Війна в наших душах багато витоптала Про готовність українців узяти в руки зброю і про поділ на своїх і чужихМайя ОРЕЛ
Результати опитувань, що їх проводив Інститут соціальної та політичної психології НАПН України, коментує його науковий співробітник Павло Фролов.
— Павле Дмитровичу, українці десятиліттями жили за принципом «тільки не було б війни» — і от тепер маємо війну. Що з нами сталося?
— Справді, опитування, які проводив у різний час наш інститут, засвідчували: цей принцип був беззаперечний для більш ніж 90% українців, він здавався абсолютно непорушним. Але при цьому опитування виявляли й інше: поступово більшало тих, хто говорив: якщо й далі буде так продовжуватися, треба братися за сокиру. До того ж тезу громадянської війни політтехнологи вкинули у масову свідомість ще напередодні президентських виборів 1994 року. Мовляв, оберемо Кучму — розпалимо громадянську війну. Тоді на цю провокацію суспільство не відреагувало. Але ідея не вмерла. Політтехнологи використали її вже під час наступної президентської кампанії, хоча у дещо модифікованому вигляді. Її основою стала так звана біполярна модель, яка, образно кажучи, передбачає заміну політичного різнобарв’я лише двома кольорами — чорним та білим. Відтоді біполярність, поділ кандидатів та їхніх прихильників на князівства «світла» та «пітьми», стала нашою класичною виборчою технологією. У 2004 році вона ледь не спровокувала війну. Але тоді була політична воля до суспільного діалогу, війни вдалося уникнути. Накопичену негативну суспільну енергетику було каналізовано за допомогою публічних дебатів. Нинішньої зими цього, на жаль, не відбулося. Прагнення до діалогу не виявила жодна зi сторін конфлікту.
— Наскільки свідомо українці готові сьогодні брати участь у війні і за що вони воюють?
— Сенс війни, яка сьогодні триває на сході, бачиться нашим громадянам по різному. Для одних це війна за незалежність України, її захист від агресії з боку північного сусіда. Для інших — війна незаконної влади із власним народом і, відповідно, боротьба з «київською хунтою». Хтось сприймає цю війну як черговий перерозподіл власності українськими олігархами руками легковірних громадян, а для когось ця війна є лише елементом великої та кривавої геополітичної гри. За всієї неповноти даного переліку можна говорити про надзвичайну багатоплановість та багатошаровість смислів цього конфлікту. Найбільш концентровано та яскраво його особистісний сенс виявляється у відповіді на запитання: чи відомо мені, за що, власне, на цій війні маю загинути я чи хтось із близьких мені людей? Результати опитувань, проведених нашим інститутом у травні, дають підстави вважати, що майже половина українських громадян такий сенс мають. Зокрема, поновлення призову на строкову службу до Збройних сил України так чи інакше підтримали 51,1%, не підтримали — 33,5% опитаних. Причому серед респондентів, у родинах яких є чоловіки призовного віку, рівень підтримки такого рішення є навіть вищим (54,3%), ніж серед тих, у чиїх родинах чоловіків призовного вiку немає (49,7%). Тобто за 23 роки незалежності система суспільного виховання таки сформувала патріотів. Загалом, нічого дивного. У всі часи під час війни одна частина громадян демонструє готовність до війни, інша — неготовність і небажання воювати. До речі, у 1941 році, як засвідчують архівні документи, в СРСР тих, хто попри ура-патріотичну радянську пропаганду намагався уникнути призову, було чимало. Наприклад, по Харківському військовому округу станом на 23 жовтня 1941 р. прибуло лише 43% від загальної кількості призваних.
— Але готовність бути призваним і готовність стріляти в живу людину — це, погодьтесь, різні речі.
— Результати нашого опитування зафіксували чималу кількість радикально налаштованих громадян. Про свою особисту готовність під час масових заворушень застосувати силу, а то і зброю заявили 29,2% респондентів. Із них однозначно готові робити це 10,4%. Справді: вважати, що ти готовий стріляти, і вистрілити, убити — то таки не одне й те саме. Люди йдуть на війну з патріотичних міркувань, а захист Батьківщини перетворюється на кров, убивства й каліцтво. Багато хто з молодих людей сприймає війну віртуально, як продовження комп’ютерної гри. Полегшують готовність убивати й різноманітні прийоми знеособлення противника. До них, зокрема, належать використання слів «колоради», «ватники» тощо. І мало хто усвідомлює, що ворог прийшов не підставляти свою голову під твої постріли, а вбивати тебе. Тобто маємо готовність убивати, але чи маємо готовність умирати? Стати безруким, безногим?
Звичайно, людина на війні просто змушена перебороти страх смерті, інакше вона не стане воїном. Але трапляється, що людина в цьому йде ще далі — вбивство іншої людини стає потребою, такою собі розвагою, з’являється спортивний інтерес. Тобто у людини зміщується мотивація. Отримуємо бійця, якому байдуже, де і за які гасла вбивати, його захоплює сам процес. Учасники афганської і чеченських війн багато про це можуть розповісти. Ми ще зiткнемося з проблемою психологічної реабілітації учасників цієї війни, з наслідками посттравматичного синдрому. Це дуже важка проблема і для суспільства, і для конкретної особи. Нам треба бути готовими і до проявів так званого чеченського синдрому з його терористами-смертниками, що жадають помсти. Росіяни, до речі, мають величезний практичний досвід роботи з ними: вміють не лише їх знешкоджувати, а й програмувати.
— Ми говоримо про такі страшні речі, а от подивіться навколо: діти граються, он пара на сусідній лавці цілується, реклама запрошує на літній відпочинок, де та війна?
— Війна не просто поруч, вона всередині нас. Ми розриваємо стосунки з родичами і друзями, якщо їхній погляд на те, що відбувається зараз в країні, не збiгається з нашим. Війна в наших душах багато витоптала. Людям стало здаватися, що війна важливіша за кохання, за сім’ю — зараз рвуться і знецінюються найінтимніші зв’язки—заради ідеальних уявлень. Це вічна суперечка. (Згадайте Тараса Бульбу й Андрія, згадайте Марютку із фільму «Сорок перший» — з ідеологічних міркувань вони вбивають тих, кого найбільше люблять). Ця суперечка у нас зараз дуже загострилася. У психологічному розумінні ми маємо громадянську війну.
— Багатьом не подобається, що хлопці з Центральної України повинні гинути за «якийсь Донбас». Так, немовби Донбас — не Україна.
— Я думаю, що так проявляється особливість українського менталітету. Українці завжди розрізняли бАтьківщину і БатьківщИну. Українці в попередні століття не мали великої Батьківщини — вони завжди жили в чужих для них державах — радянських, литовських, польських, російських, австро-угорських , навіть румунських, завжди переймалися тим, щоб вижити, зберегти свою ідентичність, свою бАтьківщину, а від проблем великої БатьківщИни відсторонювалися. Жили за принципом: поки до моєї бАтьківщини не підійде загроза, я можу спокійно існувати. У війнах програвали держави, а не українці, які в тих державах жили. Українці жили не державним, а мережевим суспільством.
Здавалося б, за часи незалежності ситуація повинна була б змінитися. Після 2004 року на запитання соціологів: ким ви себе відчуваєте — мешканцем свого міста, регіону, громадянином України — більшість респондентів відповідала: громадянином України. Регіональна ідентичність домінувала лише в Криму. Але зараз справді багато хто ставить запитання: чому я повинен вмирати за Донбас? Це запитання й усвідомлення себе громадянином України існують у різних шарах свідомості. Тому що визнання себе громадянином держави ще не означає готовність воювати за неї. Відчуття БатьківщИни у багатьох не сформоване, їх не обходить, що на Донбасі вирішується доля БатьківщИни, бо Донбас — не їхня бАтьківщина. У Росії з цим проблем немає. Тип консолідації суспільства у них авторитарний, для них природно підпорядковувати свої особисті інтереси інтересам держави, для них самоочевидно, що є «Родіна», яку треба захищати.
— Чи можна забезпечити консолідацію суспільства винятково силовими, військовими засобами?
— Війна не може бути катарсисом. Війна ніколи не працює на позитив. І про це треба пам’ятати тим політикам, які заявляють, що на Донбасі ні з ким сідати за стіл переговорів, мовляв, там одні бандити, наркомани. Якби це було так, то навряд чи в озброєних людях 36,7% мешканців сходу бачили би борців iз «київською хунтою», а ще 35,1% — «патріотів свого міста (регіону)». Справді, ситуація важка. Під час збройних конфліктів у суспільства з’являється запит на авантюристичних людей, саме з їхніх лав виходять усі ці некеровані польові командири. Люди, що реально контролюють ситуацію, і люди, з якими можна вести переговори, — часто зовсім різні люди. Але заради досягнення результату, а не імітації процесу перемовин домовлятися треба з першими. Щоправда, визначити їх часто буває нетривіальним завданням. Не меншою проблемою для ініціаторів припинення силового протистояння та переходу до мирного шляху розв’язання конфлікту є рівень підтримки таких ініціатив громадською думкою. Тих, хто за те, щоб ситуацію переламати, а не «розрулити» сьогодні, на 10% більше. Але ж не можна всіх перестріляти чи нейтралізувати. Необхідно переконати. Тому що за ці кілька місяців на Донбасі зокрема і в Україні загалом з’явилося стільки ненависті й болю, що від них потерпатиме багато майбутніх поколінь. А це закладає передумови для подальшого зростання насильства та агресії в суспільстві. Після цієї війни частина українців ще більше ненавидітиме «москалів», частина — «бандерівців». Хіба врятує Україну консолідація в ненависті?
— Що ж робити з цією ненавистю? Після АТО ми ж усі залишимося жити в одній країні.
— На жаль, здолати цю ненависть дійсно буде нелегко. Ментальний поділ на «свій-чужий» сьогодні набуває масштабів розламу, розколу. В цьому ми всі — більшовики, які говорили: хто не з нами, той проти нас. Але глибинний поділ усіх оточуючих на своїх і чужих не є продуктивним та єдиноможливим. Є й просто «інші». Вони не «погані» і не «хороші», вони просто інакші. Треба спробувати зрозуміти позицію цього «iншого». Це допоможе подолати ненависть. Треба шукати те, що об’єднує. Переважна більшість громадян України (69,3%) переконані: попри всі зовнішні та внутрішні загрози, Україну можна зберегти як єдину. Набагато менше (16,1%) вважає, що Україна занадто різна і в одній державі її громадянам не ужитися. Нас дійсно багато що об’єднує, зокрема й те, що ніхто не хоче гинути, всі хочуть жити. Треба припинити насильство, і зробити це повинна держава.
— Тобто статус «іншого» перетворюється на таку собі індульгенцію? Але ж iдеться не лише про спротив Донбасу київській владі. Йдеться про спротив українській державності як такій.
— Зауважу, що йдеться не про весь Донбас, а лише про певну його частину. Про людей, для яких — так сталося, так склалося — Українська держава у нинішньому її вигляді уявляється бандерівщиною, причому винятково такою, якою її змальовує радянська й російська пропаганда. В результаті фактично маємо накладання одних смислів на інші, їх ототожнення за відомим прикладом: «говорим Ленин, подразумеваем партия. Говорим партия — подразумеваем Ленин». Так, державу потрібно захищати. А сама держава тільки тоді чогось варта, коли вміє захищатися. З цим не можна не погодитися. Проблема лише в образі держави, яку громадяни готові захищати. І з цим у нас є серйозні проблеми. На жаль, сьогодні в Україні ніхто на загальнонаціональному рівні не говорить про те, за яку ж державу нині йде війна. Ситуацію може змінити дуже якісна роз’яснювальна й пропагандистська робота. Ми повинні навчитися «продавати» образ нашого спільного майбутнього в спільній для нас державі. Цей образ має бути прийнятним, зрозумілим, привабливим для всіх громадян України. Він повинен сприйматися як реально досяжний. Держава повинна вміти прораховувати, у що люди можуть повірити, а в що — ні. Росіяни щодо цього далеко випередили нас. На жаль, українська держава ніколи цим не переймалася. Через це тепер ми маємо стільки проблем.
ДОВІДКА «УМ»Фролов Павло Дмитрович. Зав. лабораторії соціально-психологічних технологій Інституту соціальної та політичної психології НАПН України, віце-президент Асоціації політичних психологів України, кандидат психологічних наук.
Смотрите Сиргис Информ в YouTube
