МАРАЗМ МОСКОВИТІВ ЗАШКАЛЮЄ ВІД ІМПЕРСЬКОГО ШОВІНИЗМУ !!!

Россияне основали Крым, Рим, Британию, построили в Египте пирамиды и не только основали , но были первыми жителями, Иисус - россиянин, и слоны первыми появились в России.

На днях увидел видео, в котором кандидат исторических наук, этнолог, искусствовед Светлана Жарникова на полном серьезе рассказывает, что британцы произошли от русских. Оказывается, как поведала член Российского географического общества, у русских была традиция изгонять древних хулиганов куда подальше. Этим «куда подальше» оказались британские острова. «Ученая» дама разъясняет, что тогда Битания была под ледником, а традицию изгонять правонарушителей англичане сохранили, заселив своими хулиганами Австралию. Еще я услышал, что перед тем как ссылать, русским хулиганам брили голову, «срезали оселедец» (!), отсюда и произошло слово «бриты».

Так я неожиданно узнал, что у русских были оселедцы, но с наказанием случился казус – британские острова были покрыты льдом 12 тысяч лет назад. Светлана Жарникова почему-то не стала останавливаться на подробностях русской истории 1 тысячелетия до нашей эры, хотя другие российские «историки» утверждают, что на самом деле древними русами были индоевропейцы, перекочевавшие в 4000 -1000 веках до нашей эры, уверяет президент Академии фундаментальных наук Андрей Тюняев в своей книге «Русский Китай».

«Российский народ, это народ  который блуждает по Европе и ищет что можно разрушить, украсть, уничтожить только ради развлечения»  (Федор Достоевский)

Академия фундаментальных наук – некоммерческая организация, в которую входит еще один институт – древнеславянской и древнеевразийской цивилизации. Руководитель института Валерий Чудинов – автор феноменального открытия, он объяснил, разглядывая изображения на этрусских зеркалах, что Грузия – это исторически часть России: «Последний персонаж представлен косматым лицом. На его голове можно прочитать слова: ГОРУЗИЯ ЛАСКОВАЯ, а на бороде – И ПРИВЕТЛИВАЯ. Под словом ГОРУЗИЯ понимается, конечно же, ГРУЗИЯ, чье имя образовано от русского слова ГОРА. Иными словами, Кавказ в античную эпоху был населен русскими горцами. Но из глаз и носа данного лица можно образовать слово РУСЬ, тогда как крылья голубя слева могут быть прочитаны как слова НА ПУНТЕ. Таким образом, подчеркивается, что ГОРУЗИЯ – это РУСЬ НА ЧЕРНОМ МОРЕ. Теперь становится понятным, что позже картвельские племена постепенно заняли Горузию, и страна Сакартвело (то есть, Со-Картвелы) для русских по-прежнему называлась Грузией, хотя этнический состав ее стал иным. Но тогда становится понятным, почему греки плавали в Грузию (Колхиду) за золотым руном («золотыми рунами», древними письменами). Там находилась, видимо, одна из древнейших библиотек Руси».

« Московиты не народ, а скотина, хам, дикая орда душегубов, воров и злодеев» (Михаил Булгаков)

Этруски жили на северо-западе Италии в I тысячелетии до нашей эры, но Валерий Чудинов и их считает «русскими», утверждая, что Русь возникла во II тысячелетии до нашей эры. Читать Чудинова так же интересно, как читать психоанализ Зигмунда Фрейда. Вот попробуйте осознать вывод о происхождении Рима: «этруски были славянами, а потом понял, что они были восточными славянами со Смоленщины и Суздаля, то позже стало выясняться, что они не только создали Рим, но и были первыми его обитателями, то есть, в Риме звучала российская речь».

«Наиважнейшею приметою удачи российского народа есть его садистская жестокость»   (Максим Горький)

А теперь самое интересное. Можно сколько угодно смеяться на подобными опусами, если бы не государственная поддержка «исследований». Чудинов получает гранты Министерства образования и науки Российской Федерации, преподает в Российском государственном университете туризма и сервиса, профессор кафедры культурологии и менеджмента Государственного университета управления.

«Ох как тяжело жить в России, в этом смердяшем центре физического и морального разврата, подлости, вранья и злодейства»
 (С. Аксаков)

В числе его последних «открытий» – нахождение российских надписей на поверхности Луны, Марса и в пятнах на Солнце. Его коллега Андрей Тюняев издает газету «Президент», прославляющую путина, его часто приглашает российское телевидение, представляя возможность нести всю эту чушь, издаваемую огромными тиражами. Одно из открытий Тюняева – «около 50 тыс.л.н. в районе будущей Москвы потерпела катастрофу межзвездная экспедиция русов, давшая начало праэтносу и отчасти смешавшаяся с местным обезьяноподобным земным населением».

 Когда ваши дети вздумают роптать на Францию, прошу вас, воспользуйтесь моим рецептом, скажите им: поезжайте в Россию! Это путешествие полезно для любого европейца. Каждый, близко познакомившись с Россией и её народом, будет рад жить в какой угодно другой стране лишь бы не в этой страшной и убогой России. (Маркиз де Кюстин)

Нет в этом мире лживей,  мельче, сволочнее,  и хамовитее особи, чем кацап. Рождённый в нацистской стране, вскормлённый пропагандой нацизма этот никогда не станет Человеком. У его страны нет друзей - либо холуи, либо враги. Его страна способна только угрожать, унижать и убивать. И за сохранение этого статуса Рассеей рядовой кацап готов пожертвовать собственной жизнью, жизнями своих родителей и детей, качеством жизни собственного народа. Воистину: кацапы - звери. Лютые, кровожадные, но... смертные".  ( А.И.Солженицын)

Официальная или академическая историческая наука не в почете у российской власти. Зачем нужны люди, которые знают правду о происхождении «русского этноса» или зверствах большевиков? Они только мешают власти, которая не желает знать неприятную истории. Но власти нужны псевдоисторики, которые помогают пропаганде вырастить «патриотов», абсолютно убежденных, что «русские – великая нация» и даже Иисус был русским. Контролируемое властью телевидение предоставляет сказочникам эфир, патриотические организации награждают их дипломами, медалями и орденами, правительство выдает гранты и по финансовому обеспечению псевдонаука в России обеспечена лучше, чем академическая.

"Если россиянам предоставить выбрать себе предводителя,  они выбирают самого лживого, подлого, жестокого, вместе с ним убивают, грабят, насилуют, впоследствии сваливают на него свою вину. Спустя время церков провозглашает его святым." (Михаил-Евграфович Салтыков Щедрин.)       

Я давно убежден, что если и говорить о России как о «пупе Земли», то именно в России сконцентрирована вся ложь планеты. Всё , что Россия отвергает и не воспринимает- это ДОБРО, всё что Россия предлагает и с радостю внедряет - это ЗЛО. (Шемелёв). В России всегда была цензура, начиная с 1702 года, когда начала выходить первая русская газета «Ведомости о военных и иных делах, достойных знания и памяти, случившихся в Московском государстве и иных окрестных странах». Главным редактором, автором и цензором был сам Петр Первый, решивший, что Российская империя должна быть похожа на Европу. Именно – похожа, но так и не ставшая страной, которую первый русский диктатор хотел насильно превратить из убогой феодальной территории в процветающее государство.

"Российский народ равнодушный до наименьшей обязанности, до наименьшей справедливости, до наименьшей правды, народ, что не признает человеческое достоинство, что целиком не признает ни свободного человека, ни свободной мысли". (А. Пушкин)

«Россия никогда не будет развитой. Это не тот народ. Любой союз Украины с Россией нецелесообразен и особенно убийственный в экономическом плане. Технологически мы останемся позади всего мира. Нам надо включаться в мировые рынки. Нам нужны знания, чтобы развивать технологии которые есть на западе, но никак не в России.  Вот я, россиянин до мозга костей, но я вам говорю: ничего хорошего Украину не ждет, если она пойдет в Россию»  (академік Микола Амосов).

Конечно, Петр Первый старался – проектировал, строил, создавал, стриг бороды у столбовых дворян и менял внешний облик, заставляя носить камзолы и башмаки. Петр просчитался, как и все следующие императоры – можно изменить внешний вид, но, как оказалось, невозможно изменить сложенный за несколько веков менталитет. Эксперимент Петра Первого ни к чему не привел – спустя 50 лет после смерти основоположника Российской империи Николай Карамзин произнес: «Ну, как там, в России? – Воруют и пьют...»

"Рjссиянин есть наибольший и наинаглейший лгун во всем свете". (И.Тургенев)

Воровства без вранья не бывает. Рано или поздно вора ловят, а он начинает придумывать историю о том, что на самом деле сворованное – это его. Если хватит фантазии, то можно услышать, что ворованное принадлежало его деду или прапрадеду. Вора конечно могут посадить, если его рассказ не впечатлит и если у него вдруг окажутся высокие покровители. Сложнее, когда ворует государство. Ворует по-крупному – территории, народы, культуру, историю, выдавая за свое. В бездонном сознании россиянина главное место занимает убежденность, что борщ – русская еда (не украинская), что пельмени придумали русские (не китайцы), или такое странное сочетание как «русский балет» (не французский) или «русская опера» (не итальянская). Все подгоняется под «русский стандарт», чтобы россияне даже не задумывались о происхождении. Как в советской песне – «все вокруг колхозное, все вокруг мое».

"Народ, что ненавидит волю, обожает рабство, любит цепи на своих руках и ногах, грязный физически и морально, готовый в любой момент угнетать всё и вся."  (Шмелёв) 

Когда я в первый раз приехал в Голландию, мои друзья почему-то решили, что мне будет интересно посетить домик Петра Первого в Заандаме. Друзья показывали и рассказывали, как жил будущий император, где он спал, стол, за которым он изучал чертежи и читал книги. «И вообще, – сказали голландцы, российский флаг произошел от голландского». На стене музея висит карта Московии начала 17 века. «Это хорошо, – ответил я, – что вы, голландцы научили Петра Первого читать и плотничать, но почему вы ему не объяснили, что нормальной страной может быть только маленькая страна, как ваша, а он вернулся из Голландии и начал захватывать». И что же вы прочтете в учебниках российской истории? «Петр – великий», «Петр – гениальный реформатор». И мало кто знает, что на каторжных работах при строительстве Санкт-Петербурга погибло около 100 тысяч человек в основном эито были украинцы.

"Должен высказать свой печальный взгляд на русского человека — он имеет такую слабую мозговую систему, что не способен воспринимать действительность как таковую. Для него существуют только слова. Его условные рефлексы координированы не с действиями, а со словами". 1932 год. (Академик Павлов)

Шесть лет назад во время оккупации Грузии, журналист спросил российского офицера, зачем они пришли. Над его ответом хохотала вся Грузия: «Вы – мусульмане и вас 40 миллионов». Такие познания истории России и соседних государств – результат кропотливого труда пропагандистов и псведоисториков. За последние почти сто лет появился совершенно новый тип советского, потом российского человека, воспитанный цензурой и пропагандой – он верит в сказки, в придуманную историю. На самом деле, приятно же себя ощущать покорителем Китая в 1 тысячелетии до нашей эры или считать себя родственником итальянцев. Может быть в этом кроется хамство российских туристов, брезгливо разглядывающих венецианские каналы или палаццо Веккьо во Флоренции?

"Розмова москалів,як людей не вихованих ніякою школою або освітою не виміряти, разить нісенітницею, дуже часто образлива для порядної людини... Лайка, захоплення найбільш бридкими справами, або нахабне хвастання, котре ображає чисте Ім'я. Брешуть москалі з неімовірним нахабством і без усякого встиду, видаючи брехню за правду".(Посол цесаря Леопольда І   при московському дворі А.Майерберг у своїй книзі, виданій у 1661 -Січинський В."Чужинці про Україну".-К.,1992.-С.93.)  

Еще немного мы можем узнать не только давно сочиненную биографию Путина, в которой говорится о его дворянском происхождении, восходящем к роду Рюриковичей, но еще более таинственную историю о том, что его предки были в том самом космической корабле, который разбился над Кремлем 50 тысяч лет назад. Ведь большинство россиян уверены в том, что «Крым – наш», то почему не поверить тому, что у Путина сохранились на голове отростки, как атавизм – антенны инопланетян. Россияне не поверят? Придумают другую историю. Олег Панфилов

===================================================================

Билиця: упросився зайда-москвин до українця переночувати. Українець  пригостив його вечерею, постелив ліжко і почав молитися. Зайда слухає і раптом перебиває  молитву: «А ты как молишься? Так нельзя молиться». Обурений українець відказує,  що він є господарем хати і   має право молитися, як хоче. Москвин, показуючи на свої  лапті, що висіли сушитися, питає: «А чьи это лапти?» — «Ну, то твої», —  каже господар. «А как лапти мои, то я здесь хозяин», — проголошує зайда.

Практично кожен громадянин України знає про Переяславську раду 1654 р. із шкільних підручників. Але правда про ці події тільки недавно стала доходити до людської свідомості. І досі чимало громадян України сприймають цю подію (або комплекс подій, пов'язаних з Переяславською радою) крізь призму постанови ЦК КПРС "Про святкування 300-річчя возз'єднання України з Росією"), яка остаточно сформувала сформований колонізаторами міф про Переяславську раду. Найменший сумнів у цьому міфі або якійсь його складовій частині жорстоко переслідувався, прикладом чого є доля видатного українського історика Михайла Брайчевського, автора знаменитого трактату "Приєднання чи возз'єднання?".

Цей міф є складовою частиною іншого, тотальнішого міфу російської великодержавно-шовіністичної історіографії, яким керувалися і керуються явно або у завуальованій формі правителі імперії у своїй політиці щодо України та Білорусі. Цей міф зводиться до того, що українці та білоруси є нібито не самостійними народами, а лише частинами (гілками) російського народу, роз'єднаного ординцями Батия, а потім поляками, литовцями, німцями і т. д., котрі ще й нібито "вигадали" українську та білоруську мови. Ці частини - гілки тільки й робили потім, що мріяли про "воссоєдінєніе" і нарешті прийшов Богдан Хмельницький і здійснив цю мрію. Відповідно Богдан Хмельницький та "його сподвижники" всіляко вихвалялися, а всі інші оголошувалися "купкою зрадників", "польськими (турецькими і т. д.) ставленнниками" тощо. При цьому звичайно замовчувалися очевидні факти: скажімо "зрадник" Виговський у 1654 р. доклав чимало зусиль, щоб створити союз України з Московською державою.

Міф про Переяславську раду містить у собі ряд ідіологем, кожна з яких всіляко пропагувалася і в історичних працях, і в художній літературі (читай Натана Рибака "Переяслівська рада", тощо), образотворчому мистецтві (картина "Навєкі вмєстє!") тощо.Вкажемо на головні риси цього міфу:

1. Українці і росіяни ніколи між собою не ворогували.

2. Українці і до, і з самого початку повстання до Переяславської ради безперервно просили "царя-батюшку" взяти їх "під царську руку". (Цей дуже туманний вислів трактувався як прагнення позбавитися своєї власної державності, мови й національності).

3. Московська держава робила все можливе, щоб підтримати українських повстанців, надавала "братню підтримку" і при першій же оказії оголосила війну Речі Посполитій.

4. Переяславська рада була генеральною, репрезентативною, всенародною і одностайною, а її рішення здобули всенародне схвалення.

5. Присяга в Переяславі була односторонньою (тобто тільки українська сторона присягала), давалася Росії (не царю!).

6. Україна увійшла до Московської держави саме в 1654 р., і саме на тих умовах, які виробив Богдан Хмельницький і схвалив цар та його уряд; ці умови час від часу порушували "ізмєнніки", тільки тому цареві доводилося пізніше коригувати ці умови, які однак залишалися добрими. Москва ж ніколи не порушувала взятих на себе зобов"язань

7. Гетьман Богдан Хмельницький був великим другом російського народу, привів Україну у московське підданство, тому заслуговує похвали на відміну від усіх інших гетьманів -"ізмєнніков". Не випадково іменем Богдана Хмельницького, а не якогось іншого гетьмана називали міста, колгоспи, вулиці, навіть створили орден його імені.

8. Переяславська рада нібито врятувала українців від загибелі, яку несли інші сусідні держави, вона поклала кінець тяжкій війні українського народу проти поляків-колонізаторів. Український же народ здобув внаслідок цієї ради своє "місце під сонцем", а якщо й страждав, то тільки разом з "братнім російським народом". Московська держава принесла Україні цивілізацію і прогрес і відповідні слова "нєістового Віссаріона" не сходили із шкільних підручників з історії СРСР.
----
*)Ряд положень даного виступу були розгорнуті нами в ряді праць, грунтуються на документальній основі, тому тут обмежимося лише тезисним викладом.

Звичайно, могли бути певні варіанти та модифікації даного міфу, але його суть залишається незмінною. Міф настільки довго й настирливо пропагувався, що навіть Тарас Шевченко вважав Богдана Хмельницького винним у зраді Україні і затаврував його у ряді поезій. Між тим, позбавлення України державної незалежності відбулося не у 1654 р., а у 1659 р. і підписав новий договір з Москвою уже не Богдан Хмельницький (який помер у 1657 р.), а новий гетьман, його син Юрій. Розглянемо ці положення у такій же послідовності.

1. За всю історію українсько-російських стосунків, починаючи з часів Юрія Долгорукого та Андрія Боголюбського, нараховується близько двох десятків воєн, в т.ч. на період до 1648 р. припадає приблизно половина. Москва вела переважно агресивні війни, українці й білоруси, які складали наприклад головну ударну силу в армії Великого князівства Литовського, давали гідну відсіч, часом щоправда й самі переходили кордони Московії, ходили походами на Москву, Твер, Рязань, Новгород, Псков і т. д. Пам'ятні блискучі перемоги над московитами під Оршею (1514), походи козаків Сагайдачного та Михайла Дорошенка на Москву, за Урал і до берегів Північного Льодовитого океану на поч. 17 ст. Сам Богдан Хмельницький, якого люблять записувати у московські друзі, відзначився у Смоленській війні проти Московії і за деякими даними був навіть нагороджений королем Владиславом ІV дорогоцінною шаблею. Іван Богун у першій половині 40-х рр. 17 ст. водив козаків у похід з Кодака аж у Мордовію!

2. В різний час у 15 -п. п. 17 ст. до Москви їздили окремі представники козацтва, православного духовенства в пошуках матеріальної та моральної підтримки, були налагоджені певні контакти й традиції, але з цього не можуть випливати ті далекосяжні висновки, які їм приписують творці міфу. Навіть звичним формулам ввічливості й дипломатичного етикету вони безпідставно надають невластивого значення, беруть чи видають за чисту монету дипломатичні маневри й звернення. Типовий приклад: місія від імені Війська Запорізького і гетьмана Петра Конашевича -Сагайдачного до Москви у 1620 р., яку очолив отаман Одинець. І досі деякі автори вважають, що вже тоді козаки хотіли увійти "під царську руку". Між тим, місія Одинця була лише вдалим дипломатичним маневром, який мав на меті налякати уряд Речі Посполитої можливою зміною переорієнтації козацтва на Москву й Стамбул. Це переконливо удоводнив ще на початку 60-х рр. відомий історик В. Д. Королюк. Що стосується Б.Хмельницького, то він звернувся за допомогою у боротьбі проти Речі Посполитої насамперед до турецького султана Ібрагіма І ще у 1647 р. Султан дозволив кримському хану Іслам - Гірею ІІІ надати військову допомогу українським повстанцям, внаслідок чого стало можливим укладення українсько-кримськотатарського договору на початку 1648 р. Саме кримські татари були союзниками українських повстанців у 1648-1653 рр. Жодна інша країна, крім частково Молдавії у 1653 р., не підтримала Б.Хмельницького збройною силою. Перше звернення до Москви було скероване з випадковою оказією влітку 1648 р. і тільки з кінця 1648-поч. 1649 рр. були налагоджені дипломатичні відносини між Чигирином та Москвою

3. Хоча ці відносини були налагоджені, однак "братня" Москва не поспішала з допомогою українського народу. Спочатку ставлення з боку Москви до Національно-визвольної війни українського народу було ворожим, царський уряд боявся, що вибухнуть повстання і в Московській державі. Між іншим, у Московії таки вибухли, хоч із чисто своїх причин, повстання: у самій Москві (1648), Новгороді та Пскові (1650). Зазнавши три потужні поразки підряд з боку Речі Посполитої (Лівонська війна 1558-1583 рр.; "Смута"; Смоленська війна 1633-1634 рр.), царський уряд був дуже обережним, щоб не програти і вчетверте. Цілих 6 років (!) Москва не погоджувалася вступити у війну проти Речі Посполитої на боці України, чекала доки спливуть кров'ю та ослабнуть її сусіди і лише загроза переходу Б.Хмельницького під турецький протекторат змусила її діяти енергійніше і прийняти відповідні рішення Земського собору (11(1) жовтня 1653 р.). Звичайно, Москва була зацікавлена насамперед в ослабленні Речі Посполитою, продавала українським повстанцям хліб, боєприпаси, але ж продавала, а не дарувала! Можна пояснити шестирічне зволікання Москви, говорити про обережність московського уряду, його холодний політичний розрахунок, але до чого тут дружба?!

4. Переяславська рада не могла бути всенародною й репрезентативною, оскільки на ній було присутніми не більше 300 осіб. На ній не були представлені жодні стани українського суспільства крім козаків (міщани були тільки переяславські). Вона не була навіть генеральною, а старшинською козацькою радою, проводилася навіть в тилу, окремо від Війська Запорізького, яке готувалося на правобережній Київщині до оборони проти наступу армії Речі Посполитої. Ця рада (точніше аж три ради), була нелегітимною навіть з точки зору козацьких традицій. Ясно, що далеко не вся козацька старшина була прихильницею військово-політичного союзу з Московською державою, і це виявилося наприклад під час присяги, а особливо під час війн проти Московської держави у часи "Руїни".

5. Те, що присяга була односторонньою, твердить тільки аж надто заангажований керівник московського посольства боярин В. Бутурлін у своїх донесеннях та "статейному списку" (звіті). Між тим, ряд визначних істориків (О. Оглоблин та ін.) беруть це під сумнів, вважають, що й Бутурлін таки дав присягу від царського імені. Є й царська грамота 1654 р., якою гарантувалися "права й вольності" Війська Запорізького, що говорить про важливі зобов'язання з боку Москви. Присяга давалася цареві Олексію, а не Росії (Московській державі) чи російському народу. Оскільки з 1917 р. Росія є республікою, тоді цей і без того сумнівний аргумент стає ще сумнівнішим.

Присяга у Переяславі на підставі усних домовленостей, досягнутих у ході переяславських переговорів, не була всенародною і одностайною. Якщо взяти географічно, то вона теоретично могла бути взята з населення тільки Гетьманщини, яка складала 1/4-1/5 частину етнічних українських земель. Оскільки фронт тоді йшов приблизно по лінії Житомир-Вінниця, то звичайно ні про яку присягу на землях, які тоді були під владою Польщі (Галичина, Холмщина, Підляшшя, Лемківщина, більша частина Волині та Поділля), Угорщини (Закарпаття), Молдавії (Буковина) не могло бути й мови, так само як і на землях південної України, підвладних Кримському ханству. Між Гетьманщиною та Кримським ханством лежали розлогі простори Січових земель, а запорожці відмовилися тоді присягати цареві. Слобідська Україна входила до складу Московської імперії в інший час і за інших обставин, про які треба говорити окремо. В самій Гетьманщині деякі прикордонні полки (Брацлавський, Уманський) не присягали взагалі під приводом воєнної небезпеки. Про згоду чи незгоду з рішеннями Переяславської ради не питали ні жінок (а це половина населення), ні селянство (а це наймасовіший стан українського суспільства). Українська Православна Церква, не кажучи вже про Греко-католицьку, категорично відмовилися присягати цареві. Отже мали бути приведені до присяги тільки козацтво та міщани (всього понад 100 тис. осіб), але вони масово ухилялися від присяги ( у Корсуні присягало всього 70 козаків), нерідко відверто, як от полковники І.Богун, Й. Глух, Г. Гуляницький, І.Сірко та ін., нерідко покидаючи свої міста, як от населення м. Чорнобиль, частіше ж називаючися не своїми хресними іменами, що уневажнювало присягу. Вибухли заворушення в ряді полків і гетьман мусив приготуватися до втечі, помістивши свою рідню й чимало майна ближче до московських кордонів. Все це аж ніяк не свідчить про одностайність українського народу у його ставленні до Москви і до московської орієнтації.

Варто підкреслити ще деякі моменти. По-перше, присягу переважно брали силою. Досить сказати, що переяславського війта (мера міста по-сучасному) силою потягли присягати, хоч і хворого. Той мусив присягнути, але помер з розпачу наступного дня. По-друге, як нам вдалося встановити, присяжні книги творилися московськими писарчуками "заднім числом", тобто до присяги приводили царські представники тільки світську верхівку найголовніших міст, а решта вписувалася в число присяглих на підставі полкових та сотенних реєстрів козаків. По-третє, присяга частини населення України давалася на певних умовах (збереження "прав і вольностей"), а ці умови дуже швидко порушила Москва. Врешті, чому ця присяга, навіть якщо вона давалася певними особами щиро, повинна була мати якесь ірраціональне значення для їхніх нащадків? Сама ж Російська імперія змушувала наприклад давати присягу цареві кожному новобранцю і не питала, чи його дід чи прадід присягав уже колись.

6. Переяславські домовленості були усними і до того ж дуже неясними. У Москві протягом весни-літа 1654 р. продовжувалися переговори, які проводили представники 3-х станів українського суспільства Гетьманщини (козацтво, міщанство, православне духовенство). Останнє взагалі відмовилося будь-що підписувати, бо Москва вже тоді вимагала від УПЦ, щоб та перейшла під зверхність московського патріарха. Міщанство задовольнилося царським підтвердженням грамот та привілеїв великих князів литовських та польських королів, тобто збереженням свого "статус кво" і насамперед магдебурзького права (самоуправління). Козацтво домовилося про 17 статей з 23, залишивши на потім узгодження особливо важливих моментів. Так, обидві сторони не знайшли порозуміння щодо зовнішньої політики і кожна сторона діяла згідно із своїм розумінням. Ряд дуже важливих сфер життя, про які, судячи з іноземних джерел, мова йшла у Переяславі так і не були узгоджені і залишалися в такому вигляді часом аж по 19 ст.! Маємо наприклад на увазі протиріччя між системою державної монополії на вироблення алкогольних напоїв у Московській державі і свободою "винокуріння" в Україні. У Московії за паління тютюну рвали ніздрі, а в Україні було вільно труїти себе цим зіллям і т.д. Як мали узгодити ці суперечності в Переяславі? Знаємо, що московські представники хотіли зробити все так, як у себе, знаємо, що українські представники боронили свої права, але на папері не лишилося ніякого порозуміння. Взагалі, оригінал двостороннього договору не існував! Про цей договір можна судити з документів міщанського порозуміння, та збережених пропозицій та чернеток, які лишилися від переговорів козацької делегації у Москві.

Зрештою, слід сказати, що договір 1654 р. призвів тільки до утворення військово-політичного союзу, до певної конфедерації, в якій Гетьманщина зберігала свій суверенітет. Але цей договір Москва постійно пробувала порушити і грубо його порушила, по суті, зірвала вже восени 1656 р. Тоді на мирні переговори у Вільні з Польщею та Литвою не були допущені українські представники (між тим мова мала йти про українські справи!) і як наслідок - укладено сепаратне порозуміння між Московською державою та Річчю Посполитою. Це порозуміння було помилковим з точки зору навіть московських державних інтересів, але ще болючішими були його наслідки для України - Гетьманщини. Тоді Б. Хмельницький знаходить інші вектори у своїй зовнішній політиці і укладає військово-політичний союз із Швецією та Трансильванією. З дипломатичних міркувань він не розірвав остаточно союз із Москвою, однак коли по його смерті Москва стала грубо втручатися у внутрішні справи Гетьманщини, то Іван Виговський і формально порвав з договір 1654 р. і уклав Гадяцький договір із Річчю Посполитою (1658 р.). Далі була поразка України у російсько-українській війні 1658-1659 рр. і вимушене підписання Юрієм Хмельницьким договору, який означав кінець незалежної Української держави і перетворення її в автономну одиницю Московської імперії. При цьому царські дипломати. А за ними й російські історики аж до др. пол 19 ст. видавали підписані Юрієм "Переяславські статті" ("14 статей") за нібито оригінал договору 1654 р.

7. Гетьман Богдан Хмельницький не був другом чи ворогом Москви. Він послідовно виходив з державних інтересів України, добився відродження незалежної Української держави і прагнув втримати цю державу незалежною, шукаючи союзників у визвольній боротьбі і на півдні, і на півночі, і на заході, а не тільки на північному сході.

8. Національно-визвольна війна українського народу не припинилася у 1654 р., а навпаки вибухла з новою силою. Про її завершення можна говорити лише з підписанням миру з Річчю Посполитою 1658 р. Потім настав новий етап у національно-визвольному русі українського народу, але це вже окрема тема. Що стосується московського "культуртрегерства", то це слід сприймати як історичний анекдот. Досить ознайомитися з елементарними фактами, які наводяться в капітальних працях чесних істориків навіть дореволюційної пори (наприклад В. Ейнгорн, К. Харлампович), щоб у цьому переконатися. Тільки перший український університет -Києво-Могилянська Академія (такий статус був офіційно підтверджений за нею у 1658) стала справжньою кузнею кадрів для Московії, бо своєї інтелігенції, яка до того ж знала латину та інші західні мови, в Московії майже не було. Саме вихованці "Могилянки" заснували Слов'яно - Греко - Латинську академію у Москві наприкінці 17 ст., створили всі духовні академії та семінарії в Російській імперії 17-18 ст., стояли коло джерел Московського та ряду інших університетів і т.д. 
Що ж стосується місця під сонцем, яке нібито здобула Україна під московським пануванням, то варто вказати на знищення Російською імперією української державності, придушення нею ж будь-яких виявів національно-визвольної боротьби українців та білорусів, колоніальний гніт і репресії, заборони української та білоруської мов і т. д. Власне досить вказати на трагедію українського Голокосту 1932-1933 рр., який з волі Москви забрав понад 10 млн. життів українських селян, щоб припинити всякі балачки про "дружбу й братню любов", котрими нібито керувався у ставленні до українців наш північно-східний сусід. І треба не святкувати президентськими указами річниці "великої дружби", а реально дбати про розбудову дійсно української, і дійсно незалежної держави, про економічний та культурний розвиток українського народу, його моральне здоров'я, політичні свободи! Тільки живучи у незалежній сильній, багатій і демократичній християнській Українській державі можна будувати гідні й рівноправні стосунки з усіма сусідами! Від цього виграє не тільки український народ, але й російський, виграє і вся Європа!

https://svitua.org/2022/01/11/u-polskomu-arhivi-vidnajdeno-oryginal-lysta-krymskogo-hana-pro-te-shho-bogdan-hmelnyczkyj-u-1655-roczi-skasuvav-pereyaslavsku-ugodu/

Найбільша історична фальсифікація ризикує перетворитися в потужну політичну сенсацію! Далі обійтися без висловів «ми не повірили», «такого не може бути», «шок» просто не можна.

Коли ми співставили факти, проаналізували хроніку подій, задали прості питання, на які ніхто не зміг дати відповіді, пережили справжній емоційний шок. Бо рівень цієї імперської фальсифікації, перевищує всі можливі уявлення.

Отже, все почалося з єфимків з ознакою. Це срібні талери, які ходили середньовічною Європою. Повноцінні гроші з високим вмістом срібла. Ставши Гетьманом, Богдан Хмельницький, в боях та результаті, як нині говорять, господарсько-фінансової діяльності, отримав дуже багато таких монет. Тривала виснажлива війна з Польщею, тож гроші були потрібні. Шукав Гетьман і союзників. Зрозуміло, не за спасибі. Військова підтримка щедро оплачувалася. В основному, талерами. Часто, за гроші, воювати підряджалися і козаки. Така тоді була загальноприйнята практика.

Отаман Американського козацтва Сергій Цапенко, фанатичний колекціонер козацьких речей, отримавши кілька старовинних талерів, звернув увагу на дивну чеканку – 1655 рік і зображення вершника. В середньому, одна така монета нині коштує від 1500-2000 доларів. Відома як єфимок з ознакою. Фактично, стала першою нормальною грошовою одиницею Росії. Тираж перечеканених талерів, за різними джерелами, склав від 800 до 1 млн. примірників. Як виявилося, саме скільки Богдан Хмельницький заплатив царю за військовий союз проти Польщі! Росіяни просто тупо нанесли свої символи на гроші об‘єднаної Європи, отримавши власну монету.

Коли оприлюднена нами версія дійшла до офіційних істориків Росії та України, вони не повірили. Полізли в літературу – отримали підтвердження. Шок. Чекаємо перших публікацій від професіоналів.

Підкреслю, автор цих рядків, як і команда, що працює в часописах «Нова Січ» і «Музеї України» не є істориками. Ми – журналісти. І наше завдання, аналізувати  факти, створювати сенсації, інформувати суспільство, проводити розслідування… А писати дисертації – то справа інших діячів, які, здається, крім власної наукової кар‘єри і звань, більше нічого не помічають… Вийшло так, що подивившись трохи під іншим кутом на українську історію, ми почали регулярно здійснювати наукові відкриття. Як співав О.Бендер: «Совершите Вы массу открытий, иногда не желая того!». Козацькі регалії в США, епопея з шаблею Мазепи, скарби Кубанської Народної республіки, Парутинський десант, скарби Сагайдачного, Апостола, Хмельницького, Мазепи, архіви УНР вже встигли стати частиною офіційної української історії. Студенти пишуть по нашим статтям реферети і курсові, вводячи в ступор старих викладачів історії, які пунктирно прочитали лише кілька книжок. Більше і нема…

Отож, зрозумівши, що ніякого злиття України з Росією не було - Богдан просто найняв росіян у військовій кампанії проти поляків, не бажаючи того, створивши їм грошову систему, ми задалися простим питанням – а що відбулося у Переяславі 1654 року?

Імперські лизоблюди, сталінські посіпаки і вже більш сучасні гебнячеські стукачі, які чомусь обзивають себе «істориками», встигли написати про цей «величний акт об‘єднання», тисячі книг, мільйони статей. Інші зліпили пісні, вірші, картини, фільми… Щороку і Незалежна Україна і незалежна Росія щось помпезно відмічають.

Захотілося дізнатися – а де ж ті загадкові документи? В якому архіві? Чи може на аукціоні? І скільки вони можуть коштувати? Почали шукати.

Ви не повірите!

НІЯКИХ ОФІЦІЙНИХ ДОКУМЕНТІВ З ПЕРЕЯСЛАВСЬКОЇ РАДИ НЕ ІСНУЄ!!! Нема! Аби читач хоч трохи заспокоївся після такого відкриття, наведу цитату:

 «Переяславский акт 8 (18) января 1654 г. принадлежит к числу одного из наиболее заидеологизированных, политизированных событий истории взаимоотношений двух наших народов, международной и политической жизни в ареале XVII в.

"Несколько слов о Переяславском акте. Вначале одно источниковедческое замечание. Широко известный и многократно публикуемый рассказ о раде воспроизводится обычно по тексту из статейного списка посольства, возглавляемого В. В. Бутурлиным. Не учитывается, однако, что это вторичный, несколько препарированный вариант. Меж тем, сохранился подлинник (4): именно его повез сеунщик А. С. Матвеев 21 января, именно он зачитывался царю неделю спустя. Разумеется, существенные различия отсутствуют, но некоторые детали не совпадают. В частности, в списке удалены украинизмы. Текст в нем расположен так, что создается впечатление записи со слов И. О. Выговского, именно так излагаются иногда события в литературе. Но фактически это отдельный документ, авторство которого требует дополнительных разысканий. Принадлежность его самому писарю генеральному вызывает сомнения, хотя вполне вероятно, что источник исходил из писарской канцелярии и составлен с его слов. В любом случае нет никаких оснований считать документ, как и запись в статейном списке, искажающими смысл говорившегося и происходившего на Переяславской раде. Лев Заборовский»

Після цього, нормальні люди, а тим більше українські націоналісти переживають шок. Потім радість. Сором‘язливо замовкають російські патріоти. Одного разу, цей короткий факт зірвав застілля у компанії кількох професійних істориків. Хлопці кинули щедро накритий стіл, почали гортати книги, полізли в Інтернет. Пляшку програли… Аби закінчити з фактами і цитатами, дамо слово українському авторитету:

«Опис Переяславської ради маємо у "Статейному списку", тобто звіті В. В. Бутурліна царю, що насичений подробицями, забарвлений риторичними прикрасами, хоча на Переяславській раді Бутурлін не був присутній і про її хід дізнався від інших.Протокольного документального запису про неї не існує. Взагалі щодо статейних списків, що складалися послами, посланниками, агентами московського уряду і які зосереджувалися потім у Посольському приказі в Москві, то їх об'єктивність і правдивість поставили під сумнів уже сучасники.

Бутурлінський звіт царю, який грішить неповнотою, а в деяких місцях неточністю, був розтиражований у безлічі радянських видань, особливо останніх десятиріч. Він відомий нам також і з підручників історії СРСР (історія України, як ми знаємо, довгий час у навчальних закладах України не викладалась)».

Ми тихенько опитали справжніх істориків, які реально працюють в архівах багатьох країн. Жоден про ОРИГІНАЛИ Переяславських Угод не чув і не бачив!

Один дослідник розповів, що дійсно, якісь папери колись були. Зберігалися в Москві і Києві. І зміст їх був зовсім не такий, як нам втокмачують росіяни. Доля тих грамот дійсно неймовірна. Одного разу, роблячи ревізію в якомусь кремлівському архіві, наглядачі помітили, що від тих старовинних грамот нічого не залишилося. З‘їли миші! Скандал, ганьба! Адже, згідно тим папірцям, чи пергаменту, Україна ЗАКОННО втратила незалежність, а без них була просто окупована Росієї, що кардинально змінює геополітичні розклади.

Доповіли кудись на самий верх. Створили комісію. Почали шукати українські примірники. Як виявилося, їх теж з‘їли, але вже жовто-блакитні миші! Нема!!!

Тож святкувати чергову річницю Переяславської Ради не треба. Бо ніхто не знає, що то було. І чи було? Та як?

А з тих політичних діячів, так званих істориків, які будуть щось булькотіти про «благословенний акт злуки України з Росією» у Переяславі, можна відкрито сміятися. Фальсифікатори. Дурять людей. Бо нічим свою тріскотню довести не можуть. Документи відсутні.

За великим рахунком, можна почати юридичний процес оформлення незаконної окупації України Росією. Подати перший позов до Печерського районного суду… Процедура вже відома. Вимагати компенсацію… Як не дивно, є люди, які можуть реально це зробити. Там може і нова влада України підтягнеться…

https://svitua.org/2022/01/11/u-polskomu-arhivi-vidnajdeno-oryginal-lysta-krymskogo-hana-pro-te-shho-bogdan-hmelnyczkyj-u-1655-roczi-skasuvav-pereyaslavsku-ugodu/

Московія вдалася до простої маніпуляції з назвою... Якби Росія, приміром, зараз назвала себе Китаєм, невже вона б мала право претендувати на спадок і досягнення династії Цинь?..

Коли проблеми неможливо розв’язати, їх вирішують перейменуваннями. З 1 березня зіпсованої «перевертнями в погонах», насильством і продажністю міліції в Росії не існує – там віднині поліція.

Хоча, якщо табуретку назвати собакою – чи виросте від того в неї хвіст?

Російські філологічні вправи були б кумедні, якби не стосувалися України.

А потім від цих міркувань про долю Росії депутат Держдуми перейшов до України: «В українській сучасній лексиці часто відбувається підміна понять. Наприклад, часто говорять «російська мова». Це груба помилка, яка спеціально робиться націоналістами. Тому що це ніяка не російська мова, а «русская».

Варто відзначити, що насправді «грубу помилку» – називати московитів росіянами – наказав зробити ще цар Петро І. А «руською мовою» ще в XVII-XVIII століттях називалася українська. Приміром, церковнослов’янсько-український («словено-руський») словник початку XVII століття Мелетія Смотрицького дає таке: «Словенски переводимъ: Удержи языкъ свой от зла и устни свои же не глати лсти. Руски истолковуемъ: Гамуй языкъ свой от злого и уста твои нехай не мовятъ здрады».

Як бачимо, руська мова в Середньовіччі – це українська. Тієї «руської мови» росіянин Марков навряд чи второпає без перекладача.

Чи, за Марковим, Мелетій Смотрицький теж був націоналістом?

Значно цікавіше дискутувати з компетентними істориками. Але в них чомусь погляди збігаються.

Академік Петро Толочко, попри відомі політичні погляди, також вважає, що назва Русь – місцевого походження, що виникла на території України: "Вочевидь, "Русь" - дуже давнє слово іраномовного походження, пов`язане з назвами сарматських племен (роси, россомони, роксолани). Десь на межі VIII - IX століть воно закріпилося на середньому Дніпрі й перейшло на слов`ян. Не випадково літописець писав: "Поляни, іже нині зовомая Русь". Інакше кажучи, слов`яни з племені, яке стало ядром давньоруської держави, спочатку іменувалися полянами, але потім на них поширилася назва "Русь"... Вочевидь, зі словом Русь пов`язані й давні імена річок – Росі, а також її приток Росави й Роставиці".

Перший історично зафіксований напад скандинавів (на Англію) відноситься до 787 року. Це перша дата появи вікінгів у міжнародній історії.

Проте ще в IV ст. н. е. готський історик Йордан згадує плем`я россомонів, учасників антського союзу племен на Нижньому й Середньому Дніпрі.

Назва Русь з`являється вперше задовго до варягів – у середині VI століття. Сирійський автор Псевдо-Захарій Ритор говорить про народ Північного Причорномор`я і Подніпров’я як про народ "рос".

У "Житті Стефана Сурозького" – творі невідомого автора Х століття – у зв`язку з подіями кінця VIII століття згадується руський князь Бравлин і його похід на Сурож (Судак) та все узбережжя від Херсонеса до Керчі.

У "Хронографії" Феофана (810-814 роки) вказано, що роси становили частину флоту імператора Константина V в 774 році, хоча деякі дослідники твердять, що тут йдеться про червоний колір кораблів, що грецькою співзвучно з назвою "рос".

Близько 821 року Географ Баварський називає русів поряд із хозарами.

Середньоазійський учений аль-Хорезмі у своєму географічному творі "Книга картини землі", написаній між 836-847 роками згадує ріку Друс (Данапрос-Дніпро), яка тече з Руської гори, вочевидь, з Київських гір.

У франкській хроніці "Бертинські анали" від 839 року про посольство візантійського імператора до двору імператора франків хроніст-очевидець пише: "Він також послав з ними (послами) якихось людей, які сказали, що вони, тобто їхній народ, зветься Рос і що їхній король зветься хакан, прислав їх до нього візантійського імператора, як вони твердять, заради дружби". Таким чином, уже в 830-х роках руси мали впливово володаря.

Усе це теж було задовго до варягів.

Перші ж достовірно відомі дані про контакти подніпровських слов`ян із варягами датуються лише серединою ІХ століття. Тобто, якби варяги принесли ім`я русів, воно ніяк би не могло бути зафіксоване в VI-VIII століттях.

Найбільш достовірно назва і походження Русі трактується тим, що певна частина сарматських племен (найімовірніше – частина роксоланів) осіла в зручному місці в середині Дніпра – давньому цивілізаційному осередку, пристосованому водночас до зведення городищ, землеробства та використання водного шляху Дніпра для торгівлі й набігів. Поступово плем`я росів асимілювалося слов`янами, водночас зберігши й поширивши на слов`ян основні компоненти своєї культури та племінну назву.

Цікаво, що мандрівники фіксували в русів у Х-ХІ століттях шаровари й шапки з шликами, назву "жупан" для позначення керівника.

Слово "Україна" вперше з`явилося в літописах у 1187-го – того ж року, коли було написано "Слово о полку Ігоревім". Вживання назви “Україна” в літературі ХІІ-ХV століть свідчить, що в той період термін "Україна" вживався як синонім "князівства", "землі".

Україна позначає "наше князівство", "наша земля", "країна". І нині по-українськи слово "країна" означає власне країну.

Слово "українянин", яке зустрічається вже в ХІІІ столітті, а пізніше "українець", відповідно, означало "земляк", "співвітчизник".

Тому Україна є просто новою, більш молодою назвою Русі. А Русь, відповідно, є древньою назвою України.

У такій подвійній назві Україна типова. Це швидше правило, ніж виняток. Колись Франція звалася Галлією, а Іспанія – Іберією. До англосаксонського завоювання сучасна Велика Британія звалася просто Британією, потім Альбіоном, потім Англією, а сьогодні використовує одразу дві назви.

Китай змінював назву щоразу зі зміною правлячих династій.

Пізніші спроби привласнити назву Русі – це просто спроби колишніх околиць підняти свій престиж. Так, Німеччина в Х столітті назвала себе на честь Риму, а Румунія – навіть у ХІХ столітті.

Московія почала претендувати на спадок Русі щонайменше через п’ятсот років після князя Володимира з появою ідеї "третього Риму", через кілька століть після того, як були припинені державні зв’язки з Києвом.

Якщо українців це зможе втішити, то Московія з не меншим ентузіазмом аж до ХІХ століття претендувала на спадок другої Римської імперії, тобто Візантії.

Насправді Росія має таке ж відношення до "Кыєва" і князя "Володымира", як, приміром, Індія до англійського короля Георга. Між тим, у Росії є своя справді велика історія, особливо починаючи з XVIII століття. Але чомусь Росії її здається мало.

Українці ніколи не визнавали позбавлення їхньої країни імені "Русь". З часів Романа Великого всі галицько-волинські князі називалися "князями й господарями Руської землі", або "всієї Руської землі", а на їхніх печатках був відображений напис - "король Русі".

Гетьман Богдан Хмельницький у офіційних документах і в дипломатичному листуванні називався "господарем всієї Русі", "єдиновласником і самодержавцем руським".

У XVIII столітті в Україні з`являється геніальний історико-політичний твір - "Історія русів", який стверджує однозначний український характер Русі. Українські козаки в XVI-XVII століттях вважали свої походи на Стамбул продовженням походів Київських князів на Константинополь.

Тарас Шевченко у своїх творах не застосовує щодо Росії слів "Русь" і навіть "Росія", а завжди писав про "Московщину". В українській мові з ХVIII століття є слово "росіяни", яке поступово замінило «московіти», у той час як прикметник «руський» залишено для всього, пов`язаного з Київською середньовічної державою.

Тобто в Україні еліті від початку було зрозуміло, що з боку влади Московії мала місце проста маніпуляція назвою.

Якби Росія, приміром, зараз назвала себе Китаєм, невже вона б мала право претендувати на спадок і досягнення династії Цинь?

У Києві російський депутат Марков також порадував відкриттям, що «суржик – це прамова, це проторосійська мова, з якої сформувалися літературні російська, білоруська, українська мови». Як влучно цікавиться видання «Обком», «враховуючи, що український суржик як такий формувався шляхом накладення російськомовних канцеляризмів і неологізмів на утверджену граматичну основу української мови, то що слід вважати протомовою слов`ян? Слова на зразок «прідсідатель», «обізяна», «марожене» або «самальот»?

Варто відзначити, що історія маніпуляцій з назвами має в Росії глибоку традицію. Нещодавно ця країна звалася СРСР, а до того Московським царством, перед тим – Суздаллю й Заліссям.

Якось село Дедіново під Москвою почали називати «Макарами». Тому що цар Петро І спитав одного селянина: «Як звати?» Той відповів: «Макар». Цар відповів «Хорошо». Після цього всі селяни, щоб сподобатися царю, почали відповідати йому, що вони Макари.

Тож чи варто дивуватися лінгвістичним вправам депутата Маркова?
Детальніше читайте на УНІАН:http://www.unian.ua/politics/472960-rosiya-taka-j-rus-yak-militsiya-politsiya.html

Терор в Україні після Полтавської битви. Після Полтавської битви Україною прокотилася хвиля царського терору. Каральні заходи здійснювалися з надзвичайною жорстокістю. Вони стосувалися всіх сторін життя і мали найрізноманітніший вияв — від смертних вироків мазепинцям до заборони друкувати книжки українською мовою. Багато представників старшинської адміністрації було позбавлено урядових посад і маєтків. Натомість важливі посади надавалися чиновникам не з українців-патріотів, а з росіян, німців тощо, а також тій українській старшині, що зберегла відданість цареві.

Чимало старшини було заарештовано й вислано до Сибіру. Висилали в Росію й сім'ї мазепинців, а на них самих влаштовували справжнє полювання в усіх країнах Європи. Приміром, племінника Мазепи Андрія Войнаровського було схоплено в Гамбурзі в жовтні 1716 р. Така сама доля спіткала й мазепинського генерального осавула Григорія Герцика, якого заарештували у Варшаві. Країнами Європи нишпорили московські агенти у пошуках Пилипа Орлика та його родини. Після Полтавської битви московські війська поводилися на українських землях як у завойованій країні. Від їхнього свавілля потерпали не тільки прихильники гетьмана, а й мирне населення.

Неймовірно тяжким випробуванням для українців стали примусові канальні роботи, будівництво фортифікаційних споруд, військові «низові» походи тощо. Дужих і заможних селян нерідко відправляли до Петербурга, Астрахані, на Кавказ, використовуючи як дешеву робочу силу. Так, у 1716 р. на спорудження каналу Волга—Дон біля Царицина було відправлено 10 тис. козаків. У 1718 р. сюди надіслано новий загін українських військ. Інший підрозділ того самого року будував укріплену лінію над р. Терек на Кавказі.

У 1721 р. 10 тис. козаків було відправлено на будівництво Ладозького каналу, а 1722 р. їх заступили нові 10 тис. козаків. Кількість тих, хто повертався з таких походів, становила від 30 до 60 %, решта козаків і селян вмирала від нестерпних умов життя, епідемій, каліцтв тощо. Отож, політика царського уряду призводила до поступового вимирання українського народу, бо чинилося фізичне винищення десятків тисяч людей.

Після Полтавської битви значно посилився наступ і на українську державність. Окрім прямого тиску, російська адміністрація, аби мати привід для втручання в українські справи, розпалювала ворожнечу між старшиною та гетьманом, між старшиною та селянами тощо, прагнула створити враження, що все зле йде від гетьмана й старшини, а все добре — з Москви.

Решетилівські статті 1709 р. Гетьманування Івана Скоропадського (1708—1722 рр.), за традицією, мало розпочатися з підписання статей. Але Петро І відмовився зробити це, пояснивши таке своє рішення воєнними обставинами. Після Полтавської битви, 17 липня, Скоропадський, перебуваючи з козацьким військом у таборі під Решетилівкою, звернувся до царя з 14 пунктами статей. У них він просив підтвердити права й вільності Гетьманщини та вирішити чимало важливих справ повсякденного життя.

У відповідь Петро І надіслав іменний указ, котрий аж ніяк не нагадував міждержавні договірні статті. У царському указі права і вільності підтверджувалися в такому вигляді, який відповідав інтересам Московії. Згодом було обіцяно дати й статті. Що ж до інших питань, то цар відповів, що під час походів мусять переходити під командування російських генералів не лише прості козаки, а навіть і гетьман. Воєводи сидітимуть, сповіщав Петро І, в українських містах, як і перше; у справи українців вони не втручатимуться, крім таких «державних», як «зрада » (під «зрадою» розумілися будь-які дії, що суперечили бажанням царя).

Важливою новиною було призначення царського резидента Ізмайлова при гетьманові. Йому надавалося право здійснювати контроль над гетьманом та урядом України.

Своєрідним додатком до указу були явні й таємні статті Ізмайлову. Ці статті називали землі Війська Запорозького «Малоросійським краєм», у якому царський резидент спільно з гетьманом мали утримувати все населення, зокрема бунтівників-запорожців, «у тиші й покорі великому государю». Наказувалося також «своєвольців викорінювати», не дозволяти їм селитися в одному місці, особливо на Січі. Іноземних посланців гетьман мусив приймати лише разом з Ізмайловим. Останній зобов'язувався одразу ж повідомляти цареві про візити й розмови, а також пересилати привезені послами листи. Окрім того, резидент мусив стежити, аби гетьман без дозволу царя не змінював структуру посад у Генеральній канцелярії та не призначав нових полковників, не відбирав і не давав нікому маєтностей. Обов'язком резидента було пильнувати, щоб гетьманський уряд повідомляв царя про всі свої прибутки. Гетьманською резиденцією було призначено Глухів, що містився майже на кордоні з Московією. Повідомлялося, що при гетьманові утримуватимуться два російські полки, які, одначе, будуть у розпорядженні царського резидента.

Отож, ні про яке підтвердження давніх прав і вільностей в указі Петра І не йшлося. Навпаки, заходи, що запроваджувалися, перетворювали колись автономну Українську державу на типову «окраїну Московії».

Заходи, спрямовані на підрив економіки Гетьманщини. Політика російського самодержавства завдавала великої шкоди й господарству України. Царський уряд визначив для себе головну мету: позбавити Гетьманщину економічної незалежності, підпорядкувати її господарське життя економіці Росії та перетворити на надійне джерело своїх прибутків. Царські заходи насамперед стосувалися торгівлі.

На початку XVIII ст. Україна мала традиційно широкі торговельні зв'язки з Центральною та Західною Європою, образно кажучи, ходила до Європи через двері. Цар Петро, прорубуючи «вікно до Європи», змусив своїми указами й Україну лазити через нього, перекривши «двері», тобто звичні торговельні маршрути. В результаті українські купці мали возити свої товари, скажімо, до Вроцлава не найкоротшим шляхом (Львів—Краків—Вроцлав), а через Архангельськ! Це значно удорожчувало українські товари, робило їх неконкурентоспроможними. Подібних заборон та обмежень уживав російський уряд і щодо ввезення в Україну чужоземних товарів. Такі заходи мали примусити українців купувати замість чужоземних виробів вироби молодої московської мануфактури. Стримувала розвиток торгівлі й російська митна політика: встановлене на російсько-українських кордонах мито використовувалося не для збагачення української державної скарбниці, а надходило до Москви.

Одним із заходів, що перешкоджав розвиткові українського господарства, було прагнення російського уряду збувати на українській території мідні гроші, щоби срібні й золоті залишалися здебільшого в обігу населення Росії, збагачуючи тим державну російську казну. Руйнувало економіку України постійне перебування на її території численного російського війська (понад 10 тис), що утримувалося коштом українського населення.

Наступ царату на українську культуру. Після Полтавської битви посилився наступ російського самодержавства на українську культуру. Щоб остаточно підкорити українців, Петро І завдавав ударів освіті й книгодрукуванню, прагнучи тримати під контролем діяльність таких могутніх осередків культури, як Києво-Могилянська академія та Києво-Печерська лавра. У 1709 р. Петро І наказав київському воєводі вислати за кордон усіх «польських» (тобто правобережних за походженням) студентів і повідомити, скільки залишиться студентів «малоросійських» — вихідців із Гетьманщини, а також скільки є ченців-викладачів із Правобережжя.

Різко мінялося на гірше становище Київської церковної митрополії. Коли 1718 р. помер київський митрополит, російський уряд заборонив обирати нового. У 1722 р. першому ієрархові Київської митрополії було надано титул архієпископа київського та Малої Росії. Призначати його мав церковний синод на чолі з царем у Петербурзі. Отже, Київська митрополія перетворилася на звичайну єпархію Російської православної церкви.

Руйнація української культури здійснювалася заходами. Так, указом Петра I (1718 р.) заборонялося в Україні друкувати церковні книги українською мовою. Можна вказати і на аж ніяк не добровільне переведення українських учених, богословів, письменників і педагогів із Києва до Петербурга, Москви та інших міст Росії. До цього їх часом заохочували й високими церковними посадами. Внаслідок викачування до Московії української інтелігенції (духовної та світської) послаблялася українська культура, генофонд нації. До того ж ці люди нерідко були змушені усним і писаним словом прославляти царя та його політику, а, скажімо, Мазепу й усіх, хто подібно до нього зважувався виступати проти царату, всіляко паплюжити. Така доля спіткала, наприклад, Феофана Прокоповича, Стефана Яворського, Гаврила Бужинського та багатьох інших видатних церковних і культурних діячів українського народу. Від часів Петра І з України почали систематично вивозити історичні пам'ятки, рідкісні книги тощо. Це пограбування культурних надбань українського народу було узаконено царськими указами. Так, у 1720 р. цар наказував київському губернаторові, щоб «у всіх монастирях... оглянути й забрати давні жалувані грамоти та інші оригінальні листи, а також книги історичні, рукописні й друковані».

Обрання Пилипа Орлика гетьманом в еміграції. Після смерті гетьмана Івана Мазепи та частина козаків, яка пішла з ним у вигнання, залишилася без керівника. Постала потреба обрати нового гетьмана. І хоча кандидатура претендента на гетьманський уряд майже ні в кого не викликала заперечень, проте з виборами через несприятливу ситуацію зволікали півроку. Нарешті 16 квітня 1710 р. в Бендерах (Молдавія) відбулася козацька рада. Гетьманом було обрано найближчого сподвижника Івана Мазепи — генерального писаря його уряду Пилипа Орлика.

Ухвалення «Пактів і конституцій законів і вільностей Війська Запорозького». Під час козацької ради 5 квітня 1710 р. було схвалено документ «Пакти і конституції законів і вільностей Війська Запорозького» (згодом цей документ називали «Конституцією Пилипа Орлика» та «Бендерською конституцією»). Основу «Пактів і конституцій...» становила угода між гетьманом і козацтвом, яке виступало від імені українського народу, про взаємні права та обов'язки. Це й відрізняло ухвалений документ від традиційних гетьманських статей, що базувалися на угодах між гетьманом і монархом-протектором. Уперше новообраний гетьман укладав офіційну угоду зі своїми виборцями, чітко зазначаючи умови, за яких він отримував владу. Крім того, в документі обґрунтовувався державний лад України. Саме тому його вважають першою українською конституцією.

Конституція Пилипа Орлика. Документ складався зі вступу й 16 статей. У вступі було подано стислий виклад історії України, пояснено причини, чому Україна розірвала з Московією та прийняла протекторат шведського короля. У 16 статтях викладалися засади державного життя. Насамперед проголошувалося, що Україна обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування. Окремо обумовлювалася цілковита незалежність України від Московії. Передбачалося також, що по закінченні війни мають бути повернені з Московії всі невільники-українці, а московський уряд компенсує всі шкоди, заподіяні Україні.

Конституція Пилипа Орлика передбачала заходи, які обмежували б владу гетьмана, запобігали б утвердженню монархічної форми правління. Україна визнавалася республікою, де гетьманська влада обмежувалася постійною участю в Генеральній раді — законодавчому органі, що мав складатися не тільки з генеральної старшини, полковників, сотників і полкової старшини, а й із заслужених козаків від кожного полку, а також із депутатів від запорозького козацтва. Передбачалися регулярні збори Генеральної ради (тричі на рік). Гетьманові заборонялося підтримувати секретні зносини з іншими державами та здійснювати таємне листування. Передбачалося запровадження Генерального суду для розгляду справ про кривди гетьманові та провини старшини, причому гетьман не міг втручатися в діяльність того суду. Обмеження влади гетьмана стосувалося й фінансової системи. Державна скарбниця й майно підпорядковувалися генеральному підскарбію, а також полковим підскарбіям (по дві виборні посади в кожному полку). На утримання гетьмана призначались окремі землі. Важливі фінансові справи мали розв'язуватися тільки Генеральною радою. Умовою, що обмежувала владу гетьмана, була виборність полковників і сотників. Гетьман лише їх затверджував.

Кілька статей Конституції присвячувалися Запорозькому Військові. Отож, було забезпечено права і привілеї запорожців, а також визначено особливий статус запорожців в Українській державі. Гетьман зобов'язувався обороняти запорозькі володіння. Після закінчення війни він мусив домогтися, щоб запорозькі землі було звільнено від московських фортець і залог. Передбачалося повернення запорожцям м. Трахтемирова зі шпиталем і з перевозом на Дніпрі, а також Кодака, Келеберди, Переволочної, земель і млина над Ворсклою.

Державною релігією оголошувалося православ'я, а Київська митрополія мала вийти з підпорядкування московському патріархові.

Спеціальній комісії належало здійснювати ревізію державних земель, якими користувалася старшина, а також повинностей населення. Гетьман зобов'язувався захищати козацтво і все населення від надмірних податків і повинностей, допомагати козацьким вдовам і сиротам.

Конституція Пилипа Орлика була першою в світі державною конституцією. Вона не лише проголошувала незалежну Українську державу, а й закріплювала найпрогресивніші для того часу ідеї про державне життя.

Конституція обмежувала права гетьмана, передбачала створення представницького органу — Генеральної ради. У документі було закладено підвалини принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову гілки, запроваджувалася виборність посад. Статті Конституції Пилипа Орлика далекоглядно передбачили принципові засади розвитку демократичних держав.

Похід Орлика на Правобережну Україну. Протягом року Орлик зумів створити антимосковську коаліцію у складі Швеції, Кримського ханства, Туреччини, уряду Орлика, а також тих польських сил, які підтримували Станіслава Лещинського. Союзниками було розроблено план воєнного походу на Правобережну Україну.

31 січня 1711 р. загони запорожців на чолі з Костем Гордієнком під загальним керівництвом Пилипа Орлика вирушили з Бендер. Дорогою до них приєдналися польські й татарські загони. Об'єднане військо швидко просувалося на Правобережжя. Українське населення з радістю зустрічало Орлика, без бою здавало міста. Правобережні полки, крім Білоцерківського, визнали Орлика за гетьмана і перейшли на його бік. Виступи проти московської адміністрації розпочалися і в Лівобережній Україні. Гетьман Лівобережжя Іван Скоропадський вислав проти Орлика полки, але їх було розбито. Наприкінці березня війська Орлика підійшли під Білу Церкву, найміцнішу фортецю на Правобережжі, та обложили її, проте невдовзі через брак важких гармат, потрібних для штурму, змушені були відступити. Подальшу долю походу визначили і наближення московського війська, і зрадливі дії здавна непевного татарського союзника. Наприкінці квітня Орликові та запорожцям довелося повертати до Бендер.

Згідно з планом спільних дій проти Москви наприкінці січня 1711 р. хан із 50-тисячною ордою вийшов з Криму і рушив уздовж нижнього Дніпра, а потім повернув до Харкова. Майже не зустрічаючи опору, татари оволоділи Слобожанщиною. Нараз, підійшовши до Харкова, ординці зненацька відступили й повернулися до Криму. Замість визволення ординський похід уже вкотре приніс на українські землі пограбування, пожежі; тисячі українців потрапили в полон.

Прутський похід Петра І (1711 p.). Навесні 1711 р. розпочався московський контрнаступ. Цар Петро І оголосив Туреччині війну. Московська армія вирушила через українські землі на Молдавію. Вступивши на територію Правобережної України, царські війська за наказом Петра І нищили міста й села, катували місцеве населення, десятки тисяч людей виганяли в Лівобережну Україну. У червні 1711 р. основні сили московського війська, що їх очолював сам Петро І, разом із загонами союзника — молдавського господаря - підступили до Ясс. На початку липня до району Фальчі підійшла турецько-татарсько-ногайська армія. 19—20 липня сталася вирішальна битва. Армія Петра І опинилася в оточенні, їй загрожувала цілковита поразка. Одначе московське командування владнало справу: слабкодухий головнокомандувач турецької армії отримав великого хабара й погодився на переговори.

Прутський мирний договір 1711 p., його наслідки для України. Переговори між Московією й Туреччиною завершилися укладенням мирного договору. Його було підписано 12 липня 1711 р. на р. Прут поблизу Ясс. За угодою московський уряд зобов'язувався передати Туреччині частину українських земель, зокрема Азовську фортецю з прилеглою територією. Москва обіцяла зруйнувати свої нещодавно збудовані фортеці — Таганрог, Кам'яний Затон на Дніпрі, Кодак і Новобогородицьку фортецю в гирлі р. Самари (нині в межах Дніпропетровська).

Окрім того, московський уряд брав зобов'язання не втручатися в польські справи, зрікався Запорожжя та Правобережної України. Що ж до Лівобережжя, то стаття про нього була сформульована настільки двозначно, що кожна сторона могла тлумачити її по-своєму. За Прутським мирним договором Туреччина мала дозволити московській армії вивести свої війська з артилерією та обозом із Молдавії.

Прутський мир був невигідним для Москви. Одначе, вирвавшись із оточення, Петро І порушив договірні умови. Це змусило Орлика вживати заходів, аби переконати турецький уряд не затверджувати документи угоди доти, доки Москва не виконає всіх своїх зобов'язань і не відмовиться від усієї України. А втім, турки під тиском Англії і Голландії ратифікували договір.

Щоправда, під час ратифікації Прутського мирного договору в Стамбулі турецький уряд примусив Петра І терміново виконати свої зобов'язання щодо Азова й Таганрога, а також розпочати виведення військ із Польщі й тих земель Правобережної України, що належали Польщі за договором 1686 р. 5 березня 1712 р. було видано фірман (указ) султана, за яким на Правобережну Україну й Запорозьку Січ поширювалася влада Орлика. Наступного місяця Туреччина підписала угоду з Московією: Лівобережжя з Києвом та його передмістями лишалося за Московською державою.

Ратифікація Прутського договору в такому вигляді стала тяжким ударом для Орлика та його сподвижників. Адже Україна залишалася розділеною, над Лівобережжям продовжувала панувати Москва. Влада ж Орлика над Правобережною Україною, отримана за султанським фірманом, через непоступливість Польщі була надто примарною: вже через два роки, у квітні 1714 p., між Туреччиною та Польщею було укладено договір, за яким Правобережна Україна залишалася за Польщею.

Отже, сподівання Орлика на швидке визволення України не здійснилися. Сам же він так і залишився гетьманом в еміграції, бо ні протекція шведського короля, ні союз із Кримом, ні визнання володарем Правобережної України з боку Туреччини, ні підтримка січового війська не вторували йому шляхів на Україну. У червні 1714 р. Орлик мусив виїхати з Бендер до Західної Європи.

Спроби Орлика створити нову антимосковську коаліцію. На запрошення Карла XII Пилип Орлик із частиною старшини переїхав до Швеції. У 1720 р. перебрався до Німеччини, а згодом до Франції. З 1722 р. був змушений переїхати на територію Туреччини, де й прожив 20 останніх років. Та хоч би де знаходився Орлик, він ні на мить не забував про головну мету своєї діяльності, яку вбачав у створенні антимосковської коаліції. Гетьман вважав, що тільки з допомогою інших держав можна визволити Україну з-під ярма Російської імперії та об'єднати всі українські землі в єдину сильну державу. Шукаючи підтримки таких європейських країн, як Англія, Франція, німецькі держави, Польща, Швеція, він надсилав до багатьох урядів листи-звернення, де порушував українське питання. Пилип Орлик не втрачав жодної нагоди, аби торкнутися теми України: чи то в безпосередньому спілкуванні з Карлом XII, Людовіком XIV, Августом II, Станіславом Лещинським, султаном і ханами, чи то зустрічаючись із провідними міністрами найавторитетніших держав.

Утворення Малоросійської колегії. Свідченням цілковитого знищення державної автономії України стало утворення в квітні 1722 р. Малоросійської колегії. Указ було оголошено 29 квітня 1722 р. У ньому повідомлялося, що ця колегія має складатися з шести офіцерів російських полків, розміщених в Україні, на чолі з бригадиром Вельяміновим. Гетьманщина виводилася з підпорядкування колегії іноземних справ і підпорядковувалася сенатові як звичайна провінція імперії. Бригадир Вельямінов прибув до Глухова у липні 1722 р. На очолювану ним Малоросійську колегію покладалися надзвичайно широкі повноваження. Колегія перебрала все адміністративне керівництво Лівобережною Україною.

Члени Малоросійської колегії мали наглядати за діяльністю гетьмана, генеральної та полкової старшини. Вони контролювали встановлення і стягнення податків до царської казни, розквартирування російських солдат і офіцерів в Україні. Малоросійська колегія здійснювала контроль за діяльністю Генеральної військової канцелярії. Російські чиновники стежили за розподілом земельних володінь між офіцерами. Водночас Малоросійська колегія була вищою апеляційною установою. Крім того, Вельямінов мав право на власний розсуд втручатися в будь-яку сферу українського життя як повноправний господар краю.

Діяльність наказного гетьмана Павла Полуботка. Царський указ про утворення Малоросійської колегії тяжко вразив Івана Скоропадського. В Україну гетьман повернувся з Москви (де був присутній на урочистостях з приводу перемоги в Північній війні) вкрай хворим. Відчуваючи близьку смерть, він доручив гетьманські обов'язки чернігівському полковнику Павлові Полуботку, який заступав його й на час поїздки до Москви.

Павло Полуботок розгорнув активну діяльність, спрямовану на відновлення козацьких порядків. Наказний гетьман здійснив реформу суду з метою обмежити повноваження Малоросійської колегії. Він зробив Генеральний суд колегіальним, рішуче боровся проти хабарництва й тяганини у провінційних судах, установив порядок апеляцій. У грудні 1722 р. Полуботок видав розпорядження, за яким скарги населення розглядалися від нижчої до вищої інстанції українського уряду, а не подавалися безпосередньо Малоросійській колегії.

Однак, попри енергійні заходи Полуботка й старшини, Петро І у квітні 1723 р. надав Малоросійській колегії такі повноваження, які робили її повновладною в Україні. Український уряд із його Генеральною військовою канцелярією підпорядковувався Малоросійській колегії. Численні клопотання (петиції), що містили основну українську вимогу — обрання нового гетьмана, цар відхилив. До того ж новим указом у квітні 1723 р. він позбавив гетьмана влади командувача козацького війська, передавши її генералу Голіцину, який очолював російське військо в Україні.

Активна протидія заходам Малоросійської колегії не залишилася непоміченою російським урядом. 22 травня 1723 р. Полуботка разом із генеральним писарем і генеральним суддею було викликано до Петербурга. Проте наказний гетьман зволікав із від'їздом, готуючи нові документи з проханням про відновлення державних прав України. Складали дві чолобитні: одну мали підписати генеральна старшина й полковники, другу — полкова старшина й сотники. У червні Павло Полуботок вирушив на північ і 3 серпня дістався Петербурга.

Після від'їзду наказного гетьмана автономістський рух в Україні очолив миргородський полковник Данило Апостол. Він, зокрема, домігся укладення Коломацьких чолобитних — статей, підписаних у середині серпня — на початку вересня 1723 р. на р. Коломак, що на Полтавщині, представниками козацької старшини. У них, як і в попередніх статтях, старшина скаржилася на зубожіння козаків і посполитих через військові повинності, неврожаї та обтяжливі збори Малоросійської колегії. Статті вкотре порушували питання про звільнення маєтків старшини від оподаткування. Йшлося також про хиби в судочинстві, що їх козацький уряд у змозі виправити без стороннього втручання. Насамкінець старшина просила дозволу обрати гетьмана.

Підписані Коломацькі чолобитні Данило Апостол подав до Генеральної військової канцелярії. Урядовці, посвячені в плани Павла Полуботка, вирішили терміново надіслати до російської столиці посольство, з яким передати статті. Проте козацьких посланців затримала Малоросійська колегія. Тоді до Петербурга було таємно відправлено військового канцеляриста Івана Романовича. Недільного ранку 10 листопада 1723 р. посланець Генеральної військової канцелярії передав Коломацькі чолобитні особисто імператорові Петру І.

Після подання «чолобитних» за наказом Петра І було заарештовано найактивніших її авторів. Понад рік тривали допити української старшини в Петербурзі. Невдовзі їхню справу було передано на розгляд Вищого суду. Одначе судовий процес так і не відбувся, бо 18 грудня 1724 р. в Петропавловському казематі помер головний звинувачуваний — наказний гетьман Павло Полуботок.

Відновлення гетьманства. Боротьба козацької старшини за дозвіл обирати гетьмана виявилася безрезультатною: після смерті гетьмана Івана Скоропадського та наказного гетьмана Павла Полуботка вибори гетьмана не відбувалися. Україною правила Малоросійська колегія. Щоправда, спостерігалося деяке пом'якшення політики царату щодо України. Пов'язане воно було зі смертю Петра І в січні 1725 р. У лютому 1725 р. імператриця Катерина І звільнила з-під варти тих українських старшин, яких було ув'язнено разом із Полуботком.

Влітку 1727 р. зросла напруженість у російсько-турецьких відносинах. Росія розпочала підготовку до нової війни. За таких обставин уряд Петра II, розраховуючи на військову потугу козаків, прагнув залучити на свій бік козацьку старшину. Було ліквідовано Малоросійську колегію й дозволено вибори гетьмана. Не останню роль в ухваленні такого рішення відіграла особиста зацікавленість Меншикова — провідної особи царського двору за малолітнього Петра II. Меншиков сподівався в такий спосіб розширити й без того величезні маєтності на території України. В ситуації, що склалася, єдиним і незаперечним претендентом на гетьманство був Данило Апостол. На виборах, що відбулися 1 жовтня у Глухові та радше нагадували церемонію присяги, за 73-річного Апостола проголосували одностайно. Договірних статей, як і зі Скоропадським, укладено не було.

Важливою справою Апостол вважав підписання традиційної російсько-української угоди. З цією метою новообраний гетьман вирішив скористатися поїздкою до Петербурга на коронацію Петра II. У російській столиці український гетьман доклав неабияких зусиль, щоб зарадити справі: подав письмові петиції, зустрічався із впливовими сановниками. На початку березня Данило Апостол розпочав переговори з президентом іноземної колегії графом Головкіним, передав йому підготовлені статті. Лише в серпні гетьман отримав як відповідь на свої пропозиції «Рішительні пункти». Вони мали форму указу царського уряду гетьманові. «Рішительні пункти» не були двостороннім договором. Вони являли собою розпорядження, нормативний акт верховної влади Російської імперії. Документ був покликаний регулювати внутрішнє життя Гетьманщини як складової частини єдиної держави.

Згідно з «новим договором» гетьман позбавлявся права вести переговори з іншими державами. Дозволялося лише розв'язувати прикордонні проблеми з Польщею і Кримом, але — під наглядом російського резидента. На військові уряди мали обиратися особи зі старшини, одначе затверджувалися вони імператором. Нижчу старшину затверджував гетьман. Вищою судовою інстанцією ставав Генеральний суд. Він складався з трьох росіян і трьох українців та очолювався гетьманом, але «головним суддею» вважався цар. «Рішительні пункти» скасовували заборону росіянам купувати землі в Україні, хоча й зазначали, що нові землевласники муситимуть коритися українській адміністрації. Нові статті значно обмежували й без того урізані права та вільності України. Що ж до гетьмана Апостола, то права йому надавалися навіть менші, ніж Скоропадському.

Гетьманування Данила Апостола. Зважаючи на реальні обставини, Апостол узявся за здійснення реформ, спрямованих на впорядкування державного життя Гетьманщини. Реформи провадились у сферах судочинства, фінансів, земельних справ, торгівлі тощо. Із метою врегулювання земельних справ Апостол протягом 1729—1731 pp. провів генеральне слідство про маєтності. Внаслідок такого заходу в державне користування було повернуто чимало земель, безпідставно захоплених для приватного володіння.

Чимало зусиль докладав Апостол для пожвавлення української торгівлі. Гетьман зумів домогтися скасування багатьох обмежень та утисків, запроваджених Петром І. Так, наприклад, за сприяння Данила Апостола українським купцям повернули право вивозити товари на західноєвропейські ринки; знову було налагоджено торговельні зв'язки з Кримом тощо.

Здійснюючи реформу фінансів, Апостол уперше встановив точний бюджет державних видатків; при цьому з-поміж видатків виокремив ту частину, що мала використовуватися на утримання козацької адміністрації, найманого війська, артилерії тощо. Гетьман також визначив способи наповнення державної скарбниці Гетьманщини.

Зміни в судочинстві стосувалися реформування судів, запровадження обов'язкових документів, зведення до одного збірника законів, що використовувалися в українському судочинстві. Полкові суди поділялися на два різновиди: для справ важливих і кримінальних (тобто злочинів) і для справ дрібних. Сотенні й сільські суди перетворювалися на колегіальні (колективні, спільні).

Крім того, долаючи спротив московського уряду, Апостол відновив право гетьмана призначати генеральну старшину і полковників. За гетьманування Апостола вдалося значно зменшити кількість росіян в українській адміністрації. Було обмежено до шести кількість російських полків в Україні.

Отже, Апостол спромігся тимчасово пригальмувати процес перетворення Гетьманщини на адміністративну одиницю Російської імперії, втримати, бодай на деякий час, ті права і свободи, які ще лишалися в українців. Його діяльність мала позитивне значення для розвитку української економіки, права, культурного і церковного життя, але брак своєї повноцінної суверенної держави, зростаюча залежність від Російської імперії робили ці здобутки уряду Апостола недовговічними.

Колоніальна політика царату переслідувала єдину мету — цілковите підкорення України й перетворення її на провінцію Російської імперії. Притому йшлося не лише про ліквідацію козацької держави, а й про повне розчинення українців серед московської людності: нехтувалися стародавні українські звичаї, за якими чинили суд; царський уряд втручався в церковні справи й діяльність освітніх закладів, контролював видання книжок, забороняючи книгодрукування українською мовою. Та головний удар було спрямовано проти української державності. Заходами Петра І та його наступників на імператорському престолі послідовно обмежувалися повноваження гетьманського уряду аж до заборони обирати гетьмана, руйнувалась усталена ієрархія органів влади. Російські урядовці-офіцери дістали право втручатись у фінанси, судочинство й духовне життя Гетьманщини. Виявом колоніальної політики стало впровадження Малоросійської колегії. Водночас жорстоко придушувалися будь-які спроби козацької старшини якщо й не відновити козацьку державу, то принаймні стримати наступ російського самодержавства. Постійне перебування на землях Гетьманщини російських полків мало стримувати українців від протестів та актів непокори, атмосфера ж залякування та брехні, яку невтомно творили російські резиденти, заохочуючи наклепи й доноси, труїла козацькі душі, витравлювала поривання до волі, перетворювала нащадків Запорозького лицарства на німих рабів.

Чудь начудила, да меря намеряла гатей, дорог да столбов верстовых...

Наш край, наш край, наш край родной, – 
О, звук, всех громче слов! 
Чей кряж, растущий над землёй, 
Чей брег, встающий над водой, 
Любимей гор и берегов 
Родной земли отцов? 

Нам люб потоков наших рёв, 
Ручьёв бегущих звон, 
Шуршанье листьев, тёмный лес, 
Свет звёзд и Солнца луч с небес – 
Всё то, чью песню и чей вид 
Душа всегда хранит! 

Отцы дрались за край родной 
Умом, мечом, сохой. 
Здесь ночь за ночью, день за днём 
Народный дух пылал огнём – 
В согласье с доброю судьбой, 
В борьбе с судьбою злой. 

Великий северный наш край, 
О, древняя земля! 
Здесь наша пристань, наш приют, 
Здесь деды жили, дети здесь растут, 
И твоя бедность – не порок, 
Родимый уголок. 

Ты расцветёшь, наш бедный край, 
Сорвав позор веков! 
Пусть наши вера и любовь 
Тебе помогут, ты воспрянешь вновь! 
И наша песнь домчит свой зов 
До будущих веков! 

"Чудь начудила, да меря намеряла гатей, дорог да столбов верстовых..." — эта стихотворная строка Александра Блока, написанная более полусотни лет назад, точно отражает растерянность ученых того времени в отношении древних финно-угорских этносов. Хотя впервые они были упомянуты еще в древнерусской летописи "Повесть временных лет"... 

Известно, что Русских принято относить к славянским народам. Но этническая основа любой нации всегда складывалась из огромного количества народов и племен. Центральное положение при формировании Московитов-Русских в средние века занимали финно-угорские народы Меря, Мещёра, Мурома. Они жили на обширной территории современных Московской, частично Тверской, Вологодской, Ярославской, Ивановской, Костромской, Владимирской, Рязанской, Нижегородской областей. На основе раскопок мерянских древностей ученым удалось установить в общих чертах границы проживания Мери около тысячи лет назад. Они включают обширные территории в верхнем течении Волги, в пределах бассейнов таких ее притоков как Молога, Кострома, Которосль, Унжа и все междуречье рек Волги, Клязьмы и Москвы. Именно здесь находится сердце Московского государства — России, и здесь формировалось этническое ядро Российского народа. Северо-Восточные княжества: Ярославское, Переславское, Владимиро-Суздальское, Московское, где позднее воссел Великий князь, полностью совпадают с границами расселения народа Меря. 

Как же славянам удалось полностью колонизировать огромную территорию размером больше Франции за 100-200 лет? Официальная российская, советская, историческая наука утверждает, что народ Меря ассимилировался ровно за этот короткий срок.... 

Аргумент о слабой заселенности территории Московии не выдерживает критики. Попади мы в то время, нашему взору предстали бы десятки городов – Суздаль (исконное мерянское название Суждал), городища, на основе которых развились Владимир на Клязьме, Москва (от мерянского «моска» — конопля), Клещин (позднее Переславль-Залесский), Углич (тоже, вероятно, мерянское название), Ростов, Галич Мерянский, Плёс и так далее; тысячи мерянских деревень и поселков по рекам, около плодородных ополий, развитая материальная культура, включая сельскохозяйственную. Мы бы увидели древние сакральные центры мерянского язычества — Синий Камень на Плещеевом озере, капища на озере Неро в Ростове и Ярославле, а так же сотни других. Первая столица на территории Московии тоже была мерянской — это город Сар, бывший в то время столицей Мерянии (находился в современной Ярославской области), эдакий прообраз столиц будущей Московии.

Славянский язык стал для Мерянского народа языком новой элиты, языком межрегиональной торговли и новой религии. Язык народа Меря, где, как установлено, было много диалектов, на эту роль не подходил, и вымер в 18 веке. Точно так же ирландцы 300-400 лет назад перешли на английский язык, этнически оставшись кельтами. 

В нашу бурную эпоху глобализации и утраты своих корней всё больше людей обращают свой взор в глубины древнего наследия — устное народное творчество, художественное выражение самобытности, эпос, мифы... Краеведение, легенды и мифы помогают нам постигать не только историю, но и особенности мышления, мировоззрения наших предков, а главное лучше познавать самих себя, впитывать вековые сокровенные мысли нашего народа. Археология, накапливая бесценные памятники материальной культуры, — орудия труда, утварь, украшения, оружие, отвечает на вопрос: как, в каких условиях жили предки. Эпос и фольклор отвечают на вопросы о внутреннем мире предков: о чём думали и как воспринимали люди многообразный мир в отдалённые исторические времена. 
Обратимся к корням и мы, Русские! Ибо осознание своих финно-угорских корней наряду со славянскими и балтскими позволит нашему народу наконец-то почувствовать себя не пришельцами со степного Юга, или болотистого Запада, но исконными хозяевами своей Земли и стать наконец целостной Нацией. Мы поистине великий народ, создавший огромное государство. Без финно-угорского упорства и трудолюбия, присущего этим народностям, мы бы не смогли освоить необъятные пространства Большой России. 

Да здравствует Меря, да здравствует Русский народ!