Автора перепрошую не знаю все з нетрів інету. 

Біографія

Ернесто Cortazar II народився в Мехіко в родині композиторів. батько Ернесто, Ернесто Cortazar старший, був добрим композитором шанованим у своїй галузі і був призначений президентом Товариства авторів і композиторів

Коли Ернесто Cortazar II було 13 років він трагічно втратив обох батьків у жахливій аварії авто. Незважаючи на трагедію Ернесто закінчив музичну академію, а 17 років, він почав писати музику до фільмів. У 18 років Ернесто завершив свою першу музичну тему для фільму "La Різа-де-ла Сьюдад". Основою музичної композиції до фільму була фортепіанна п'єса Ернесто під назвою "Ріка Dreams". Вона виграла приз за кращий музичний фон для латиноамериканських фільмів на фестивалі в Картахені. З тих пір, Ернесто склав партитури для більш ніж 500 кінофільмів.

Ернесто подорожував у більше ніж 25 країн світу і виконував свої оригінальні композиції для політичних діячів, як президент Аргентини Менем, Микита Хрущов і виступав на престижних майданчиках, включаючи Кремль (СРСР) і мексиканський Президентський будинок.

Неймовірною музику Ернесто слухали багато знаменитостей Голлівуду, в тому числі Чарлтон Хестон, Денні де Віто, Майкл Болтон, Октавіо Пас, і Rolling Stones.

У 2001 році Ернесто переїхали з Лос-Анджелеса в Тампіко, Мексика доживати останні роки життя поруч з родиною. Ернесто Cortazar II помер у 2004 році, але його спадщина залишається. Зі своєю музикою виступають два його сини, Ернесто Cortazar III і Едгар Cortazar, які стали успішними авторами на латиноамериканському ринку.

http://www.ernestocortazar.net/ -- тут 35 дисків з музикою.

http://www.youtube.com/user/ernestocortazarfan -- 70 відеокліпів ernestocortazarfan

---

А тут трохи з моєї сторінки:

http://music.i.ua/user/2768355/8352/

КОВАЛЬ Палац Тюїльрі, 10 серпня 92 р.

Високочолий, він гігантський молот стис. Страшний у величі й сп'янінні, сміючись, Неначе бронзова сурма неповторима, Й обвівши короля жорстокими очима, Коваль Людовіка Шістнадцятого тут Повчав, а навкруги штовхався чорний люд, Брудними лахами торкаючись панелей. І випнув черево блідий король дебелий. Блідий як бранець, що бреде на ешафот, Сумирний, наче пес, не відав він гризот, Бо цей гидкий коваль, що мав широкі плечі, Йому сказав такі слова й кумедні речі, Якими раптом і застукав короля. «Ти знаєш, сір, як ми співали тра-ля-ля Та гнали батогом волів на панські ниви, Під сонцем молитви читав абат лінивий І гримав чотками монеток золотих. Сеньйор на скакуні сурмив звитяжно в ріг. Один мотузкою, а інші батогами Сікли нас. Як воли, ми глипали баньками І вже не плакали, а далі й далі йшли. Тоді, коли ж ми лан зорали чималий, Зоставивши в масній землі частину плоті Своєї, то ... на чай дістали по роботі. А підпаливши нам помешкання вночі, Ви наших дітлахів спекли як калачі. О! Я не скаржусь. Я верзу тобі дурниці, Між нами кажучи. Але слова збагни ці. Хіба ж не радісно, як сіно лугове У червні на возах до клунь сільських пливе І чути, як пахтять трава пожухла, квіти Й садки, відколи дощ дрібний почав кропити? І бачити хліба й налиті колоски, І думати, що з них пектимуть буханки, А велет поблизу палаючого горна Співатиме, б'ючи кувалдою проворно. Була б упевненість, що дещиця щедрот Перепаде й тобі - з того, що дав Господь. Але, на жаль, це те, що і було допіру. Я нині знаю все! І через те не вірю. Я маю голову і руки, й молоток. Аж ось іде чужак, тримаючи клинок, І каже: «Оброби мої наділи, хлопче!» І почалась війна, і зайда землю топче. Він сина відбере у мене без вини. Бо я - простолюдин, а ти - король ясний. Ти так захтів, хоча й своїх дурниць свідомий. Ти певен, що мені під смак твої хороми, Твої нероби (хай їм чорт!), послухачі Та байстрюки, котрі бредуть як павичі. Вони в твою нору таскали наших доньок, Нас до Бастилії тягли за посторонок, Повторюючи нам: «Змиріться, бідняки!» Тобі ми й Лувр звели на наші мідяки. Ти нагуляєшся, міцним питвом зігрітий, І будуть паничі на шиї в нас сидіти. А дзуськи! Підлість ця триває ще здавен. Одначе наш народ - не шльондра. Крок їден - І ми Бастилію розвіємо в пилюку, Цю зліплену з камінь заюшених тварюку. І бридко нам було дивитись, як у вись її укріплення облізлі здійнялись. Зачиненими нас тримали в тінях мури. Так, громадянине, минулий час похмурий Хрипів і руйнувавсь, як вежу ми взяли. Щось схоже на любов ми в серці зберегли, Коли обійняли синів без церемоній. І роздувалися в нас ніздрі, наче в коней. Ми, горді й сильні, йшли і лячно нам було. У сяйві сонячнім, здіймаючи чоло, Ми по Парижу йшли в забрудненім манатті Й уперш себе людьми відчули. Бліднуваті Ми, сір, були хмільні від сильних устремлінь. Коли ж ми підійшли гуртом до чорних стін, Підносячи списи, листки дубові, сурми, Великий натовп наш не лютував, безжурний. Відчувши міць свою, ми прагли доброти. З тих пір ми начебто об'їлись блекоти! Гурти робітників на брук міський ступали, Від темних привидів зростаючи дедалі,- То йшли знедолені до брам багатіїв. Я теж за ними біг, щоб нищити шпиків, І обійшов Париж, піднявши молот вгору. Повсюди щось трощив сердито під цю пору. Ану, лиш посміхнись, то я й тебе приб'ю! Ти потім витратиш усю казну свою На клерків, що, від нас отримавши супліки, Відкинуть їх, як м'яч, без розгляду навіки, Про себе кажучи: «Які ж бо ви дурні!» Закони вміючи зварити на вогні, Рожеві рішення приправити в горнятках І викроїти щось для втіхи на податках, Собі затиснуть ніс, зустрівши нас, вони.- Бо вигляд наш для виборних брудний!- Тепер їм нічого боятись, крім багнетів. Доволі з їхніми дурницями кисетів, І ненажер божків, і остогидлих страв, Яких, королю, ти для нас приготував. Тоді жорстокими ми стали мимоволі, Почавши і хрести трощити, і престоли». Зірвавши оксамит фіранок, він йому Показує внизу вируючу юрму. На королівському широкому дворищі Вона, страшна, росла й гула все ближче й ближче, І вила, ніби пес, немов прибій морський, Здіймаючи списи залізні і кийки, І барабанний дріб, і вигуки, й прокльони. Ген рам'я ковпаки закровили червоні. Все показав коваль у зяюче вікно Пітному королю, що зблід як полотно, Побачивши юрму. «Це, сір, кишить сірома. Від неї здійнялась під стінами содома. Тому що нічого й поїсти злидарям. Ось я, коваль. Моя дружина з ними, там. Дурепа! В Тюїльрі дістати хліба мріє! А на пекарні в нас ніякої надії. Я маю трьох дітей. 1 знов бабусь-сновид В очіпках, що бредуть, голосячи навзрил Тому що сина чи дочку в них одібрали. Двох чесних громадян я знав: у криміналі Томили першого, а другий посивів На каторзі. Тепер на волі, наче псів, Ми зацькували їх і через те на серці В обох невесело. Жахливо, бо й тепер ці Мужчини мучаться і не позбулись пут. Вони сюди прийшли і під вікном ревуть. Сірома! Зганьблені, продовжують стояти Жінки. Бо що візьмеш, скажу, з слабої статі. Все сходить нині з рук придворним паничам, Що наплювали так у душу цим жінкам. Красуні ваші тут сьогодні. Це сірома! О! всі знедолені, кого здолала втома Й нестерпна духота, ті, хто бреде й бреде І від важких потуг сконає бозна-де... Вклоняйтесь до землі, бо перед вами - Люди! Ми, сір, робітники! І скоро доля буде Таки всміхатись нам в ясній будучині, Коли куватиме Людина день при дні. Стрімка дослідниця великої предтечі Й великих наслідків, приборкуючи речі, Людина все, немов лошицю, осідла. О горнів сяєво! Не стане більше зла. Чого допіру ще не відаємо ми, то Назавтра, знаючи, й просіємо крізь сито, Здійнявши молоти: тоді, братва, вдогонь! І нам зворушливий присниться часом сон, Що просто живемо й нікого не морочим Картанням, трудячись під поглядом урочим Своїх дружин, яких ми любимо здавен, І що з достойністю працюємо весь день. Тоді обов'язок нам, як сурма, роздасться. І ми відчуємо таке велике щастя. А щоб на нас ніхто напасти не посмів, Рушницю вчепимо в житлі напоготів! Але повітря вже наповнив запах бою. Що я казав тобі? Зріднився я з юрбою! Хоч залишилися ще гендлярі й шпики, Одначе вільні ми! І в нас є жах такий, Що часом робить нас великими. Недавно Гуторив про життя й обов'язок я славно. Поглянь на небосхил! Для нас він геть малий. Ми там загинули б і жити б не змогли. Поглянь на небосхил! Я знову зі страшною Юрбою злиюся, що котить за собою Твої гармати, сір, по вулицях брудних. Своєю крівцею ми вимиємо їх! Відчувши нашу мсту й почувши наші крики, Не гаючи хвилин, руді й старі владики На Францію пошлють свої полки гуртом. То й що ж! Ми теж і з цим покінчимо лайном!» Він на плече поклав свій молот. Зовсім близько П'яніло перед ним вируюче юрмисько. Повсюди - на дворі, в хоромах - тут і там, Де задихавсь Париж із болісним виттям, Пройшлася раптом дрож в юрби над головою. Коваль ручищею, широкою й масною, Хоча й спітнів король пузатий хтозна-як, Метнув йому в чоло фрігійський свій ковпак! Переклад Всеволода Ткаченка

---

Невже...

Все, що бажаю, Все, що хочу від життя - Це твої очі, Це твоя душа ніжна. Пісню кохання я би тобі співав, На твоїх грудях вечорами засинав. Літа минають, Доля не міняється, Ти все далеко, Мов та зірка ясная. Дивлюсь на небо, А з нього дощ паде Чистий, як сльози - Нагадує мені тебе. Осінь у мені сумно спить, В моїх снах ти вже не є. Мої дороги не ведуть нікуди, Осінь у мені сумно спить, А у тобі весна цвіте. Сонце є заслабе, Аби вийти за хмари. Моя рано, гей, Знаю, я не той самий, Через неї Дух мій вже давно помер. Мов сніг весняний мліє душа моя, До тебе прагне - а тебе ніди нема...

У жартах не тільки жарти, а й істина

Євгена Дударя в Україні знають якщо не всі, то майже всі. Принаймні ті, кому до вподоби гумор (а таких - однозначно - більшість), зачувши це прізвище, неодмінно по-доброму усміхнуться. Бо він і справді став усенародним сміхотворцем. Євген Дудар не тільки прекрасно пише, а й віртуозно виконує написане. У творчому доробку - понад десять тисяч виступів на різних сценах. A ще радіо- і телезустрічі з глядачами і слухачами, якими він особливо пишається.

- Євгене Михайловичу, чи пам'ятаєте той день і мить, коли усвідомили, що ваше життя буде пов'язане з літературою, гумором? Чи боязко було входити у світ, освячений іменами Євгена Гребінки, Івана Котляревського, Леоніда Глібова, Остапа Вишні?.. - Як не парадоксально, але я ще й досі не можу усвідомити, що я - письменник. Отже, миті цієї, мабуть, ще не було. І, очевидно, не буде. Світ, у який ми входимо, розпоряджається нами, а не ми ним. Він або нас втягує, приймає, або ж відштовхує, наче непотріб. Ймовірно, що в процесі ми й адаптуємося до цього світу. Мене у літературний світ затягнув Остап Вишня. Під весну 1944 року. У фронтовій нейтральній зоні, ховаючись в погребі від бомб та снарядів, при свічці я читав "Вишневі усмішки"... І хихикав... Правду кажучи, не знав, хто такий О. Вишня і не розумів, що таке "усмішки"... Але писане лягало на душу. І та душа реготала... Поки дорослі не випхали її з погреба разом із тілом. Бо свічка, біля якої я читав, стояла перед іконою, на яку вони молилися. І мій сміх був кваліфікований якщо не як явний прояв сатанинства, то, принаймні, як зневага до римокатоликів та їхньої ікони... Опинившись на свободі, своїм кривдникам я віддячив. Хата, під якою був погреб, вже горіла. І я закричав на всі заставки: "Тікайте, бо горимо!..". Отже Остап Вишня врятував і мене, і моїх односельців... Для того, щоб стати великим письменником або хоча б прилаштувати своє ім'я біля великих, треба мати або великий талант, або великі амбіції. В мене нема ні того, ні сього. Тому живу за принципом: радій з того, що тобі посилає природа, а не шукай і не чекай чогось надприродного. Великі не ті, що витягують шиї, аби возвеличитися над іншими, а ті, що час від часу схиляють голови, аби інших почути. У 1954 році після складених вступних іспитів на факультет журналістики Львівського університету я приїхав додому по "запасні штани". - На кого ти будеш вчитися? - спитав батько. - На журналіста... - На брехуна?.. Краще б ти поступив вчитися на слюсаря або токаря... Писати правду в цій державі тобі не дадуть. А брехунів зневажають люди і карає Бог... З того часу, принаймні свідомо, у своїй сатирі я намагаюся не брехати. Гумор - це життєві ситуації і художній домисел. Отже - правдоподібна неправда. А неправда, що не завдає шкоди, -мабуть, більше жарт, ніж брехня... Та повернуся до Вашої фрази "... світ, освячений іменами"... Я, правду кажучи, не відчув, коли в нього увійшов. А, можливо, лише входжу. На жаль, у цьому світі Остапа Вишню я вже не застав. У 1985 році, коли отримав премію ім. О. Вишні, його прийомна донька Марія Євтушенко вітала мене й писала: "... Мати часто говорила, як радів би Павло Михайлович, що в українській літературі появився такий сатирик, як Ви..." Ці слова я мав щастя почути й від самої Варвари Олексіївни Маслюченко - дружини О. Вишні. Вони мене і зогрівають, і зобов'язують... - Кажуть, що сатирикам, гумористам жити на світі легше. Бо сміх їх лікує. Чи справді це так? - У чужому оці завжди скалка більша. Тим, хто працює на заводі, що виробляє ліки, за "шкідливе виробництво" видавали молоко. Відомий критик Сергій Гальченко (до речі, мабуть, найгрунтовніший дослідник творчості О. Вишні) написав, що на якомусь моєму творчому вечорі у Палаці культури "Україна", вручаючи мені квіти, він запримітив, що все моє обличчя в помаді від жіночих поцілунків. Прочитавши це, я сказав Сергієві, що у жінок час від часу виникає потреба витерти свої губи об чиєсь обличчя. Але, на жаль, а може й на щастя, сліди на ньому видно, а рубців на серці - ні... У кожного митця - своя висота. Поетів Пегаси несуть на Парнас. А сатирик, якщо він безкомпромісний, все своє творче життя несе свій хрест на свою Голгофу. І ті, що вчора плескали йому в долоні, хвалили за гостроту і мужність, завтра можуть волати: "Розіпни його!" А то ще й притримають за ноги... - Цікаво, а що сталося б з людьми, якби на світі не було гумору й сатири? - Те саме, що могло б статися з природою, якби не було вітру. Усе небо затягнуло би павутинням. А гумор, сатира очищають від "павутиння" людські душі. Добродушні люди завжди усміхнені. Страшні люди не люблять гумору, а дурні -не розуміють сатири. І ті, і ті - неповноцінні. Пісня і гумор - це ідентифікаційний код народу. Мабуть, не випадково кращі ліричні пісні, які стали народними і міжнародними, такі, як "Ні, мамо, не можна нелюба любить"..., "Очи черные...", "Стоїть гора високая"..., "Повій, вітре, на Вкраїну..." написали байкарі, гумористи Євген Гребінка, Леонід Глібов, Степан Руданський... Саме тому, коли хочуть знищити самобутність нації, - засмічують, нищать її пісню і її гумор. А тепер задумайтеся над тими "ерзацами", які щодня, як брудна каналізаційна маса, течуть з багатьох телеканалів, коли ідіотоподібна сопля з якогось телекварталу "дражнить хохла". Подумайте, кому це треба і хто це оплачує? То що станеться з нашими дітьми, коли їх постійно підгодовуватимуть отрутою у псевдогумористичній облатці?.. Якщо Вас, звичайно, турбує майбутнє нації... - Коли і за яких обставин з'явився хутір "Мозамбік"? Це випадкова знахідка чи заздалегідь продуманий літературний хід? - "Мозамбік" - не плановий. Хоч більшу частину свого віку я прожив у плановому суспільстві, планувати не навчився. Мені краще вдаються експромти. Навіть виходячи на сцену, планую читати одне, а подивившись людям в очі, читаю інше... Якось під час "Вишневих усмішок" у Палаці культури "Україна" Павло Глазовий каже: "Ваш Ваня Молдаван - дуже колоритний. Чому б не зробити його постійним героєм?.." "Не можна, Павле Прокоповичу, - кажу, - образяться Вітя Царапкін, Ізя Чачкес і Гаврило з Мозамбіку... " Тоді ще хутора "Мозамбік" не було. Гаврило ще тоді перебував у справжньому Мозамбіку, куди КДБ послало його диверсантом... Це вже потім він повернувся і заснував хутір "Мозамбік"... - Ви самі водите автомобіль. Чи впізнають вас працівники ДАІ і чи були якісь кумедні випадки в дорозі? - Інколи я й сам себе не впізнаю. А щодо кумедних випадків, то їх - наче ям і вибоїн на наших дорогах. Деякі з них описані у книжці "Спогади про себе". До речі, ця книжка зараз готується до перевидання у набагато ширшому форматі... Але одну придибенцію розкажу. Це було наприкінці семидесятих. Я працював у "Перці". У відрядження часто їздив своїм "Запорожцем". Повертаюся з Житомира. Зупинився біля поста ДАІ, бо щось у багажнику калатало. Інспектор ходить неподалік, але до мене не наближається. Та тільки я рушив, він макогона мені на капот: стоп! - Документи! Я прикинувся чоботом: - Які? - На право управлєнія транспортним средством... - А для чого? - Ви нарушілі правіла дорожного двіжєнія... - А чим? - Ви не прив'язани прив'язним ремнем... Це ж, клятий, стояв - приглядався, чи я прив'яжуся. - А мені не можна, - кажу. - В мене лоскоти в грудях... Стоїть. Очі, як сорочині яйця. Аж чути, як в голові скрипить: - А справка у вас єсть? - Немає. А у вас лоскоти є?, - питаю спокійно. - То підіть до лікаря, нехай дасть справку... Це ж не хвороба... Буду чухати груди - можу зробити аварію... - Но надо что-то дєлать... - Треба. Підкажіть що? Генералів питав - і ті не знають... Думає, думає. Відчуваю, що йому тяжче, ніж мені: - Надо что-то дєлать... Вот я вам повєріл, я вас отпускаю... Но найдьотся дурак і нє повєріт вам... - Якщо порівняти вчорашні дні із сьогоденням, то коли було більше матеріалу для гумору і сатири? - Матеріалу вистачало і вистачатиме. Думаю, що його достатньо й на небесах. Бо для чого туди забирали б сатириків? А у вирі історії, як і в звичайному річковому вирі, сміття завжди більше... Та міняється світ - міняються проблеми... Колись стриженим "під барабан" ходив криміналітет. Як тільки хтось потрапляв у міліцію, його одразу ж стригли - шукали роги. Тепер "під барабан" стрижуться, в основному, новоспечені скоробагатьки. Аби показати, що рогів у них нема. І вони може й не ангели, але не такі вже грішні. Правда, Ваня Молдаван запевняє, що пройшла мутація. І в деяких видів гомо... роги ростуть всередину голови... Тому, мовляв, "для ума - місця нема"... - Ви є автором книги з промовистою назвою "Українці мої, українці..." ("Сумні роздуми веселого чоловіка"). Як виник її задум і чого в ній більше: сатири чи печалі? - "Українці мої, українці"..., як і "До Батька", "Наша ментальність" та інші подібні твори - це біль. Він ніколи не планується , не задумується. Якби не було болю, не було б стогону... Але в мене не стогін, не плач, не скигління... Згадані та інші твори подібного плану - моя громадянська позиція, пропонований вихід, застереження українцеві: "Не стогни! Не скигли! Не спи... Не надійся на манну ні з Москви, ні з Вашингтона, ні з небес. Бери в руки віника - і починай від власного порога..." А паршуків, які заважають, став на місце або виставляй з хати... - Під час однієї з наших поїздок Кіровоградщиною (на Шевченківські свята) ви випадково забули в автобусі свою панамку. Я знайшов її. Ви тоді пожартували: мовляв, без неї не могли б писати. Чи маєте якісь талісмани, чи вірите в прикмети, забобони, які допомагають або ж заважають писати? - З панамкою - жарт. Я, до речі, її в Кіровограді тільки придбав, бо нестерпно пекло сонце... Талісмани, забобони - не моє. Я вірю у талісман здорового глузду. Коти, які перебігають мені дорогу, заслуговують похвали і шани. Бо вони мені вірять. Коли людина з порожнім відром переходить дорогу - не страшно. Страшно, коли переходить дорогу людина з порожньою головою... А ось сни, які мені сняться, часто збуваються. Як тільки присниться один "колега", що подає руку для привітання, знаю: або написав черговий пасквіль на мене, або комусь замовив, або ж чимось іншим напакостив... - Які рукописи сьогодні на робочому столі у Євгена Дударя? - Рукописи, рукописи... їх стільки у мене початих... Одні на робочому столі, інші - у запасному мішку. Я, слава Богу, не працюю у жанрі великої прози, тому й рукописи мої не залежуються. Вони час від часу вискакують у періодиці. А це ось з дня на день вискочать окремою книжкою "Чума в Україні"... Йдеться там не про "свинячий грип", а про свинячі звички - де жити, там і паскудити... - Що хотіли б побажати читачам "Урядового кур'єра"? - Я звик прокидатися раненько. Якось телефоную знайомому. Поговорили. Передай, - кажу,- привіт дружині. - Досить, - обірвав він.-Я рік тому вже передав... - Що сталося? - стривожився я... - Нічого трагічного... Слава Богу, вижив... Але... Ти колись зателефонував отак ранесенько. Я зауважив: дружина тобі ніколи не пробачить, що ти мене висмикнув від неї із ліжка. Ти ж сказав: "Повернися до дружини. Виконай свій чоловічий обов'язок так, як ще ніколи не виконував і скажеш, що це - привіт від Дударя...". Я постарався... Але наступного ранку вона ледь прокинулася: "А що? Дудар привіт сьогодні не передавав?" І так щодня. Поки я не збрехав, що ти виїхав за кордон і привіти передаватимеш лише по великих святах... То читачам і читачкам "Урядового кур'єра" бажаю, аби вони завжди мали настрій, сили і бажання передавати одне одному "привіти від Дударя...". Аби демографічне становище в нашій державі поліпшувалося. Щоб діточки народжувалися частіше - здорові, щасливі, росли розумними, працьовитими, веселими на радість батькам і на славу Україні... НАШЕ ДОСЬЄ Євген Дудар - письменник-сатирик, публіцист, Заслужений діяч мистецтв України, лауреат міжнародної премії імені П. Орлика, премій імені О. Вишні, імені

М. Годованця, імені П. Сагайдачного, імені І. Кошелівця, імені В. Косовського. А ще - славнозвісної Нобельської (прохання уважно вчитатися в назву). До того ж за боротьбу своїми творами з тоталітарними режимами нагороджений "Золотою медаллю Тараса Шевченка" (Спілка визволення України, Австралія). Має орден Ярослава Мудрого 5-го ступеня, медаль міжнародної рейтингової академії "Золота фортуна", почесну відзнаку Міністерства культури і туризму України. Автор 22 збірок сатири та гумору. Його твори перекладені багатьма мовами світу.

05.12.2009 Олександр ВЕРТІЛЬ

Газета Урядовий кур'єр 

Євген Дудар народився в селі Озерна, зараз Зборівського району, Тернопільської області. В 1956—57 рр. працював завклубом у рідному селі. Залишив завідування клубом у зв'язку з виїздом на навчання. Закінчив факультет журналістики Львівського університету. Зараз мешкає в Києві. Дудар є автором понад 20 книг, а також численних публікацій у пресі. Його твори було перекладено багатьма мовами світу. Він є також і професійним артистом-виконавцем власних творів, у його творчому доробку — понад десять тисяч публічних виступів, творчих вечорів, радіо- і телезустрічей. Євген Михайлович має звання заслуженого діяча мистецтв України (1993 р.). Також він є лауреатом багатьох премій: Літературна премія ім. Остапа Вишні (1993 р.), Літературна премія ім. Микити Годованця(1997 р.), Міжнародна премія ім. Пилипа Орлика (1995 р.),Премія ім. Петра Сагайдачного (2000 р.), Премія імені І. Кошелівця. У 1990 році був нагороджений Золотою медаллю Тараса Шевченка Спілки визволення України (Австралія), за боротьбу проти тоталітарних режимів.

Нет покоя у вождей

Долгими ночами:

Очень трудно всех людей

Сделать сволочами!

Колюбакін Володимир Пам’ять героїв Вестерплатте Гданськ відомий як старовинне портове місто і колиска славнозвісної «Солідарності», але не тільки. Назва «Вестерплатте» увійшла до світової військової історії: тут фашистські загарбники почали Другу світову війну і тут-таки вперше отримали належний опір. Хмари над Гданськом Після поразки Німеччини у Першій світовій війні, за умовами Версальського договору, місто, яке німці вважали за своє і називали Данциг, було оголошено вільним. Воно перебувало під юрисдикцією Ліги націй, а його територія входила до митного простору Польщі. 1924 року Польща отримала від Ліги націй дозвіл на розміщення на території Гданська транзитного військового складу і гарнізону для його охорони. Для розташування цього об’єкту було обрано Вестерплатте – невеликий півострів у Гданській бухті, у гирлі Мертвої Вісли, біля самісінького входу до порту.

Саме наявність польського гарнізону на Вестерплатте стала одним із формальних приводів для початку війни. Поляки мали відомості про німецький напад і намагалися вжити якихось заходів для посилення гарнізону. Зокрема, житлові та складські споруди на острові було переобладнано в оборонні, створено кілька опорних пунктів та кулеметних гнізд. Втім, коли Вестерплатте інколи називають „фортецею”, це не так. Наявні оборонні споруди давали можливість відбити короткочасний напад невеликих сил піхоти противника, але не були пристосовані для тривалої оборони від великої армії. За попереднім планом польського командування, це завдання мав узяти на себе Інтервенційний корпус, який повинен був у разі потреби захопити Гданськ із суходолу і надати допомогу гарнізону. Але 31 серпня 1939 року представник польського командування, що прибув до Вестерплатте, повідомив командира гарнізону майора Генрика Сухарського, що рішення про захист польських об’єктів у Гданську відмінено, Інтервенційний корпус розформовано, а німці, за оперативними відомостями, мають напасти взавтра. Гарнізон практично кинули напризволяще. Високий гість закликав Сухарського „прийняти виважене рішення” – тобто, здатися. Не дивно, що, за спогадами очевидців, майор після цієї розмови мав зелене обличчя... Навала На час нападу чисельність гарнізону становила 182 військових. Для ефективної оборони їм явно не вистачало вогневої потужності: одна польова (навіть не берегової оборони!) гармата калібром 76,2 мм, дві маленькі протитанкові 37-міліметрові гарматки та чотири міномети. Основною зброєю були 41 кулемет та 160 гвинтівок. Спроби якось посилити озброєння гарнізону напередодні нападу не мали успіху: німці перепиняли військові вантажі, що прямували до півострова. Натомість вони нарощували свою військову присутність, зокрема, чисельність наземних військ. А 25 серпня до Гданської бухти „з дружнім візитом” прибув лінкор ВМС Німеччини „Шлезвіг–Гольштейн” з ротою морської піхоти чисельністю 500 чоловік. 1 вересня 1939 року о 4,45 ранку лінкор почав обстріл Вестерплатте. З цих пострілів почалася Друга світова війна. В атаку пішла німецька піхота. Втім, сильний вогонь з польських укріплень змусив її відступити.

Натомість тривав масовий обстріл півострова з усіх точок. Єдина гармата захисників Вестерплатте встигла зробити лише 28 пострілів і була знищена ворожим вогнем. Втім, її снаряди вразили ворожі вогневі точки на маяку та кількох високих будівлях у місті. Мало того: група польських солдатів зненацька атакувала німецьке кулеметне гніздо поза територією Вестерплатте і повністю його знищила. Командир групи капрал Анджей Ковальчик за цю перемогу заплатив власним життям. Ще кілька разів за цей день німці атакували польські позиції – так само безрезультатно. Захисники втратили 4 чоловік убитими, німці – 82. Наступного дня до артобстрілів та штурмів піхоти додалися повітряні налети, було знищено всі чотири міномети. Загинули бійці, що захищали КП №5. Майор Сухарський, який знав, що допомоги не буде, віддав наказ про капітуляцію, але проти виступили інші офіцери на чолі із заступником командира гарнізону капітаном Домбровським.

Наступними днями у німецьких наступах на Вестерплятте взяли участь танки. Німці намагалися переплисти протоку на човнах, заповнених морською піхотою. Була також спроба заштовхнути залізницею на територію укріплення цистерну, повну бензину. Дякувати Богові, що поляки вчасно здогадалися розібрати рейки! Капітуляція Попри гарматний обстріл, який майже не припинявся, вогонь захисників не вщухав. Німецькі лави, що намагалися атакувати, одна за одною лягали трупом. Складалося враження, ніби поляків не беруть снаряди. Серед німців поповзли чутки, ніби територію півострова перетворено на суцільну низку потужних бастіонів, з’єднаних підземними ходами, а один з цих ходів веде десь на материк, і по ньому до захисників надходять підкріплення… Насправді безперервні артилерійські обстріли з кораблів та суходолу дуже дошкуляли польським воїнам. Велику кількість укріплень було зруйновано, багато вояків – поранено. У лавах захисників почали відчуватися нестача боєприпасів, харчів, питної води, а також медикаментів для численних поранених, стан яких усе погіршувався. Не надихали і відомості, отримані по радіо: надії на підкріплення швидко танули.

Ввечері 6 вересня знову постало питання про капітуляцію. Капітан Домбровський знову виступив проти, його підтримувала частина солдатів. Але новий німецький генеральний штурм ранком 7 вересня переконав, що сил триматися вже не вистачає. Через те, що велику кількість укріплень було зруйновано, виникла загроза прориву противника на територію фортеці, а рукопашного бою невеликий польський гарнізон просто б не витримав. Тому о 10-15 ранку 7 вересня було оприлюднено наказ про капітуляцію. Її у майора Сухарського прийняв генерал Ебергардт. На фото, зробленому німецьким кореспондентом, видно, як він віддає майорові честь – причому, не по-фашистському, а як у порядному війську, долонею до кашкета. На визнання мужності захисників фортеці, майорові було залишено офіцерську шаблю.

Поранених польських вояків було відправлено під охороною до Медичної академії у Гданську, інших військовополонених розподілили по таборах. Деяким згодом вдалося втекти та приєднатися до Армії Крайової або до польських частин, що були створені в СРСР. Зі 182 захисників Вестерплатте до кінця війни дожили 158. Сумна доля спіткала радіотелефоніста, сержанта Казімєжа Рачинського. Оскільки ще 2 вересня майор Сухарський знищив усі шифри та коди, бідолашний сержант виявився єдиною людиною, яка знала їх напам’ять. Відважний зв’язківець не виказав таємницю ворогам і загинув від рук катів. Майор Генрік Сухарський до 1945 року перебував у фашистських таборах. Це, мабуть, підірвало його здоров’я, бо невдовзі після звільнення, 30 серпня 1946 року майор помер у Неаполі. 1971 року прах Сухарського перепоховали на кладовищі Вестерплатте поряд з його воїнами. Пам’ять За часів соціалістичного уряду Польщі офіційною позицією щодо подвигу героїв Вестерплатте були забуття та зневага: пам’ять Вестерплатте загалом замовчували, а якщо й згадували, то, мовляв, це був вияв не героїзму, а лише безсилого відчаю. Така точка зору була не лише блюзнірством, а й суперечила історичній правді. Захисники Вестерплатте втратили загиблими 16 чоловік, включаючи сюди і сержанта Рачинського, німці – близько 200. Купка польських лицарів привернула на себе три з половиною тисячі гітлерівських солдатів і тим самим полегшила становище оборонців Польщі на інших ділянках фронту. Відновленню історичної справедливості посприяли польські митці. Героїчній обороні Вестерплатте присвячено поему Ільдефонса Галчинського «Пісня про солдатів Вестерплатте». Щоправда, за браком історичних відомостей, які замовчувала тодішня влада, поет керувався міфом, ніби усі захисники укріплення загинули. Втім, завісу мовчання було прорвано. 1967 року вийшов на екрани фільм Станіслава Ружевича «Вестерплатте», який правдиво відтворював історію оборони. Він отримав дев’ять нагород у Польщі і срібну медаль Московського кінофестивалю. Коли фільм ще знімався, 1966 року, у Вестерплатте було встановлено пам’ятник його захисникам.

Тепер тут діє музей Вестерплатте, де представлено документи, макети укріплень і німецького лінкора, відтворено піст чергового тощо. Неподалік – кладовище, де поховано загиблих захисників фортеці. Вояки спочивають на березі моря, під могутніми соснами, на тлі мальовничого краєвиду. Поруч - танк Т-34 з Першої польської бригади імені Героїв Вестерплатте, який брав участь у визволенні Гданська 1945 року. Туди можна дістатися як із самого Гданська автобусом, так і з сусіднього Сопота, звідки влітку ходять на півострів туристичні теплоходи. Володимир Колюбакін, спеціально для "Музейного простору України" prostir.museum

Більш докладно тут: (виділити все)

http://www.google.com.ua/imgres?imgurl=http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/f/fa/Memor_Westerplatte.jpg/300px-Memor_Westerplatte.jpg&imgrefurl=http://ru.wikipedia.org/wiki/%25D0%2592%25D0%25B5%25D1%2581%25D1%2582%25D0%25B5%25D1%2580%25D0%25BF%25D0%25BB%25D0%25B0%25D1%2582%25D1%2582%25D0%25B5&usg=__zUuR8Dw5EjqHa_Sc7-hYiICbwcg=&h=400&w=300&sz=36&hl=uk&start=1&zoom=1&um=1&itbs=1&tbnid=6-CeQw9u4-qYJM:&tbnh=124&tbnw=93&prev=/images%3Fq%3D%25D0%2592%25D0%25B5%25D1%2581%25D1%2582%25D0%25B5%25D1%2580%25D0%25BF%25D0%25BB%25D0%25B0%25D1%2582%25D1%2582%25D0%25B5%26um%3D1%26hl%3Duk%26safe%3Dactive%26sa%3DN%26ndsp%3D21%26tbs%3Disch:1

Тарас Житинський – іванофранківець, батьки якого були в УПА. Більше десяти років живе в Лондоні і створив там гурт "Земляки". Лауреат фестивалю "Червона Рута-91" у Запоріжжі, лауреат Конкурсу молодих виконавців популярної пісні Міжнародного фестивалю "Слов'янський базар-92". Отримав Гран-прі на фестивалі української патріотичної пісні "Повстанським плаєм-2007" в Івано-Франківську. Тарас розповідає: "Колись давно, в Стародавньому Римі, імператор Троян казав, що народ можна знищити, не обов'зково воюючи з армією чи руйнуючи храми, можна просто знищити його історію. Ми зараз знову підіймаємо цю історію, яку для нас зберіг наш народ. Він цю свічку проніс крізь століття, і ми так само її несемо, ця свічка ніколи не загасне. Піснями ми повертаємо українську історію"

  Біографія Що не говоріть, гени — велика річ. Народжений у родині репресованих вояків УПА в Карагандинській області, Тарас Житинський лише у 1981–му зміг повернутися на Батьківщину — місто Івано–Франківськ. Там він закінчив Івано–Франківський інститут мистецтв і здобув три дуже важливих для себе перемоги: третю премію у категорії "поп–музика"на фестивалі "Червона Рута" у 1991–му, а у 92–му — гран–прі фестивалю "Кришталевий лев" та спеціальну відзнаку на "Слов'янському базарі". В його творчому активі тих часів також надзвичайно вдалі, сказати б — ефектні, виступи на вже легендарних нині форумах "Оберіг" і "Мелодія". Справді потужно свій концертний сет Тарас відіграв на імпрезі, присвяченій 50–річчю створення УПА у 1992–му. Саме там розкрилися дивовижна харизма, сильний голос і вкрай експресивна манера виконання співака — три складові, що скрізь, де б не виступав, приносили йому успіх. Протягом 90–х Тарас Житинський записав і видав два цікавих альбоми — "Чорний лебідь" і "Ва–банк", а в 1996–му для нього починається нове життя: він несподівано перебирається до Лондона, де швидко налагоджує стосунки з нашою тамтешньою діаспорою, але ні на день не розлучається з улюбленою гітарою. Головними "кониками" репертуару Житинського були козацькі пісні, історичні думи та пісні УПА. Завівши собі на голові справжнього оселедця, він став схожим на вільного козака в екзилі. Це був хитромудрий план! План навернення несвідомих чи напівсвідомих українців на своїй Батьківщині до рідного коріння, до рідного слова і пісні, власне — до української культури. Тарасові хотілося довести (спочатку собі, а потім і співвітчизникам), що, живучи в іншій країні і в англомовному середовищі, можна повноцінно розвивати власну культуру і бути цікавим для місцевої публіки як представник слов'янської культури. Тому й не дивно, що Тарас в Англії має прихильників серед англосаксів.

Щороку Житинський разом із дружиною Марією і дочкою Іриною навідується в Україну — до родичів. Окрім того, Тарас намагається "захопити" по максимуму різноманітні літні імпрези, презентуючи щоразу нові композиції. Зокрема у 2008–му на фестивалі "УНІЖ", який влаштувала столична агенція "Наш формат", він представив свій альбом "Пісні козаків", виданий тією ж агенцією. "Ми заприятелювали з шефом "Нашого формату" Владом Кириченком, унаслідок чого було видано мій свіжий матеріал, записаний у Лондоні, — розповідає Тарас. — "Пісні козаків" — це гайдамацькі, стрілецькі й козацькі пісні різних часів і з різних теренів країни. Пісні "Ой у 1791 році" та "Любо, братці, любо" були записані етнографом Олександром Грибом років десять тому на півдні України. Насправді "Любо, братці, любо" в оригіналі завжди звучала українською, адже у війську Нестора Махна 98 відсотків бійців були етнічними українцями. І ця пісня була чимось на зразок махновського гімну і нині є фольклором для анархістів усього світу. Альбом "Пісні козаків" виявився одним із найбільш затребуваних у 2008–му серед новинок компанії — напевно, це було пов'язано з тим, що у 2007–му Тарас отримав ґран–прі на фестивалі "Повстанським плаєм", а також органічно влився у програму фестивалю "УНІЖ". Наступним кроком було видання у 2009–му одразу двох позицій — альбомів "Козацькі балади" та "Їхали батяри". Перший і за стилістикою, і за настроями ніби продовжує диск "Пісні козаків", але вже під кутом мужньої чоловічої баладності, елегійності. Тут Тарас виконав відому пісню О. Веремчука "Курінний" та одну власну — "Там на ставі". Диск "Їхали батяри" має підзаголовок "Галицький шансон", представляє музику закарпатського композитора Ігоря Іванціва і справді дає певний зріз сучасної батярської пісні, іншими словами — дає уявлення про міський фольклор довоєнної Галичини, який у 20—30–ті роки становив надзвичайно строкате й колоритне полотно із цілим спектром суто галицьких характерів.

Уже кілька років у Великобританії функціонує створена Житинським група "Земляки", складена з наших "колишніх", яка грає і народну пісню, і авторський репертуар. "Земляки"мають непоганий концертний ангажемент по всій Англії, але поки що, за певних причин, не можуть відвідати Батьківщину, а точніше — покинути Великобританію. Сьогодні Житинський виношує доволі амбіційний проект — запис авторської пісенної програми із залученням справжнього симфонічного оркестру і за участі дочки Ірини. "Відтоді як Ірина отримала ангажемент на сцені Оперного театру в польському Вроцлаві, — каже Тарас, — я весь час обмірковую нашу спільну програму, яка б схрестила мою манеру співу, де, окрім народної музики, присутні впливи блюзу і класичного року, з оперним вокалом моєї дочки. Поки що заважає лише те, що запис живого симфонічного оркестру в Англії є надто дорогим задоволенням, а імітувати звучання оркестру за допомогою електроніки — не хочеться...

"Стовідсотковий пілігрим" — так визначив свою долю і спосіб життя сам Тарас Житинський. "Завжди відчуваю себе у дорозі, — пояснює він. — Зупинки бувають довшими чи коротшими, але головне — наповнити їх сенсом, тобто — творчістю. І рухатися далі..." Автор: Олександр ЄВТУШЕНКО, "Україна молода"

Більше послухати Тараса Житинського можна тут:

http://music.i.ua/user/2768355/7011/

Василь Зінкевич (народився 1 травня 1945р. у с. Васьківці Хмельницька обл.) став першим чоловіком-солістом в суто жіночому тоді вокальному ансамблі "Смерічка". Це сталося в 1968 році - через три роки його знав весь Радянський Союз - "Червона рута" стала кращою піснею в країні. В фіналі наступної "Пісні-72" звучав "Водограй", через рік самодіяльну "Смерічку "запросили в філармонію... Ось це Зінкевичу вже не сподобалося - через два роки виснажливих гастролей він залишив професійну сцену. Та виявилося, що без пісні вже не прожити в 1977 році він повертається на велику естраду, вже як соліст волинського ВІА "Світязь". "Ти - моя весна", "Любов цвіте один раз", "Світ без тебе" дуже швидко роблять Зінкевича знову найпопулярнішим співаком в Україні. Та на всесоюзну арену його вже не пустили, та й запланована (після присвоєння йому в 1980 році звання Заслуженого артиста України) платівка так і не з'явилася.

З 1985 року Зінкевич вже Народний артист - на той час в скарбничку української музики він вніс чимало популярних пісень: "Ясні зорі", "Кличу тебе", "Забудь печаль", "Сонце в небі", "Скрипка грає", "Хай щастить", "Тече вода", "Музика", "Ніби вчора", "Крізь літа". Останнім часом метр дуже прискіпливо ставиться до поповнення свого репертуару, записуючи не більше двох пісень на рік, досить довго працюючи над кожною з них. Серед записів останніх років - "Два кольори", "Ясени", "Червона рута" та нові пісні "Наснись мені люба", "Серед гір високих". В 1994 році Зінкевичу присвоєна Державна премія Т.Г.Шевченка.

                   

У 1997 році нагороджений орденом Миколи Чудотворця, 20 серпня 1999 р. одержав від Президента орден за заслуги 2-го ступеня. 4 жовтня 2001 р. від головного редактора газети "Голос України" за результатами конкурсу серед читачів отримав звання "Золотий голос України", що засвідчило вручення йому "золотого пера", 30 вересня 2001 року Луцький міський голова присвоїв йому звання почесного громадянина Луцька. 24 травня 2002 року у Києві Міжнародним центром культури і мистецтв була відкрита "Алея зірок" де Зінкевичу була вручена Зірка України (орден №1) Василь Зінкевич у всьому, за що брався, намагався бути першим, якщо не єдиним. І в кожній справі вимагав і від інших, і насамперед від себе найвищої майстерності, досконалості, а то й філігранності. Можливо тому не так багато останнім часом з'являється нових пісень у його репертуарі. Але практично кожна пісня, яку співає Василь Зінкевич, увійшла до золотого фонду української естради. Друзі жартують, що Зінкевич може блискуче проспівати навіть телефонний довідник. Упертість і наполегливість були в характері Василя Зінкевича завжди. Але хтозна, чи став би він колись співаком, якби не доленосна зустріч із Левком Дутковським, який 1968 року запросив випускника Вижницького училища декоративно-прикладного мистецтва першим чоловіком-солістом до жіночого вокально-інструментального ансамблю «Смерічка»? Адже Бог наділив Зінкевича ще й талантом неабиякого танцюриста та художника-модельєра. І до «Смерічки» Василь Зінкевич очолював танцювальний ансамбль «Смеречина», а ще раніше, в армії – полковий танцювальний колектив (він і досі виходить на сцену, наче танцює). Перші сценічні костюми для Софії Ротару, «Смерічки», пізніше «Світязя», «Червоної рути», а також для ансамблю пісні і танцю ім. Павла Вірського, Київського мюзик–холу, Буковинського ансамблю пісні і танцю розроблялися за ескізами Василя Зінкевича. Одначе саме музичне чуття і педагогічний талант Дутковського, який зумів запалити на нашому пісенному небосхилі не одну зірку, допомогли Зінкевичу вибрати пісенний шлях у житті. Сам Василь Зінкевич згадував, що як співак він народився у новорічну ніч 1969 року, коли на Чернівецькому телебаченні в новорічній програмі прозвучав запис пісні Левка Дутковського «Сніжинки падають» у його виконанні. Історія цього запису досить незвичайна. Спочатку справа ніяк не клеїлася: зробили кілька дублів, а досягти бажаного ефекту ніяк не вдавалося. Тоді вирішили запросити Володимира Івасюка, який охоче відгукнувся і, маючи певний досвід, записав пісню з кількох дублів. Але Зінкевич не міг змиритися з «поразкою» і попросився зробити ще одну спробу. І заспівав цього разу так, що в ефір пішов саме цей запис. А через три роки саме Василь Зінкевич, Володимир Івасюк і Назарій Яремчук, який прийшов до «Смерічки» у 1969 році, заспівали на весь Союз у фіналі «Пісні року» невмирущу «Червону руту», голосно заявивши про існування нової, самобутньої української естради. В Україні вона на той час звучала повсюди: восени 1971 року на екрани вийшов музичний фільм «Червона рута» з Василем Зінкевичем і Софією Ротару в головних ролях. І полетіли-поїхали ці пісні не лише по всій країні, а й по світу.

 Василь Зінкевич у 1975 році покидає «Смерічку» і переїжджає до Луцька, де невдовзі на багато років стає незмінним солістом ВІА «Світязь»....

Волинська обласна філармонія — 70 років — частина 25 (натиснувши два рази можна перейти на YouTube і подивитись більше)

---

За матеріалами з wikipedia, http://www.pisni.org.ua/persons/10.html та інших. Послухати більше Василя Зінкевича можна тут: http://music.i.ua/user/2768355/2137/