Як змінити «Врадіївку» в масштабах України?
Міліцейський шабаш на Миколаївщині наочно переконав: нашу правоохоронну систему реформувати неможливо — її треба тільки ліквідувати. Рішуче і нещадно Сергій ДОВГАЛЬ   

Уже 18 липня Врадіївка прийде до Києва. Прийде поки що у розумінні прямому. Тобто, чисельно невелика група людей, що позаминулої неділі вирушила пішки з бунтівного райцентру на Миколаївщині, як і планувалося, фінішує у столиці з надією на паломництво всіх українців, потерпілих від міліцейсько–прокурорсько–суддівської сваволі. Отож заговорили про ймовірність нової української революції, але окресленішої за метою, ніж недалека в пам’яті Помаранчева.

Чи розгориться з іскри полум’я?

А революції, як відомо, починаються зазвичай з іскри, спроможної розгорітися в полум’я, на чому свого часу акцентував увагу «вождь світового пролетаріату» Владімір Ульянов–Ленін. Тим символічніше, що нині такі українські надії асоціюються саме з Врадіївкою. У тому числі й з огляду на історичні паралелі. Адже саме у цьо­му нинішньому райцентрі на Миколаївщині свого часу виникла Врадіївська Хліборобська Республіка, що заявила про співробітництво з Українською Народною Республікою в боротьбі з більшовиками і денікінцями. Однак цей короткочасний спалах у 1919 році був жорстоко придушений ленінцями. Як повідомляється у статті Юрія Котляра «Врадіївська Хліборобська Республіка», до якої відсилає «Вікіпедія», фіаско повстанців спричинила зрада такого собі начальника міліції 7–го округу С. Мокряка. Тільки рух опору так швидко не згас. У 1921 році божа кара дістала й пана Мокряка. Цитуємо дослівно: «Під час наради були розглянуті списки міліціонерів, що відзначалися особливою жорстокістю серед місцевого населення. Так було знайдене прізвище начальника міліції 7–го округу С. Мокряка. Смертельний вирок зрадникові виконали повстанці Бондарука через декілька днів. Тіла С. Мокряка і міліціонерів знайшли в невеликому яру неподалік залізниці, за десять верст на захід від Великої Врадіївки».

Отож, як бачимо, нинішні врадіївські міліціянти, на відміну від своїх уже далеких попередників, легко відбулися. Якщо, звісно, іскра не розгориться в полум’я...

Проте задекларовані вимоги представників Врадіївки, які 18 липня мають завітати пішки до Києва, «полум’ям» поки що не пахнуть. Адже йдеться всього–на–всього про вимогу відставки міністра внутрішніх справ Віталія Захарченка та переатестацію співробітників української міліції. Тобто на саму систему, не просто міліцейську, а міліцейсько–прокурорсько–суддівську, поки що ніхто не зазіхає навіть декларативно. Отож вона, система, залишиться непорушною і незворушною, хоч і десять генералів захарченків зміни. На зміну їм прийдуть десяток таких же, які іншими не можуть бути в принципі.

Адже, і це ні для кого не є секретом, знавіснілі від безкарності міліціянти у Врадіївці були лише гвинтиком, нижчою ланкою тамтешньої міліцейсько–прокурорсько–суддівської системи, що навіть не захиталася на тлі пішої ходи нинішніх повстанців до Києва. Не дивно ж глумливо звучать повідомлення у ЗМІ про швидке працевлаштування місцевого прокурора в сусідньому Кривому Озері, що мимоволі про світ кривих дзеркал подумалося... Про лаву підсудних тут ніхто навіть не заїкається.

Чи перетвориться гасло на операцію «Ліквідація»?

Значно більшу рішучість поки що теж задекларував Юрій Луценко, який серед програмних завдань своєї нині розкручуваної «Третьої Республіки» назвав саме ліквідацію каральної міліцейсько–прокурорсько–суддівської системи. Інші формулювання на кшталт «реформування» чи «переформатування» тут просто неприйнятні. Тільки ліквідація! І це не просто красива фраза під впливом революційного запалу з Врадіївки. Бо мало хто з українців сумнівається, що ця система у своїй діяльності не переймається таким «архаїзмом», як закон, а діє за правилами неписаними. Справи Юлії Тимошенко чи Юрія Луценка вкотре обсмоктувати не будемо. Бо таких справ щоденно клепається сотнями, тисячі пересічних українців часто–густо винні тільки в тому, що не змогли відкупитися. Адже маємо безліч прикладів, коли за ґратами опинялися люди, які так і не змогли довести свою незаперечну правоту. Навіть десятками виграних справ у справедливому Європейському суді з прав людини систему не зворушиш. Бо якщо Євросуд, що, відомо, ті ж кримінальні справи по суті не переглядає, а тільки переймається порушеннями прав людини, той чи інший вирок визнає неправомірним, нашим міліцейсько–суддівським–прокурорським від того, як кажуть, не холодно й не жарко. Бо за їхні злочини мусить розплачуватися штрафами на користь потерпілих... держава Україна, тобто кожен iз нас, платників податків. Чи не в цьому абсурдність усієї ситуації? Людину запроторили за ґрати ні за що, а на прокурорах чи суддях, причетних до цього, їхній, м’яко кажучи, непрофесіоналізм, ніяк не позначається. Бо для них справді закон не писаний.

І це діється повсюдно і повсякчасно. Почитайте ту ж газету «Факти і коммєнтаріі», яка такій тематиці постійно приділяє увагу, — у кожному номері жахливі розповіді про міліцейсько–прокурорсько–суддівську сваволю. А це переконує лише в одному: вся Україна — це «велика Врадіївка».

Мені як журналісту і дипломованому юристу теж нерідко доводиться писати на ці теми. Інколи просто хочеться кричати на весь світ. Але це все одно буде голос волаючого в пустелі. Як от в опублікованих «Україною молодою» моїх двох публікаціях про долю павлоградця Ігоря Рижкова, якого слідчі, прокурори, судді, згуртовані і монолітні, відправили на розстріл за вбивства, за які, зрештою, у 2008 році буде засуджено павлоградсько–пологівського маніяка, одного з найстрашніших бузувірів в історії України Сергія Ткача. Але чи притягнуті всі ці люди в міліцейській формі, прокурорських кітелях і суддівських мантіях до відповідальності за цей замах на вбивство, який і за старим кримінальним законом, і за новим, розцінювався як злочин закінчений? Адже тут нікого навіть не треба притягувати за вуха. Тут усе вже доведено судом, який виніс вирок Ткачу!

Коли в «Україні молодій» вийшла моя перша публікація про долю Ігоря Рижкова (нагадаю, живим він залишився тільки завдяки дивовижній випадковості, все одно відбувши за ґратами від дзвінка до дзвінка десять років), того ж дня зателефонували мені з Генпрокуратури і повідомили, що цим матеріалом теж зворушені. Коли ж редакція зробила на адресу поважного відомства інформаційний запит, то отримана відповідь не могла не приголомшити. «Генеральною прокуратурою вживаються заходи щодо встановлення осіб, причетних до незаконного притягнення Рижкова І. В. до кримінальної відповідальності за злочини, які він не вчиняв», — повідомив начальник відділу зв’язків із засобами масової інформації Генпрокуратури Юрій Бойченко.

Така відповідь мене не просто приголомшила. Ткача за вбивства, ні за що ні про що інкриміновані Рижкову, засуджено ще в 2008 році, а Генпрокуратура з її громіздким апаратом і колосальними можливостями «причетних осіб» дотепер «встановити не може». Отож, недовго думаючи, я як законослухняний громадянин усіх цих осіб — слідчих, прокурорів, суддів — до одного, поіменно, документально підтверджено встановив буквально за півдня! І урочисто факсую на ім’я пана Бойченка: всі причетні особи мною встановлені! Тепер у відповідь... мовчання. Далі повідомляю про це на сторінках «України молодої». І знову мовчання...

Зрештою, офіційно звертаюся на ім’я Генпрокурора Віктора Пшонки вже з заявою про терміновий допит мене з приводу встановлення «причетних» осіб. Однак у відповідь отримую листа від... старшого слідчого з особливо важливих справ Генеральної прокуратури України А. Шайди, де він повідомляє про... зґвалтування громадянки Л., яку я у своєму зверненні... жодним словом не згадував.

А я ж навіть грішним ділом подумав про «ордени», які у подібних випадках дають пильним громадянам, адже самотужки за півдня повністю встановив поіменно членів організованого і небезпечного міліцейсько–прокурорсько–суддівського угруповання, на що не спромігся нечувано роздутий апарат професіоналів (чи «професіоналів»?) протягом довгих років! Проте тут, звісно, не до жартів, швидше, доводиться говорити про сміх крізь сльози.

Варто тільки проаналізувати, яку нечувану суддівсько–прокурорську обструкцію зустрів, зокрема, на добре мені знайомій Дніпропетровщині новий Кримінально–процесуальний кодекс, який влада називає європейським. З останнім не тільки можна погодитися, а й навіть сказати більше. Цей закон, попри цілком природні критичні стріли на його адресу, є чи не найуспішнішим з усіх, які пов’язуються з нинішньою владою в Україні. Адже в ньому навіть натяку немає на любі прокурорським серцям відписки, які дотепер ця структура радо продукувала у 80–90 відсотках випадків, ховаючись за ні до чого не зобов’язуючими формулюваннями «прокурорською перевіркою порушень не виявлено» чи «підстав для прокурорського реагування немає» і займаючись тільки «потрібними» злочинами, що тепер називаються правопорушеннями.

Чому українські прокурори і судді «бойкотують» новий КПК?

У цивілізованій Європі головною фігурою в кримінальному процесі є не слідчий і не прокурор, а громадянин. І якщо цей громадянин звертається з заявою про кримінальне правопорушення, то, згідно з новим КПК, той же прокурор навіть не має права її читати і тим паче робити свої суб’єктивні оцінки, а вносити відомості про таке звернення до Єдиного реєстру досудових розслідувань і негайно розпочинати досудове розслідування, у якого є єдиний шлях встановлення істини — слідчі дії, що можуть дати вичерпну відповідь щодо кожного доказу неправедних діянь, наданих заявником чи потерпілим. Але сталося зовсім не так, як гадалося. Незважаючи на те, що сама прокурор Дніпропетровської області Наталя Марчук на представницькій нараді 18 травня ц. р. прямим текстом заявила, що невнесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань і нерозпочате досудове розслідування є нічим іншим, як приховуванням злочину, її підлеглі це «приховування» здійснюють, нiби нiчого й не трапилося, придумуючи пояснення своїм таким діянням, що жодною статтею нового КПК не допускаються, найбезглуздішими формулюваннями із серії «страшне перо не в гусака». І все це безглуздя часто–густо підтримується судами з такими ж безглуздими аргументами. Те, що, згідно з новим КПК, з’явилося таке поняття, як «слідчий суддя», абсолютно нічого не змінило. Як кажуть, хоч слово мовлене інакше, та суть в нім наша зостається. Бо, з одного боку, головне призначення слідчого судді — захищати громадянина від сваволі слідства і прокуратури, що справді — по–європейськи. А з іншого боку, корпус цих суддів сформований винятково зі старої гвардії — раніше працюючих суддів місцевих судів, які навіть у жахливому сні не можуть допустити думки, щоб захищати громадянина, отже, закон, а не свого «сіамського близнюка» — прокуратуру. На тій же Дніпропетровщині переважно так і відбувається.

Щоправда, дії слідчого судді ще можна оскаржити в порядку апеляційному, але там знову ж наштовхуєшся на стару гвардію, яка вже ніколи не спроможна усвідомити, що, за європейськими мірками, головною фігурою у кримінальному судочинстві є громадянин чи, точніше сказати, закон, а не прокурор, який звик писати суцільні відписки і займатися тільки «потрібними» кримінальними справами.

І якщо прокуратура, а разом і її «структурні підрозділи» суди, свій основний закон, свою конституцію — новий КПК — категорично не визнають, то вихід тут є лише один — хтось із них має «піти». Чи «піти» європейський кодекс, чи ті, хто зобов’язаний його втілювати в життя... Третього не дано. Бо жодне реформування чи переформатування цієї системи, що звикла десятиліттями працювати за зовсім іншими принципами, тут неможливе навіть теоретично. Новий європейський закон повинні уособлювати абсолютно нові люди, але зовсім не обов’язково молоді. Бо у тій же Запорізькій Січі громада насамперед обирала кошового отамана, а за ним — суддю, людину поважну і шановану, яка має найбільшу довіру.

Були б у Врадіївці прокуратура і судова система, не було б міліціянтів–бузувірів Поліщука, Дрижака чи їхнього «доблесного» начальника Синицького з його свинофермою. Це — аксіома, яка доведення не потребує.

Отож єдиний вихід для України, у якої альтернативи європейському вибору немає, рішуче і нещадно ліквідувати, як заявив Юрій Луценко, репресивну, свавільну, не переобтяжену законами і елементарною мораллю, міліцейсько–прокурорсько–суддівську машину, що є, окрім усього, ще й гальмом на шляху нашої держави до економічного благополуччя. Адже саме ця система не дозволяє розвиватися приватному бізнесу, економіці. Бо як тільки той же фермер у сільському районі почне розвиватися, більш–менш ставати на ноги, він відразу ж стане об’єктом посиленого інтересу з боку міліціянтів та прокуратури, яким треба щось «їсти». А скаржитися нікуди. Адміністративні чи господарські суди, призначення яких — захищати громадянина від сваволі суб’єктів владних повноважень, чинять iз точністю до навпаки, нерідко приймаючи абсурдні й безглузді рішення, бо впевнені у своїй безкарності. Те ж саме і з судами найвищої інстанції — у тому ж Конституційному Суді, наприклад, судді завжди призначалися келійно, під певну впливову особу, а тому перед суспільством, перед кожним з нас, вони не переобтяжені й найменшою відповідальністю. Яскравим прикладом тут мені згадався один молодий суддя у Бабушкінському районному суді Дніпропетровська. Кажуть, мантія йому дісталася завдяки високопоставленому покровителю. Так ось до цього молодого судді сторони судових процесів ходять місяцями, роками, а він весь час засідання відкладає, мотивуючи своєю «зайнятістю», слухаючи тільки «потрібні» справи. Отож кмітливі позивачі знайшли для себе вихід — пишуть заяви про залишення їхніх позовів без розгляду зі сподіваннями, що повторне звернення до суду розглядатиме інший служитель Феміди. Всі про це знають, іронізують, а цьому судді байдуже. І подібне чиниться скрізь — молоді судді, прокурори роз’їжджають на шикарних авто, вартість яких не співрозмірна з їхніми офіційними доходами, але це сприймається як щось закономірне.

Отож, говорячи про сучасну українську міліцейсько–прокурорсько–судову систему, мені здаються актуальними оцінки, висловлені відомою більшовичкою Зінаїдою Гопнер у її скарзі Володимиру Леніну на катеринославську (дніпропетровську) ЧеКу (так називає її), датованій 22 березня 1919 року: «У цій організації, враженій злочинністю, насильством і сваволею, керованій кримінальним збіговиськом, озброєні до зубів суб’єкти розправляються з кожним, хто їм не сподобається, проводять обшуки, грабують, ґвалтують, саджають в тюрму, збувають фальшиві гроші, вимагають хабарі, а потім шантажують тих, хто їм ці хабарі не дав, і звільняють за суми у десять, а то й у двадцять разів більші». Може, така паралель є перебільшенням, але коли глибше вдумаєшся, то не настільки нині ситуація й змінилася.

Без «Чорної книги» не обійтися

Проте ліквідація страшного репресивного, не переобтяженого законами, апарату — це лише декларація. Значно складніше питання — як це зробити? Юрій Луценко пропонує за мірило взяти для початку рішення Європейського суду з прав людини. Я цю ідею не тільки підтримав би, а і розвинув. Як? Та просто. Взяти всі рішення Євросуду за роки незалежності України, якими рішення українських судів у кримінальному судочинстві визнані неправосудними, прийнятими з порушенням основоположних людських прав і свобод, і їхніх фігурантів — слідчих, прокурорів, суддів — обнародувати поіменно шляхом видання спеціальної «Чорної книги» — перестороги, виробити єдиний підхід для належного покарання кожного з них аж до того, щоб зробити їхні величезні пенсії мінімальними, і тоді, я впевнений, загальна планка цих мінімальних пенсій суттєво підніметься для всього суспільства. Бо цих людей нараховується тисячі. І вони чинили не просто злочини, а злочини найтяжчі, бо вбивали віру в закон, правосуддя, ламали й калічили долі сотень тисяч людей.

Другий рішучий крок — сформувати абсолютно новий суддівський і прокурорський корпус із правозахисників, адвокатів, які ніколи не працювали в репресивній машині. Не хвилюйтеся, таких людей знайдеться достатньо. Такий висновок навіть можна зробити з випуску програми «Говорить Україна» телеканалу «Україна», присвяченої подіям у Врадіївці. Скільки там виступало правозахисників, розумних, освічених, порядних, що їх можна відразу ставити на чоло прокуратури будь–якої області — й ситуація кардинально зміниться у бік Європи за умови, якщо підлеглі будуть такими ж новими. Саме так, до речі, вчинили в Сінгапурі, колись державі «третього світу». Після отримання цією країною незалежності у 1965 році вона була наскрізь пронизана такими ж беззаконням і корупцією, як тепер в Україні. Але там знайшлися політичні лідери — патріоти, які вирішили стати взірцем поведінки для чиновників, зробивши відкритими всі дані про своє становище, доходи, комерційні інтереси і фінансові операції. Прем’єр–міністр Сінгапуру Лі Куан Ю тоді заявив: «Сінгапур зможе вижити лише в тому випадку, якщо міністри і керуючі чиновники будуть непідкупними і кваліфікованими. Необхідно показати сінгапурцям зв’язок між наполегливою працею і високою нагородою за неї».

Насамперед у Сінгапурі ліквідували судову систему, сформувавши нову з «кращих адвокатів», що, зрештою, й зумовило швидкий поступ цієї країни до найрозвиненіших і найзаможніших у світовому вимірі. Але це стало можливим тільки завдяки політичній волі тодішніх лідерів держави...

Тому піша хода з Врадіївки стане звичайним випусканням пари, якщо кінцевою її метою буде просто зміщення міністра внутрішніх справ, а не ліквідація всієї системи корупції і беззаконня. Тільки той політичний лідер, який запропонує рішучу програму втілення цього в життя, матиме підстави називатися справді опозиціонером, а не відгалуженням цієї ж влади з дещо іншим забарвленням...

Для кого «чистили» Волинь
Братовбивство поляків з українцями не принесло «покращення» ні Києву, ні Варшаві Ярослава МУЗИЧЕНКО   

9 березня 1943року на кілька українських сіл Грубешівського повіту Холмщини (нині — Польща) раптово напали бойовики з польської Армії Крайової. Палили й убивали. «Аківці» стали нападати на корінних мешканців Холмщини ще з кінця 1942–го. За кілька місяців там було знищено понад дві тисячі українців, десятки тисяч покинули свої домівки. Так починалася Друга польсько–українська війна, як називає її відомий історик Володимир В’ятрович. Вона розгорталася в ході війни радянсько–німецької і тривала з 1942 по 1947 роки. Це збройне протистояння почалося на Холмщині, продовжилося на Волині, потім — на Галичині. Її волинський епізод, через десятки літ вийнятий із контексту багаторічного протистояння, чомусь набув особливого розголосу...

У «новій Європі»

Плани «очищення» від українців грунтів, родючіших за польські, визрівав у шовіністичного уряду Другої Речі Посполитої ще до 1939 року. Адже власних етнічних земель для створення Великопольщі було замало. У 1919–му землі Західно–Української Республіки були поглинуті Польщею, незалежність якої від Росії підтримали (зокрема, й фінансово) країни «Антанти». У 1923 році було затверджено кордони «Нової Європи»: українські землі за Збручем — Берестейщина, Волинь, Галичина, Лемківщина, Надсяння, Холмщина і Підляшшя «остаточно» відійшли до Польщі. Здавалося б, українці Холмщини й Волині, що доти підпорядковувалися Російській імперії, мали б радіти — все–таки стали громадянами європейської вільної держави. Утім обіцяної широкої автономії, розвитку шкільництва і культури вони не отримали. Натомість їх чимдуж полонізували, особливо після 1926–го, коли в Другій Речі Посполитій встановився авторитарний режим. Дійшло до того, що вступити до університету чи на державну службу неможливо було без визнання себе «поляком». Польські ж «колоністи», що стали активно переселятися на західноукраїнські терени, бувало, відкривали українським селянам «карти». Мовляв, усіх вас звідси виселимо на піски, а тут господарюватимуть поляки.

Українці протестували. У 1929–му створено Організацію українських націоналістів. Для їх «принуждєнія к міру» в 1930 році авторитарний уряд влаштував пацифікацію — силовики нападали на українські села, калічили людей, нищили майно, руйнували церкви. В 1934–му українських «самостійників» стали ув’язнювати в концтаборі Береза Картузька. Волинянин, свідок тих подій Валентин Яблонський, який детально дослідив перед­історію конфлікту, нагадує, що особливо вразив українську громадськість розстріл полонених волинян і галичан, які в березні 1939–го захищали від нападу угорських фашистів Карпатську Україну. Угорці передали частину полонених полякам, а ті розстріляли хлопців на Верецькому перевалі в Карпатах.

Армія на «кресах»

У вересні 1939–го починається Друга світова війна. Польща, розбита між Німеччиною і СРСР, знекровлена, втратила армію та провідних інтелектуалів. Утім еміграційний уряд на чолі з Владиславом Сікорським не забуває про українські «креси». Тільки–но почалася німецько–радянська війна, 30 липня 1941 року, Сікорський у Лондоні у присутності Черчілля підписує угоду про співробітництво з урядом СРСР, що скасовує радянсько–німецькі угоди Молотова–Ріббентропа. Отже, Західна Україна знову «нібито» польська. Як зазначає історик Володимир Трофимович, у грудні 1941 року, на зустрічі в Кремлі на честь Сікорського, Сталін погодився, що «Львів — це польське місто», утім цинічно наголосив: «Ви змушені будете довести це українцям». «Довести» це польські політики збиралися, звісно ж, руками і кров’ю звичайних польських хлопців, «накачаних» пропагандою. «Батько народів» дозволив створити на «кресах» польську армію, підпорядковану радянському командуванню. Генерал повірив Сталіну, не передбачаючи, що й Варшава невдовзі на довгі роки стане «радянською». 14 лютого 1942 року Союз ­Збройної Боротьби, проголошений генералом Сікорським у Франції в листопаді 1939–го, було перейменовано на Армію Крайову. Як зазначає доктор історичних наук, заступник голови Українського інституту національної пам’яті Дмитро Ведєнєєв, ці «добре організовані, озброєні та керовані кадровими військовиками, великодержавно налаштовані сили польського націоналістичного підпілля досягли значних «успіхів» в етнічних чистках українців у тих регіонах їх споконвічного проживання, які польські націоналісти вважали за обов’язкове утримати та повернути до складу Польської держави».

Як «обробити» повстанців

Наприкінці 1942 року бандерівська ОУН шукала контактів з радянським керівництвом і поляками, аби разом боротися з нацистами. Згідно з ІІІ Конференцією ОУН, що відбулася в лютому 1943–го, тільки–но створена Українська повстанська армія мала розпочати боротьбу проти німців. Співпраця з радянською стороною тривала недовго: відбулося кілька зустрічей з енкаведистами, потім кілька провокативних «спільних дій». Адже радянському керівництву важливо було не допустити, щоб українське збройне формування воювало нарівні з ними — майбутніми «визволителями Європи». Адже тоді Захід, чого доброго, визнає Україну рівноправною державою.

Польський уряд у вигнанні теж нібито хотів співпрацювати, поза тим мудруючи, чи не зашкодять такі «спільні дії» його територіальним мріям. Польський дослідник і публіцист Мирослав Чех пише про виявлені в Лондонському архіві документи польського еміграційного уряду, які свідчать: польські політики, як і радянські, щосили створювали перед Заходом картинку українців як «нацистських колаборантів». Так, в одному з документів ідеться про потребу розшукати «відповідні матеріали (якщо вони існують), які б документували німецько–українську співпрацю в Польщі в багатьох сферах, як–от військовій, економічній, освітній тощо», аби після «обробки» представити їх американцям. Еміграційний уряд переконував захід, що лише в складі Польщі українці здатні поводитися по–європейськи. А от їхня незалежність загрожує цивілізованому світові чималими проблемами.

31 березня 1943 року польський уряд у Лондоні затвердив тези у справі української політики. Про окрему Українську державу там не йшлося. Як пише Мирослав Чех, було проголошено «рівні права українців у Польській державі, охоплення територій їхнього компактного проживання широким воєводським самоврядуванням, повагу до культури та релігійної свободи православної і греко–католицької церков, а також здійснення справедливої земельної реформи».

А хто винен?

Тим часом гітлерівці не сиділи, склавши руки. Зіштовхуючи через нехитрі провокації поляків з українцями, вони зменшували власний клопіт на окупованих теренах. Як дослідив Володимир Трофимович, у перший період окупації нацисти залучали на свою службу українців (зі свіжою пам’яттю про пацифікацію), а згодом, на противагу українським самостійникам, допустили до адміністрації польських націоналістів.

Наприкінці 1942–го із Закерзоння, де тривали польські напади на українські села, на Волинь рушили тисячі українців–утікачів. А там у цей же час українська поліція, за наказом ОУН, пішла до лісу — УПА поповнилася понад 5 тисячами людей. І німці переправили «на їх місце» батальйони польської жандармерії з інших регіонів. «Підпільна преса повідомляла, що багато поляків з–під Перемишля, Дембліна і Радомя навесні 1943 p. добровільно зголосилося до німців та поїхало на Волинь, щоб там під маскою ліквідації українського повстання мордувати українське цивільне населення і в такий спосіб послаблювати український елемент», — писав Трофимович. До того ж німці за свої криваві «операції» провину часто перекладали на поляків. Утім це не заважало гітлерівцям розправлятися і з польськими поселенцями — покладаючи провину за це на українців...

Тим часом українські націоналісти не полишали надії на порозуміння з польським підпіллям. Серед польського люду поширювали листівки, де переконували не довіряти більшовикам. Отож радянське керівництво у лютому 1943–го поспішно береться за створення загонів «польських червоних партизан» (такими стали близько 7 тисяч осіб). В інструкціях для організаторів цих загонів велено підбирати їх керівниками людей «з польськими прізвищами». Як говорив командир партизанського загону імені Тадеуша Костюшка Роберт Сатановський, «пропаганда ця потерпить крах, якщо з’являться польські партизанські загони, які, отримавши допомогу від Радянського Союзу, боротимуться проти німців і націоналістів за вільну незалежну Польщу». Польські села на теренах Західної України часто ставали базами «червоних». З ними співпрацювали й відділи Армії Крайової. Утім ці загони, як і вся червона партизанка, переважно оббирали селян та знущалися над населенням. Українці сприймали їх саме як поляків...

Відомо, що митрополит Андрей Шептицький звертався до римо–католицького єпископа Болеслава Твардовського, аби разом зак­ликати вірних різних церков припинити братовбивство. Утім єпископ цю добру ідею не підтримав. У червні 1943–го місцевий провід ОУН по­відо­мив мешканцям польських сіл і колоній, що їм краще б перебратися «за Буг або Сян». Тоді ж видано і відозву «До українців», де зазначалося, що коли «на українських землях вибухне нова Гайдамаччина чи Коліївщина, то відповідальність за неї спадає цілковито і винятково на ті круги, що завели польську визвольну політику в протиукраїнський табір московського та німецького імперіалізмів».

Відгомін Катині

Навесні 1943 року німці виявили поховання польських офіцерів у Катинському лісі. Польський уряд у Лондоні погодився, аби Міжнародний Червоний Хрест розслідував цей злочин. Після цього, 25 квітня 1943–го, СРСР розірвав дипломатичні відносини з польським урядом, звинувативши його «у прислужництві фашистам». Утім відтепер поляки мали б виступити на Волині проти червоних партизан. У червні розвідники стали передавати до Українського штабу партизанського руху інформацію, що українські націоналісти «закликають поляків до спільної боротьби проти більшовиків і німців, заявляючи, що у розстрілі польських полонених офіцерів були зацікавлені і німці, і більшовики, маючи за мету знищення верхівки польської армії». Радянські партизани, аби нагадати полякам, «хто насправді є їхнім другом», стали нападати на польські оселі, перевдягаючись в українських повстанців. Свідків, ясна річ, намагалися не залишати.

Як зауважує Мирослав Чех, «жодна провокація не може стати вдалою, якщо для неї немає сприятливого суспільного та політичного ґрунту». Звісно, нацисти й більшовики скористалися накопиченою люттю, роздмухавши її до неймовірності. Та чи варто покладати відповідальність за масові вбивства лише на прямих виконавців — як з українського, так і з польського боку? До того ж нацистські й радянські документи про успішні операції із зіткнення народів збереглися, а жодного наказу чи принаймні запису про «стратегічну операцію українців зі знищення поляків на Волині» немає, як і свідчень про неї пильних німецьких і радянських розвідників.

«УПА долучилася до стихійного конфлікту між поляками і українцями десь у квітні 1943 року. На той момент уже палала селянська війна, село проти села», свідчить історик Володимир В’ятрович. Дослідники вказують, що волинський провід повстанців на той час не надто координувався з центральним проводом ОУН. Відомо, що рішення про збройне втручання в конфлікт самочинно прийняв Дмитро Клячківський («Клим Савур») — організатор і перший командир УПА на Волині.

Наслідки і жертви

На зустрічі українських і польських істориків у червні 1995–го польська сторона називала кількість своїх жертв — 50 тисяч, при чому документи, мовляв, зібрано про понад 34 випадки убивств, а ідентифіковано прізвища майже 12,5 тисячi осіб. Тепер ідеться вже про 100 тисяч жертв. Які ж документи про таке свідчать? Чи не книжка Владислава і Еви Сємашків «Геноцид, вчинений українськими націоналістами на Волині», «факти» з якої раз по раз переписують у свої тексти нетерпимо налаштовані польські публіцисти й політики?

Волинський краєзнавець Ярослав Царук, побувавши у майже 100 селах, які згадують автори книжки, опитав там очевидців. З’ясувалося, що українські жертви Семашки суттєво применшували, а польські — в кілька разів перебільшували. В іншій книжці за співавторства Семашка за «жертви українських націоналістів» видано «польських і чеських» мешканців поліського села Малин. Утім зберігся щоденник священика з сусіднього села, де сказано, що 500 людей у малинській церкві спалили живцем німці з поляками.

Якою б не була кількість загиблих, ця кривава сторінка нашої історії завжди відлунюватиме болем. Чи потрібно тут змагатися, «в кого більше жертв»? Навіть не з’ясовуючи, від чиїх рук вони насправді загинули — від українських повстанців, чи перевдягнутих енкаведистів, чи червоних партизан, чи вояків Армії Крайової, чи польських жандармів, чи нацистів, чи пройдисвітів та мародерів, яких завжди «піднімає» війна? Може, варто просто згадати імена загиблих у молитві, вшанувати в пам’ятних знаках і спробувати навчити молодь (і в Україні, і в Польщі) мати власну думку та не піддаватися на провокації.

 

ЦИТАТА «УМ»

«Коли 1943 року стало відомо про знищення польського села Загаї, мої односельці не могли повірити, що то справа рук УПА. Потім надійшли звістки, що то один з актів відплати полякам за знищення українських сіл. Але в актах відплати є щось більшовицьке, не сумісне з мораллю і здоровим глуздом. Може, то німецькі провокатори? А, може, совєтські провокатори? Адже то їхні методи розпалювання ворожнечі, що відомо було навіть підліткам. То хіба не очевидно, що та політика «відплати» була з їхньою участю, як і створення підставних загонів УПА. Цілком очевидно, що польсько–український конфлікт розробляли і німецькі спецслужби».

Євген Сверстюк, головний редактор часопису «Наша віра»,
свідок подій на Волині

 

ГЕНОЦИД ЧИ НІ?

У резолюції польського парламенту події на Волині названо «етнічною чисткою з ознаками геноциду». Чи справді є такі ознаки? «Геноцид передбачає лише одну сторону, яка постраждала, й одну сторону, яка відповідальна за організацію злочину. Натомість, коли ми говоримо про польсько–український конфлікт — і українці, і поляки були водночас жертвами цього конфлікту і стороною, яка організовувала вбивства іншої сторони», — наголошує історик Володимир В’ятрович. До того ж, як засвідчує волинянин, свідок тогочасних подій, згодом радянський політв’язень Євген Сверстюк, «національна свідомість українських селян на Волині була незрівнянно нижчою за національну свідомість поляків». Більшість поляків на Волині були приїжджими. Адже у Волинській губернії Російської імперії польське населення складало 5 відсотків, а за півтора десятиліття, у Другій Речі Посполитій, — уже 15 відсотків.

Всесвітньо відомий британський історик, професор Норман Дейвіс вважає недоречним використання терміна «геноцид» щодо подій на Волині у 1943–му та закликає пам’ятати і про жертви з української сторони. «Слід поєднати те, що робилося на Волині і Східній Галичині, з тим, що відбувалося після війни, тобто операцією «Вісла» — етнічними чистками, які проводив польський уряд проти невинних українців», — наголосив історик в інтерв’ю польському радіо «Tok FM».

Історик Іван Патриляк вважає, що термін «геноцид» свідчить у даному разі про можливість територіальних претензій. Мовляв, ці терени відвічно польські, а українці знищили поляків і самочинно там поселилися. Нардеп–свободівець Олег Панькевич також пов’язує тему «геноциду» з розкрученою нині в Польщі темою «повернення історичних земель». Утім вважає, що такі закиди можуть нашкодити не лише українсько–польським відносинам, а й самій Польщі.

 

ВАРТО ЗНАТИ

20 червня цього року верхня палата парламенту (сенат) Польщі прийняла резолюцію «У 70–ту річницю Волинського злочину», якою звинуватила Організацію українських націоналістів та Українську повстанську армію в проведенні проти польської людності Волині та Галичини «етнічної чистки з ознаками геноциду». У резолюції висловлено шану членам Армії Крайової та інших польських збройних формувань на теренах України, «які вели драматичну, нерівну боротьбу в обороні польського цивільного населення». Про жертви з українського боку навіть не згадано.

І це після того, як 10 років тому дві держави публічно примирилися. Адже у 2003 році, коли відзначалися 60–ті роковини подій на Волині, парламентарії України і Польщі та Президенти Леонід Кучма і Александр Кваснєвський заявили про примирення.

Відомий історик та громадський діяч Володимир В’ятрович пов’язує раптове «замороження» дружніх стосунків із втручанням «третьої сторони». Він нагадує, що ще 15 липня 2009 року польські парламентарії прийняли постанову, мовляв, «ОУН і УПА вчинили антипольську акцію масові мордування, що мали ознаки етнічної чистки та геноциду». Її приймали гарячково, без індивідуального голосування й обговорення, це питання навіть не було включене до порядку денного. Такий поспіх В’ятрович пов’язує з тим, що напередодні, 14 липня Польський сейм прийняв спеціальну постанову «Про вшанування жертв злочину, вчиненого в 1937–1939 років проти поляків — мешканців СРСР». Адже в результаті тривалої співпраці Архіву СБУ (який на той час очолював В’ятрович) та Польського Інституту національної пам’яті було видано чималий збірник документів про так звану «польську операцію НКВД» 1937 року, коли в радянській Україні за національною ознакою було репресовано понад 150 тисяч поляків, 110 тисяч із них розстріляно. «На думку багатьох дослідників, дії радянської влади, яка ставила собі за мету під прикриттям боротьби зі шпигунами розгорнути знищення польської національної меншини в СРСР, були класичним прикладом геноциду», — зазначає історик.

Цьогорічну дивну постанову польського парламенту Володимир В’ятрович пов’язує із 80–ми роковинами Голодомору. «Повернення до теми оцінки злочину на Волині як геноциду знову стало актуальним, — наголошує дослідник. — За результатами першого півріччя цього року «геноцид проти польського населення» цілком заступив собою спроби нагадати про 80–ті роковини геноциду, який забрав життя мільйонів українців».

Цікаво, що й церковні ієрархи Польщі цілком підтримують «перекреслення миру». У червні 2005 року у Львові й Варшаві було проголошено «Послання єпископів греко–католицьких України та римо–католицьких Польщі з нагоди акту взаємного пробачення і поєднання». Утім цього року запланованого підписання спільної заяви з нагоди 70–річчя Волинської трагедії католицьких єпископів східного та латинського обрядів України не відбулося. Звернення собору українського греко–католицького духовенства польські католицькі єпископи проігнорували. Польський архієпископ Мечислав Мокшицький, який керує справами РКЦ в Україні, не погодився на спільну заяву, бо в її тексті «не засуджено український націоналізм». Відомий публіцист Вахтанг Кіпіані нагадує, що «ідеологія польського націоналізму католикам у цій країні не чужа. Чому багато прикладів. Від світлих до ганебних, у стилі антиукраїнської та антисемітської діяльності ксьондзів Ісаковича–Залеського і Ридзика».До речі, Тадеуш Ісакович–Залєскій, який очолює Польське товариство кресов’яків, у квітні 2010–го разом з нардепом Вадимом Колесніченком організував у Києві скандальну виставку «Волинська різанина: польські та єврейські жертви ОУН–УПА», де під виглядом жертв українців подано фото, починаючи від 1918 року, з жертвами НКВС, нацистів і навіть... армії Будьонного.