Аналіз вопіющєго нєвєжества вєрхом на лошадіном апломбє.

  • 28.01.18, 01:28

Ваташот-шоу (шортрид)

Posted: 26 Jan 2018 12:28 PM PST

Подсел в последнее время на «Вата-Шоу» с Андреем Полтавой. Во-первых, удобный для Ангела на дежурстве формат — можно в любое время захлопнуть ноут и убежать, а потом начать просмотр с любого места. Оно без разницы с какого места вату смотреть — завораживает даже без сюжета, как калейдоскоп на необитаемом острове.

А во-вторых, заслуженному раковеду с отвратительной международной репутацией и классической монографией приятно иногда тряхнуть стариной. Эдак знаете, ползет что-то по стенке, барышни давай визжать: «Ой, таракан!» — а старенький профессор строго: «Не «таракан», а Блаттелла Германика из семейства эктобид!» — цап наскомца пинцетом за усы — и в колбочку. И давай напротив окна на свет рассматривать.

Тут и барышням интересно становится, они тоже вокруг таракана начинают толпиться, а сами локтями друг друга тихонько пихают — а наш то старичок еще ого-го! Целую германскую эктобиду с вот такими усами не испугался!

Ну, есть еще и «в-третьих». Мне художественно нравится подобный троллинг. Испытываю уважение к коллегам по цеху. Я как-то Женю Вольнова, после того как он озвучил текст про парамедиков, хотел попросить Тайре позвонить. Но потом испугался и передумал — у Тайры очень специфическое отношение к телефонному юмору. Вольнову-то что, он как обычно даст неизменный адрес явки «улица Пушкина дом Колотушкина» и растворится в телефонных сетях, а меня Тайра за такой юмор тупо пристрелит из автомата. С нее станется.

Но ничего, обошлось. Зеленый тролль сам каким-то образом нашел ее телефон, дозвонился, о чем-то там они полчаса терли, Тайра довольно гыгыкала, и разошлись они вполне довольные друг другом. Ворон ворону — сами понимаете.

Но давайте ближе к Вата-Шоу.

***
Это такая штука, которую надо смотреть, а не посмотреть. Как спортзал — одно занятие ничего не даст, кроме развлечения и крепатуры. Так и знущання Андрея Полтавы над недолугой ватой в однократном приеме только веселят зрителей. Но если просмотреть несколько передач — начинаешь ловить повторяющиеся паттерны поведения — которые, собственно, и есть объект изучения кацаповедения.

Ибо один кацап малоинтересен со всеми своими жгутиками, а вот колония в чашке Петри переливается красивыми болотными узорами, бздит меркаптаном и забавон реагирует на кислоту.

Прежде всего, примечательна дискуссионная поза лаптеногих абонентов. Это или примирительно «я-то тут причем?», или аффектированное: «да, отжали, и чо теперь?» Типичное поведение урки-промокашки на разных стадиях дознания, от «ошибочка вышла, гражданин начальник» до истеричного «а на чор-р-рной скамье, на скамье па-а-адсудимых». Эмоциональное родство с жуликом под следствием несомненно, и стопроцентное спокойное осознание своей правоты (пусть и кривоты) случается очень редко. Как правило, или у дебилов с явно выраженным диагнозом на лице, или у мокшан в тяжелой стадии опьянения. Любое подключение мозга приводит к стрессу, перегрузке, пробки выбивает, и на двадцатой минуте диалога начинается гранмаль с пеной.

Кстати, бухают если не все — то добрая половина сетевых раков. Как правило, потому что «отдыхаю после работы». Тоже наблюдается забавная дивергенция — бухают или открыто и демонстративно, типа «а мне похую мороз», или сначала робко посербывают из румочки вне поля зрения, только посуда звякает, потом алкоголь расслабляет, попускает, и можно ожидать братского предложения чокнуться через монитор.

Есть подозрение, что интернет в России без этилового спирта не работает. Восприятие мира соответственное — когда Андрей говорит что пьет чай, вата многозначительно ухмыляется — дескать (ебать, я помню слова «дескать» и «отнюдь»!) — знаем-знаем какой ты там чай пьешь.

Картина постепенного угашивания в прямом эфире просто изумительна в качестве иллюстрации фауны «русского мира». И без того отмеченные клеймом евгенической программы «Rusike&Vodka» мордовские ебальники превращаются в шедевры художника Гигера. Я все собираюсь вмешаться в труд Андрея Полтавы с редакторскими ножницами — вырезать звук, самого Андрея и ускорить процесс — типа «контрэволюция за 30 минут».

Однозначно находка для тролля — «прочему у тебя такая хуевая квартира, раз ты такой богатый? » Правильный ответ — потому что я сейчас небогатый. В нем нет ни унижения страны, ни признания собственной несостоятельности — каждый из нас проходит разные материальные чекпойнты на жизненной трассе. «Мой бизнес накрылся, я потерял работу, сейчас стеснен в средствах, надеюсь на лучшее.» Что в этом позорного?

«Я продал квартиру ради нового стартапа. Я развелся, оставил хату жене и детям, сейчас снимаю. Я инвестирую в образование детей. Я неудачно сыграл на бирже», блять, наконец!

В цивилизованном мире любой поймет и примет подобное объяснение. Но только не в мире ебаного пафоса во имя Путина. Где тем, кто хуево живет, запрещено даже об этом говорить.
Потому что не Путин их унижает нищетой и свинарниками. Это они, прахоподобные, оскорбляют хуевой мебелью и гнилыми зубами Государство Рассейское.

Антимир, блядь. Где рабов пиздят даже не за нерадивость — за то, что они недостаточно до сияния отпидарасили свою цепь пастой гойя и бархоткой.

Хули вы так плохо живете, скоты? А ну немедленно живите лучше! Кто будет и дальше плохо жить — тем вообще пиздец, понятно? Вот так. Это было последнее предупреждение.

***
Но главное — и самое показательное — это не столько извращение и подтасовка фактов. Не вопиющее невежество верхом на лошадином апломбе. Не слова «ебать» и «блядь» — давно заменившие «отнюдь» и «дескать».

Не сам контент.

В московском менталитете вырождены уже не операнды, а сами операторы. «Минус» обозначает «плюс», «равно» всегда «приблизительно», а после знака деления обязательно ставится ноль.
Не трактование искаженных фактов — что бывает с обманутыми людьми и народами, и приводит их к ксенофобии, шовинизму и нацизму . А кривое толкование любых вещей.

Не попытка сожрать конфетку-обманку из пустого фантика, полученного от «дяди-дурака». А засовывание конфет и фантиков в жопу.

И тут уже все равно — с конфетой у тебя фантик или нет. Сама тропинка мышления превратилась в колею, выезда из которой для кацапа нет. «А можно вместо ответа задать встречный вопрос?»

— Нельзя.

— А чо так?

— Вы на все вопросы отвечаете другими вопросами, на которые сами же и отвечаете.

— Так вы же не хотите меня слушать!

— Я только и делаю, что вас слушаю.

— Но вы же со мной не соглашаетесь! Зачем же вы тогда спрашиваете меня и слушаете?
Дискус-а-ля-рус, блять. Извините, вырвалось. Я хотел сказать — «дескать».

***
Пока уполномоченные люди собирают материалы для международного суда над тоталитарным российским режимом, Андрей собирает материалы для другого суда — общечеловеческого, над российским менталитетом. Так что кирпичная стеночка за его спиной, над которой так любят потешаться нетрезвые сниггеры — она , в определенном смысле, таки расстрельная.

Потому что нельзя за столь короткий срок лишить людей способности мыслить логически и критически. Или применялись какие-то вообще запредельные методы, типа пренатальной лоботомии и подсыпания фосфороганического затупителя в водопровод… тогда преступники должны отвечать, а искусственно выведенные «россияны» попасть под действие защитных проектов ООН — вплоть до заповедников и пошаговых реабилитационных программ
Или вся предыдущая история «россиян» была имитацией человеческой деятельности по образцу. А чо носят в Европе? А чо слушают в Америке? А чо там у хахлов?

И вот тогда придется пугаться по-настоящему.

У половины неопитекантропов тещи в Полтаве и Бердичеве. По крайней мере — с их слов.

Мы все это время не только считали людьми, вели дела, воевали вместе, читали одни книги, но даже спаривались с человекообразными. Имели с ними общую страну, общие дела, общую историю и общие семьи, блять! Или дескать? Или нет, на этот раз точно — «блять…»

Старі граблі пихатих ляхів.

  • 28.01.18, 01:18
Народний депутат України Андрій Іллєнко

Гетьман Виговський підписав з поляками Гадяцьку угоду, яка передбачала трансформацію Речі Посполитої на конгломерат трьох рівноправних держав – польської, литовської та руської (тобто української).

Якщо б Гадяцьку угоду було зреалізовано – українська держава безперервно б існувала вже четверте століття, Московія ніколи би не захопила Східну Європу, не було би совку та русифікації, Польщу не поділили б і не знищили.

Але польський Сейм вирішив по-іншому. Гадяцьку угоду повністю переписали і знівелювали.

Коли гетьману Виговському привезли сеймівський варіант угоди – він сказав: «Ви привезли мою смерть». Але це була не лише його смерть. Це був смертний вирок усьому Балто-Чорноморському простору, підписаний самогубчою пихатістю польського Сейму.

Сьогоднішнє абсурдне рішення Сейму про криміналізацію бандерівської ідеології – з цієї ж опери.

Українська держава буде сильною, єдиною, патріотичною. Бандерівською.

Не з цією владою, звичайно. Але буде.

Подобається це комусь чи ні.

Як сказав Степан Бандера – «Ніщо не зупинить ідею, час якої настав».

Джерело: Андрій Іллєнко

Шокуюче зізнання.

  • 27.01.18, 18:59
«У «Червоній руті» повинна була зніматися я. Але у мене забрали і роль, і пісню, і сукню»
  • Галина Ярема
  • ГАЛИНА ЯРЕМА
     19.01.2018, 09:34
Перша виконавиця «Водограю» – про творчість і особисте життя.

Те, що відому пісню Володимира Івасюка «Водограй» у фільмі «Червона рута» співає не Софія Ротару, стало відомо лише через 30 років після виходу фільму на екрани. «Так, як ми з тобою заспівали «Водограй», не вдалося більше нікому», – казав не раз Назарій Яремчук Марії Ісак – першій виконавиці «Водограю». Це її голос звучить у кадрі. Але у фільмі вона так і не з’явилася. Співачку можна побачити серед хористів у підспівці, десь у другому ряду... Тепер Марія Олексіївна на заслуженому відпочинку. Тішиться внучатами, яких їй подарував син – співак Назар Савко. Чому пішла зі «Смерічки» і не стала другою Софією Ротару? Що думає про сучасну українську естраду? І як оцінює вчинок Ротару, яка отримала нагороду в Москві на «Золотому грамофоні»? На ці та інші питання Марія Олексіївна (на фото) відповіла в ексклюзивному інтерв’ю журналісту «ВЗ».

- Пані Маріє, у фільмі «Червона рута» пісню «Водограй» насправді співають не Василь Зінкевич і Софія Ротару, а Назарій Яремчук і ви. Що тоді сталося, чому ви тоді опинились за кадром?

- Ми всі поїхали на зйомку «Червоної рути». Левко Дутківський казав, що у головній ролі зніматимуть мене. Мені і сукню вже пошили. Але у мене не лише забрали роль, Ротару знялася у перших кадрах у моїй сукні. Вона була їй завелика, тож довелося «підганяти» під Софію, бо була дуже худа. Коли я побачила, що «Водограй» звучить у моєму виконанні, а знімають її, запитала у режисера Стріховича, у чому річ. Він пояснив, що двох головних героїнь у фільмі не може бути, тому зніматиметься Софія Ротару. Мали намір записати «Водограй» у виконанні Ротару і Зінкевича, але вони так не прозвучали, як ми з Назарчиком (так Марія Олексіївна називає Назарія Яремчука. — Г. Я.). Стріхович сказав, якщо я не дозволю, щоб пісня у моєму виконанні залишилася, то вона взагалі не звучатиме у цьому фільмі. Попри те, що мені було боляче, я дозволила. І «Водограй» прозвучав. Через образу я потім і зі «Смерічки» пішла. Мені не дали заспівати у фільмі офіційно жодної пісні. Мене там нема. Не існує! Розумію, що у фільмі не може бути двох героїнь. Але мені могли запропонувати якусь пісню з тих, які співала з репертуару Івасюка. У фільмі робився акцент на пісні Володимира Івасюка – «Червону руту», «Водограй»... Щоправда, пропонували заспівати російську «Ах, кавалеров мне вполне хватает, но нет любви хорошей у меня». Я сказала, що російських пісень співати не буду! Я люблю хороші російські пісні, але мене знали тоді як українську співачку, яка виконує пісні Івасюка.

- Ви знали Івасюка особисто. Яким він був?

- Я знала всю родину Володі. Якщо на світі є інтелігенти, то це родина Івасюків. І тато, і мама ніколи не підвищували голосу, були надзвичайно розумні і освічені. Галя також така. Володя був дуже обдарованим, але простим у спілкуванні. Ми його глибоко поважали і навіть трохи побоювалися. Коли з нами проводив репетиції Дутківський, ми, звісно, його слухали, але почувалися нарівні. З Володею було по-іншому. Він приїжджав у Вижницю і вчив з нами свої пісні. Ми стояли струнко і ловили кожне його слово. Він не підвищував на нас голосу, не нервував, але як подивиться, відразу розуміли, що співаємо не так, як він хоче.

- Він вам особисто довірив співати свій «Водограй»?

- Так. Мені і Назарчику. А Василь Зінкевич з Назарчиком співали «Червону руту». Усі решта дівчата тільки підспівували.

- Можливо, хтось комусь симпатизував у колективі? Адже усі молоді...

- Ми були друзями... Справжніми. Окрім Дутківського, ніхто не був одружений, але особистих симпатій чи закоханості між нами не було. «Шури-мури» не заводили.

-  Коли я брала інтерв’ю у Левка Дутківського, він мені розповідав, що костюми для «Смерічки» шила його дружина – Алла...

- Пізніше так. Але перші костюми придумав для ансамблю Василь Зінкевич. Він навчався в училищі прикладного мистецтва, і чеканку на поясі запропонував Василь. Сам її нам зробив. Усі тоді носили короткі сукні і спідниці. А Василь придумав, що маємо виступати у довгих сукнях.

- Ви три роки співали зі «Смерічкою», яка мала шалений успіх. Чому все ж таки пішли з ансамблю?

- «Смерічка» справді мала шалений успіх, хоча й була на той час самодіяльним колективом. А мені треба було вибирати: залишатися у цьому колективі чи йти на професійну сцену. У «Смерічку» я прийшла з професійної сцени – працювала у Буковинському ансамблі пісні й танцю. Але головною причиною був все-таки фільм «Червона рута», у якому мене «заховали» за кадром. Я стала солісткою ансамблю «Беркут», пізніше дружиною художнього керівника ансамблю Остапа Савка. Потім мій чоловік створив новий гурт «Олеся», і я стала солісткою.

Назарій Яремчук, Марія Ісак та Василь Зінкевич (на передньому плані) під час фотосесії для журналу «Україна».
Назарій Яремчук, Марія Ісак та Василь Зінкевич (на передньому плані) під час фотосесії для журналу «Україна».

-  У той час «Смерічка» гриміла не лише в Україні, а й далеко за її межами. Не було бажання повернутися до «своїх»?

- Ні. Я не могла цього зробити. Це би була зрада нового колективу і, звісно, мого чоловіка. «Беркут» був професійним колективом. Нас єдиних запросили у Французьке посольство, де ми виступали перед французами і німцями. Німецькій делегації так сподобався наш виступ, що нас запросили на гастролі у Західну Німеччину, але... Знаєте, який то був час. Директор нашої філармонії зробив усе можливе, аби ми не поїхали. Відправив нас у Крим. Начебто дав нам можливість відпочити. Після цього випадку ми пішли з «Беркуту» в «Олесю». Мій чоловік почав з нуля розкручувати новий колектив.

- Колись Яремчук сказав: «Так, як ми з тобою заспівали «Водограй», я більше ні з ким не міг заспівати»...

- Це було, коли я вже пішла зі «Смерічки». Жила на той час у Львові. Ансамбль виступав у філармонії, і ми з чоловіком пішли на концерт. Після виступу Назар­чик мене обняв і сказав ті слова.

- Ви їздили на гастролі, виступали у великих і малих залах... Чому не стали другою Софією Ротару?

- Тепер, щоб стати зіркою, треба мати гроші. Не обов’язково мати сильний голос і талант. Тоді було значно легше пробитися, якщо людина була талановитою. Єдине, що треба було мати, – блат на телебаченні. Для розкрутки. У мене таких знайомств не було. А у Ротару на телебаченні була своя людина. Чоловік Софії – Анатолій Євдокименко – був рідним братом першого секретаря Чернівецького обкому комсомолу. Наш ансамбль першим запросила Сімферопольська філармонія на роботу. Софії в Ялті ще не було. Ми були там на гастролях, директор почув нас і хотів, щоб ми у нього працювали. Але ми відмовилися. Мій чоловік Остап з його львівським гонором не міг погодитися пропагувати російську пісню. Де би ми не виступали – у Росії, на Далекому Сході чи на Кавказі, – у першому відділенні співали лише українські пісні. А у другому був мікс. Не можу сказати, що українську пісню всюди сприймали «на ура»... Пригадую випадок, під час концерту у Сєвєродонецьку із залу почали вигукувати: «Бандерівці, геть зі сцени!». Остап Іванович зупинив концерт і сказав адміністратору, що коли так буде продовжуватися, ми не будемо виступати. Горлопана вивели з залу, і концерт тривав далі Ще однією вагомою причиною, чому я не стала другою Ротару, було народження мого сина Назарчика. Не мала на кого його залишити. Мама хворіла... Та я не дуже цього прагнула. Назар був бажаною дитиною. І мені хотілося якомога більше часу присвятити йому. Коли минув рік, треба було виходити на роботу. Залишати дитину на няньку не хотіла. Хоча директор Івано-Франківської філармонії дуже просив, щоб повернулася на сцену, обіцяв посприяти у присвоєнні відповідного звання, але я вирішила залишитися у Львові. Якраз тоді Палац урочистих подій у Львові набирав державних наставників (тепер це – обрядовий староста. – Г. Я.). Мене прослухали, і я почала давати шлюби. Палац урочистих подій став другою сценою. З одним «але» – від співу я перейшла до розмови.

- Коли ви співали, панував Радянський Союз, однак українська пісня все одно звучала. Зараз, коли ми живемо у незалежній Україні, її би мало бути ще більше. Натомість українські радіостанції і телеефіри досі, попри введення квот, заселяє російська попса...

- Я цього не розумію. І ніколи не зрозумію. Те, що зараз твориться у шоу-бізнесі, пояснити неможливо. Зараз, коли Україна стала незалежною, мав би піти такий сплеск усього українського, що російське би мало захлинутися під цим натиском. І це при тому, що у нас є дуже гарні пісні. Скільки чудових пісень є у мого Назара (син Марії Ісак – Назар Савко. – Г. Я.). Але їх не крутять лише через те, що вони українською! Від рівня українського шоу-бізнесу мене зло бере. Скажімо, Наталя Могилевська. Чудовий голос, красива жінка, має харизму. Але що вона співає? «Я завелась, остановите меня...». Мені соромно було б таке співати! Що це за текст? Я дуже люблю Софію Ротару, але також маю двояке відчуття стосовно неї. Колись вона співала пісні Володі Івасюка, завдяки його творчості стала знаменитою. А потім перейшла на твори Матецького... Не розумію, чому співає всі пісні російською? Чому би не заспівати дві-три російські пісні, якщо вже так хоче, а дві – українські. Але про що можна говорити, якщо поїхала у Білокам’яну за «Золотим грамофоном»? Чого їй бракує, що поїхала в країну агресора і прийняла нагороду з рук одіозної Захарової (речниця російського МЗС. – Г. Я.)?! І це вона Герой України?! Пригадую, ми колись з чоловіком зустрілися з нею у Мінську на Декаді українського мистецтва. Це був 1975 рік. Мій чоловік хотів познайомитися з нею і з Анатолієм Євдокименком. Тоді мене вразила Софіїна відповідь на моє запитання: «Як там Назар, що нового у Василя?». Відповіла: «Я не понимаю. Они почему-то все говорят только на украинском». Мій Остап Іванович, як це почув, попросив, щоб ми вже йшли. Мені шкода, що Ані Лорак, у якої чудовий голос, неправильно робить. Але вона молода. Можливо, чогось не розуміє. Можливо, про те, що так вчинила, тепер і шкодує... Про Лободу навіть говорити не хочу...

- Кажуть, природа на дітях відпочиває. Але не у вашому випадку. Ваш син Назар чудово співає. В «Голосі країни» дійшов до фіналу...

- Ми з чоловіком навіть уявити не могли, що він може щось інше робити, окрім музики і пісні. Я хотіла, щоб Назар знав іноземні мови, тому віддала його вчитися у німецьку школу. Те, що співає лише українською, це його життєва позиція. І не погоджується, коли йому «пхають» російську. Він – переможець конкурсу імені Володимира Івасюка у Чернівцях, отримав другу премію на Міжнародному конкурсі «Море друзів»... Була горда, коли мій син з президентським оркестром заспівав «Два перстені» Володі Івасюка. Ми з чоловіком пишаємося сином, він – наше продовження...

Фото з особистого архіву Марії Савко-Ісак.


https://www.youtube.com/watch?v=Av3FZVui6fQ

Переніс робочих днів у 2018 році.

  • 23.01.18, 23:45
21:35 / 23.01.2018ОБЩЕСТВОПЕРЕНОС РАБОЧИХ ДНЕЙ ДЛЯ УКРАИНЦЕВ В 2018 ГОДУ: ПОДРОБНОСТИ

Picture

Кабинет министров Украины утвердил календарь официальных выходных дней на нынешний год. Кабмин рекомендует перенести рабочие дни в связи с тем, что некоторые праздники совпадают с выходными. Об этом сообщается на сайте ведомства.

Рекомендуется сделать выходными такие праздничные дни:

  • 8-11 марта — для празднования Международного женского дня;
  • 28 апреля - 1 мая — для празднования Дня труда;
  • 28 июня - 1 июля для празднования Дня Конституции Украины;
  • 22-25 декабря для празднования Рождества христиан западного обряда;
  • 29 декабря 2018 — 1 января 2019 года для празднования Нового года.

Согласно распоряжению кабинета министров Украины "О перенесении рабочих дней в 2018 году" для работников предприятий, учреждений и организаций, которым установлена пятидневная рабочая неделя, с двумя выходными днями (суббота и воскресенье), в 2018 году перенесено рабочие дни с:

  • пятницы 9 марта на субботу 3 марта;
  • понедельника 30 апреля на субботу 5 мая;
  • пятницы 29 июня на субботу 23 июня;
  • понедельника 24 декабря на субботу 22 декабря;
  • понедельника 31 декабря на субботу 29 декабря.

Перенос рабочих дней не касается работников органов Пенсионного фонда, Украинского государственного предприятия почтовой связи "Укрпочта", Государственной казначейской службы и банковских учреждений.

Свєжо прєданіє, да вєрітся с трудом.

  • 23.01.18, 23:23
Населення України – понад 42 мільйони. Це без Криму
Вівторок, 23 січня 2018, 18:06

Станом на 1 грудня 2017 року наявне населення України оцінювалося в 42 403 027 осіб, а постійне населення – у 42 233 390 людей.

Такі дані наводить Державна служба статистики без урахування жителів анексованого Росією Криму.

Населення Києва оцінюють у близько 3 мільйони (2 933 537 осіб наявного населення і 2 892 230 – постійного).

Чисельність населення обчислено на основі наявних адміністративних даних щодо державної реєстрації народження і смерті та зміни реєстрації місця проживання.

 

Дані можуть уточнити згодом, зазначили в Держстаті.

Як відомо, Кабінет міністрів переніс проведення всеукраїнського перепису населення спершу з 2013 року на 2016 рік, а потім з 2016 на 2020 рік.

Попередній перепис населення відбувся ще у 2001 році.

У квітні 2017 року віце-прем'єр Павло Розенко оцінював вартість всеукраїнського перепису населення в 1 мільярд гривень.

powered by lun.ua

Україна - правонаступниця УНР.

  • 23.01.18, 02:00
Богдан Червак, голова ОУН

100 років Української революції і УНР зобов’язує виконати обіцянку, яка давалася 25 років тому.

Нагадаю, у 1992 році останній президент УНР на вигнанні і Голова ОУН Микола Плав’юк передав повноваження Державного Центру УНР новообраному президенту України Леоніду Кравчуку.

При цьому М.Плав’юк зробив заяву: «Складаючи свої повноваження, ми заявляємо, що проголошена 24 серпня і утверджена 1 грудня 1991 року народом України Українська держава продовжує державно-національні традиції УНР і є правонаступницею Української Народної Республіки».

Сподівався, що Президент України, або Верховна Рада ухвалять нормативно-правовий акт, який засвідчить, що незалежна Україна – правонаступниця УНР.

Однак змінювалися президенти і парламенти, відбувалися Майдани і революції, але рішення не ухвалювалися.

Жодна влада навіть не намагалася зробити акцент на своїй спадкоємності з державою, яку очолював Михайло Грушевський і за яку билися Петлюра і Коновалець.

Сучасна Україна так і залишилася на роздоріжжі: з одного боку, вона не визнала УНР, а з другого – характер її влади, ментальність тих, хто називає себе її елітою, глибоко закорінені в УРСР.

Так довго тривати не може! Неможливо утвердити могутню і процвітаючу країну, при цьому спираючись на традиції такого квазіутворення як УРСР.

Настав час зробити те, на що очікувала делегація УНР, коли складала із себе повноваження керівників екзильної держави: схвалити закон щодо правонаступництва з УНР.

Грушевський, Петлюра, Коновалець, Мельник, тисячі безіменних героїв очікують на це рішення.

Джерело: Богдан Червак

З Днем Соборності, Україно!

  • 22.01.18, 00:00
Під носом у терористів "ЛНР" розгорнули прапор України
  •  21.01.2018, 17:39

У неділю, 21 січня, над Луганською областю розгорнули прапор України.

Про це передає DonbassUA.

Так, українські патріоти зі Станиці Луганської відправили "небесною поштою" величезний український прапор на непідконтрольну територію.

Зазначається, що в акції взяли участь діти та військові. Вони надули повітряні кулі, до яких прикріпили великий український прапор.
Подібну операцію прокручували вже в районі Авдіївки. Прапор, який летів над ОРДО, наробив тоді чимало шуму. Тепер прийшла черга хвилюватися окупантам Луганщини.

Акція була приурочена до Дня Соборності України, який відзначається 22 січня.

Почєму у любітєлєй шума может бить чєрєпно-мозговой ПТСР.

  • 21.01.18, 23:22
Горе луковое

Модель Приличного Человека, або 7% здоровых (шортрид)

Posted: 18 Jan 2018 12:36 PM PST

Касательно ПТСР, которого (как известно любому шпаццкому врачу) избежало только 7% побывавших на войне.

Война первым делом отбивает страхи перед социальными табу и приучает к результативным решениям. Если какой-то ебанутый меломан по соседству начнет сверлить за полночь голову «Сектором Газа», я не буду мучительно терпеть и топиться в подушке, разрываясь между «невозможно спать» и «неудобно сделать замечание».

Ну вот как это так? Ты встанешь, пойдешь искать на звук по темным пролетам в два часа ночи «нехорошую квартиру», давить пальцем чужой звонок, А потом, не сразу, оттуда кто-то выйдет и спросит: «Че надо?»

— Извините, но вы бы не могли?..
— Нет…
— Но уже начало третьего, а мне завтра надо…
— А мне не надо, и че?

Невообразимая постсоветская этическая окрошка из представлений о нормах поведения гусар и барышень, гимназисток и юнкеров, комсомольцев и комсомолиц, персонажей классической драмы и боевиков кино, блатной романтики и этикета покорителей космоса привела к появлению эталонной модели «приличного человека», неспособного выжить в дикой природе

А отсутствие механизма социальной защиты этого «приличного человека» в виде, например, полиции — которой не в падло приехать по такому вопросу как «музыка в три часа ночи» или «сосед припарковался на газоне» — привела к паразитированию на «социально приемлемых» моделях поведения.

«Приличный человек»- это безропотный терпила в шляпе и под дождем, которого посылают нахуй все: от ночных любителей «Сектора Газа» до паспортистки в ЖРЭО и участковой лепилы в поликлинике. Это раб этических социальных обязательств — неписаных, но даже более строгих, чем закон — и лепящих из него нежизнеспособную химеру.

Который, согласно мушкетерским правилам, не может пройти мимо творящегося беззакония, одновременно, по воровским-романтическим понятиям не должен стучать в полицию, по-комсомольским не должен звать свою банду на помощь, но выступить гордо и в одиночку. А потом, предсказуемо получив от гопы кулаками в ебло и ногами по ребрам, как гимназист обязан «быть выше этого».

Тяжела и омерзительна жизнь «нормального человека» в постсоветской стране, особенно в городе.

***
И тут возвращается, значит, из АТО Фокс — добрый и милый, слегка застенчивый упырь. И сталкивается с проблемой «Сектор Газа» в половине третьего ночи».

Здешняя военная жизнь приучила его не то чтобы стрелять по каждому поводу — просто искать реальные пути решения проблем и устранения жизненных перикулезов. Например, когда ветром обрывает провода, надо или самостоятельно их починить, или сидеть без света — потому что электриков на фронте нет. Альтернатива не предусмотрена, и Фокс, матюкаясь, лезет на провода. А мы стараемся не держаться за его лестницу, потому что она железная. В конце-концов, не обязательно из-за электричества погибать непременно всем коллективом.

И вот Фокс говорит: «Вы не могли бы немножко тише…» — а ему в ответ «Нет, не могли бы, иди нахуй», привычно пытаясь паразитировать на абстрактной модели «приличного человека», который получив отрицательный ответ на свои вытебеньки покорно приподнимет шляпу и безропотно убредет обратно под дождь.

Но у Фокса уже другая модель «приличного человека». Эта модель предусматривает, что если уж ты взялся решать проблему, «закрывать вопрос» — то его надо закрыть. Хули ему сектор газа, он зубами провода под напряжением соединял. И, согласно своей модели, Фокс оценивает обстановку, и решает — что будет эффективней в сложившейся ситуации — выбить челюсть, или вежливо сказать «айлл бибек», сходить домой за пассатижами и вывернуть к ебаной матери электрощиток меломана?

Тем более, что по закону он прав, полиция опять заблудилась в дебрях микрорайона, а обязанность гражданина — препятствовать правонарушениям.

Фокс не агрессивный безумец. Он понимает баланс сил, понимает право закона, понимает риск последствий. Но на него больше не действует мантра «приличные люди так не поступают», «надо быть выше этого», «будь умнее — уступи дураку», и «не обращай внимания — сбережешь нервы».

Безусловно, с точки зрения граждан, паразитирующих на кастрированных и искусственно ослабленных морально-этических моделях, возвращение нормальных людей со здоровыми человеческими реакциями на бытовое блядство с фронта в мирную жизнь выглядит как нашествие сумасшедших асоциалов с Вьетнамской войны. Люди с загрубленной на фронте этической калибровкой не понимают — с каких хуев тебе можно, а мне нельзя?

Поэтому правда, на самом деле, зеркально-симметрична. 7% асоциалов понимают, что модель «приличного человека», кажется, необратимо изменилась, человека-в-шляпе сменил человек-в-берцах, а громкую музыку придется выключать в 23-00.

Потому шо может быть черепно-мозговой ПТСР.

Звідки взявся рашистський навоз?

  • 18.01.18, 03:17
Розкриття архівів: як після Голодомору на Донбас переселяли росіян

6

Після набуття чинності законів про декомунізацію архівні документи, в тому числі секретні архіви КДБ, пов'язані з політичними репресіями, Голодомором, стануть загальнодоступними. Усі вони будуть зібрані у галузевому архіві, який почали створювати. Проте вже зараз історики оприлюднюють нові архівні дані, які стосуються наслідків Голодомору 1932-1933 років. Зокрема, дані про те, як після спустошених голодом років у східні і південні регіони України переселяли жителів Росії.

 Що було після 33-го?

2

 Виставка таких документів проходить у Національному музеї "Меморіал пам'яті жертв голодоморів в Україні".

         "Вже достатньо широко розкриті теми самого процесу голоду, багато матеріалів зібрано про жертви Голодомору, хоча ми ніколи не знайдемо остаточної цифри, скільки людей загинуло, але залишилося питання: а що було далі?" - розповідає завідувач науково-дослідного відділу фондів музею Ніна Лапчинська.

         "Люди продовжували вмирати, бо безповоротні наслідки голоду для тих, хто вижив, не могли бути подолані якимось документом. Це були просто фізіологічні процеси. І виникло питання: як отримувати від землі те, що було заплановано партією? І тоді було вирішено переселити на вимерлі території нових людей".

            Пані Лапчинська пояснює, що і для українських дослідників Голодомору питання "Що було далі?" за останні два роки теж набуло додаткового сенсу.

         "Війна на Сході та ставлення до неї місцевого населення актуалізували питання, чому саме у тих регіонах відбуваються такі процеси. І ми почали шукати документи", - каже Ніна Лапчинська.

            Документи, представлені на виставці, були надані Галузевим державним архівом СБУ, Центральним державним архівом вищих органів влади та управління України та Державною архівною службою України. Крім того, матеріали надходили і з місцевих архівів, зокрема, й зі східних регіонів.

         "Обласні архіви тих регіонів, котрі зараз є під загрозою поширення агресії, відгукнулися, і виявили у себе ці документи. Тільки з Донбасу ми не отримали документів, бо архіви були захоплені", - каже пані Лапчинська.

            Зібрані музеєм Голодомору документи стосуються другої половини 1933-го - 1934 років, тобто першого пост-голодоморного року і часу виконання секретної постанови Ради народних комісарів СРСР "Про переселення на Україну 21 тисячі сімей колгоспників" від 25 жовтня 1933 року.

На їхнє переселення було виділено 15 мільйонів 500 тисяч рублів. "З них 10 мільйонів пропонувалося віддати безповоротно, як матеріальну допомогу, а ще 5 мільйонів - зробити довгостроковим кредитом", - пояснює Ніна Лапчинська.

Десятки ешелонів з Росії та Білорусі

Згідно з архівними документами, до Донецької (тоді поширювалася і на територію нинішньої Луганської області), Дніпропетровської (до якої частково належала і нинішня Запорізька область) і Харківської областей мали бути переселені колгоспники з Росії, а до Одеської (тоді поширювалася і на територію нинішніх Миколаївської та Херсонської областей) - із Білорусі та Росії.

  До кінця 1933 року із Західної області РРФСР до Дніпропетровщини було відправлено 109 ешелонів з переселенцями та їхнім крамом, з Центрально-чорноземної області Росії до Харківської області - 80 ешелонів, з Іванівської до Донецької - 44 ешелони, водночас із Білоруської РСР до Одеської області направили 61 ешелон, з Горьківської області – 35 ешелонів з людьми.

2

 Як кажуть дослідники, переселенцям, які прибували у вимерлі від голоду села на Сході та Півдні країни, надавали значні пільги.

           З них знімали всі недоїмки зі сплати податків, їх звільняли від сплати сільгоспподатку на три роки, рік вони могли не постачати державі молоко та м'ясо, кожна родина безкоштовно отримувала будинок і садибу, ремонт яких до їх переселення мали забезпечити місцеві колгоспи. Тим, у кого не було корови, її надавали безкоштовно, а на кожні дві-три родини - давали коня.

 Ці умови були відмінні від тих, в яких опинилися ті, хто вижив після Голодомору в Україні, твердить Ніна Лапчинська:

        "Переселенці були поставлені у значно кращі умови, ніж те місцеве населення, що залишилося після Голодомору. Люди два роки страждали від недоїдання, останні 9 місяців просто вмирали від голоду. Але їм не тільки не надавали допомоги, їх зобов'язували відремонтувати хати померлих для приїжджих. Крім того, вони мали виділити із вирощеного врожаю стільки зерна, скільки переселенці залишили у себе в коморах вдома. Навіть, згідно з документами, забезпечити столами і табуретками".

            Крім того, документи свідчать, що будинки, у яких вже оселилися переселенці, не могли повернути їхнім власникам, яким вдалося втекти від голоду у 1932 році, і які поверталися додому у 1933-му.


Переселення кацапів на українські землі, спустошені Голодомором.

"Спроби розвивати шовінізм"

4

Все це не могло не викликати напруження та агресії, і тому вже від початку 1934 року у документах з'являються згадки про "перешкоди процесу асиміляції" та "спроби класових ворогів розвивати шовінізм".

            Паралельно із цим видаються документи, присвячені облаштуванню побуту переселенців - від потреби у відкритті російських груп у школах, до звезення підручників, літератури та газет російською мовою.

4

 "Є навіть досить одіозні документи про закупівлю патефонів для переселенців за рахунок колгоспів", - розповідає про несподівані знахідки в архівах Ніна Лапчинська.

            На думку організаторів виставки, представлені на ній документи можуть бути одним із ключів для осмислення витоків нинішніх подій на Сході України.

         "Якщо уважно подивитися на карти, то території переселення збігаються з тим, що вони там назвали Новоросією", - каже пані Лапчинська про висновок дослідників музею.

            Дослідник також додає, що згодом до цих регіонів стали переселяти і українців із "соціально-неблагонадійних" прикордонних регіонів України, але вони потрапляли на Схід та Південь вже без тих пільг, що мали переселенці із Росії та Білорусі.

З усієї України

            Доктор історичних наук, дослідник історії України 20-30-х років минулого століття Станіслав Кульчицький твердить, що робити однозначні висновки стосовно того, що у 30-ті роки мала місце штучна асиміляція у східних областях України, яка позначається на подіях в Україні зараз, не зовсім правильно.

            Історик каже, що створений у 1933 році переселенський комітет перемістив у теперішні Харківську, Донецьку, Луганську області значно більше жителів інших регіонів України, які менше постраждали від Голодомору, аніж із території Росії.

         "Усе ж таки цифри про переселенців з Росії і Білорусі не дуже великі. Тисячі господарств у масштабі таких великих регіонів як Донбас і Слобожанщина - не надто вражаючі. Тому я би не казав про зародження сепаратизму в ті роки", - сказав Станіслав Кульчицький у коментарі ВВС Україна.

            Він також розповів, що, згідно з дослідженнями Інституту історії НАН України, більше половини з тих, хто переселився з Росії на територію України у 1933-1934 роках, повернулися назад, до Росії.

         "Вони побачили, що українські селяни значно більше пригнічуються, ніж селяни в центральній Росії", - додав історик.

            2006 року Верховна Рада офіційно визнала Голодомор 1932-1933 років геноцидом українського народу. За законом, публічне заперечення Голодомору вважається протиправним, але покарання за такі дії не уточнюється.

            Однак серед істориків та політиків немає єдиної думки щодо того, чи можна вважати Голодомор геноцидом у юридичному значенні цього слова, закріпленому в Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду і покарання за нього.

В документах ООН, ЮНЕСКО і ПАРЄ, присвячених Голодомору, слова "геноцид" немає.

            Голодомор визнали геноцидом українців 23 держави: Австралія, Андорра, Аргентина, Бразилія, Грузія, Еквадор, Естонія, Іспанія, Італія, Канада, Колумбія, Латвія, Литва, Мексика, Парагвай, Перу, Польща, Словаччина, США, Угорщина, Чехія, Чилі, а також Ватикан як окрема держава.

            Більшість дослідників у Росії наполягають на тому, що голод у 30-ті роки - це трагедія усього радянського селянства, а не лише України. Причиною вони називають жорсткий стиль керівництва Йосипа Сталіна.

Джерело:  http://veterano.com.ua/korisni-materiali/istoriia/2208-rozkrittya-arkhiviv-yak-pislya-golodomoru-na-donbas-pereselyali-rosiyan-2