ще не було видано наказу поширювати цю звістку в Радянському Союзі.

продовження

Важливим доказом, що винищення киян у Бабиному Яру — вигадка совєтської пропаганди, є «Нота Народного Комиссара иностранных дел тов. В.Молотова о чудовищных злодеяниях, зверствах и насилиях немецко-фашистских захватчиков» від 6 січня 1942 року та пізніші її варіанти. В англомовних виданнях для експорту на Захід записано: «За кілька днів німецькі бандити вбили й замучили на смерть 52 000 чоловіків, жінок і дітей, знущаючись над тими українцями, росіянами й жидами за їхню вірність Радянському уряду... Німці зібрали велике число жидів, зокрема жінок і дітей, на жидівському кладовищі... Перед розстрілом усіх роздягнули догола й побили... Після розстрілу німці присипали всіх тонким шаром землі».

По-перше, завважмо, що в ноті не йдеться про якийсь яр чи то яри, а місцем поховання виразно названо жидівське кладовище.

По-друге, ця офіційна нота Інформбюро Наркоміндєлу вказує, що вбивцями були німці, а не українці або українська поліція.

По-третє — йдеться в ній, — головними жертвами німців були українці, а про жидів згадано на третьому місці.

Важко припустити, що у цьому був якийсь вияв антисемітизму. Адже тоді головою Совінформбюро був жид Соломон Лозовський, головою Інформбюро Наркоміндєлу — палка жидівська патріотка, дружина Молотова Поліна Жемчужна (вона ж Перла Карп). Зрештою, під час війни московське радіо не цуралося передавати сіоністичний гімн «Гатіква», а уряд СРСР масово нагороджував жидів орденами і зірками Героя Радянського Союзу.

Мабуть, найважливіше те, що у масових російськомовних виданнях цієї ноти немає згадки про Бабин Яр або про «різню» в Києві чи на околиці міста. Радянська влада не боялася обдурювати наївний Захід, але не наважувалася аж так обдурювати своїх людей, серед яких було надто багато очевидців. Совєтська пропаганда намагалася в такий спосіб передусім спонукати Америку відкрити другий фронт в Європі, а, по-друге, убезпечитися на випадок, якщо німці розкриватимуть дедалі більше братських могил жертв НКВД, так як те вони робили у липні 1941 року у Львові.

СВІДЧЕННЯ РАДЯНСЬКОЇ ПРЕСИ ЗА ЧАС ОКУПАЦІЇ КИЄВА

У СРСР комуністична партія мала абсолютний контроль над засобами масової інформації, головними серед яких були: ТАСС, яке репрезентувало творчість журналістів; Совінформбюро, через яке партія інформувала «советского человека»; Інформбюро Наркоміндєлу — рупор уряду, яке передавало вісті «за рубеж» і західним альянтам.

З огляду на труднощі зв’язку під час війни часто виникали суперечності між тими організаціями щодо інформації. Через помилки та через те, що постійно ЩОСЬ не договорювалося, зокрема щодо Бабиного Яру, можна було побачити, як творилася брехня, довідатися про державні таємниці та додуматися до правди. Аналіз хронології повідомлень тих трьох радянських пресових служб дає змогу дізнатися: коли, як, хто і чому роздмухував казку про трагедію киян на жидівському кладовищі, а згодом — жидів у Бабиному Яру.

І хоча в цих повідомленнях впереміш правди і брехні, вони — цінне історичне джерело. Однак, по-перше, нині архівні документи важко знайти і невідомо, хто їх туди поклав та чи вони не підроблені. По-друге, повідомлення пресових служб зроблено нашвидкуруч, а тому не всіх їх узгоджено. По-третє, працівники архівів незрідка обмежують до них доступ. По-четверте, найважливіше, повідомлення преси важко підробити, бо друкували їх різноманітні часописи, часто й поза Радянським Союзом.

ПЕРША ЗГАДКА В ПРЕСІ ПРО БАБИН ЯР

Важливу інформацію про Бабин Яр можна віднайти в «Красной звезде». Ще 1993 року київські архіви не хотіли видати для перегляду примірники цієї газети за 1941 рік. Мабуть, тому, що газета мусила брехнею прикривати або виправдовувати жахливі невдачі Червоної Армії. Одначе огляд примірників 1942 — 44 років пояснює, хто і чому вигадав казку про воєнну трагедію Бабиного Яру.

Першу згадку про Бабин Яр у радянській пресі ми знайшли у статті «Киев», написаній Іллею Еренбургом з нагоди першої річниці окупації Києва («Красная звезда» 27.IX.42 р.). У відносно обсяговій статті ледь не одним реченням сказано про цю «найстрашнішу різню» за всю історію людства:

«Год назад на кладбище в Бабьем Яру расстреляли пятьдесят пять тысяч киевлян. Расстреливали из пулеметов. С тех пор не проходит дня без казней. На стенах города можно прочитать: «За акт саботажа германскими военными властями расстреляны 300 преступников. В Дарнице недавно повесили двух женщин за укрывательство красноармейцев».

Спочатку треба звернути увагу на вислів І.Еренбурга «на кладбище в Бабьем Яру». Схоже, це не мовна або друкарська помилка. У своїй статті Еренбург суперечить Молотову, який у дипломатичній ноті дев’ять місяців тому однозначно вказав, що розстріл провадився на жидівському кладовищі. Суперечність поміж Молотовим та Еренбургом щодо місця винищення більш як 50 тисяч киян мало кілька причин, тому потребує детальнішого пояснення.

Еренбург у своїй статті говорить про старе, вже тоді занедбане та невикористовуване (позаяк не було доброго під’їзду) Кирилівське кладовище. З другого боку, жидівське кладовище, згадане Молотовим, було біля головного русла Реп’яхівського Яру, який починався від того цвинтаря. Лише в найліпшому разі можна написати, що жидівське кладовище було «побіч», «біля» або «над» Бабиним Яром, але ніяк не можна сказати, що воно було у «Бабиному Яру».

Еренбург походив з давньої багатої київської родини та дуже добре знав своє родинне місто. Він, безсумнівно, щороку відвідував могили своїх предків на жидівському цвинтарі й знав, що там чи у Реп’яхівському Яру, який його перетинав, не можна утаїти поховання 55 тисяч чи то розстріляних, чи то отруєних громадян. Еренбург також знав, що на протилежному боці вулиці Мельникова було велике православне кладовище. Тому в час, коли ще не було факсів, Еренбург, мабуть, нашвидку та самовільно вирішив поправити Молотова й «перенести» місце винищення киян, аби було правдоподібніше, на віддалений, забутий і занедбаний Кирилівський цвинтар, що між глибокими ярчаками Бабиного Яру. Нині цей забутий цвинтар став урочищем, де кияни, любителі спокою і свіжого повітря, насолоджуються життям, не знаючи, що колись тут було кладовище.

Еренбург перед війною багато років проживав як кореспондент у Західній Європі, отож, мабуть, не знав, що в далекому кінці Бабиного Яру на Сирці ЧеКа ховала в одному з ярчаків свої жертви. Тому він не повинен був натякати про Бабин Яр.

Мабуть, усе це трапилося через брак під час війни засобів швидкого обміну інформацією. Еренбург був у Алма-Аті, Лозовський — у Куйбишеві, а Молотов — у Москві. Вочевидь, вони не домовилися щодо місця винищення. І це нам дало змогу побачити, що воєнна трагедія Бабиного Яру (спершу — жидівського кладовища) — вигадка, аби приховати звірства НКВД і особливо ЧеКа в Києві супроти українців.

На недосконалий у цей час обмін інформацією додатково вказує змінена Еренбургом кількість жертв у Києві: у Молотова їх було 52 000, а в Еренбурга стало 55 000. Не схоже, що це друкарська помилка.

Тижнем пізніше, 3.Х.42 p., «Красная звезда» опублікувала статтю «Фашистский произвол в Києве», підписану воєнним кореспондентом ТАСС. Ця стаття грунтувалася на інтерв’ю з киянами, які перебралися через фронт до «Большой земли». Кореспондент ТАСС пише про «кривавий терор німців» у Києві і як найгірший його прояв наводить факт розстрілу німцями порушників (які запізнилися лише на десять хвилин) комендантської години. Однак ні цей неназваний кореспондент, приписаний до «действующей армии», ні численні біженці-кияни тоді ще нічого не знали (тож і не згадали) про масові розстріли у Києві. Відомо, що російськомовна нота Молотова у «карманному» виданні для кожного політрука про «казнь» у Києві також не згадувалася. Отож «указ» Інформіндєлу про те, що в пресі СРСР від 27.IX.42 р. можна натякати про винищення громадян у Києві, дійшов до Совінформу та Еренбурга, але не дійшов до прифронтового кореспондента ТАСС. Виглядає так, що обмін інформацією поміж Інформіндєлом і ТАСС ще не узгоджено. Стаття І.Еренбурга у «Красной звезде» від 27.IX.42 p. — доказ цього.

Місяцем пізніше у статті "Гитлеровцы ответят за свои злодеяния" головний редактор "Красной звезды" у Куйбишеві, спираючись на таємне англомовне видання ноти Молотова, натякнув "по указанию" одним реченням про розстріл у Києві 52 000 людей, не згадуючи про Бабин Яр або жидівське кладовище.

Через півтора місяці після цієї публікації - 19.ХІІ.1942 - "Красная звезда" знову представила статтю - "Про існування гітлерівського плану винищення єврейського населення Європи", підписану «Информбюро Наркоминдела". У ній детально розписано, де, коли і як німці винищують – через розстріли, електрикою, отруйними газами - жидів, особливо у Польщі.

Одну третину статті присвячено винищуванню жидів на окупованій території Радянського Союзу, але не йдеться про Бабин Яр. Одначе в одному реченні є натяк про жертви Києва, яких "змішано" з жертвами Дніпропетровська — разом 60 000 жертв. Наркоміндєл Молотова не був готовим брехати про винищення киян та послідовно уникав назви Бабин Яр.

У "Красной звезде" від 23.ХІІ.1942 було вміщено звіт про святкування 25-річчя Радянської України в... Уфі. Того самого дня ця військова газета цитує довжелезну доповідь "Председателя СНК УССР" Л. Корнійця, де читаємо:

"Кому не известны чудовищные зверства гитлеровцев на Украине! Немецкие звери в украинской столице Києве организовали чудовищные погромы. Только в первые месяцы немецкие бандиты истребили 85 тысяч мужчин, женщин, стариков и детей".

Там немає згадки про місце у Києві, де ця різня відбулася. Однак тут сталася "помилка" — замість 5 000 жертв подається число 85 000.

У травні 1943 року німці віднайшли могили 10 000 українських жертв ЧеКа/НКВД у Вінниці. НКДВ злякався, що німці розкопають братські могили українських жертв ЧеКа/НКВД з 30-х років у Бабиному Ярі. До «праці» залучили Совінформ із Соломоном Лозовським, на чолі поставили І.Еренбурга і В.Гроссмана - як кореспондентів і літераторів. У "Красной звезде" від 12.V.1943 у статті "Очередная провокация фашистских людоедов", підписаній Совінформом, автори передбачливо зазначають: "Огромное количество трупов советских людей, погибших от рук фашистских людоедов, немцы могут обнаружить в Бабьем Яру Киева".

Це одне речення у тій пропагандистській статті завершує огляд совєтської преси, яка до часу визволення Києва більше й словом не натякнула на ту жахливу подію у третьому щодо важливості місті Радянського Союзу. Хоча Еренбург видрукував статтю з нагоди 1-ої річниці окупації Києва, влітку 1943 року Радянський Союз почувався таким збентеженим німецькою акцією розкриття братських могил жертв ЧеКа/НКВД, що вирішив у своїй пресі промовчати 2-у річницю окупації та "зверств немцев в Киеве". Крім того, у цій статті Совінформ подає довгу низку місць, де можна віднайти жертви німецьких злочинів. Насправді це вказівка, де нам шукати кістяки і могили не жидів, а жертв переважно жидівського ЧеКа та НКВД.

Можна лише здогадуватися, що СРСР не хотів згадувати Бабиного Яру. Однак НКВД, настрашений розкриттям могил їхніх жертв у Вінниці, яким зайнялися німці, та спровокований вискоком І.Еренбурга, вирішив відвернути увагу від справжніх могил 30-х років та зосередився на ярчаках поряд з жидівським кладовищем. Бо там не було жодних могил. НКВД створив легенду, нібито німці спалили трупи жертв у вересні 1943 року, а попіл і кістки розвіяли полями.

З розгляду радянської преси випливає висновок, що пропагандистська "качка" Наркоміндєлу про винищення киян німцями з самого початку була розрахована лише на Америку і Велику Британію. Згодом, влітку 1943 р., її обережно поширили і в самому СРСР. Інакше "різню" 52 000 киян, а згодом більш як 200 000, було б так само забуто, як потоплення у Чорному морі 200 000 мешканців Криму, спалення живцем 200 000 одеситів та винищення 600 000 львів’ян.

РАДЯНСЬКА ПРЕСА МОВЧИТЬ ПРО БАБИН ЯР ПІСЛЯ ВИЗВОЛЕННЯ КИЄВА

Першу згадку про Бабин Яр (ледь не десять слів) знаходимо у московській "Правде" у листі-подяці товаришу Сталіну від 40 000 мешканців Києва за їхнє визволення 6.ХІ.1943. Там уже збільшено кількість жертв, а саме: "расстреляно в страшном Бабьем Яру... более 100 тисяч".

Такий же скупий опис трагедії Бабиного Яру вміщено і в "Київській правді" від 1.ІІІ.44. - у звіті державної комісії, очолюваної М.Хрущовим. Тут лише якихось півтора речення про "найбільший мор за всю історію людства". "Свідки розповіли, що вони бачили, як німці кидали в яр немовлят і закопували їх живцем разом з убитими й пораненими батьками. Було помітно, як шар землі ворушився від руху ще живих людей".

Зате у статті є набагато більший опис спалювання тіл (420 слів), у якому стверджується, що під час роботи Комісії можна було "переконатися у звірствах, вчинених над російським населенням під час окупації Києва німцями".

1945 року в Москві видано книжку-брошуру "Злодеяния немцев в Києве" (автор К.Дубина), де слова "Бабин Яр" вжито чотири рази. Там вказано на жидів як на жертви того злочину.

1947 року Еренбург туманно описав події в Бабиному Яру у книжці "Буря", обсягом більш як 700 сторінок. "Точний" опис жидівської трагедії у Бабиному Яру, що грунтується на свідченнях очевидців, в основному артистки лялькового театру Д.Пронічевої, КГБ видрукувало 1966 року в книжці А.Кузнєцова. Після чого тема Бабиного Яру на багато років зникла з радянських видань.

КОМУНІСТИЧНЕ ПІДПІЛЛЯ У КИЄВІ НЕ ЗАВВАЖИЛО ВИНИЩУВАНЬ У БАБИНОМУ ЯРУ АЖ ДО ОСЕНІ 1943 РОКУ

Винищення киян чи жидів у Бабиному Яру промовчали й комуністи-підпільники Києва на чолі з Володимиром Кудряшовим. Комуністичне підпілля у Києві мало тоді 250 законспірованих радіопередавачів і досить детально звітувало по радіо Великій землі, зокрема про німецький терор стосовно киян. Однак про винищення сотень тисяч людей у Бабиному Яру або десь у Києві вони чомусь не звітували, хоча їхній підпільний центр був на Лук’янівці, поряд з Бабиним та Реп’яхівським ярами.

ОДИНОКИЙ ДОКУМЕНТ БІЛЬШОВИЦЬКОГО ПІДПІЛЛЯ ЩОДО БАБИНОГО ЯРУ У КИЄВІ – ЦЕ ЛЕТЮЧКА З ОСЕНІ 1943 РОКУ ПРО ВИНИЩУВАННЯ НІМЦЯМИ УКРАЇНЦІВ

1993 року було зроблено перегляд документів підпілля в партійних архівах Інституту історії при ЦК Компартії України у Києві та московських архівах. Тоді Москва й не згадувала про Бабин Яр. У Києві переглянули всі документи на цю тему, а саме: дві теки щодо підпілля у Києві.

Перша з них становила 302 сторінки "звітів, доповідних записок організаційно-інструкторського відділу ЦК КП(б)У". Там знайдено одну сторінку, і то без дати, зі звіту про діяльність київського підпілля. Цей звіт, який видавався найправдоподібнішим, було виготовлено, мабуть, 1945 року. На цій сторінці стандартний післявоєнний опис винищення жидів зафіксовано десь у 65 словах. У другій теці було 187 сторінок таких матеріалів, з яких тільки одна сторінка про трагедію у Бабиному Яру. З контексту можна зробити висновок, що цю сторінку під заголовком «Громадяни й громадянки м. Києва» більшовицьке підпілля надрукувало наприкінці вересня 1943 року. У ній читаємо:

"Хто з киян не знає про німецькі гестапівські справи в "Бабиному Яру". Скільки сотень тисяч загинуло там мешканців Києва за два роки панування німецьких "визволителів". Кривава рука німецького гестапо замучила більше половини населення Києва".

УКРАЇНСЬКЕ ПІДПІЛЛЯ ОПИСАЛО НІМЕЦЬКИЙ ТЕРОР, АЛЕ НЕ ЗАВВАЖИЛО МАСОВОГО ВИНИЩЕННЯ КИЯН

У першому числі чільного часопису бандерівського підпілля у Києві "Ідея і чин" у статті "Герої наших днів" автори перелічили всі втрати українських націоналістів до листопада 1942 року, включивши навіть мельниківців разом з поетесою Оленою Телігою. Проте й вони ні словом не згадали про знищення 100 000 киян у Бабиному Яру або додаткових 95 000 жертв в інших частинах Києва.

Делегація мельниківців до "столиці України та княжого города" Києва на чолі з професором Краківського університету Володимиром Кубійовичем описала свій побут у Києві наприкінці жовтня 1941 року в низці статей у тижневику "Краківські вісті". Там, зокрема, згадувалося, що "жидів вивезено за місто". Один з тодішніх свідків Ярослав Гайвас (з 1955 р. в Америці) досі мовчить про побачене — певне, зі страху перед нашими "всемогутніми відвічними сусідами". У 10-томній "Енциклопедії українознавства" під редакцією проф. Кубійовича, виданій Науковим товариством ім. Шевченка в Парижі у 1955 - 89 роках, немає й згадки про Бабин Яр. Зате у англомовній 5-томній версії "Encyklopedia оf Ukrаіnе", виданій 1988 р. Торонтонським університетом, Бабин Яр згадано як місце страти 3 000 жидів. Як загальне число інших жертв гітлерівців у Бабиному Яру подано 150 000.

Останніми роками НТШ вирішило "виправити помилку" старої енциклопедії проф.Кубійовича. Редактором 11-го – доповнювального - тому, виданого українською мовою влітку 1995 р. в Мюнхені, став проф. Аркадій Жуковський з Парижа. Видавничі географічні дані вказують, що стаття про Бабин Яр не могла бути об’єктивнішою. Кілька років тому у Франції та Німеччині видано закони, що забороняють сумніватися в масштабах жидівської катастрофи. У Німеччині стаття 130 передбачає за це від 3 місяців до 5 років ув’язнення, а штраф становить 30 000 доларів.

НТШ у Парижі було ознайомлене з аерофотознімками та прив’язкою Бабиного Яру від 1991 року. Статтю про Бабин Яр доручено було написати Вікторові Коптілову з Києва, який 15 років працював у Франції для ЮНЕСКО, а тепер викладає у Державному інституті східних цивілізацій у Парижі. Щоб не потрапити до суду й не втратити роботи та пенсії, проф. В.Коптілов без жодних пояснень збільшив кількість жидівських жертв до 100 000, натомість промовчавши про українські жертви ЧеКа у Бабиному Яру. Загальну кількість загиблих визначив у 150 000 – 200 000 тис. Мабуть, це не випадково, бо коли 1992 року французький ревізіоністичний науковий місячник Rеvue d’Histoire Revisioniste опублікував статтю про перебільшені масштаби "різні" у Бабиному Яру, удокументовану аерофотознімками Києва, - редактора покарали матеріально, а видання закрили. А тим часом про історичну важливість аерофотознімків завважено у статті в "Нью Йорк Таймс" від 1989 року на тему злочинів НКВД над берегом Дніпра та в Катинському лісі Білорусі.

З аерофотознімків Києва на тоді ще не використовуваній частині православного цвинтаря (а тепер на терені телевежі й військового кладовища), видно низку свіжих могил — разом близько 2000 — здебільшого українських жертв гітлеризму. Другий, менший рядок могил (приблизно 500 жертв НКВД з весни 1944 р.), видно за парканом Сирецького концтабору. Ці могили віддалені на 200 метрів на захід від ярка Бабиного Яру, де поховано перед 1933 роком сотні тисяч жертв голодоморів і терору ЧК— НКВД. Кільканадцять років тому на місці Сирецького табору і братських могил було зведено Сирецький жилий масив.

НАВІТЬ ЗА ДОБИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ "НЕЗАЛЕЖНІ" НАУКОВЦІ МОВЧАТЬ, КОЛИ ЦЬОГО ВІД НИХ СПОДІВАЮТЬСЯ УРЯДОВІ ЧИНОВНИКИ

На підтвердження думки про наявність братських українських могил і відсутність могил жидівських у ярках поряд жидівського кладовища у Києві, спробували звернутися до директора Інституту картографії у Харкові полковника Ігоря Смілки. У ділянці аерофотознімків І.Смілка – знавець світової величини. Колись він проживав кілька років на Кубі, де для радянського міністерства оборони готував військові карти Середньої та Північної Америки. І.Смілка з радістю прийняв пропозицію подивитися на унікальні історичні фото столиці України воєнного часу й був у захваті від чіткості зображення. Він зауважив, що така якість не була доступною радянським військам навіть після 1945 року. Майже рік ми чекали, що полковник Смілка, з почуття патріотизму підготує нам письмову експертизу, щоб опублікувати її в місячнику "Військо України". На жаль, він так і не наважився.

Тоді ми особисто звернулися до Інституту картографії при Московському університеті. Однак, схоже, директорку інституту професора Надію Верещаку хтось заздалегідь попередив, що віднайдено аерофотознімки Бабиного Яру. І вона відмовилася навіть на них подивитися. За Незалежності та демократії "незалежні" науковці продовжують мовчати, позаяк цього від них сподіваються урядові чиновники. Знімки Києва урочисто вручили Л.Кравчуку, тоді Президенту України, і Д. Павличку під час їхніх перших відвідин США. Та, як ми й передбачали, від них не було жодного відгуку.

БАБИН ЯР - ЦЕ ТРЕТЯ ВАГОМА ЛЕГЕНДА ЖИДІВСЬКОЇ КАТАСТРОФИ, НАУКОВА ПЕРЕОЦІНКА ЯКОЇ НИНІ ВІДБУВАЄТЬСЯ

1990 року Ізраїль «відкликав» першу страшну легенду про те, що німці робили з жиру замордованих жидів мило. 5 травня цього ж року про «відкликання» повідомили світ видання "Джерузалєм Пост Інтернашіонал", "Нью Йорк Тайме" і вся відома преса Заходу.

Двома місяцями пізніше (16 липня 1990 року) офіційно було зменшено число жертв Освенціма - з 4 000 000 до 1 100 000, а 1993 року - до 800 000. Дещо пізніше, а саме 1 січня 1994 року, "Нью-Йорк Таймс" пішов далі, вмістивши статтю під заголовком "Не варто повністю припиняти процес переоцінку жидівської катастрофи". У цій статті зазначається, що не можна довіряти емоційним і суперечливим свідченням "очевидців", бо більшість з них перебувають під впливом так званого синдрому уцілілих в катастрофі.

ПРАВДУ ПРО БАБИН ЯР КОНЧЕ ПОТРІБНО ВИВЧАТИ В УСІХ УКРАЇНСЬКИХ ШКОЛАХ

Не знаємо, як в Ізраїлі чи Києві, але в жидівських школах-єшівах в Америці дітям змалку втовкмачують про кровожерність і варварство українців, їхню участь у знищенні жидів у Бабиному Яру та що Бабин Яр — місце найбільшої могили та найбільшого масового вбивства в історії жидівства. Однак настав час наукової переоцінки. Тож і наших українських дітей уже треба підготувати, аби в майбутньому вони знали, як боротися за правду та проти паплюження честі їхніх дідів нашими одвічними, а в цьому столітті неввічливими сусідами. Сумніваємося, що після переоцінки кількості жертв комуністичного терору жидівська громада захоче добудовувати музей Бабиного Яру в Києві. Насправді його мають будувати українці - в пам’ять жертв ЧеКа і НКВД в Білогородці, Биківні та Бабиному Яру. Він нагадуватиме сучасникам і прийдешнім поколінням, якою ціною далася українцям незалежність України та як нею потрібно дорожити.

Пам'ятаю на тлі  подій з привласненням нагороди Степану Бандері, уся проросійськи і проеврейски налагоджена преса, просто вибухнула криками про фашизм і зраду. Ну з першим усе зрозуміло, висновки про приналежність УПА до фашизму зробив нюрнберзький процес, на рішення якого що жидам що росіянам насрать. Тому що якби був хоч який той доказ, воно б обов'язково фігурувало на Нюрнберзі, і військовий злочинець був би засуджений. А ось про друге давайте детальніше. Що б стати зрадником, Бандера повинен був дати присягу СРСР або Гітлеру, а потім обов'язково порушити її.  Але природно такої присяги він не давав, зате він дав присягу Україні і Українському народові, і цю присягу він виконав, і саме за це він і заслужив на нагороду. І просто таки міфічним чином в засобах російських ЗМІ поряд з фігурою Бандери з'являється Мазепа, який як усеосяжний доказ того що усі хохоли - зрадники, постійно вдовблюється в голови ура налагодженої патріотично російської публіки, що заряджається. Якщо Бандера усього лише фобія середньостатистичного росіянина те з Мазепою питання складніше. Анафемі він був відданий всупереч церковним канонам, а тільки за політичними мотивами, що в церкві неприпустимо. Він дійсно зрадив Петра Кривавого, у відповідь на зраду самого Петра, що відмовив йому у військовій допомозі, згідно договору, у вдячність за довгу і правдиву службу.  ЯКЩО СЮЗЕРЕН ВІДМОВИВ ВАСАЛУ, Васал вільний у своїх діях і більше не має обов'язків перед сюзереном 

- це ФЕОДАЛЬНЕ ПРАВО ТОГО ЧАСУ! Але Російський уряд так старанно намагається знайти зрадників в особі Українців, що абсолютно забуває про своїх. 

Дмитро Донський. (Канонізований РПЦ святий)збирач земель росіян, переможець в Куликовській битві. Людина двічі давала на євангелії присягу золотій Орді, і що кожного разу її порушував. Що здав Москву практично без бою Тохтамышу, і що зрадницький втік. Окрім перемог над татарами відомий ще і перемогами над своїм народом, пригніченням повстання проти Золотої Орди в Казані, що вішав об той, що різав своїх співвітчизників. Крім того клятвопорушник був проклятий в 1378 році, якраз за два роки до Куликовської битви, і у відмінності від Мазепи якраз за антицерковну діяльність, і згідно канонів. Отже в Куликовській Битві Дошкою брав участь як князь - нехрист і відповідно ні про яке благословення Сергія Радонежского не могло бути і мови. Проте в 1988 році незважаючи на анафему він помесным собором РПЦ був прославлений в лиці святих.

Олександр Невский. (Ім'я Росії). Намісник хана Батия, свого сина батька, що назвав, зрадником віддав на розтерзання монголам. Жорстоко пригнічував усі повстання проти Золотої Орди "оному носа урезаша, а іншому очі выимаша". За вказівкою А. Невского і митрополита Кирила II при ставці хана в Сараї була заснована Сарская єпархія, щоб молиться за здравіє хана і процвітання Золотої Орди. Крім того Олександр Ярославович зрадив брата свого, що протистояв Орді Андрія Ярославовича, внаслідок чого останній був убитий, а Невский отримав ярлик на князівський Володимирський престол. Великий полководець знаменитий нам тим, що героїчно перемагав невеликі загони німців, в цілому винищив менше двох десятків лицарів крім того виробив перепис населення про прирік увесь свій народ платити данину орді на багато поколінь. Хіба не символічно що ім'ям Росії став головний її зрадник?

Рамзан Кадыров (Герой Росії). Людина раніше захищала свою землю, зрадив братів по зброї і перекинувся в стан ворога, чим заслужив на небувалу пошану у росіян. Вони з радістю прийняли в обійми зрадника, бо що зраджує Росію - зрадник, а що зраджує на благо Росії - ГЕРОЮ, і Іуді тут же був дарований орден Героя Росії. До речі подібно до іншого зрадника Росії Невскому, він теж отримав вдячність за схоже діяння, і отримав медаль "За заслуги в проведенні Всеросійського перепису населення". Такий озброєний до зубів боягуз постійно охороняється десятками охоронців, на думку російського політолога Сергія Маркова, "Рамзан Кадыров має незаперечний авторитет у населення Чечні", хоча він видно має зважаючи на тих росіян, яких він різав до того, як перекинутися в ласкаві обійми Путіна.

Ці троє, лише перші в чреде шановних в Росії зрадників, а є множина інших перераховувати яких можна украй довго.князь Мстиславский, князь Воротынский князь Трубецький, князь Лыков, князь Голицын,, боярин Романів (Іван Никитич), боярин Шереметев. Кутузов, що залишив на полі бою декілька тисяч поранених і що кинув помирати своїх солдатів під час бородинского битви, Курбский Андрій зрадив свою батьківщину і сім'ю. Маршал Жуков, що наказав залишити укріплений і майже не зруйнований Київ,по його ж наказу був взірван весь центр Київа, (самі німці були шоковані від такого божевільного вчинку, про це писали всі світові ЗМІ ), що наказав випалювати в Підмосков'ї усі будинки, що б ворог не міг зігрітися і єдина його успішна операція - це жорстоке пригнічення Тамбовського повстання проти Комуністичного режиму. До речі саме Росія по кількості "зрадників" в другій Світовій війні може по праву зайняти перше місце. Якщо наприклад в Україні німцями було створено лише один підрозділ СС "Галичина", то в Росії їх було аж 10:

- СС "Русланд"

- СС "Дружина"

- СС "Варяг"

- РОНА

- РОА

- Російський корпус на Балканах

- Збройні сили КОНР

- 1-а Російська Національна Армія

- 15 козачий кавалерійський корпус

- Кавказьке ваффен-формирование СС.

Росія, що пересварилася з усіма без виключення сусідами, у минулому теж великий зрадник. Як приклад приведу пару предательств по ставленню лише до України

. 

Гайдамаки (Коліївщина). Повстання в Україні проти Польського без межі, посланий Росією генерал Кречетников, пропонує вести загальну війну проти ляхів, і зустрінуті українськими козаками як брати, росіяни вночі після останньої влаштованої ними п'янки в Славу Катерини в'яжуть тисячі повстанців, одних страчують на місці інших здають католикам Полякам.

Переяславська Рада. Всупереч пропаганді це не було об'єднання братських народів, а швидше військовий союз проти загального ворога, який менш ніж через два роки був порушений Москвою, договір, що уклав, Андрусевский з Польщею. І в той же час від Московського царя козакам приходить такий ультиматум: "зброєю захищати Полещу як би і власна вітчизна". 

Питання не стільки в зраді, скільки звинувачення інших в цьому. Зрада дія ганебна але саме в Росії воно зведене в ранг культу, де вороги інтересів Росії - зрадники, а зрадники на благо державності Росії, її герої. Звинувачення в зраді Бандери і Мазепи не витримують навіть найслабкішої критики, але знаходять відгук в душі зомбованого населення ПутиноВизором, і класичне застосування подвійних стандартів по відношенню до себе і іншим, саме в Росии є нормою, та такий що цю норму повинні шанувати усі без виключення її сусіди.

Офіційні "міроприємства"-заходи по вшануванню жертв голодоморів і репресій уже пройшли. Похвалимо цілком щиро Віктора Ющенка за волю до правди і рішучість щодо тих, хто, "може не зрозуміє". Так би частіше і раніше.

Саме цьогорічні такі заходи, здається, були найбільш переконливими і, можливо, навіть переломними в українській суспільній свідомості щодо осягнення масштабів, причин і наслідків того вселенського армагедону, який зійшов на нашу землю у 1932-33 рр.

Але: про що б люди не говорили, вони говорять про гроші, - гласить правило Мерфі.

Очевидно, хіба-що лиш страхіття голодомору здатні суперечити цій істині. Бо дійсно, - ніхто ще не сказав нам і всьому світові: голодомор 1932-33 рр. був не тільки найбільшим в історії геноцидом, а й наймасштабнішим і найефективнішим грабунком людей. Такою-собі золотозаготівлею, золотою лихоманкою по-комуністичному. Де жертви самі дістають зі схованок і несуть завойовникам свої родові скарби. Лиш би відстрочити голодну смерть. А, може, й вижити.

Зізнаємося, що і авторам статті ця думка явилася не відразу. Просто один з них у телефонній розмові з матір’ю запитав, - а як вона і родина тоді врятувалися. З’ясувалося, - тільки завдяки 7 масивним золотим виробам рідкісної цінності і проби (999), які ще за царату подарував дід – дворянин Кириченко, капітан корабля далекосхідного флоту.

Здавши цю пам’ять про батька (і неабиякий капітал!) у лавку торгзіну, бабуся врятувала родину і багатьох мешканців села Монастирище Ічнянського району Чернігівської області. Решта села вимерло.

Запитання виникло автоматично: а скільки ж всього капіталу мітла комуноімперського голодомору вимела з України? Переривши кілька бібліотек і набриднувши декільком професорам, ми можемо назвати деякі деталі.

Торгзіни (в деяких джерелах – торгсини, від словосполучення "торговля с иностранцами") під час голодомору стали єдиною мережею державної торгівлі, де населення могло купити деякі найнеобхідніші продукти харчування. Але тільки за дорогоцінні метали або валюту.

Формально ця всесоюзна контора виникла влітку 1930 р. при Наркоматі зовнішньої торгівлі. Але в Україні магазини торгзіну активно почали працювати з січня 1932 р., і на практиці - не з іноземцями, а з голодуючими селянами.

Постанову "Про утворення Всеукраїнської контори торгзіну" Українська економічна нарада при РНК УСРР прийняла 29.06 1932 р. Експерти НК РСІ, зокрема, вказували, що "мобілізація внутрі країни ефективної валюти відіграє колосальну ролю…", що "побутове золото…необхідно зібрати за допомогою системи "торгзіну" і направити на службу интересам пролетарської держави".

Чи випадкові ці дати і директиви?

Ми співставили по часу і змісту різні постанови та інші документи щодо організації-розширення мережі торгзіну в Україні з постановами партії щодо організації геноциду голодом (про посилення хлібозаготівель, про "три колоски", про недопущення будь-якої торгівлі продуктами в селах, про боротьбу з "саботажниками" і т. д.).

І вжахнулися: ці документи виходили та діяли абсолютно узгоджено і синхронно! За принципом: 1) партія забирає в українського селянина весь хліб; 2) торгзін забирає в нього все золото і гроші! Далі, аналіз власне організації роботи партії і торгзіну додав ще пункт 3): але зробіть все так, щоб хохли все-одно не вижили.

В обмін на обрядове золото селяни отримували товарні ордери (бони), з 1933-го р. – так звані заборні книжки, які вже потім отоварювали на продукти. Цей процес затягувався нерідко до двох місяців і отоварювати бони чи заборні книжки вже було нікому. Існувала навіть таємна інструкція: "не давати обіцянок покупцям на швидке одержання продуктів".

Очевидці свідчать, що випадки смертей голодуючих прямо у кілометрових чергах за хлібом або й відразу після отоварення були масовими. Послухаємо їх:

Ніна Перепада:

- Кожного ранку, будучи семирічним хлопчиком, Юрій Перепада спостерігав таку картину: по Хрещатику кілька разів на ранок їздили вози, запряжені кіньми; в них було по чоловіку, а двоє йшли пішки. Завдання їх полягало в тому, що вони ... повинні були очищати вулицю від трупів, або ще живих людей, що дуже близькі до цього стану. Двоє піднімали трупи і клали їх у віз, накриваючи рогожею. Діти й дорослі проходили по вулиці у своїх справах, просто оминаючи ще не підібрані трупи. Розповідали, що тіла звозили у 3-й корпус "Октябської" лікарні,.. складали ярусами, а звідти у такому стані везли на Байкове кладовище, де кидали в ями і посипали хлоркою.

Він пам’ятає, що у будинку на вулиці Пушкінській (№6 чи №8) був комерційний хлібний магазин, де хліб був за дуже високою ціною, проте черга коло нього тягнулась аж до і через вулицю Прорізну. Часто люди помирали, просто стоячи в черзі за хлібом.

(Український голокост 1932-33: Свідчення тих, хто вижив. – Том 2 )

Галина Назаренко:

- Звечора займали чергу на хліб-кирпичик, який був, як тирса. Вистоювали цілу ніч, а вранці формували десятки, по 10 людей пускали в магазин. В цій десятці один за одного тримались, щоб, не дай Боже, хтось не втулився зі сторони. Мені часто приходилось бувати в таких чергах.

Золоті каблучки мами і батька з весілля мама здала в "Торгсин", за що отримала кілька кілограмів борошна і варила нам галушки.

(Український голокост 1932-33: Свідчення тих, хто вижив: У трьох томах. / за ред. О .Ю. Мицика. – Том 2. – Київ: Вид. дім "Києво-могилянська академія", 2004).

Андрій Опанасенко:

- В Києві бачив я конаючих мешканців навколишніх сіл, коли можна так назвати тих знедолених істот, що втратили від голоду людську подобу. Вони вже нічого не просили, а сиділи або лежали опухлими колодами під стінами будинків на Верхньому І Нижньому Валу на Подолі. Померлих звозили до Бабиного яру і там ховали.

Привозили й напівживих, що вже там помирали.

(Газета "Вечірній Київ", листопад 1998.)

Федір Довгодько:

- Ми кололи лід на Дніпрі. Проїжджаючи набережною в бік Подолу, люди спостерігали страшну картину - на березі лежали десятки, сотні трупів. Багато людей падало прямо в нас на очах. Ніхто їх не забирав.

(Голод-геноцид 1933 року в Україні..: МІжнар. Наук.-теорет. Конференція.: Мат-ли. - Київ, Нью-Йорк, 2000.)

Лідія Кузнєцова:

- Очень хорошо мне запомнились очереди за хлебом. Иногда они тянулись до нескольких километров. Ещё солнце не встало, а очереди уже стояли. Те, кто занимал очередь ни свет ни заря, мог ли получить эти маленькие кусочки хлеба только поздно вечером. В основном приезжал люд из сёл…

Помню, как люди из села получали этот кусочек хлеба, садились в уголок и умирали прямо там, на улице.

(Український голокост 1932-33: Свідчення тих, хто вижив. – Том 2 )

Часто біля магазинів торгзіну на голодних селян чатували співробітники ГПУ, які заарештовували "золотовалютчиків", позбавляючи купленого хліба. Або й взагалі, людей просто гнали "в шию" чи закривали – для більшої гарантії їх кінця.

Галина Афанасьєва:

— Я добре пам'ятаю, як уже восени 1932 року Київ був наповнений голодними й опухлими селянами, які свої нехитрі пожитки намагалися обміняти на хліб чи інші харчі. Особливо великий наплив голодуючих селян виник навесні 1933 року. Опухлими людьми й живими скелетами були заповнені всі сквери та вулиці міста. Пам'ятаю, особливо багато таких живих трупів було на Подолі, на вулицях Верхній та Нижній Вал, де було багато широких лав, на яких юрмилися сотні цих нещасних. Там вони сиділи, лежали й помирали.

Кожного ранку вулицями міста їздили підводи, на яких разом із візником був спеціяльний підбирач трупів. Разом із тими, хто вже віддав Богу душу, підбирали й живих, в яких ще теплилося життя. Мертвих і ще живих звозили до церкви на Хоревій вулиці І там складували нещасних. Навколо цієї церкви вирили широкий і глибокий рів, в який періодично скидали трупи, якими наповнювалася церква...

На вулиці Верхній Вал у ті роки був хлібний магазин, в якому продавали хліб за комерційною ціною... На руки продавали лише по 1 кг. Оскільки хліба для киян за картками було недосить, за комерційним хлібом утворювались величезні черги ще звечора. Міліція розганяла черги й обезсилених від голоду людей заганяла в церкву і там залишала. Там вони й конали...

В одну з таких міліцейських облав потрапила і моя мати Уляна Хоменчук, яку також міліція замкнула в церкві. Через дві доби відкрили церкву для звільнення від чергової партії трупів і поповнення новими жертвами. Але мати ще була живою і врятувалася від цього сатанинського конвеєру смерті.

У нашій родині опухлих не було, тому що ми жили на Трухановім Острові і вся сім'я заготовляла дрова, які човнами переправляли через Дніпро і продавали на базарах. Крім того, наша сім’я мала деякі золоті речі, які дісталися матері у спадок... Ці коштовності з охотою приймали торгаші в обмін на продукти... В "торгсинах" було вдосталь борошна, сала, меду, ковбас, консервів...

В обмін на золоті прикраси ми отримували найдешевше кукурудзяне борошно, з якого мати випікала пиріжки й продавала їх на ринку, щоб прогодувати сім'ю. Так "крутилися" всі кияни, щоб не вмерти з голоду

(Газета "Самостійна Україна", жовтень 1999.)

Та найбільше сприяв смертності селян, навіть "ощасливлених" торгзіном, так званий "припек" - офіційно дозволений прибуток скупщика торгзіну, тобто різниця між вагою золота, прийнятою від населення, та зданою у банк. Дуже часто приймали золото за однією масою і пробою, а платили і записували до реєстраційних актів зовсім інші.

"Припек" сягав кількох кілограмів, і за кожним грамом викраденого селянського золота було чиєсь життя. Крім "припеків", отримуючи великі зарплати та продпайки, працівники торгзіну все-одно займалися шахрайством, спекуляціями. Система торгзіну платила громадянам значно менше за їхнє золото, ніж воно купувало на світових біржах.

Погоджуємося з д. і. н. В. Марочком щодо ще одного аспекту цих злочинних дій: побутове золото, яке ще називали "золотобрухтом", було особливо небезпечною цінністю, тому що його обрядово-побутовий зміст торкався святого: сімейних реліквій, нагрудних хрестів, весільних заручин, хрещення, їх оберігали, передавали від покоління до покоління, єднаючи роди в націю та примножуючи духовність.

На жовтень 1933 р. в Україні діяло 263 магазини торгзіну, кожен з яких мав мережу приймальних пунктів, лавок, відділень з осередками. Найбільше таких магазинів було в Київській обл. - 58, найменше – в Донецькій обл. (11) та Молдавській АСРР (5). На цю мережу покладали конкретні завдання по вилученню у населення золота, валюти та інших коштовностей, які не виконувалися через надмірність.

Масштаби "золотої лихоманки" по-більшовицьки відповідали "графікам" геноциду: якщо в 1931 році через систему торгзіну до казни надійшло 6 млн., у 1932 р. - близько 50 млн., то у 1933 р. - 107 млн. валютних карбованців. З них 75,2% становили дорогоцінні метали - золото, срібло, платина. Так званий "золотобрухт" становив 38%, монети царського карбування -18% від загальної суми валютних надходжень.

Якщо в 1932 році торгзін УСРР "заготовив" 21 тонну золота (26,8 млн. крб.) та 18,5 тонн срібла (0,3 млн. крб.) від населення, то у 1933 р. – 44,9 тонн золота (58 млн. крб.) і 1420,5 тонну срібла (22,9 млн. крб.).

Особливо невигідно було здавати срібло. Ціна на нього порівняно з дореволюційними роками впала втричі. За 1 г срібла селянам давали 1 крб. 25 коп., тоді як на Нью-Йоркській біржі - 1 крб. 80 коп. Від такої "дельти" прибутки партії були колосальні.

Скупку діамантів уряд дозволив восени 1933 р., коли надходження золота до магазинів торгзіну значно впало (все здали, та й нікому вже було здавати). В Україні діяв лише один пункт - у Харкові. За один карат діаманту з дефектами торгзіновські "фахівці" пропонували 12 крб., а за чисті - 260 крб. Здогадуєтесь, чому і для чого зробили таку велику різницю? Тільки за чотири місяці діамантових операцій торгзін зібрав діамантів на 600 тис. крб.

В 1932-33 р. за кордон відправили також різного антикваріату (твори мистецтва, старовинні коштовності) на суму 5,8 млн. інвалютних крб.

Торгзін не була єдиною машиною по забору цінностей у конаючого населення. Навряд чи хтось підрахує колись масштаби забраного у людей добра на нелегальних стихійних ринках, де ціни на хліб були в десятки разів вищі, ніж навіть у торгзінах. Чи просто пограбованого золота, яке владні рекетири викатовували в беззахисних селян-одноосібників. Типовий такий випадок описав інвалід війни Олексій Різник у статті "Золото для диктатури пролетаріату" ("Україна молода", 23.11.06, с. 11):

"В 1931-32 рр. було розгорнуто широкомасштабну державну операцію щодо господарів… Їх групами возили до Вінниці в тюрму. Забрали і мого батька… Коли їх привезли в тюрму, кожному назвали суму викупу свободи в золотих рублях… Заходили міліціонери в камеру, хапали за волосся заручників, які стояли поруч, і стукали голову об голову, вигукуючи: «О, дзвенить золото!» Відібраних забирали на тортури, били, ламали пальці, затискуючи дверима… доки людина не назве суму золота, що влаштовувала катів… Брат сказав, що залишилось 35 (золотих – авт.) рублів. Міліціонери з радістю забрали ці гроші і відпустили батька".

Втомилися від цифр? Тоді на завершення дамо слово ще одному свідкові:

Довгожителька Микал із села Пухівка на Броварщині:

- Була весна 1933 року. Мені йшов вісімнадцятий рік, навчалася у Київському педтехнікумі. Набір до технікуму був 99 чоловік, а закінчило тільки 33. А де ж 66? Померли, а хто пішов світ за очі. Ось іде урок математики, а Сахно Володя після нічної зміни на заводі "Укркабель" спить вічним сном на столі. Винесли ми його І поховали на Лук'янівському кладовищі. І так ішов день за днем. Харчувались у студентській їдальні на вулиці Дикій, там готували якийсь суп — одна горошина в тарілці, а решта вода... Давали нам по 150 грамів хліба на день. Одержиш ту картонку з талонами і молиш Бога, аби ніхто її не вкрав або не загубити. Підеш у магазин, візьмеш свою пайку, вкусиш і нема, наче й не їла.

Один епізод залишився на все життя у моїй пам'яті. Був урок воєнізації... — тактичні заняття... за містом, біля Лук'янівського кладовища. Сили не було, а командир заставляє бігати, і нас троє не побігло, а відійшли вбік... Був з нами хлопець з дитячого будинку — Костя. Ми його чекаємо, а він не йде. Підійшли до нього і вжахнулись... Він сидів біля ями, у якій було повно мертвих тілець дітей. Вони всі лежали в безладі: того рука, того нога, того весь тулуб показував, що їх звалили з підводи. Таких було сім могил... Це робилося вночі - привезуть, скинуть - і поїхали далі по людські душі.

Нас покликав воєнрук. А ми тремтіли й плакали, а особливо той хлопець з дитбудинку. Він сказав: "І мене жде така доля..."

(33-й: голод: Народна Кн. — Меморіал. /Упор. Л.Коваленко, В.Маняк. Київ, 1991р )

Якщо співвіднести число жертв українського голодомору із сріблом-злотом, викачаним імперським комунізмом з України в той час, вийде десь 5 інвалютних карбованців. Або 12 кг борошна. Така була ціна життя, вірніше, страшної смерті одного українця.

Якщо поділити ці майже 66 тонн золотих виробів і 1439 тонн срібних на нас сущих, - вийде близько півтора грама золота і 31 грам срібла… До чого це? Та так, кожен подумає про своє.

Чи є ще місця для могил на цвинтарі розстріляних ілюзій?

Автори висловлюють подяку за допомогу при підготовці цієї статті доктору історичних наук В. Марочку, києвознавцю С. Вакулишину, кандидату біологічних наук Н. Суходольській, керівнику Київського "Меморіалу" ім. В. Стуса Р. Круцику та іншим небайдужим людям.