Чомойданчик тривожний

     Йшов я містечком шахтарським, і зустрів Петровича, 40 років відпрацювавшего під землею.

-Петрович привіт:

-Ти хто?

-Та ми з тобою колись для України вугілля рубали.

-Багато вас начальників було, але пам’ятаю, ти мене п’яним в шахту не пустив, потім, колись премію виписав, ще й рибу вдвох ловили.

-Та так, Петрович, дякую тобі за добуте вугілля, багато ми з тобою і зубами, і комбайном добували.

  Петрович дуже хитро в вуса посміхнувся, і промовив:

-          Ну що начальник, по «піссят»?

  Таки зайшли  ми до кафешки, замовили по «піссят» і по кухлю пива. Що таки дивно було, молоді шахтарі віталися з Петровичем, бо в маленькому шахтарському містечку, таки дуже поважний шахтар. Трохи посиділи, покурили, і я спитав чомусь:

-Петрович, а якщо війна?

-Та с…рав я на твою війну.

-Що таки не боїшся?

-Не боюсь, мені пох кого пиндити, якщо за діло, за свою жінку бив, за правила безпеки бив, хамла бив, рюського наглєца бив.

-Петрович, а якщо і справді москалі здуріють і підуть війною?

-Ех маладёж, поки збери тривожний чомойданчик. Багато не треба загрібати, документи, гроші, в сумочку під майку, в рюкзачок воду консерви, трохи ліків, води. І чекай що скажуть робити. От ти підеш воювати, я волонтерити, але Ураїну не віддамо, будуть зуби вибиті, будуть двохсоті, але ми Козацького роду, і навчені москалів пиндити.

  Довів я Петровича до його оселі, довго потім думав і за чомойданчик, і за вибиті зуби, і таки за мою Вільну Незалежну Україну.